<<
>>

1.2. Співвідношення цілей покарання і завдань органів та установ виконання покарань, теорія і практика, можливості і дійсність виконання покарань.

Кримінальна відповідальність припускає проходження в часі одного стану об'єкта діяльності правоохоронних органів за іншим. Виконання покарання детерміновано попередніми стадіями кримінальної відповідальності, що виступають рушійною силою, причиною процесу виконання покарання.

Діяльність ОУВП, як категорія, виражає цілеспрямований вплив адміністрації ОУВП за допомогою визначених засобів на об'єкт - процес виконання-відбування покарання для одержання результату, що відповідав би меті діяльності ОУВП.

Механізм кримінальної відповідальності як сукупність станів, процесів, утворюється з взаємодії компонентів, що складають структуру діяльності правоохоронних органів на різних стадіях реалізації кримінальної відповідальності: об'єктів і суб'єктів діяльності, матеріального і ідеального, цілей, засобів, дій і результатів. Кожен етап кримінальної відповідальності включає усі відзначені компоненти, але реалізація кримінальної відповідальності, убраної у форму кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих правовідносин, утворюється не їхньою взаємодією на різних етапах, а зміною від одного етапу до іншого, у яких перехід від одного стану об'єкта до наступного зв'язаний з постановкою і досягненням мети, що дозволяє розглядати розвиток кримінальної відповідальності в діяльності правоохоронних органів як процес, у якому кожний попередній стан у всім багатстві його змісту детермінує наступний.

Отже, механізм переходу кримінального процесу в процес виконання покарання, можливо, буде зрозумілий, якщо виділити в кримінальній відповідальності ряд телеологічних процесів, у яких перехід від одного стану об'єкта діяльності правоохоронних органів до іншого зв'язаний з постановкою мети і досягненням результату. Такий підхід дозволяє провести співвідношення між цілями кримінальної відповідальності, цілями вироку, цілями покарання, завданнями діяльності ОУВП.

Треба сказати, що в літературі з кримінального і виправно-трудового права немає єдності позицій з питання визначення цілей кримінальної відповідальності, цілей покарання, їхнього співвідношення із завданнями ОУВП. Так, А.Н. Тарбагаев прийшов до висновку, що існують цілі позитивної і ретроспективної кримінальної відповідальності. Відповідно загальною і кінцевою метою першої є попередження злочинів, а для ретроспективної - це відновлення порядку, структури й організації суспільних відносин, що охороняються і регулюються кримінальним законом, а також відшкодування морально-політичного збитку, який заподіяний суспільній і індивідуальній свідомості. Виділяючи найближчі і конкретні цілі серед вищезгаданих цілей кримінальної відповідальності, автор до таких у ретроспективній кримінальній відповідальності відносить справедливу кару, виправлення і перевиховання, загальне попередження злочинів [53]1).

Відповідно до статті 50 КК України, прийнятого Верховною Радою 5 квітня 2001 року, «покарання має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

У статті 43 КК Російської Федерації визначено: покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також із метою виправлення засудженого і попередження здійснення нових злочинів [54]2).

На основі загальновизнаних досягнень сучасної думки і з урахуванням принципових і практичних позицій у сфері поводження із засудженими Мінімальні стандартні правила поводження із ув'язненими в статті 58 рекомендують вважати в остаточному підсумку метою і виправданням вироку до ув’язнення чи взагалі до позбавлення волі захист суспільства й попередження злочинів, що загрожують йому [55]1).

Цілі Європейських тюремних правил полягають у тому, щоб:

а) установити єдині мінімальні вимоги щодо тих аспектів управління тюремними установами, які особливо важливі для забезпечення гуманних умов утримання під вартою і таким поводження з особами, позбавленими волі, що зробило б на них виправний вплив у межах сучасної і прогресивної системи;

б) спонукати адміністрації пенітенціарних установ до проведення політики, управління і практичної діяльності, які б ґрунтувалися на ефективних і сучасних принципах досягнення кінцевої мети і забезпечення справедливості;

в) заохочувати серед працівників тюремних установ професійне ставлення до справи, що відповідає соціально-моральній значущості їхньої праці, і створює умови для того, щоб вони могли працювати з повною віддачею на благо як суспільства в цілому, так і для добра підпорядкованих їм ув'язнених і відчувати професійне задоволення;

г) визначити основоположні і реалістичні критерії, що дозволяють адміністрації місць позбавлення волі і службам інспекції виносити правильні судження про досягнуті результати і можливості їхнього поліпшення.

А у відповідності зі статтею 3 Європейських тюремних правил цілі виправного впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їхнє здоров'я і гідність у тім ступені, у який це дозволяє зробити термін ув’язнення, сприяти формуванню в них почуття відповідальності і навичок, що будуть сприяти їхній реінтеграції в суспільство, допоможуть їм дотримуватись вимог законності і задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення [56]2).

Стаття 1 ВТК України говорить: «Виправно-трудове законодавство України має своїм завданням забезпечення виконання кримінального покарання для того, щоб воно не тільки було карою за вчинений злочин, але виправляло та перевиховувало засуджених у дусі чесного відношення до праці, точного виконання законів, попереджало здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорінюванню злочинності».

У КВК Російській Федерації вже проводиться розмежування між цілями і завданнями кримінально-виконавчого законодавства. Так, частина 1 статті 1 КВК РФ говорить: кримінально-виконавче законодавство Російської Федерації має своїми цілями виправлення засуджених і попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

У частині 2 статті 1 КВК РФ міститься наступне положення: завданнями кримінально-виконавчого законодавства Російської Федерації є регулювання порядку й умов виконання і відбування покарань, визначення засобів виправлення засуджених, охорона їхніх прав, свобод і законних інтересів, надання засудженим допомоги в соціальній адаптації [57]1).

У Законі Російської Федерації від 21 липня 1993 р. Про установи й органи, що виконують кримінальні покарання у виді позбавлення волі сказано:

Завданнями кримінально-виконавчої системи є:

1) виконання кримінальних покарань у виді позбавлення волі, а також виняткової міри покарання;

2) забезпечення правопорядку і законності в установах, що виконують кримінальні покарання у виді позбавлення волі (далі - установи, що виконують покарання), засуджених, що в них утримуються, а також персоналу, посадових осіб і громадян, що знаходяться на територіях цих установ;

3) залучення засуджених до праці, а також забезпечення їх загальної і професійної освіти і професійного навчання;

4) забезпечення охорони здоров'я засуджених;

5) сприяння органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність [58]1).

На відміну від цих практично значимих, відточених формулювань, Г.О. Радов, виходячи, чомусь, із того, що пенітенціарна функція держави зорієнтована на досягнення каяття (?!) злочинців, вважав, що “основними завданнями пенітенціарної системи є:

забезпечення реалізації положень Конституції України, вимог чинного законодавства, парламентських та урядових рішень із питань пенітенціарної діяльності;

створення під час виконання покарання обстановки, що затверджує загальнолюдські цінності, культ людини, ідеали добра, справедливості і гуманізму, які б давали засудженим урок моральності, милосердя, людяності, життєво необхідні знання, уміння і навички, можливість відчути себе особистістю, в долі якої зацікавлене суспільство і держава;

утілення в практику ресоціалізації засуджених новітніх технологій, сучасних досягнень науково-технічного прогресу, наукових методів і методик впливу на особистість;

залучення до процесу ресоціалізації засуджених на підставі загальних інтересів у створенні умов суспільної безпеки всього національного потенціалу, включаючи людські ресурси, засоби і матеріали, створення суспільних фондів за рахунок добровільних відрахувань і пожертвувань підприємств, організацій, установ і окремих громадян;

забезпечення соціального і правового захисту пенітенціарного персоналу у відповідності до об'єктивних потреб якісного виконання ним своїх службових обов'язків з проблем соціального, побутового, юридичного, матеріального, психологічного і методичного характеру [59]1).

Треба сказати, що для реальної кримінально-виконавчої діяльності подібне «витання в хмарах» і прожектерство є недозволеною розкішшю. Тому дуже показово, що в нормативних актах, які регулюють конкретні форми діяльності з виконання покарань, не згадується, наприклад, виправлення, що є метою кримінально-виконавчого законодавства, не говорячи вже про ще більш туманну термінологію на зразок «ресоціалізації», «культу людини», «традицій людського співжиття» і т.п. Так, у Положенні про колонії-поселення кримінально-виконавчої системи МВС Росії [60]1) сказано, що завдання колоній-поселень ідентичні реальним завданням КВС, сформульованим у Законі від 21 липня 1993 р.

Про установи й органи, що виконують кримінальні покарання у виді позбавлення волі. Сугубо практично сформульовані і завдання кримінально-виконавчих інспекцій у Положенні про кримінально-виконавчі інспекції, затвердженому постановою Уряду Російської Федерації від 16 червня 1997 р. № 729, де сказано: Основними завданнями інспекцій є:

а) виконання покарань у виді обов'язкових робіт, позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю і виправними роботами;

б) контроль за поводженням умовно засуджених, засуджених вагітних жінок і жінок, що мають малолітніх дітей, яким судом відстрочене відбування покарання (далі іменуються - засуджені жінки);

в) попередження злочинів і інших правопорушень особами, що перебувають на обліку в інспекціях [61]2).

Варто віддати належне тому, що в тимчасових інструкціях Державного департаменту України з питань виконання покарань, що регулюють виконання виправних робіт без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, контроль за поведінкою осіб, засуджених до позбавлення волі умовно, з іспитовим строком або з відстрочкою виконання вироку [62]3), уже виявилося недоречним висувати мету виправлення і перевиховання, ресоціалізації, корекції особистості. Разом з тим, у Інструкції Про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи серед завдань виправних центрів, що сформульовані майже також як і завдання КВС Російської Федерації, чомусь не знайшлося місця першорядному завданню виконання покарань, яке, дотримуючись колишніх уявлень, підмінили завданням проведення виховної роботи з особами, засудженими до обмеження волі [63]1).

Таким чином, звертання до нормативних матеріалів, літературних джерел дозволяє констатувати:

по-перше, що в них на тлі виконання покарання мова йде про зовсім різні види діяльності з відповідними їм цілями;

по-друге, що такі цілі здебільшого носять декларативний характер;

по-третє, що розмаїтість цілей кримінальної відповідальності, цілей покарання, цілей вироку, цілей виправного впливу і т.п., уможливлює проведення розмежування між ними і завданнями виправно-трудового (кримінально-виконавчого) законодавства, завданнями КВС і завданнями адміністрації ОУВП, яка здійснює діяльність з виконання покарань.

Справедливості заради, необхідно сказати, що в деяких публікаціях минулих років уже зверталася увага на те, що цілі покарання, завдання виправно-трудових установ і завдання виконання покарань не збігаються [64-66]2).

Вказавши на існуючу проблему, приходиться обмежитися тим, що специфіка даного дослідження вимагає з усього різноманіття цілей і завдань у першу чергу виділити проблему співвідношення цілей покарання і завдань, розв'язуваних адміністрацією ОУВП. При цьому слід зазначити, що, якщо раніше мав місце формальний збіг законодавчого визначення цілей покарання (ст. 22 КК України) і завдань виправно-трудового законодавства (ст. 1 ВТК України)3), то це дозволяло ряду авторів стверджувати, що і завдання виправно-трудових установ ідентичні цілям покарання. У ВТП конкретні завдання ВТУ інтерпретувалися так, начебто вони не мають внутрішнього змісту й істинності. У науці ВТП (і в кримінально-виконавчому праві, що зароджується,) справа зображувалася так, що ці цілі-завдання ОУВП здобувають значення тільки при наявності їхньої відповідності цілям покарання, що закріплені в кримінальному законодавстві [67-68 ]1).

