3.1.5. В т і л е н н я п р и н ц и п у с п р а в е д л и в о с т і в е к з е к у - т и в н і й д і я л ь н о с т і.

Як вираження сутності права його принципи здобувають усі його особливості і властивості. Існує визначення права як сукупності етичних спільнісних цінностей, серед яких на першому місці знаходиться справедливість [29.

Справедливість знаходить своє переломлення в різних урегульованих правом сферах, у тому числі й у правоохоронній діяльності, у застосовуваних до засуджених заходах покарання, де справедливість здобуває якості правової категорії. Так, справедливість стала принципом кримінального законодавства, принципом застосування покарань після включення категорії "справедливість" у понятійний апарат кримінального права (наприклад, у ст.ст. 6, 43 КК Російської Федерації). При цьому, як вважає А.І. Екімов, здобуваючи юридичну специфіку, справедливість не втрачає притаманних їй якостей. Правильно буде сказати, що вимога справедливості, виражена через право, виступає і як моральна, і як правова вимога. Причому, якби вона перестала бути справедливою з погляду моралі, то і будучи вираженою у праві, також не була б справедливою. Отже, справедливість, що виражається в праві, є етико-юридичним феноменом [230. - С. 70].

Включення правових ідей, що містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав, також припускає необхідність побудови КВС і кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості.

Визначення покарання як кари (відплати винному за вчинене), що відображає його сутність, найбільш важливі риси і характерні ознаки, які визначають зміст його застосування, дозволяє обґрунтувати й об'єктивні критерії справедливості. При цьому видається, що встановлення об'єктивних критеріїв справедливості вимагає звертання до генезису даної категорії.

М.І. Бажанов звернув увагу на те, що справедливість покарання полягає насамперед у тім, що воно правильно відображає правосвідомість і мораль суспільства [235]¹⁾. Це значить, що в міру розвитку суспільства погляди на справедливість змінилися. Зокрема, на останньому, соціалістичному зиґзаґу нашої історії в основу поняття справедливості закладалася гіпертрофована ідея рівності. У радянському кримінальному законодавстві, на думку М.О. Бєляєва, це виражалося у відповідності суворості покарання тяжкості вчиненого злочину, рівним за рівне. М.О. Бєляєв виступив проти того, щоб зміст поняття справедливості охоплював й індивідуалізацію покарання [27. - С. 79-80]. В основі цієї позиції знаходиться зведення принципу справедливості до ідеї рівності, що, як видається, характеризує справедливість дещо односторонньо. При такім розумінні справедливості при застосуванні покарань не могли враховуватися розходження в особистості злочинців, інші конкретні обставини, при яких був вчинений конкретний злочин, що вимагало висування додатково принципу індивідуалізації покарання [27. - С. 81]. Треба сказати, що пропозиція задіяти принцип індивідуалізації нарівні з принципом справедливості викликала в літературі цілком обґрунтовані заперечення, оскільки в індивідуалізації відсутній самостійний зміст, а тому вона може розглядатися як певний процес застосування принципу призначення покарання чи як результат їхнього застосування, але сама принципом не є [27. - С. 367]. Здається, що в основі необхідності висування принципу індивідуалізації поряд із принципом справедливості і виниклої за цим наукової суперечки, знаходилося однобічне уявлення про справедливість як про втілення ідеї рівності.

При втіленні принципу справедливості виявляється нерозривність і внутрішній взаємозв'язок таких її елементів, що знаходяться в діалектичному сполученні, як рівність і нерівність. Розгляд справедливості з цих двох точок зору при застосуванні заходів кримінально-правового впливу дає можливість виділити два аспекти справедливості: той, що зрівнює і той, що розподіляє [27. - С. 372], а це, у свою чергу, дозволяє говорити, що існує розуміння такої справедливості, яка зрівнює і такої, що передбачає відплату. Якщо звернутися до того аспекту справедливості, що передбачає відплату, то і тут можливі різні формули і не тільки в історичному плані, починаючи від принципу таліону "око за око", "зуб за зуб", до принципу композиції "від кожного відповідно вчиненому" [23:. - С. 8]. Але як би не змінювався зміст поняття справедливості в міру розвитку різних правових систем ступенем наближення його до бажаного ідеалу, проте існує загальна, універсальна, класична формула справедливості -"CUUIQUE SUUM" - "КОЖНОМУ СВОЄ", яку висунув ще Платон і яка має неминуще значення для всіх часів і народів, незважаючи на різний зміст, вкладений у неї.