Виправдання і зміст цілей діяльності ОУВП знаходяться, відповідно до подібних поглядів, поза власним змістом такої діяльності, а виконання покарання ніколи не вичерпує змісту остаточних цілей. За ВТП виконання покарання приводить усякий раз до створення деякого стану, що має лише часткове значення і має своє виправдання і зміст лише відповідно до більш загальних цілей покарання. Тому у ВТП істинною метою могло бути не виконання покарання, а виправлення і перевиховання, що розуміється як безумовно значима, загальна і нескінченна за змістом мета, яка була в минулі роки складовою частиною більш глобальної мети формування нової людини, перманентного виховання радянських громадян протягом усього їхнього життя. При цьому робилися спроби показати ієрархію цілей, що відображає діалектику найближчих і віддалених, загальних і окремих, кінцевих і проміжних цілей покарання. Виходячи з того, що цілі бувають функціональні і предметні, східчасті і не східчасті, матеріальні і юридичні, ідеологічні, соціально-моральні, організаційні, регулятивні, інформаційні, охоронні [69]2), а крім того, збірні і розділові, такі, що реєструють і не реєструють, позитивні і негативні, співвідносні і безвідносні, порівняльні (серед який сумісні і несумісні) і непорівнянні [70]3). Цілі покарання розглядалися також на макро- і мікрорівні, характеризувалися як основні і специфічні, як загальносоціальні і соціально-юридичні, як об'єктивні і суб'єктивні. У великому монографічному саду було вирощено таке собі «дерево цілей», гілки якого в тім чи іншому ступені були віддалені від ґрунту практичної діяльності з виконання карних покарань, позбавлені приземленості [71-72]1).

Зараз, коли в практичній площині постає питання про створення слідом за кримінальним також і кримінально-виконавчого законодавства України, зрозуміла значимість чітких уявлень про цілі кримінального покарання і їхнє співвідношення з завданнями ОУВП.

Сутність діяльності ОУВП не може бути зрозуміла без попередньої спроби визначити мету виконання покарань, що відповідала би концепції сучасної науки КВП. Критична ж оцінка цілей покарання, їхнього співвідношення з завданнями виправно-трудового законодавства припускає, що в КВП ця проблема так чи інакше вирішена, що знайдено правильне співвідношення між складовими понятійного апарата даної галузі права і науки.

Між тим, у літературі була висловлена думка, що при здійсненні реформи законодавства варто виходити з того, що цілі покарання, як один з основних інститутів, повинні бути єдині для кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого права [73-74]2).

Однак, на мій погляд, позиція тих авторів, які вважають, що завдання ОУВП не повинні збігатися з цілями покарання, видається більш переконливою. І от чому. Звертання до літературних джерел з філософії дозволяє стверджувати, що законодавче формулювання цілей покарання і завдань ОУВП не може бути тотожним, оскільки між ними існує взаємозв'язок «загального» і «одиничного» на різних стадіях кримінальної відповідальності. І якщо в цілому процесу застосування покарання притаманне як загальне, так і одиничне, то у вирішенні практичних завдань виконання покарань превалює одиничне, властиве тільки даній стадії кримінальної відповідальності. Застосування законода-

вчого визначення цілей покарання, як загального для різних стадій кримінальної відповідальності, виявляється бідним і недостатньої для характеристики стадії виконання покарання, не виражає її сутності.

Головним змістом цілей покарання є створення ідеального образу як вищого, кінцевого, заздалегідь визначеного результату діяльності по застосуванню покарання. Однак, приходиться визнати безсумнівність того, що у виробленні ідеалу, що здійснюється за допомогою ідеалізації, чималу роль грає мрія, фантазія, творча уява [75]1).

Розуміння цілей покарання можливе через філософську категорію «загального», що реально не існує в об'єктивній дійсності, а є продуктом мислення, існує лише у виді понять. Прикладом такого поняття, відірваного від реалій життя, яке на разі ще й слугує підтвердженням того, що в сфері права історична наступність дуже сильна, є визначення, дане, наприклад, у статті 36 Проекту КВК України, підготовленого в 1992 році співробітниками ГУВП і професорсько-викладацьким складом Інституту з підготовки кадрів для КВС МВС України, де мета покарання у виді позбавлення волі розуміється як ресоціалізація засуджених, у процесі якої здійснюється стимулювання становлення їх на життєву позицію, що відповідає правовим нормам і вимогам суспільно-корисної діяльності. На тих же позиціях залишався в 1997 році авторський колектив і третього варіанту Проекту КВК України, що визначив у статті 6 ресоціалізацію засудженого як “процес його виправлення з метою формування законослухняної поведінки, стимулювання становлення на життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам, шляхом відновлення, збереження та розвитку соціально корисних якостей і відносин під час відбування покарання та соціальної адаптації”. По суті справи, автори Проектів вирішили, що метою покарання є не просте пристосування правопорушника до умов громадського життя, але і перетворення його в повноцінного члена суспільства, у свідомого, активного носія його ідеалів, цінностей, норм. Але, як це вже було показано в попередньому підрозділі, аналогічні аморфні і декларативні поняття вже існували у ВТП, а теоретичні й емпіричні дослідження показують недосяжність подібних цілей, оскільки виправлення і перевиховання як ідеал ВТП - це прекраснодушна мрія, недосяжний зразок, що знаходиться в повному розриві з дійсністю.

Тим часом, як припущення про належне, уявлення про те, що повинно бути, як у деякій мірі негативне зображення дійсності, завдання виконання покарання є оригінальним й особливим, а як особливе, виняткове, досить визначеним, конкретним і цілком точним усвідомленням того, що є на ділі, а не в одному тільки пізнавальному відображенні дійсності в уявленнях, судженнях і поняттях. Тому законодавче формулювання цілей-завдань у Кримінально-виконавчому кодексі України повинне припускати на рівні одиничного визначення таких конкретних завдань, що були б практично досяжними, а їх досягнення піддавалося виміру.

Розуміння завдань ОУВП через категорію «одиничне» дозволяє розкрити особливості процесу виконання покарання. Постановка цілей-завдань означає не тільки формування ідеального результату застосування покарання, але і визначених умов, форм і засобів діяльності з виконання покарань. Покарання вичерпується не своїми цілями, а своїм здійсненням, виконанням, практичною діяльністю адміністрації ОУВП із реалізації кари, що в підсумку дозволяє зняти протиріччя між ідеальним і матеріальним. Отже, реалізація мети покарання припускає вирішення ряду завдань, застосування певних засобів, тобто того, що створюється й існує заради досягнення мети. Так, якщо в статті 50 КК України 2001 року чітко сказано, що покарання має на меті кару, то для досягнення цієї мети необхідно вирішити завдання виконання покарання, тобто реалізувати визначений комплекс правообмежень. Адже виконання покарання, як точно відзначив А.А. Рябінін являє собою певну організаційну роботу з реалізації комплексу конкретних позбавлень і обмежень, що відповідають тільки цьому виду покарань [76]1). Властиві конкретному виду покарання обмеження засуджених у правах і обов'язках знаходять свій прояв у відповідному режимі виконання і відбування покарання, що, у свою чергу, є одним із засобів, за допомогою яких досягається мета покарання. Таким чином, цілі покарання, завдання ОУВП, засоби їхнього досягнення взаємообумовлені. Зокрема, за допомогою такого засобу як режим виконання і відбування покарання можливо вирішити завдання ОУВП і реалізувати цілі покарання.

Однак, у роботах, присвячених дослідженню ефективності покарань, багато авторів змушені були визнати той факт, що цілі покарання, сформульовані в ст. 22 КК України 1960 року, як правило, виявлялися недосягнутими, а діяльність ОУВП з вирішення завдань виправлення і перевиховання була безрезультативною. Як видається, основна причина такої ситуації полягала й полягає не в недоліках діяльності ОУВП, а в невірнім, як з погляду діалектики, так і з позицій загальної теорії права формулюванні цілей і завдань виправно-трудового законодавства, у юридичній фікції, що містилася й міститься відповідно в ст. 22 колишнього КК України й у ст. 1 чинного ВТК України, коли дійсність була підведена під умовну формулу. Законодавець прямо в текст нормативних актів уключив формулювання тих ідей, із яких він виходив у правовому регулюванні, і тих цілей, що він ставив. Можна, звичайно, з погляду законодавчої техніки брати під сумнів подібний підхід, що передбачається зробити нижче, однак, очевидно, що законодавчі формулювання визначають сформовану практику, яка змушена виходити з позиції законодавця. А оскільки ідея виправлення і перевиховання злочинців, запобігання вчиненню злочинів була сформульована в законі, остільки вона стала обов'язковою для виконання2).

При призначенні покарання, коли відповідно до кримінально-правової теорії переслідується кілька цілей, як видається, існує деяка невизначеність, гіпотетичність припущень про можливості, що відкриваються перед засудженим у зв’язку із призначеним покаранням. Законодавче формулювання цілей покарання свідчить, що на шляху застосування покарання від стадії судового розгляду до стадії виконання ще можлива деяка невизначеність, що виявляється в різних можливостях, які борються між собою, конфронтують одна з одною в процесі становлення дійсності - діяльності з виконання покарань. Ця невизначеність не може бути абсолютною, вона триває від моменту проголошення вироку до початку його виконання. На стадії виконання покарання з декількох можливостей реалізується одна, ліквідується невизначеність і на зміну їй приходить її протилежність, що відображає суперечливість процесу становлення і розвитку виконання покарань. Відносна невизначеність, що відзначається до початку виконання покарання і що виявляється в розмаїтості цілей покарання, разом із тим, обмежена об'єктивними законами розвитку кримінальної відповідальності. Змістом покарання обумовлена мета його виконання, тому що тільки виконання покарання органічно притаманне діяльності ОУВП.

Процес реалізації покарання припускає як висування цілей, так і наявність засобів їхнього досягнення. Таким чином, у теорії кримінального права цілі і засоби покарання фігурують як гіпотези, а законодавче формулювання цілей покарання визначило в теорії і практиці застосування покарань висування декількох гіпотез (цілей) для пояснення процесу виконання покарання. Покарання (гіпотези) одночасно є і засобами, висунутими в теорії кримінального права для вирішення проблеми покарання, для його конкретизації. Треба сказати, що цілі покарання як гіпотези випробувалися за минулі десятиліття різними способами, які дозволяють з'ясувати їхню істинність.

Не викликає сумніву той факт, що винесення судом покарання будується на гіпотетичному, випереджальному, вірогіднісному сприйнятті ситуації, спрямованої на досягнення цілей покарання. Використання гіпотези, як основи судового прогнозування, припускає деяке пророкування результатів кримінального покарання, тому що об'єктивна істинність майбутніх результатів його застосування ще не доведена у виді ймовірного майбутнього [77]1). Гіпотетичне прогнозування в стадії судового розгляду впритул підводить теорію покарання до проблеми активності адміністрації ОУВП, як суб'єкта процесу виконання покарання, у досягненні цілей покарання. Гіпотеза, як припущення суду про можливість досягнення цілей покарання, проходить перевірку практичною діяльністю ОУВП. Відкоректована цим зворотним зв'язком, така гіпотеза або може бути відкинута, або підтверджена. Практика виконання покарань показала, що з декількох рівноцінних гіпотез, шляхетних, узагалі ж то, цілей покарання, перевага повинна віддаватися тій, котра простіша, ясніша, ощадливіша. У випадку, якщо гіпотеза виявиться істинною, то вона з гіпотези перетворюється в достовірне знання [78]2). Вирішальне значення при цьому має перевірка відповідної гіпотези на практиці, що дозволяє їй придбати статус достовірної наукової теорії. Однак, оскільки при створенні наукових теорій приходиться прибігати до ряду допущень, остільки в них завжди виявляються в тій чи іншій формі людські помилки, виявлення яких являє собою складний, діалектично суперечливий процес пізнання об'єктивної реальності [6. - С. 126]. В даний час теорія виконання покарання, що формується, виконує функцію критерію добору серед конкуруючих гіпотез. Доведеною гіпотезою в цьому сенсі є реалізація кари в практичній діяльності ОУВП. Що ж стосується висновків про можливість виправлення і перевиховання засуджених, загального і спеціального попередження, зафіксованих як цілі покарання в ст. 22 колишнього КК, то їх перевірка діяльністю ОУВП post factum показала, що вони не є істинними гіпотезами, тому що дуже слабко детерміновані, а це є перешкодою для їхнього перетворення в дійсність. Очевидно, ця обставина спонукала І.В. Шмарова прийти до висновку, що гіпотеза про виправлення підлягає всебічній перевірці в умовах волі [79]3), у зв'язку з чим виникає питання про часові межі такої перевірки. Відповідь, мабуть, у тім, що виправлення засуджених ґрунтується на здогадах, носить випадковий, спорадичний, ймовірний характер. Процес виправлення засуджених - це стохастичний процес, тобто процес, характер зміни якого в часі точно пророчити неможливо. На відміну від цілеспрямованого стохастичного процесу виправлення і перевиховання, доцільний процес виконання покарання є при будь-яких умовах процесом кінцевим, результативним. Можна відзначити, що, по-суті, соціально-педагогічна діяльність у місцях позбавлення волі індиферентна, тому що зусилля «педагогічного колективу ВТУ» звичайно не приводять до безумовного шуканого результату. Однак, поки що, незважаючи на відсутність вагомих практичних результатів, персонал ОУВП із завзятістю, гідною кращого застосування, при вирішенні питань виконання покарання, якому законодавець подав у ст. 50 КК визначення цілей покарання, можливо повинний буде і надалі порівнювати свої дії з указаним визначенням. Тому ще раз необхідно підкреслити, що формулювання цілей покарання зв'язує практичних працівників, тому що законодавча дефініція обов'язкова для правозастосовчої діяльності.