В уявленнях про справедливість реалізації кари формула "КОЖНОМУ СВОЄ" проявилася як історична домінанта, найважливіша складова частина екзекутивної діяльності. Як видається, при виконанні покарань провідне місце належить саме цій формулі справедливості. Формула "КОЖНОМУ СВОЄ" повинна розумітися так: кожному засудженому та міра правообмежень, що належить йому зазнати відповідно до закону в зв'язку із засудженням за вчинений злочин.

Справедливість закладена в самому змісті КВП, у кримінально-виконавчій діяльності, у якій вона злита з законною реалізацією кари. На відміну від інших принципів, будучи змістовним принципом, принцип справедливості безпосередньо розкриває сутність виконання покарання і як втілення універсальної формули "КОЖНОМУ СВОЄ" є основою виконання конкретних покарань.

Об'єктивний критерій справедливості в кримінально-виконавчій діяльності виявляється в міру відповідності правообмежень учиненому засудженим. Інакше кажучи, кара, реалізована на законних підставах, повинна відображати співрозмірність правообмежень, застосовуваних до засудженого, характеру і ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості і поведінки засудженого.

Принцип справедливості точно і концентровано відображає характер і природу застосування покарання. Об'єктивність справедливості виявляється в тім, наскільки ця категорія відображає об'єктивний хід процесу виконання покарання, реальну кримінально-виконавчу діяльність.

Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об'єктивних закономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності.

У КВП гносеологічний аспект справедливості характеризується тим, що справедливість кримінально-виконавчої діяльності відображає об'єктивну закономірність реалізації кари. Реалізація кари, що ґрунтується на принципі справедливості, виступає одним з корінних, невід'ємних умов успішного здійснення екзекутивної діяльності. У кримінально-виконавчій діяльності будь-яка типова ситуація здійснення правообмежень, властивих покаранням, повинна бути справедливою, оскільки організована з точним розрахунком на відповідний результат - реалізацію кари, хоча, звичайно, сама по собі організація виконання покарання не може виключити можливу несправедливість у тій чи іншій конкретній ситуації внаслідок неточного дотримання кримінально-виконавчого законодавства адміністрацією ОУВП, її помилок, впливу випадкових факторів, що спотворюють екзекутивну діяльність.

У КВП розгляд особливостей прояву принципу справедливості в першу чергу вимагає звертання до умов і критеріїв справедливості кримінально-виконавчої діяльності. Як видається, серед критеріїв справедливості провідна роль належить тим, що виведені з зіставлення діяння і відплати за вчинене. У КВП до кари тяжіють, навколо неї концентруються ідеали, норми, ціннісні масштаби і уявлення про справедливість. Зв'язок діяння і відплати за вчинене стає організуючим засобом реалізації кари, узгодження критеріїв, що визначають ефективність застосування покарання, упорядкування кримінально-виконавчої діяльності, побудови КВС на основі принципів КВП. Принципи виконання покарання як правові положення є вихідними нормативно-керівними засадами, відправними положеннями. Вони характеризують зміст і основи екзекутивної діяльності, виконуючи направляючу роль. Значення вимог справедливості серед інших принципів КВП у можливості, яка відкривається, співвіднести між собою різні, що іноді знаходяться в діалектичному протиріччі, вихідні засади екзекутивної діяльності. Справедливість екзекутивної діяльності виступає тією засадою, що поєднує принципи КВП у систему.

Принцип справедливості в екзекутивній діяльності - це нормативне, керівне положення, відповідно до якого адміністрація ОУВП при реалізації кари порівнює, співвідносить різні вимоги, підходи, вихідні засади, коректує їхню взаємодію, визначає ступінь впливу кожного з цих компонентів на процес виконання покарання.

При з'ясуванні співвідношення діяння і відплати за вчинене в кримінальному і КВП необхідно виходити з того, що діяння носить суспільно небезпечний характер і з особистісної визначеності діяння, суспільної небезпеки особистості.

Входячи в систему принципів КВП, принцип справедливості є відображенням сутності кримінально-виконавчої діяльності, зведенням до єдиного знаменника зусиль правоохоронних органів із реалізації кримінальної відповідальності, відображенням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу співрозмірності діяння і відплати за вчинене.