Однак чи настільки вже необхідно переслідувати в діяльності ОУВП мету виправлення засуджених? Відповідь на це питання дав більш тридцяти років тому В.Г. Смирнов, який указав на те, що ставлячи на перший план мету виправлення і перевиховання, ми відносимо до кримінального права і виправно-трудового права не властиві їм завдання, безпідставно розширюємо сферу їхнього впливу. Не можна за допомогою кримінального права домагатися того, чого ми ніколи не доможемося [80]1).

Завдання зміцнення законності, попередження злочинності, перевиховання засуджених можуть вирішуватися і, якоюсь мірою, вирішуються поза сферою виконання покарань. У цьому зв'язку виникає питання: чи доцільно покладати на ОУВП обов'язок виконувати дії, хоча і спрямовані на вирішення цих загальних завдань, у випадках, коли з погляду досягнення мети покарання у відношенні конкретного засудженого ці дії байдужі (наприклад, загальне попередження)? Тим більше, що фахівці, які займаються проблемою попередження злочинності, звертають увагу на маловірогідність, сумнівність «силових» методів її вирішення в діяльності правоохоронних органів, до яких, зокрема, відноситься і правозастосовча діяльність ОУВП. Так, В.В. Голіна вважає, що структура існуючих державних, у тому числі правоохоронних органів і деяких громадських організацій мало пристосована для наступальної діяльності саме з попередження злочинності, особливо зі здійснення кримінологічної профілактики [81]1).

Очевидно, що стадія виконання покарання найбільш пристосована для досягнення конкретної мети, для реалізації кари. Тому ніяк не можна ігнорувати те, що на першому місці серед завдань виправно-трудового законодавства стаття 1 ВТК України, усе-таки, ставить завдання забезпечення виконання кримінального покарання. Реалізація кари у виконанні покарання є його атрибутом, тобто необхідною, сутнісною, а, отже, невід'ємною якістю, без якої покарання не має своєї визначеності, немислимо, не може застосовуватися. Пристосування стадії виконання покарання для досягнення інших цілей, крім кари, вимагає певної універсалізації застосовуваних засобів для того, щоб вони сприяли просуванню відразу до декількох, часом суперечливих цілей. Універсальні ж засоби, що розуміються в ст. 7 ВТК України як основні засоби виправлення і перевиховання, при всіх їхніх перевагах мають один недолік - для досягнення спеціальних цілей вони менш ефективні, ніж засоби спеціальні. Усе це в підсумку найчастіше приводить до того, що у відношенні конкретного засудженого цілі кримінального покарання виявляються недосягнутими, тому що використовувалися неефективні для їхнього досягнення засоби і методи, які відрізняються неоднорідністю і суперечливістю.

Одним із законів успіху в будь-якій роботі є спеціалізація. Широке ж розуміння цілей кримінального покарання спричиняє і побічні наслідки. Зокрема, включення в конструкцію цілей покарання декількох різнозначних елементів (кара, виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами) породжує проблему вирішення колізії як між ними, так і між цілями покарання і завданнями виправно-трудового законодавства. Ще в шістдесяті роки відзначалося, що завдання кримінальної і виправно-трудової політики не однорідні, між ними існують певні протилежності [82]1).

У вісімдесяті роки ХХ ст. вирішити наявні протиріччя між цілями покарання пропонувалося шляхом погоджування цілей покарання із загальнодержавними завданнями удосконалювання соціалістичних суспільних відносин і виховання нового типу особистості, у зв'язку з чим указувалося, що вирішення питання про те, які з цілей є основними, стане можливим тоді, коли покарання, зокрема, його цілі будуть розглядатися в межах системи виховання, прийнятої в умовах соціалістичного суспільства [83]2).

Не знайшла свого вирішення ця проблема і в дев'яності роки. Так, А.І. Бойцов вважає, що між вимогами здійснення справедливої відплати за вчинений злочин і вимогами здійснення утилітарних завдань залякування чи виправлення виникає колізія, практично нерозв'язна при одночасному задоволенні різних принципів покарання [27. - С. 532].

Звертає на себе увагу та обставина, що КВС - дорога для держави галузь діяльності, тому економічно недоцільно намагатися вирішувати нерозв'язні загальні цілі (виправлення і перевиховання), затрачаючи для цього значні засоби, докладаючи несумірні зусилля, у той час, коли конкретне формулювання в законі завдання виконання покарання дозволить його вирішувати, причому вирішувати ефективно, з мінімальними витратами матеріальних ресурсів, людської енергії і часу.

Як видається, різні за спрямованістю види діяльності, здійснювані в ОУВП, повинні мати відповідні джерела фінансування, що дозволяють асигнувати необхідні суми грошей під конкретні цілі.

Наприклад, підприємства КВС України в даний час здійснюють свою діяльність відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 1994 р. № 352 «Про особливості застосування Закону України «Про підприємства в Україні» до підприємств установ виконання покарань». Формування засобів для оплати праці працюючих на цих підприємствах, у тому числі осіб начальницького складу здійснюється за рахунок собівартості продукції, що передбачено Правилами застосування Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», затвердженими постановою Верховної Ради України від 27 червня 1995 р. № 247/905/ - ВР.

Начальницькому складу, що працює на підприємствах установ виконання покарань передбачена виплата надбавок, премій і матеріальної допомоги. Вказані виплати їм провадяться в межах засобів, що маються на підприємстві, яке відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 1994 р. № 352 є юридичною особою. Тому основна оплата праці (посадовий оклад, оклад за спеціальне звання, надбавки за вислугу років, особливі умови служби і виконання важливих завдань) здійснюється за рахунок собівартості виготовленої продукції, а премія і матеріальна допомога - за рахунок фонду матеріального заохочення, що формується від прибутку. Таким чином, учасники діяльності з виконання покарань, що здійснюють організацію трудових процесів в установах виконання покарань і є суб'єктами трудової діяльності, включені у виробничу діяльність і фінансуються за підсумками роботи підприємства.

Видається, що оплата праці тих, хто здійснює в ОУВП соціально-педагогічну діяльність, за аналогією також повинна провадитися з урахуванням досягнутих результатів по виправленню і перевихованню засуджених. А оскільки таких результатів звичайно не було і немає, то, очевидно, необхідно відмовитися від бюджетного фінансування педагогічних експериментів, що припускають ресоціалізацію засуджених, які провадяться у КВС ентузіастами соціально-педагогічної діяльності. Ті, хто вважає можливим перетворити, як це, зокрема, пропонує кандидат педагогічних наук О.В. Беца, установи виконання покарань у пенітенціарні установи, у місце для каяття засуджених [84]1), звичайно ж, мають право займатися так званою пенітенціарною діяльністю, але, здається, це повинно робитися не за рахунок платників податків, а, можливо, скоріше за рахунок коштів релігійних організацій, оскільки християнське вчення про каяття - це пошуки шляхів до виправлення покараного [85]2). Тим більше, що фактично церква вже робить значну матеріальну допомогу в підвищенні ефективності роботи з виправлення засуджених, у духовно-моральному впливі на них. Так, у Російській Федерації протягом 1996 року від різних суспільних і релігійних організацій у виправні установи надійшло у якості гуманітарної допомоги коштів у грошовому вираженні більш 11,8 млрд. руб., при цьому в установи КВС передаються духовна література, предмети культу, матеріальні засоби та гроші на будівництво храмів, продукти харчування, аудіо- та відеотехніка, одяг і взуття, медикаменти і медичне устаткування [86]3).

Вирішення питання про різні джерела фінансування, різних між собою напрямків діяльності ОУВП, не тільки дозволить чітко визначити засоби досягнення тих чи інших цілей діяльності, тому що жодна практична мета не може бути досягнута без застосування необхідних матеріальних засобів її реалізації [14. - С. 53], але і цілком буде відповідати виробленій ще на початку ХХ століття позиції, що у тюремному світі існують і повинні існувати дві природні сфери впливу - урядова і суспільна. При цьому, урядові функції у в'язниці повинні виражатися: у точному і неухильному виконанні судових вироків; ізоляції засуджених; примусі ув'язнених під варту до позбавлення волі (виставляння варти). Все інше належить суспільству (утримання тюремних будинків і приміщень; екіпірування і продовольство ув'язнених; підшукання для них робіт і їхня організація; просвітній і моральний вплив; влаштування звільнених). При такій постановці справи уряд повинний давати кошт для здійснення своїх завдань у в'язниці, а суспільство своїх [87]1). По суті, цей погляд у 90-і роки ХХ століття був сприйнятий деякими представниками комерційних структур, які вирішили, що створення в Україні приватних виправних установ, де контроль і охорону будуть здійснювати органи держави, що виконують покарання, а інвестування і утримання установ зможуть узяти на себе комерційні підприємства з залученням іноземного капіталу - є перспективним напрямком, що дозволяє зберегти кошти державного бюджету [88]2).

Треба сказати, що й у Російській Федерації комерційні структури давно цікавляться цією проблемою, пропонуючи створювати альтернативні приватні виправні установи, що мають фінансуватися з різних джерел, у тому числі і за рахунок самих засуджених.

У цьому питанні, можливо, варто розділити точку зору Н.Н. Дерюги й А.Я. Петрова, що, відзначаючи консервативність законодавця, складність подолання психологічного бар'єра через новизну ситуації, її неординарність, проте, висувають вагомі аргументи в підтримку ідеї створення приватних в'язниць [89]3). І якою б парадоксальною спочатку не видавалась ця думка, однак, приходиться визнати, що утримання місць позбавлення волі лежить непосильним тягарем на державному бюджеті.

Порівняння встановлених Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 10 серпня 2000 р. норм забезпеченості засуджених речовим майном, коли, наприклад, засудженим до позбавлення волі чоловікам має бути видано шапку-вушанку, літній головний убір, ватяну куртку, бавовняний костюм, літню і зимову натільну білизну, черевики і т.д., і затверджених постановою Уряду Російської Федерації № 833 від 8 липня 1997 р. Мінімальних норм матеріально-побутового забезпечення засуджених до позбавлення волі, відповідно до яких тепер мінімальна норма матеріально-побутового забезпечення позбавлених волі зводиться до видачі на місяць: особам чоловічої статі 200 г господарського мила, а особам жіновий статі - 200 г господарського мила і 100 г туалетного мила і не більш того, підштовхує до висновку, що в державному бюджеті в порівняно більш бідній України навряд чи знайдуться кошти, щоб забезпечити позбавлених волі більш ніж 200 г господарського мила. Підтверджується це тим, що щорічно скорочується фінансування кримінально-виконавчої системи з бюджету України. Це приводить до того, що позбавлені волі забезпечені продуктами харчування на 50-60% від норми [90]1). У ряді установ виконання покарань у раціоні засуджених відсутні м'ясо, риба, жири, рослинна олія та інші продукти, що містять білки, замість яких Державний департамент України з питань виконання покарань рекомендує засудженим вживати в їжу зелені дикоростучі рослини (!?) [91]2). Тому прагнення комерційних структур узяти на себе матеріально-побутове забезпечення місць позбавлення волі, видимо не варто з ходу відкидати, з огляду на тяжкий стан економіки України, що не дозволяє достатньо профінансувати кримінально-виконавчу систему. Особливо гостро постає питання про створення належних матеріально-побутових умов тримання осіб, позбавлених волі в слідчих ізоляторах. Оскільки в переважній більшості це особи, що ще не засуджені, до них не застосоване, зокрема, таке покарання, як конфіскація майна, то прагнення, щоб особи, яких тримають в СІЗО, перебували в цивілізованих умовах існування, заслуговує на увагу. Так, видається, що за ряд послуг, які можуть бути зроблені слідчим ізолятором понад гарантований державою мінімум, необхідно ввести плату, а також у порядку експерименту побудувати СІЗО, де функції ізоляції і нагляду повинні виконувати представники Державного департаменту України з питань виконання покарань, а комерційні структури будуть притягнуті до створення матеріально-побутових умов для осіб, позбавлених волі. Про те, що подібна думка може бути прийнята і реалізована на практиці, уже свідчить досвід роботи слідчих ізоляторів у Російській Федерації, де відповідно до додатка № 3 до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів КВС Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації, затверджених 20 грудня 1995 року наказом МВС Росії № 486, адміністрація СІЗО і залучені нею особи можуть надавати підозрюваним і обвинувачуваним ряд платних побутових і медико-санітарних послуг (наприклад, модельна стрижка, укладка волосся на голові, гоління; доставка блюд з їдальні для персоналу слідчого ізолятора; видача в тимчасове користування электрокип’ятильника, електробритви, электровентилятора, додаткового холодильника чи телевізора; окремі види лікування, протезування зубів; консультації лікарів - фахівців органів охорони здоров'я і т.ін.1)