Правоохоронна діяльність, здійснювана адміністрацією ОУВП, повинна бути пронизана ідеєю справедливості для того, щоб при застосуванні до кожного засудженого визначеного судом примусового заходу, який відповідає характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину й особистості злочинця, реалізувати обмеження прав і свобод засуджених в обсязі, передбаченому кримінальним законодавством.

Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість займає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування правообмежень, властивих покаранням, істотно зачіпає конституційні права і законні інтереси засудженого, то справедливість реалізації кари, відображаючи співвідношення діяння і відплати за вчинене, позначає співрозмірність між правами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, до яких застосовано покарання.

У кримінально-виконавчій діяльності найбезпосереднішим чином виявляється зв'язок справедливості з правовим положенням засуджених, обмеженням їхнього правового статусу.

Вимога справедливості, пронизуючи конкретні норми кримінально-виконавчого законодавства, що регулюють діяльність адміністрації ОУВП і поведінку засуджених, повинна знаходитися в основі правового положення засуджених, визначення умов їхнього тримання і правил поводження з ними. Принцип справедливості застосування покарання повинний бути співвідносним із правовим положенням засудженого, котрий при притягненні до кримінальної відповідальності виступив у двох іпостасях: суб'єкта злочину і суб'єкта відбування покарання, тобто особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, і особи, якій відплачується за вчинене.

Той бік справедливості, що зрівнює, у процесі виконання покарання знаходить свій прояв у єдиному правовому положенні осіб, які відбувають конкретний вид покарання. Справедливість, що відплачує, при цьому передбачає розходження в обмеженнях правового статусу в залежності, в основному, від поведінки засуджених, а також від минулої злочинної діяльності, від терміну відбутого покарання, від статі, віку, стану здоров'я, професії і т.п. Наприклад, стосовно до позбавлення волі обумовленість особистісними характеристиками може проявитися в різних умовах тримання засуджених як у межах однієї установи, так і шляхом переведення з одних установ в інші. При цьому, зрівнюючі і розподіляючі аспекти справедливості, на думку Н.М. Кропачова, виявляються в тім, що суспільна небезпека вчиненого діяння виходить на перший план при визначенні виду і форми відповідальності, а при визначенні виду, розміру, порядку відбування покарання, вирішення питань про умовно-дострокове звільнення і т.п., особливого значення набуває врахування особистості злочинця, що обумовлено цілеспрямованим характером застосовуваних до нього правообмежень [27. - С. 373-375].

Звичайно, без здійснення вимог рівності засуджених перед законом неможливо забезпечити в сфері виконання покарань єдиний підхід у реалізації правообмежень, властивих покаранням. Це значить, що адміністрація ОУВП, індивідуалізуючи виконання покарання, повинна постійно тримати в полі зору вимогу рівності засуджених перед законом, що тільки на перший погляд несумісна з індивідуалізацією реалізації кари. На ділі ж забезпечення втілення вимоги справедливості при виконанні покарань можливе лише в діалектичній єдності, сполученні в протиріччі цих двох засад. Приклад такого сполучення вже міститься в законодавчому визначенні принципу справедливості. Так, у статті 6 КК Російської Федерації сказано, що справедливість при застосуванні покарання вимагає відповідності примусових заходів, призначених за вироком суду, характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його здійснення й особистості винного. Це формулювання дозволило законодавцю Російської Федерації "поглинути" принципом справедливості такий принцип кримінального права, як індивідуалізація відповідальності. Як видається, дане рішення варто вважати прийнятним, незважаючи на те, що принципи справедливості й індивідуалізації близькі, але не цілком співпадаючі категорії. Індивідуалізація завжди відноситься до особистості винного, справедливість же - поняття більш широке: тут враховуються й особисті і суспільні інтереси [201. - С. 136].

На жаль, у КВК Російській Федерації принцип справедливості не закріплений як самостійний принцип кримінально-виконавчого законодавства, хоча, можливо, у певній частині його буде компенсувати принцип диференціації й індивідуалізації виконання покарань (ст. 8 КВК РФ), втілення якого, усе-таки, характерно переважно для виконання позбавлення волі.