Повертаючись до питання про поділ функцій держави і суспільства в справі виконання покарань, треба підкреслити, що спеціалізовані органи, установи виконання покарань повинні виконувати ту роботу, для якої вони, судячи з назви, створені і пристосовані. Інше нераціонально. Якщо виховання лежить за рамками покарання і є, як раніш писали, завданням держави і суспільства в цілому [92]2), то чому саме органи й установи виконання покарання повинні виховувати? Чи є для цього в системі органів та установ виконання покарань кваліфіковані фахівці? Аж ніяк немає. Наприклад, за станом на 1 січня 1999 р. у виправно-трудових установах Харківській області було 2128 співробітників, серед яких із вищою юридичною освітою - 88 чоловік і із середньо-спеціальною юридичною освітою - 55 чоловік, а з вищою педагогічною освітою - 55 чоловік і із середньо-спеціальною педагогічною освітою - 3 чоловіки. Таким чином, педагоги в ОУВП складають усього лише 2,8 %. У цілому ж по Україні серед персоналу ОУВП близько 40 % з вищою юридичною чи педагогічною освітою, а в кримінально-виконавчій системі Росії на їхню частку приходиться відповідно 23,9 і 10,6 відсотка персоналу [93]1). Змінити ситуацію до кращого взялася Російська Православна Церква, що запропонувала готувати соціальних педагогів у своїх навчальних закладах, зокрема, у Царицинському православному університеті Преподобного Сергія Радонежського (Волгоградська єпархія) [94]2). Цілком закономірно, що в цьому випадку саме церква повинна по достоїнству, включаючи й оплату праці, оцінювати ефективність виховної роботи, проведеної на основі християнського вчення про каяття.

На сьогодні ж очевидне безсилля персоналу ОУВП, недолік знань і засобів для виправлення і перевиховання засуджених, коли справи з ресоціалізації йдуть погано, цілі покарання не досягаються, а вимоги до організації соціально-педагогічної діяльності найчастіше компенсуються «формальним» підходом і тоді реальна справа підмінюється словами і ритуалами. Обумовлено це тим, що такий об'єкт діяльності ОУВП як виправлення, узагалі ж, незрозумілий і важко доступний, а його зміст не піддається ефективному виправно-трудовому впливу. Як видається, ще більше може заплутати ситуацію термінологія, пропонована в третьому варіанті Проекту КВК України, тому що навіть фахівцю важко розібратися з тим, який зміст вкладається в такі іншомовні терміни, як ресоціалізація, соціальна адаптація, соціальна реабілітація і т.ін.

Практична діяльність ОУВП повинна ґрунтуватися на перевірених процесом виконання покарань знаннях, теоретичних передумовах, тому що адміністрації ОУВП варто діяти свідомо, керуючись наявними в неї уявленнями про виконання покарання і ставлячи перед собою цілком визначені завдання. Унаслідок природного положення, що практика виконання покарань повинна носити цілеспрямований, а точніше, доцільний, характер, між цілями покарання і діяльністю адміністрації ОУВП, спрямованою на їхнє досягнення, існує взаємозв'язок теорії і практики. Структура практики містить у собі такі моменти як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у виді її окремих актів, предмет, на який спрямована ця діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета, і, нарешті, результат діяльності [95]1). Як відомо, цілепокладання і керованість є атрибутами практики як матеріального процесу, отже, і процесу застосування покарань, що охоплює як стадію судового розгляду, так і стадію виконання покарання, притаманні ці невід'ємні властивості. Умовою же наукового прогнозування і керування соціальними процесами є з'ясування об'єктивної провідної тенденції. Такою тенденцією спрямування кримінальної відповідальності в стадію виконання покарання є реалізація кари.

Теоретична діяльність повинна бути похідною від практичної. Практика виконання покарань - відправний, вихідний пункт теорії покарання. Практика має характер діалектичної універсальності в тім сенсі, що не тільки є стимулом, метою і критерієм істинності пізнання, але іманентно входить, вплітається в сам процес пізнання, складаючи його необхідний компонент, сторону, властивість [96]2). Разом з тим, практика виконання покарань, як основа побудови теорії КВП, не передує останній, а сама будується в тісному взаємозв'язку з розвитком теорії. Особливо наочно це виявляється (як це вже було показано в першому розділі) в організації виконання тих покарань, що не були відомі раніше вітчизняній кримінально-виконавчій діяльності (наприклад, арешт, обмеження волі, громадські (обов'язкові) роботи).

Теоретичний рівень як система поглядів на застосування покарання припускає оперування ідеальними образами, формами абстрактного мислення. Ідея виправлення і перевиховання, індивідуального та загального попередження існує в теорії як абстрактний об'єкт осмислення цілепокладання при застосуванні покарання, є огрубленим, корелятивним, лише з певним ступенем точності відображенням дійсності. Народжуючись на ґрунті правової дійсності юридичні абстракції повинні відображати потреби практики подальшого правового будівництва і разом з тим перевірятися практикою, корегуватися, розвиватися й удосконалюватися нею в зв'язку з завданнями правотворчої і правореалізуючої діяльності держави [96. - С. 17].

Як складова частина теорії покарання, цілі покарання, закріплені в КК, є невід'ємною частиною уявлень, ідей, понять, концепцій, що відображають практику застосування покарань. Однак, як уявні образи, цілі покарання самі по собі не є і не можуть бути реальною силою чи реальною причиною, здатною зробити реальну дію. Треба сказати, що сформульовані в ст. 22 колишнього КК і ст. 1 діючого ВТК цілі покарання і завдання виправно-трудового законодавства були предметом гордості представників теорії радянського кримінального і виправно-трудового права, розглядалися як досягнення, що свідчить про певну зрілість науки виправно-трудового права [97]1), а насправді виявилися не більш ніж відірваним від практики продуктом теоретичної діяльності, тому що теоретична діяльність не є практика, оскільки безпосереднім її результатом не є перетворення дійсності [96. - С. 15].

Цілі покарання, сформульовані в ст. 50 КК України 2001 року, є схематичною моделлю реальних явищ і процесів застосування покарання. Разом з тим, логічні моделі становлення дійсності в процесі застосування покарання можуть знайти свою істинність чи хибність лише в ході застосування покарань, виявлення змісту виконання конкретних покарань з об'єктивною оцінкою досягнутих у діяльності ОУВП результатів.

Цілеспрямована діяльність ОУВП пронизана теорією. Більш того, практика виконання покарань - сама пряме джерело безпосередньо-практичних знань. Практична діяльність адміністрації ОУВП виступає детермінантом, визначником сутності основних процесів, що протікають при виконанні покарань. Ще раз варто сказати, що у своїй діяльності адміністрація ОУВП змушена керуватися наявними теоретичними знаннями і уявленнями, методичними розробками, що значною мірою визначають практику виконання покарань. Так, концепція про можливість виправлення і перевиховання шляхом залучення засуджених до суспільно корисної праці,, що ґрунтувалась на невірних теоретичних уявленнях свого часу практично протягом тривалого терміну не піддавалася сумніву винятково через обмеженість пізнавальних можливостей практики, зв'язаною необхідністю поставляння дешевої робочої сили на «ударні комуністичні будівництва». У цьому випадку обмеженій теорії відповідала обмежена практика і навпаки. Теорія і практика виступають як протилежності, протистоять одне одному як духовне і матеріальне, однак у конкретній людській діяльності вони постійно знаходяться в єдності і взаємозумовленості, так що обмеженість однієї зі сторін накладає свій відбиток на іншу сторону [6. - С. 117].

З практики застосування покарань, що є основною формою діяльності ОУВП, у теорії покарання виростають два види моделей дійсності: адекватна, яка відображає діяльність адміністрації ОУВП, і корелятивна (поняттєво-абстрактна), що відображає переслідувані судом цілі при винесенні покарання. У теорії ці моделі дійсності являють собою єдність, континуум1), що є в підсумку незамінним засобом орієнтування в повсякденній діяльності ОУВП. Завдяки відносно самостійному існуванню континуума адекватно-корелятивної моделі дійсності в теорії кримінального і КВП виникає можливість проникнути в сутність процесу застосування покарання, передбачати перспективи його подальшого розвитку. Але, з іншого боку, у відносно самостійному існуванні цих конструкцій закладена гносеологічна природа фантазії, уяви, схована можливість перекручування дійсності, тому що самостійність адекватно-корелятивної моделі застосування покарання дозволяє маніпулювати з її елементами, ставити їх у такі зв'язки і відносини, поділяти їх на такі частини і складати такі структури, що, як правило, узагалі не можуть бути даними в практичній діяльності ОУВП, як, наприклад, закріплення в ст. 1 ВТК України завдання сприяння викорінюванню злочинності.

Сукупна практика виконання покарань, що вже склалася, розкриває в процесах виконання-відбування покарань, що відбуваються, усе нові й нові сторони, властивості, відносини, закономірності, відображає логічний розвиток кримінально-виконавчої діяльності ОУВП і при цьому обумовлює необхідність своєчасної переоцінки результатів наукового пізнання кари, заміни застарілих уявлень про можливість виправлення і перевиховання кожного засудженого новими знаннями, що більш відповідають об'єктивній реальності виконання покарань. Практика здійснення правообмежень, властивих покаранням, дозволяє одержати уявлення про ефективність кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, дає можливість побачити всі їхні недоліки, вказуючи, зокрема, у якому напрямку варто удосконалювати нормативне регулювання діяльності ОУВП.

Говорити про ефективність КВС, розуміючи під нею лише самі ОУВП як такі, навряд чи має сенс, оскільки цілі і завдання цієї системи можуть бути досягнуті лише в доцільній діяльності з виконання покарань усіх її структурних елементів. Ефективність КВС визначається насамперед ефективністю її діяльності зі здійснення правообмежень, властивих покаранням, успішністю виконання ОУВП своїх функцій.

Дослідження процесів цілепокладання і цілездійснення адміністрацією ОУВП може допомогти більш глибокому розумінню сутності реалізації кари, дати додатковий матеріал для теоретичної розробки чітких уявлень про ефективність кримінально-виконавчого законодавства. Поряд із цим підвищення ефективності кримінально-виконавчої діяльності припускає подальше поліпшення, удосконалювання законодавчого регулювання діяльності з виконання покарань. Ефективність застосування норм кримінально-виконавчого законодавства в кінцевому рахунку варто погоджувати з результатами здійснення правообмежень, властивих покаранням, у діяльності ОУВП.

Практична діяльність ОУВП дає можливість знайти недосконалість законодавчих формулювань, наявних в теорії ВТП знань для застосування покарань, нагромадити новий досвід, перевірити доцільність існування КВС, її зумовленість наперед заданим результатом, що виступає як мета. Мета покарання повинна бути відображенням матеріальної дійсності, тобто практики виконання покарань. Насамперед практика для всіх наук постає перед ними не тільки як безпосередньо дане середовище, але і як об'єктивне буття взагалі. Таке розширене розуміння практики дозволить у теоретичному мисленні відбити, зокрема, законодавчу практику не як «поверхневий шар», а як глибинну соціальну сутність правотворчості, що відображає досвід минулого, тенденції сьогодення і перспективи майбутнього [96. - С. 16]. Мета покарання виникає як закономірний підсумок попередньої практичної діяльності, реалізується ж вона в новій дійсності. У цілепокладанні, відзначає А.А.Чунаева, нерозривно зливаються, переходять одне в одного три часи: минуле, сьогодення і майбутнє. Мета є діалектичним синтезом, діалектичним відображення минулого, сьогодення і майбутнього [99]1). При цьому упадає в око той факт, що доцільне в одних умовах перетворюється у свою протилежність, стає недоцільним у соціально-економічних умовах, які змінилися.

Практична діяльність ОУВП, як результат попереднього досвіду, є вихідним пунктом подальшого розвитку КВС. Однак практика того чи іншого періоду, що ґрунтується на уявленнях і ідеологічних установках свого часу, не може дати вичерпної інформації про процеси, що відбуваються, крім простих констатацій чуттєвої реальності суспільних факті [6. - С. 103].

У теорію ВТП в останні роки включалися нові факти, поняття, уточнювалися принципи, до того ж виявилася маса протиріч, нерозв'язних у колишніх її рамках. Вивчення і вирішення протиріч процесу виконання покарань дозволяє перейти від одного якісного стану у вченні про покарання до іншого, від нижчого ступеня пізнання сутності виконання покарань до вищого, де вищий ступінь заперечує нижчий, зберігаючи й удосконалюючи на новій основі досягнення минулого застосування покарання. Таким чином, зараз, у критичний для теорії ВТП момент, необхідно зробити перехід до нової теорії КВП з іншими принципами, реальними, практично досяжними і соціально виправданими цілями. Ґрунтуючись на суспільній практиці і даючи цілісне, достовірне, знання, що систематично розвивається, про істотні зв'язки і закономірності дійсності, теорія виступає як найбільш досконала форма наукового обґрунтування і програмування практичної діяльності. При цьому роль теорії не обмежується узагальненням досвіду практичної діяльності і перенесенням його на нові ситуації, а зв'язана з творчою переробкою цього досвіду, завдяки чому теорія відкриває нові перспективи перед практикою, розширює її обрії [95. - С. 677]. Розробка теоретичних основ КВП як цілісної системи знань, що включає в себе абстрактні поняття, уявлення, ідеї і концепції, припускає насамперед обслуговування практичної діяльності ОУВП для того, щоб не тільки описати сформовану практику, але і передбачити нові явища, закономірності, тенденції розвитку КВС. Теорія КВП повинна розвиватися під безпосереднім впливом узагальнення досвіду практики застосування покарань, інакше вона застигне на рівні прекрасних міфологічних сказань, у кращому випадку всеосяжних умоглядних конструкцій. От чому не можна ігнорувати думку співробітників КВС, які вважають, що кримінально-виконавча система в існуючому виді не може вирішувати проблему виправлення засуджених, а їхнє перебування у виправній установі сприяє лише обміну злочинним досвідом. Той факт, що за даними проведеного в Росії соціологічного дослідження основна маса співробітників установ, що виконують покарання, (61,3 %), серед цілей покарання перевагу віддає відплаті за вчинений злочин, а виправлення і перевиховання ставить на третє місце (19,7 %) після мети попередження нових злочинів (41 %), навряд чи можна, як це робиться в деяких публікаціях, пояснити неуцтвом персоналу, тим, що в кримінально-виконавчої системі має місце проблема освіти співробітників [93. - С. 44-45].

При оцінці цілей покарання варто виходити з того, що досяжна лише істинна мета кари, тобто мета, перевірена практикою, досвідом, що відповідає уявленням адміністрації ОУВП як суб'єкта виконання покарань і яка ґрунтується на новітніх концепціях поняття та цілей покарання, у відповідності до яких кара - це справедливий осуд вчиненого злочину і особи винного, об'єктивна у своїй основі співрозмірна відплата йому за вчинене [100]1). Істинними чи неістинними можуть бути, як вказав В.П. Фофанов, і цілі діяльності - у залежності від того, наскільки оцінки, що функціонують як цілі, адекватні об'єктивним цінностям даного суб'єкта як елемента певної соціальної системи. Досяжна лише істинна мета [14. - С. 177].

Отже, практична діяльність ОУВП служить запереченням існуючого законодавчого формулювання цілей покарання, закріплених у ст. 50 КК, тому що діяльність ОУВП не здатна привести до реалізації більшості з них, свідченням чого є, зокрема, високий рівень рецидивної злочинності, що, як стверджують, залежить головним чином від успіхів у перевихованні засуджених [101]2). З іншого боку, не можна оцінювати діяльність ВТУ за одним показником, хоча б і дуже важливим, яким є рецидив злочинів серед звільнених від покарання. При такому підході явно недооцінюється ряд завдань ВТУ, що може негативно впливати на їхню діяльність, тому що тільки вирішення кожного завдання може і повинно прийматися до уваги при повній і об'єктивній оцінці ефективності діяльності ВТУ.

Правильно оцінити ефективність тієї чи іншої роботи можна лише при обліку сил, коштів і часу, витрачених на її виконання. А це, якщо говорити про ефективність ВТУ, неможливо зробити без обліку так званої поточної діяльності ВТУ [64. - С. 66]. Саме з цих позицій бачиться непересічне значення конкретних завдань КВС, сформульованих у Законі Російської Федерації Про установи й органи, що виконують покарання у виді позбавлення волі [58]. Спрямованість на виконання цих завдань здатна надати повсякденній діяльності ОУВП, не цілеспрямований, а доцільний характер.

Аналіз діяльності як цілеспрямованої припускає виявлення невідповідності між наявною життєвою ситуацією і метою [95. - С. 763]. Між цілями покарання і практичним результатом діяльності ОУВП існує розбіжність, оскільки практична діяльність більш багата від її ідеального проекту, тобто мети. У результаті цілеспрямованої діяльності неминуча деяка розбіжність між метою і результатом. Ця розбіжність виражається, по-перше, у частковому недосягненні мети внаслідок неадекватного пізнання людиною об'єктивних можливостей і потреб. По-друге, у відомому «перевиконанні» мети, точніше кажучи, у факті появи в результаті того, що не передбачалося вихідним задумом, деякого «надлишку» понад поставленого у меті [99. - С. 16]. Як видається, другий варіант розбіжності між метою і результатом можливий, коли ОУВП замість передбачуваного юридичного виправлення, як і раніше, будуть намагатися вирішувати завдання морального виправлення. Варто звернути увагу на те, що така колізія вже з самого початку закладена, наприклад, у текстах статті 43 КК Росії й у статті 9 КВК Російської Федерації. Так, у ст. 43 КК мета виправлення, на думку Т.Ю. Погосян, розуміється як «юридичне» виправлення й полягає в тім, щоб засуджений не робив надалі нових злочинів, а вже з якої причини - через острах покарання або в силу внутрішньої моральної переоцінки, це неважливо [102]1). На думку ж А.І. Зубкова в ст. 9 КВК Російської Федерації (що вже було показано в другому розділі) мова йде про моральне виправлення. Тому перед персоналом кримінально-виконавчої системи виникає складне завдання по організації процесу морального виправлення засуджених [8.- С. 19].

Цілі покарання не можуть існувати самі по собі, без матеріальної основи, без дійсності. Сформульовані в КК цілі покарання повинні виступати підлеглим моментом, що виникає на базі визначеної дійсності - практики виконання покарань. Мета, з одного боку, породжується і детермінується дійсністю, з іншого боку - протистоїть їй як щось інше. Мета - це результат творчого відображення людиною дійсності, це змінена, перероблена думкою дійсність. Мета, таким чином, протистоїть дійсності за формою - як ідеальне матеріальному і за змістом - як те, чого ще немає в матеріальній дійсності [103]2).

Діяльність з виконання покарань - це єдність матеріального й ідеального, об'єктивного й суб'єктивного, можливості і дійсності, загального й одиничного, практичного й теоретичного. Вірніше, у діяльності з виконання покарань ідеальне (суб'єктивне, абстрактне, загальне) у виді теорії, сформульованих цілей покарання переходить у матеріальне (об'єктивне, одиничне), причому одночасно в цьому переході ідеальне (суб'єктивне, загальне) перевіряється, уточнюється, розвивається.

Питання про хибні та істинні цілі покарання і проблема їхнього здійснення доволі тісно зв'язані зі співвідношенням можливості і дійсності, тобто цілі покарання, сформульовані в ст. 50 КК, і практичну діяльність ОУВП з реалізації властивих покаранню правообмежень, треба розуміти як взаємозв'язок можливості і дійсності. Цілі покарання і завдання, розв'язувані повсякденно адміністрацією ОУВП, - це діалектична єдність можливості і дійсності. Щоб бути успішною, практична діяльність адміністрації ОУВП повинна спиратися переважно на дійсне. Забуття цього правила приводить до ситуації, на яку звертається увага в Пояснювальній записці до Європейських тюремних правил: сучасні обставини і новий спосіб мислення поглибили внутрішнє протиріччя між цілями позбавлення волі і ув’язненням як таким. Висування концепції ресоціалізації за допомогою застосування режимів виправного впливу, заснованого на процесах диференціації, класифікації і розподілу ув'язнених по належних індивідуалізованих програмах навчання і підготовки, стикнулося з труднощами, що випливають із примусового характеру перебування в місцях позбавлення волі. Використання ув’язнення як засобу захисту суспільства і вираження неприйняття злочинного поводження, перешкоджає, відповідно до своєї суті, його використанню як засобу для наступної ресоціалізації злочинців [56. - С. 270]. Отже, закріплення тих чи інших благих побажань як цілей покарання, аж ніяк ще не означає їхнього досягнення, реалізації в практичній діяльності ОУВП. Чи перетвориться та чи інша мета покарання, як можливість, у дійсність чи ні - залежить від характеру закономірності, що лежить у її основі. Цілі покарання, розглянуті як можливості, знаходяться в межах від неможливого до необхідного, що залежить від різного ступеня ймовірності перетворення їх у дійсність.

Стадія виконання покарання, що міститься як можливість у стадії судового розгляду, у діяльності органів і установ виконання покарань стає дійсністю. Розуміння цілей покарання і розв'язуваних ОУВП завдань, як діалектичного взаємозв'язку можливості і дійсності, має велике практичне значення, тому що допомагає виявити мету, обґрунтовану сукупністю дійсних кримінально-виконавчих відносин, що дозволяє свідомо виконувати покарання, реалізуючи кару як комплекс правообмежень, а не тішити себе необґрунтованими ілюзіями з приводу виправлення і попередження.

Практично можна реалізувати тільки мету, що відповідає необхідності, що виходить з об'єктивних відносин детермінації. Без знання необхідності досягнення мети носить стихійний, випадковий, ймовірний характер. Цілі, що суперечать необхідності, об'єктивним відносинам детермінації, недосяжні; дії людей, спрямовані на досягнення цих цілей, приречені на невдачу [104]1). От чому видається, що кримінально-виконавча політика повинна спиратися не на абстрактні можливості, а на точні і безперечно доведені факти. А таким зовсім очевидним фактом є те, що покарання не виправляє, не перевиховує і не лякає. Адже ще К. Маркс відзначав, що історія і така наука як статистика з вичерпною очевидністю доводять, що з часів Каїна світ ніколи не вдавалося ні виправити, ні злякати покаранням. Саме навпаки! [105]2).

Діяльність адміністрації ОУВП повинна будуватися з врахуванням об'єктивно властивих цій діяльності можливостей з реалізації кари. Однак, якщо розуміти цілі покарання (ст. 50 КК) як різні можливості, а стадію виконання покарань як дійсність, те це не дозволяє ігнорувати якісні розходження, що існують між можливим і дійсним. У противному випадку це приводить до ототожнення можливості досягнення цілей покарання з їхнім дійсним досягненням. Але ж, по-перше, далеко не всі можливості реалізуються (як уже відзначалося, цілі виправлення, перевиховання і попередження, по суті, недосяжні), а, по-друге, якщо можливе - мета кари - і здійснюється, то не слід забувати, що державі в особі ОУВП необхідно, як уже відзначалося, залучити значні сили і затратити великі кошти на здійснення цієї напруженої цілеспрямованої діяльності.

Для розуміння проблеми перетворення можливості в дійсність недостатньо обмежитися розглядом співвідношення цілей покарання і розв'язуваних адміністрацією ОУВП завдань. Це співвідношення (у розвитку і наступності стадій кримінальної відповідальності), стає зрозумілим при підході до можливостей (цілей покарання) і умов їхнього перетворення в дійсність з позицій практики виконання покарань. Зрозуміло, що в діяльності ОУВП перетворюються в дійсність лише можливості, здійснення яких, у кінцевому рахунку, необхідне, неминуче. У зв'язку з цим, чи можна стверджувати, що цілі виправлення, перевиховання і попередження досягаються з неминучістю? Дійсність це спростовує, тому що в кожнім конкретному випадку застосування покарання в стадії його виконання з неминучістю реалізується лише кара. У зв'язку з цим, не можна не погодитися з В.К. Дуюновим, що кара виявляється єдиною метою, яка реально досягається, у результаті застосування кримінального покарання [106]1) .

Мета кари виступає як можливість лише при своєму виникненні, становленні, фіксації у кримінальному законодавстві і при винесенні покарання судом. Оскільки кара міститься в самому процесі виконання покарання, у реалізації властивих покаранню правообмежень, як визначення сутності покарання, то вона неодмінно буде реалізована. Кара, як сутність покарання, розвинута і виявлена в діяльності ОУВП є абсолютною необхідністю, хоча в цілому діяльність ОУВП являє собою єдність сутності і явища, внутрішнього і зовнішнього, необхідного і випадкового.

При законодавчому формулюванні завдань діяльності з виконання покарань, що розуміються як можливість, і співвідношення їх з діяльністю ОУВП, що є дійсністю, варто виходити з того, що чим більше можливостей притаманно дійсності, її сутності в якімсь відношенні, тим більше невизначеною вона є в цьому відношенні. Чим менше нереалізованих можливостей притаманно дійсності, тим більше визначеною виступає вона. Дійсність, усі можливості якої, крім однієї, що є конкретною і реальною, виключені, з неминучістю перетворюється в нову дійсність, виступає як визначена [103. - С. 92]. От чому тільки єдина мета кари при її втіленні додасть діяльності адміністрації ОУВП конкретний, цілком визначений, предметний, матеріальний, реально вимірний характер.

Виконання покарання є необхідністю діяльності ОУВП, внутрішньою закономірністю, що зумовлює існування структур КВС. Виконання покарань - це той процес, який неодмінно повинен здійснитися в діяльності ОУВП. При виконанні покарань реалізація правообмежень носить відносно засуджених обов'язковий, неминучий, невідворотний характер. Урегульованість виконання покарання нормами кримінально-виконавчого законодавства повинна задавати реалізації кари межі необхідності. У кримінально-виконавчій діяльності кара - це те, що необхідно, що було, є або буде, звершено так і не інакше. Необхідність в діяльності ОУВП означає, що виконання покарань, як дійсність КВС, не може бути іншою, чим вона є.

Необхідність виконання покарань, на відміну від процесів виправлення і перевиховання, індивідуального і загального попередження, що є абстрактними можливостями в діяльності ОУВП, характеризується конкретністю, суворою кількісною і якісною визначеністю, що відображає репресивний потенціал покарання. Отже, виконання покарання включає в себе як свою сторону визначеність, а процес виправлення і перевиховання, індивідуального і загального попередження - невизначеність. Виправлення і перевиховання, індивідуальна і загальна превенція відображають не внутрішню, а зовнішню обумовленість процесів, що організуються в ОУВП, вони є тим, що може здійснитися, а може і не здійснитися, статися так чи інакше.

Досягнення виправлення не являє собою в кримінально-виконавчій діяльності внутрішньої єдності мети виправлення і діяльності ОУВП. Тому видається, наприклад, що сформульоване в статті 9 КВК Російської Федерації поняття виправлення осуджених, як формування у них шанобливого ставлення до людини, суспільства, праці, норм, правил і традицій людського співіснування і стимулювання правослухняної поведінки відображає об'єктивну відсутність в нинішніх умовах функціонування КВС підґрунтя (повного або часткового) для виникнення передбачуваного похідного. Треба сказати, що закріплення виправлення як мети покарання, визначення поняття виправлення, як це зроблено в ст. 9 КВК РФ, а так само «ресоціалізації» (ст. 6 Проекту КВК України 1997 р.), на жаль, не дозволяє віднести їх до достовірно наукових понять, оскільки в кожному понятті, якщо воно достовірне наукове поняття передбачаються всі окремі випадки, які можуть бути виведені з нього і з яких складається повний зміст поняття [107]1). Тому вироблені наукою КВП поняття, закріплені потім як цілі-завдання виконання покарань, будучи формою відображення об'єктивної дійсності, повинні виражати не просто загальне, а якісно загальне в застосуванні покарання, з урахуванням будь-яких форм вияву загального в окремому, тобто в стадії виконання покарання. Отже, у ст. 9 КВК Російської Федерації виправлення засуджених визначено як поняття, яке для діяльності адміністрації ОУВП не опосередковано суттю - виконанням покарання, реалізацією кари, а, тим самим для даного напряму діяльності ОУВП виправлення засуджених є випадковістю, тобто виправлення засуджених може бути таким, а може бути і іншим. У рівній мірі ця характеристика може бути застосовна і до мети ресоціалізації (ст. 6 Проекту КВК України).

На відміну від виправлення (ресоціалізації), кара, як реальна мета, відображає об'єктивні можливості, закладені в дійсності, вона коріниться в діяльності ОУВП. У своїй діяльності адміністрація ОУВП має справу з явищами і процесами об'єктивного світу, підпорядкованими реалізації правообмежень, закладених в покаранні. Тому цілі діяльності ОУВП для того, щоб бути реальними, повинні вийти з наявних об'єктивних закономірностей реалізації кримінальної відповідальності, з об'єктивних можливостей КВС. Те, що не відповідає властивостям і закономірностям об'єктивного світу, що, отже, неможливо - не може бути створено людською діяльністю. Цілі людини, які не виходять з об'єктивних можливостей і суперечать їм, є нереальними, нездійсненними [103. - С. 118]. Таким чином, виправлення (ресоціалізація) засуджених не має обов'язкового характеру і зумовлено це тим, що в діяльності адміністрації ОУВП виправлення (ресоціалізація) не опосередковане суттю виконання покарання, оскільки виправлення (ресоціалізація) в даній кримінально-виконавчій діяльності може бути і досяжне, але, як правило, воно не досягається, оскільки виправлення (ресоціалізація) є випадковістю, воно не залежить від виконання покарання, від реалізації кари, а залежить від збігу ряду обставин і насамперед від висновків, зробленими засудженими з факту засудження, а потім, можливо, в якійсь мірі від організації соціально-педагогічної діяльності в ОУВП. Процес виправлення (ресоціалізації) засуджених, на відміну від кримінально-виконавчої діяльності, не провадиться даною сукупністю істотних умов, детермінуючих виконання покарання; по відношенню до причин процесу виконання покарання виправлення (ресоціалізація) відносно незалежне і відмінне від них; виправлення (ресоціалізація) залежить від інших чинників, які його провадять і тому тотожно з ними. Отже, оскільки процес виправлення (ресоціалізації) не вписується в рамки виконання покарання, то він здійснюється в соціально-педагогічній діяльності, залежить від неї, існує через неї, а це означає, що виправлення (ресоціалізація) в кримінально-виконавчій діяльності не має обов'язкового характеру.

На відміну від ВТП, де можливість виправлення кожної особи, що здійснила злочин, розуміється як загальне основне завдання, в кримінально-виконавчому законодавстві виправлення (ресоціалізація) не є і не може бути сформульоване як мета, що виявляється в дійсності. Мета виправлення (ресоціалізації) засуджених не може бути поставлена як безпосереднє завдання діяльності адміністрації ОУВП, оскільки зміст такої мети знаходиться поза змістом виконання покарання. Мета виправлення засуджених завжди була деякою абстрактною цінністю: релігійною, етичною, а в радянському виправно-трудовому праві - ідеологічною. Не втратить свого абстрактного значення мета виправлення і в новому кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві, незважаючи на спроби звести її лише до юридичного виправлення або ж до ресоціалізації.

Оскільки виправлення (ресоціалізація) не зумовлене сутністю виконання покарання, не опосередковано в даній кримінально-виконавчій діяльності і оскільки воно має підґрунтя в соціально-педагогічній і психологічній діяльності, здійснюваній в ОУВП, остільки виправленню (ресоціалізації) властива невизначеність. Виправлення (ресоціалізація), на відміну від кари, не провадиться даною сукупністю істотних детермінуючих діяльність адміністрації ОУВП чинників, по відношенню до цих чинників воно відносно незалежне і відмінне від них; виправлення залежить від педагогічних і психологічних чинників, які його і зумовлюють, і тому тотожно з ними. Оскільки виправлення (ресоціалізація) детермінується не виконанням покарання, не є правовою проблемою, а на досягнення мети виправлення (ресоціалізації) направлена педагогічна і психологічна діяльність в ОУВП1), остільки вона має характер лише можливості по відношенню до діяльності адміністрації ОУВП з реалізації властивих покаранню правообмежень.

Цілі виправлення і перевиховання, індивідуального і загального попередження злочинів, що розуміються як абстрактні можливості, на відміну від мети кари, зв'язані не з основною тенденцією розвитку кримінальної відповідальності, процесу виконання покарання, а з побічними, випадковими, несуттєвими в умовах, наприклад, масової концентрації злочинців в ОУВП, але проте об'єктивними сторонами дійсності. У силу того, що виправлення і перевиховання, попередження злочинів спираються на несуттєві сторони діяльності з виконанню покарань, вони, усе-таки, мають деякі передумови в діяльності ОУВП, а саме в соціально-педагогічній діяльності, здійснюваної в місцях позбавлення волі, доповнюють даний процес виконання покарання, однак, імовірність їхнього здійснення мінімальна, що межує з нездійсненністю, нереальністю.

Абстрактні можливості, що містяться в цілях виправлення, індивідуального і загального попередження, узагалі ж, носять двоїстий характер: а) при збігу ряду умов вони можуть розвиватися в реальну конкретну можливість і, б) як правило, так і залишаються абстрактними можливостями. З іншого боку, меті кари, переслідуваній при винесенні покарання в судовому засіданні, оскільки кара ще не реалізується, ще не є дійсність, ще не початий процес виконання покарання, властива в цей період (тобто до вступу вироку в законну силу) якоюсь часткою абстрактність, тому що не всі умови для її реалізації вже існують.

КВП, що розглядає мету виконання покарання як реальну можливість, яка з необхідністю, неминучістю перетворюється в діяльності адміністрації ОУВП у дійсність, повинне виходити з уявлень про багатоплановість процесу виконання покарання, що, незважаючи на свою визначеність, заданість результатом, урегульованість нормами кримінально-виконавчого законодавства, проте може містити в собі дійсні і можливі, необхідні і випадкові, особливі і загальні зв'язки, що здійснюються в діяльності адміністрації ОУВП, яка може розвиватися сприятливо до результату, а може і робити, так сказати, «зиґзаґи», приносячи небажані плоди. Таким чином, КВП орієнтує на конкретний аналіз протиріч дійсності виконання покарань, виявлення об'єктивних бажаних можливостей і організацію активних дій зі створення умов для перетворення їх у дійсність.

Виправлення, а також індивідуальну і загальну превенцію, як цілі покарання, можна охарактеризувати категоріями відповідно «випадкове» і «можливе», оскільки в порівнянні з метою кари вони є двома сторонами того самого відношення неповної детермінації, недостатнього розвитку сутності, як внутрішнього змісту діяльності ОУВП. У категорії «можливе» (а особливо наочно це виявляється в індивідуальному попередженні), відповідні зусилля адміністрації ОУВП певною мірою детермінуються (у випадку виконання покарань, зв'язаних з позбавленням волі) ізоляцією засуджених від зовнішнього світу, коли для попередження здійснення злочинів серед засуджених маються в наявності деякі (хоча, як показує статистика пенітенціарного рецидиву, явно недостатні) детермінуючі фактори. У меті індивідуального попередження стосовно до позбавлення волі виражається об'єктивна наявність в умовах місць позбавлення волі часткової підстави для виникнення даного похідного (наприклад, охорона, нагляд).

Ступінь необхідності в діяльності адміністрації ОУВП із реалізації властивих покаранню правообмежень визначається істотною детермінованістю її в кримінально-виконавчій дійсності, ступенем реалізації сутності покарання - кари. І навпаки, виконання покарань буде носити випадковий характер настільки, наскільки воно не детерміновано карою як сутністю покарання.

Законодавче формулювання цілей покарання і діяльність адміністрації ОУВП, як можливість і дійсність, виражають дві необхідні, об'єктивно існуючі стадії кримінальної відповідальності. Цілі покарання, переслідувані в момент проголошення вироку, є ідеальним, уявним передбаченням кінцевого результату діяльності правоохоронних органів. Інакше кажучи, мета покарання при винесенні судом вироку - це можливість, що не існує в даний момент, але яка на думку законодавця і суду може за допомогою визначених, тісно зв'язаних з метою засобів виникнути і розвиватися, тобто стати дійсністю.

Мета кари в діяльності ОУВП представляє майбутнє в сьогоденні. У діяльності ОУВП кара - це, з одного боку, реально існуюча, а з іншої, прихована тенденція даної дійсності, її внутрішній, підпорядкований реалізації кари момент. Не викликає сумнівів той факт, що процесу виконання покарання підпорядкована вся діяльність ОУВП і кара, як колишня тенденція, у цій діяльності стає пануючою закономірністю.

Діяльність адміністрації ОУВП знаходиться в зв'язку і взаємодії з іншими стадіями кримінальної відповідальності, тобто виконання покарань цілком закономірний конкретний процес - одна з ланок у ланцюзі нерозривно взаємозалежних етапів кримінальної відповідальності, що виражають їхню зміну і розвиток, а також наступність.

Між цілями покарання, сформульованими в ст. 50 КК і переслідуваними при винесенні покарання, з одного боку, і діяльністю правоохоронних органів із виконання покарань, з іншого, існує внутрішній зв'язок двох форм буття, двох ступенів розвитку, двох послідовних стадій кримінальної відповідальності. Це значить, що мета покарання, як можливість, як те, що ще не реалізувалося в дійсність, є передумовою застосування покарання, зміни і розвитку стадій кримінальної відповідальності. Але лише та мета покарання може бути досягнута, котра існує як реальна передумова, об'єктивно, оскільки реальна можливість не є плід лише суб'єктивної конструкції в уяві законодавця. Як відзначив О.О. Наташев, категорія мета відноситься до суб'єктивних і тим самим не має права на існування, однак у зв'язку з тим, що покарання має об'єктивний зміст і об'єктивну спрямованість, те незалежно від суб'єктивного сприйняття і вираження воно визначає й об'єктивність мети [110]1). Отже, для того, щоб стати дійсністю мета, як можливість, повинна мати об'єктивний характер, а не вноситися в реальність свідомістю.

Відповідно до діалектики кожен предмет, явище містить у собі безліч можливостей, але в конкретному процесі реалізується лише одна з них. Взаємодія і боротьба різних і протилежних тенденцій приводять до того, що складається деяка загальна тенденція або перемагає одна з тенденцій; вона прокладає собі шлях серед всіх інших, стає панівною, усебічно виявляється і перетворює весь предмет: можливість перетворюється в дійсність. Здійснення однієї можливості означає в той же час нездійснення всіх інших можливостей [111]2). А це безумовно означає, що з декількох цілей покарання, сформульованих у ст. 50 КК, що існують як категорії можливості, у процесі виконання покарання в дійсність може бути перетворена лише одна - та, у якої є внутрішня об'єктивна здатність до розвитку. Видається, що це мета кари, тому що на відміну від інших цілей, саме в меті кари переважає об'єктивно існуюча тенденція до реалізації, що обумовлено закономірністю розвитку покарання від його винесення судом до реалізації в діяльності ОУВП. У результаті мета кари, як можливість, як тенденція, виражає необхідність розвитку кримінальної відповідальності в стадію виконання покарання.

Для перетворення цілей покарання з можливості в дійсність повинні бути як об'єктивні, так і суб'єктивні умови. Об'єктивні умови складають основу для перетворення можливості в дійсність, оскільки реалізація кримінальної відповідальності, досягнення цілей покарання залежить від закономірностей розвитку стадій кримінальної відповідальності. Цілі ж кримінальної відповідальності об’єктивуються в двох основних моментах: по-перше, у факті наявності злочинності в суспільстві і, по-друге, у необхідності активної цілеспрямованої боротьби з цим явищем [112]2). Таким чином, на завершальній стадії кримінальної відповідальності мета покарання також носить об'єктивний характер і визначається потребами її розвитку в стадію виконання покарання.

Як відомо, об'єктивні закони суспільства діють лише через свідому діяльність людей. Тому для перетворення можливостей у дійсність, для досягнення цілей покарання, настільки ж необхідні і суб'єктивні умови. Суб'єктивні умови при цьому виражаються у прагненні адміністрації ОУВП досягти бажаного результату. Суб'єктивні умови - це відображення у свідомості співробітників ОУВП об'єктивних процесів застосування покарань, свідома діяльність, організованість і рішучість дій у досягненні поставлених у ст. 50 КК цілей. Для того, щоб цілеспрямована діяльність була успішною, необхідно зіставити цілі діяльності з об'єктивними і суб'єктивними можливостями. Об'єктивні можливості - суть ті тенденції розвитку, що не суперечать законам природи і суспільства, випливають із наявних соціальних і природних умов. Якщо людина планує у своїй діяльності те, що нереально, не випливає з її можливостей, то ця діяльність, безсумнівно, буде безуспішною. Поставлена мета не буде реалізована навіть при найінтенсивніших зусиллях.

Не менш важливе також урахування суб'єктивних можливостей здійснення мети. Суб'єктивні можливості - це здібності окремого індивіда чи соціального суб'єкта (класу, партії, групи) до виконання поставлених завдань. Якщо індивід ставить перед собою завдання, для вирішення яких він не має необхідних здібностей, його діяльність буде невдалою [99. - С. 12].

Як видається, у шістдесяті роки ХХ ст., у період попередньої кодификації кримінального і виправно-трудового законодавства, очевидно, передбачалося, що сформульовані в ст. 22 КК цілі покарання зв'язані з науковим передбаченням; здавалося, що якщо в той час і не було об'єктивних умов для їхнього досягнення, перетворення в дійсність, то такі умови за допомогою започаткованих зусиль і певних засобів зможуть виникнути в майбутньому, тобто цілі покарання законодавцем розглядалися як перспективні1). Однак, дослідження тенденцій розвитку даної проблеми показало, що цілі покарань, які спочатку видавалися науковим передбаченням, на ділі виявилися порожньою абстракцією і не в останню чергу через те, що норми, які формулюють цілі покарання і завдання виправно-трудового законодавства, носять декларативний характер. Можливо, це було обумовлено відсутністю на момент прийняття КК і ВТК глибокого науково-теоретичного дослідження проблем покарання, коли в основі цілепокладання знаходилася не система понять, концепцій, уявлень про реальну дійсність виконання покарань, а моральні, етичні й інші форми позатеоретичної свідомості. Формулюючи цілі покарання, законодавець, мабуть, стояв на тих позиціях, що в суспільстві можливості перетворюються в дійсність не мимовільно, автоматично, а в результаті діяльності людей, які ставлять собі певні цілі; що досягнення цілей покарання в процесі його виконання здійснюється при взаємодії об'єктивних умов і суб'єктивного фактора, тобто свідомої, цілеспрямованої діяльності адміністрації ОУВП. Однак, здається, що одним з недоліків при формулюванні цілей покарання було те, що при їхній теоретичній розробці не були враховані аксіоматичні положення загальної теорії права. Як відзначив П.М. Рабінович, закріплення перспективних цілей у радянському законодавстві грає мобілізуючу, виховну роль. Вони дають суб'єктам, що перетворюють право в життя, ясність перспективи, розуміння історичної значимості їхньої діяльності. Tим самим перспективні цілі стимулюють правомірну поведінку, зміцнюють переконаність у суспільній корисності здійснення прав і виконання обов'язків, впроваджують у свідомість комуністичні погляди. Але такий вплив на суб'єктів права названі цілі роблять винятково як ідеологічний фактор [113.- С. 29]. Отже, законодавче закріплення перспективних цілей покарання в ст. 22 КК 1960 р. і завдань виправно-трудового законодавства в ст. 1 ВТК необхідно розглядати в загальнополітичному значенні як упровадження комуністичних ідей у систему правових поглядів і теоретичних принципів. Звертає на себе увагу та обставина, що законодавець, створюючи в 60-і роки закони, керувався вченням марксизму-ленінізму і від юристів, практиків, щоб з’ясувати наміри законодавця, було потрібно тлумачити законодавство саме у світлі цього вчення.

У зв'язку з цим можна сказати, що закріплення цілей виправлення, індивідуального і загального попередження в статті 50 КК України 2001 року відображає не тільки наступність у кримінальному праві, але і характеризує стереотипність мислення розроблювачів цієї норми закону, а крім того також і політичну позицію Верховної Ради України.

Перспективні цілі і завдання, закріплені в кримінальному, кримінально-процесуальному і виправно-трудовому законодавстві, а так само й у Кримінально-виконавчому кодексі Російської Федерації, не мають правового характеру, оскільки вони надбання перспективи, більш-менш віддаленого майбутнього. Стосовно перспективних цілей, П.С. Елькінд відзначила, зокрема, що для здійснення перспективних цілей у кримінальному судочинстві поки ще немає необхідних можливостей; що ж стосується найближчих цілей, то чинне законодавство зводить їхнє досягнення в юридичний обов'язок. Виходить, у якості перспективної розглядається цільова діяльність, що випереджає наявну дійсність. Разом із тим, будучи усвідомленою, перспективна мета має велике мобілізуюче значення, вона є спонукальною причиною і до досягнення найближчих цілей.

Якщо особливе виявляється головним чином у найближчих цілях, то загальне – в цілях перспективних. Останні тому і називаються перспективними, що для їхнього здійснення в даний час ще немає реальних умов і можливостей [114]1).

Для того, щоб перетворити цілі покарання в дійсність, діяльність адміністрації ОУВП повинна спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, на реальні можливості, тобто суб'єктивний фактор може відігравати вирішальну роль у перетворенні можливості в дійсність тільки при наявності певних об'єктивних умов. Практичні дії, що спрямовані проти об'єктивних законів, неминуче приречені на провал, а досягнення вказаних у ст. 50 КК перспективних цілей покарання (переважно це стосується мети виправлення) можливе лише як результат збігу декількох випадкових факторів, оскільки засуджені свідомо відкидають усілякий вплив на них, вважаючи його несправедливим [115]2).

Закріплені в ст. 50 КК і ст. 1 ВТК припущення3) про можливість виправлення, залякування за допомогою покарання, видавалися і видаються в теорії кримінального і виправно-трудового права за реальну можливість. Е.Г. Юдін звернув увагу на те, що теоретичний аналіз фіксує лише деяку сукупність можливостей, з яких випливають різні, іноді альтернативні практичні рішення. Хоча знання цих можливостей і є необхідною передумовою успішної діяльності, однак вибір конкретного рішення і відповідної мети визначається не цим знанням як таким, а більш широкою соціально-культурною й ідеологічною мотивацією [11.- С. 350]. Тому цілі покарання, сформульовані в КК, і завдання виправно-трудового законодавства (ст. 1 ВТК) можна розглядати як данину наступності в кримінальному та виправно-трудовому праві, як ілюзорне відображення суті кримінальної відповідальності, суті процесу застосування покарання. Як видається, подібне стає можливим тому, що не враховується дія об'єктивних законів, немає їхнього глибокого аналізу, а є перекручене відображення дійсності (практики застосування покарань) як результат абсолютизації суб'єктивного фактора по перетворенню можливостей (цілей покарання) у дійсність.

Щоб науково визначити можливості (цілі покарання) необхідно виходити з даної дійсності (стадії виконання покарання). У залежності від ступеня обумовленості дійсністю тих чи інших можливостей діалектика учить розрізняти формальні, абстрактні і реальні можливості.

З погляду прихильників формальної можливості, може відбутися усе, що мислимо; для них байдуже, чи зв'язана з об'єктивною дійсністю, з об'єктивними процесами і закономірностями ця можливість чи ні [116]1). Головна умова для формальної можливості бути логічно несуперечливою, безвідносно до об'єктивних умов існування. Якщо ж формальна можливість суперечить об'єктивним законам, то вона рівнозначна неможливості. Саме з цих міркувань мету ліквідації злочинності, що усе ще міститься в статті 1 ВТК України, варто розуміти усього лише як формальну можливість. Мета ліквідації злочинності, що ґрунтується на абстрактно-логічних побудовах, мала свої гносеологічні і соціальні корені в незнанні об'єктивних законів розвитку злочинності, її причин і умов, у перекручуванні їх. Отже, мета ліквідації злочинності, що є відображенням формальної можливості, є помилковою метою, вона недосяжна, власне кажучи, тому, що це неможливо в принципі.

Абстрактні і реальні можливості виражають визначені, хоча і різні об'єктивні передумови і тенденції у вимірі дійсності. Однак, хоча і ті й інші можливості обумовлені дійсністю (практикою застосування покарань), ця обумовленість настільки різна, що найменше змішання тих чи інших цілей, як абстрактних і реальних можливостей може привести до плутанини в теорії і помилок на практиці. Наприклад, значні і, як видається, марні зусилля докладалися для з'ясування, що головніше: виправлення чи перевиховання; як досягається індивідуальна і загальна превенція; виправлення - це кінцева мета покарання або ж це засіб індивідуального попередження і т.ін. З іншого боку, розуміння цілей покарання як тенденцій, що визначають напрямок розвитку кримінальної відповідальності в стадію виконання покарання, відзначається перевагою одних моментів над іншими. Серед декількох тенденцій, визначених у ст. 50 КК як цілі покарання, у процесі застосування покарання виділяють основну, котра реалізуються при виконанні покарання і другорядні чи такі, котрі при збігу ряду обставин не могли бути здійснені. Кожен досягнутий результат у процесі застосування покарань є завершенням ведучої тенденції - виконання покарання, реалізації кари. Ведуча тенденція виконання покарання - кара, існує об'єктивно, але для її реалізації необхідні не тільки об'єктивні, але і суб'єктивні умови. Мета кари в процесі реалізації властивих покаранню правообмежень стає об'єктивною реальністю. Як результат закономірного розвитку кримінальної відповідальності, кара з необхідністю перетворюється в дійсність. А дійсність звичайно протипоставляється фантазіям, ілюзіям, нездійсненим і нездійсненним планам, намірам, нереалізованим можливостям [117]1).

Конкретність, точність, визначеність і ясність повинні відрізняти завдання реальної практичної діяльності з виконання покарань від цілей покарання як результатів духовно-теоретичної діяльності. Інакше кажучи, для процесу власне виконання покарання як дійсності є сторонніми такі абстрактні можливості, що закріплені в КК у якості цілей покарання, як виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів.

Тим часом, практична діяльність ОУВП свідчить, що цілі виправлення, індивідуального і загального попередження сформульовані й існують як абстрактні можливості, але для їхнього здійснення (реалізації) немає необхідних об'єктивних умов, незважаючи на докладені для цього зусилля (суб'єктивний фактор). Конкретні цілі людина реалізує, абстрактних досягає, точніше може наближатися до їх досягнення, реалізуючи свої конкретні і окремі цілі [118]1). Створюється враження, що наявність абстрактних (перспективних) цілей покарання цілком влаштовує авторів різних теоретичних концепцій покарання, оскільки відповідний їм абстрактний аналіз проблеми покарання ні до чого не зобов'язує і не впливає на кінцеві, далекі від реалій виконання покарань висновки окремих дослідників, що нав'язують практикам абстрактні поняття. А, як небезпідставно вважає Т.А. Казакевич, висування практичних цілей, заснованих на абстрактних можливостях, веде до авантюризму [116. - С. 53]. У кримінальній і виправно-трудовій політиці це виявляється в діяльності, розрахованій переважно на випадковий успіх, без врахування реальних можливостей застосування покарання. Особливості абстрактної можливості в теорії покарання свідчать про те, що вона є джерелом різного роду умоглядних спекуляцій. Абстрактні можливості повинні враховуватися як більш віддалена перспектива розвитку, а практичні завдання стосовно них полягають в організації діяльності, спрямованої на створення певних умов, у яких вони можуть бути реалізовані» [104. - С. 86]. Очевидно, з цих міркувань В.К. Дуюнов, який виходить з того, що кара є неодмінною і дуже важливою метою кримінального покарання, проте, стверджує, що це найближча, так звана «проміжна» мета кримінального покарання, яка служить необхідним етапом на шляху здійснення інших - перспективних його цілей - виправлення засудженого і попередження нових злочинів [100. - С. 29]. Як видається, подібні спроби відновити авторитет перспективних цілей, що було похитнувся, навряд чи можуть бути прийнятні.

Свідома чи несвідома підміна реальних можливостей абстрактними (виправленням, ресоціалізацією), абстрактно можливого неможливим (метою ліквідації злочинності), якщо вони беруться за вихідний пункт міркувань, дозволяють будувати найфантастичніші картини майбутнього розвитку дійсності. Лише одна реальна можливість - мета кари - це можливість, умови перетворення якої в дійсність уже виникли чи знаходяться в процесі становлення (вирок проголошений, покарання судом призначене).

У діяльності адміністрації ОУВП мета кари (мета виконання покарання, реалізації властивих покаранням правообмежень) є конкретною можливістю. Конкретна можливість тому конкретна, що вона здійснюється при наявності всіх інших можливостей і при врахуванні всіх їх розглядається як можливість; вона разом з тим - реальна можливість, тому що погоджена з об'єктивними законами, що діють у даній конкретній ситуації [111. - С. 270]. У діяльності ОУВП мета кари практично обов'язково перетворюється в дійсність, у реалізацію правообмежень, властивому тому чи іншому виду покарання. Таким чином, реальна можливість завжди конкретна, визначення кари як комплексу правообмежень зрозуміло (на відміну від розпливчастих, аморфних визначень типу виправлення чи ж ресоціалізації), тобто вона завжди ґрунтується на визначених конкретних умовах застосування покарання, об'єктивних факторах. У практиці дуже важливо розрізняти можливість і дійсність; конкретну можливість, що практично обов'язково перетвориться в дійсність, і таку, котра необов'язково перетвориться в дійсність [111. - С. 272]. Реальна можливість реалізації кари, оскільки вона обумовлена дійсністю - діяльністю ОУВП і ґрунтується на закономірностях розвитку кримінальної відповідальності в стадію виконання покарання, за своїм характером примикає до необхідності. Під необхідністю, необхідною дійсністю звичайно розуміють визначення дійсності, що мають обов'язковий, неминучий, невідворотний характер; відносини, що обов'язково були, є чи повинні бути; які не можуть не бути [104. - С. 84]. Будь-яка можливість залежить від умов її реалізації, а необхідність у ній існує в більшому чи меншому ступені. Необхідність присутня у всякій реальній можливості. Можливість як потенція сутності, не може існувати без відомої частки необхідності, без деякого ступеня детермінованості, можливість у міру наростання детермінації, у міру формування сутності, збільшення необхідності до повної достатньої детермінації в даному відношенні, стаючи реальною і конкретною, перетворюється в дійсність. Реальна можливість уже не може бути іншою, оскільки в ній міститься дійсність [104. - С. 86]. Унаслідок безпосереднього зв'язку з необхідністю, як вираженням закономірності розвитку кримінальної відповідальності від стадії судового розгляду до стадії виконання покарання, реальна можливість - кара - здійсненна на даному завершальному етапі кримінальної відповідальності, тобто на стадії виконання покарання в діяльності ОУВП.

Як показала практика виконання покарань, будь-які спроби установити дійові юридичні гарантії здійснення таких цілей, як виправлення і перевиховання, у підсумку виявилися безрезультатними. Їхнє досягнення не може бути юридичним обов'язком адміністрації ОУВП, як суб'єкта, що здійснює право в сьогоденні.

Кожен юридичний акт має свою мету, причому до складу норми права може входити тільки найближча мета. Найближчі цілі - це ті, для реалізації яких вже в сьогоденні є всі необхідні умови і засоби, а подібні цілі можуть бути реалізовані в поточній діяльності. Вони відображають наслідки, що повинні наступити відразу слідом за здійсненням закону - як прямий, безпосередній результат його впливу на поведінку людей [113. - С. 29-30].

Чи можна, дотримуючись правил законодавчої техніки, визначитися з цілями покарання і завданнями діяльності ОУВП? Зараз, коли на порядку денному виникло питання про створення слідом за кримінальним і кримінально-виконавчого законодавства України, і пам'ятаючи про те, що від пануючої ідеології залежать як цілі покарання, так і його види [119]1), можна зробити висновок, що прийшов час відмовитися від рудиментів комуністичного минулого, виключивши перспективні цілі і завдання покарання. Однак, виявляється, що зробити це не так просто. Аналіз статті 50 КК України, прийнятого Верховною Радою 5 квітня 2001 року, ще раз підтверджує думку, до якої прийшло багато дослідників, що в сфері права має місце континуітет, тому що у вказаній нормі знову сформульовані перспективні цілі виправлення, індивідуальної і загальної превенції. Правда, у порівнянні з чинним законодавством зроблено крок уперед, тому що автори КК недвозначно вказали і на найближчу мету покарання - кару, серйозно послабивши позиції прихильників тієї точки зору, які вважають, що покарання не переслідує мети кари [110. - С. 23-24]. Видається, що в перспективі досягнення саме мети кари повинне бути зведене законодавцем у юридичний обов'язок адміністрації ОУВП.

Третій варіант згадуваного вище Проекту КВК України також містить формулювання цілей і завдань Кримінально-виконавчого кодексу. Оскільки в загальній теорії права найближчі цілі підрозділяються на цілі-напрямки і цілі-завдання [113. - С. 30], то в цьому сенсі ст. 1 Проекту КВК України (1997 р.) містить у собі такі цілі-напрямки, як “регламентація порядку й умов виконання і відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства та держави шляхом ресоціалізації засуджених, а також попередження злочинів як засудженими, так і іншими особами”. Заздалегідь не встановлюючи кінцевого, формально визначеного обов'язкового результату, дій, вони роблять регулюючий вплив шляхом постійної цільової орієнтації поведінки. При введенні в правові акти, такі цілі зводять у юридичний обов'язок саму соціальну спрямованість поведінки [113. - С. 33].

Цілі-завдання містяться в частині 2 статті 1 Проекту КВК України і передбачають регулювання виконання і відбування покарань, визначення засобів ресоціалізації, правового статусу засуджених, а також забезпечення гарантій їхніх прав і законних інтересів, надання допомоги в соціальній адаптації, визначення вимог до персоналу установ і органів виконання покарань та гарантій його правового і соціального захисту. Як відзначив П.С. Рабінович, цілі-завдання покликані впливати на поведінку шляхом указання на ті індивідуалізовані формально визначені матеріальні зміни, досягнення яких складає зміст юридичного обов'язку [113. - С. 34].

Як видається, конкретні специфічні завдання ОУВП повинні служити виконанню покарань, реалізації кари, носити підпорядкований цій меті, спрямований на її досягнення характер. Специфічні завдання ОУВП повинні виступати засобами досягнення мети-напрямку, мети кари, що у силу законодавчої техніки може бути сформульована в загальному виді і як би винесена за дужки формального визначення юридичної норми, що встановлює «засоби» досягнення цієї мети. При формулюванні завдань ОУВП необхідно зважати на те, що в розробленому в 2001 році Державним департаментом України з питань виконання покарань Проекті Закону України «Про державну службу виконання покарань в Україні» сказано, що «головним завданням державної служби виконання покарань є здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань», а це означає, що поставлено завдання втілювати цілі і принципи цієї політики.

Підводячи підсумок даному розділу, з урахуванням викладених вище міркувань видається можливим запропонувати, щоб у майбутньому кримінально-виконавчому законодавстві України містилися наступні формулювання:

Мета кримінально-виконавчого законодавства полягає в забезпеченні регулювання діяльності органів і установ виконання покарань зі здійснення правообмежень, властивих покаранням.

Завдання кримінально-виконавчого законодавства полягають у тому, щоб визначити:

1) основний напрямок діяльності органів та установ виконання покарань;

2) правові засоби виконання-відбування покарань;

3) матеріально-предметні засоби виконання й матеріально-побутові умови відбування покарань;

4) забезпечити правопорядок і законність в органах та установах виконання покарань;

5) забезпечити безпеку суб'єктів і учасників діяльності з виконання покарань.

<< | >>
Источник: СТЕПАНЮК АНАТОЛІЙ ХОМИЧ. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ (СУТНІСТЬ ТА ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Х а р к і в - 2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Співвідношення цілей покарання і завдань органів та установ виконання покарань, теорія і практика, можливості і дійсність виконання покарань.:

  1. 4. Співвідношення філософії, науки, мистецтва, релігії.
  2. Об’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  3. Суб’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  4. Призначення покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення
  5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  6. Інститут речових доказів у структурі доказового права та цивільного процесуального права
  7. З М І С Т
  8. В С Т У П
  9. 1. 1. Проблеми становлення науки кримінально-виконавчого права.
  10. 1.2. Співвідношення цілей покарання і завдань органів та установ виконання покарань, теорія і практика, можливості і дійсність виконання покарань.
  11. 2.3.1. С т р у к т у р н о – ф у н к ц і о н а л ь н а х а р а к т е р и с т и к а д і я л ь н о с т і п о в и к о н а н н ю п о к а р а н ь.
  12. 3.1. Принципи екзекутивної діяльності органів та установ виконання покарань
  13. В И С НО В К И
  14. С П И С О К ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  15. 1.4.2. Ґендерна політика та політика стосовно жінок: визначення та співідношення
  16. Наднаціональна організація влади і державний суверенітет: проблеми співвідношення