У зв'язку з викладеним, варто звернути увагу на те, що шлях до торжества в екзекутивній діяльності справедливості, яка розподіляє, відплачує вже прокладається слідом за КК і в Проекті КВК України, тому що розроблювачі цих нормативних актів зайняли позицію, відповідно до якої суд має визначати вид і розмір покарання, а, наприклад, призначення конкретного виду установи виконання покарання, визначення режиму позбавлення волі, вирішення питань його зміни перебуває у віданні адміністрації установ виконання покарань, яка і віддасть кожному засудженому належну йому міру правообмежень з урахуванням суспільної небезпеки особистості злочинця і його поведінки у період відбування покарання. Однак при цьому варто звернути увагу на те, що відповідно до частини 3 статті 63 Конституції України правообмеження у відношенні засуджених повинні бути передбачені законом і вироком суду, а не аж ніяк Інструкцією державного департаменту України з питань виконання покарань чи за розсудом адміністрації установ виконання покарань.

Справедливість як принцип застосування покарання, вироблений наукою кримінального права, має неминуще значення і для КВП, оскільки дозволяє не тільки відбити процес виконання-відбування покарання, але і правильно орієнтує і направляє діяльність адміністрації ОУВП, маючи своїм призначенням також і регулювання поведінки засуджених. Отже, є справедливість виконання і справедливість відбування покарання, справедливість з позиції адміністрації і справедливість з погляду засуджених.

В.В. Похмєлкін звернув увагу на те, що справедливість по-різному функціонує на різних рівнях суспільної свідомості. З цього погляду можна виділити ідеологічний (справедливість-принцип) і психологічний (справедливість-почуття) рівні. За способами формування і забезпечення вимог справедливості розрізняються офіційний (юридичний) і неофіційний рівні [234. - С. 18].

Справедливість в екзекутивній діяльності є відображенням взаємин суб'єктів виконання і відбування покарань. Це значить, що уявлення про справедливість процесу виконання-відбування покарання має два джерела. Один бере свій початок в об'єктивній закономірності реалізації кари, в екзекутивній діяльності адміністрації ОУВП, а інший - у середовищі засуджених, у сприйнятті ними покарання, що відбувається.

Екзекутивна діяльність органів і установ виконання покарань - це та сфера дійсності, де особливо гостро сприймаються будь-які відступи від принципу справедливості.

Справедливість у КВП характеризується наявністю норм, що мають негативне значення для засуджених, бо вони визначають обмеження, позбавлення, обов'язки, обтяження в процесі відбування ними покарань.

Уявлення про справедливість і несправедливість застосовуваної кари розрізняються в представників адміністрації ОУВП і в засуджених. Діяльність адміністрації в процесі виконання покарань спрямована на узгодження, гармонізацію інтересів суспільства і засуджених. Для забезпечення нормального, безперебійного процесу виконання-відбування покарання, для реалізації кари справедливість вимагає встановлення не тільки відповідних дозволів і заборон, але і застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення. Реалізація кари сприяє коректуванню уявлень засуджених про справедливість покарання, адекватному усвідомленню ними об'єктивних вимог справедливості при виконанні покарань. У підсумку принцип справедливості виконання покарання як вимога до реалізації кари з погляду адміністрації ОУВП протистоїть уявленню про справедливість відбування покарання, що існує серед засуджених і ґрунтується на почуттєвому сприйнятті. Цікавий досвід згладжування цього протистояння при утіленні вимог справедливості в діяльності ОУВП накопичений за рубежем. Так, трансформація кримінально-виконавчої системи в Угорщині, як свідчать матеріали звіту викладачів Київського інституту внутрішніх справ, яким у 1997 році була надана можливість ознайомитися з ходом тюремної реформи в Угорщині, привела до того, що на зміну колишній моделі примусового виховання ув'язнених прийшла нова, більш прогресивна модель "справедливості", що враховує, які позитивні зміни в особистості злочинця можливі лише за умови дотримання державою його невід'ємних прав і при наявності механізмів реалізації цих прав у умовах позбавлення волі.

При оцінці справедливості застосування покарання необхідно відокремлювати науковий, об'єктивний аналіз кримінально-виконавчої діяльності від її оцінки, що ґрунтується на моральних почуттях і уявленнях. В.В. Похмєлкін вважає, що зайво розглядати у якості самостійних понять справедливість як оцінку і як норму, оскільки її характеристика як принципу нормативного регулювання поєднує оцінювальний і нормативний компоненти [234. - С. 19].

Справедливість реалізації кари може збігатися чи розходитися з думкою засуджених про відбування покарання, але від цього реальне значення даного принципу екзекутивної діяльності не міняється. Правоохоронні органи, у тому числі й ОУВП, покликані відновлювати соціальну справедливість, тому діяльність КВС є вираженням принципу справедливості, незалежно від розходжень в оцінці її з боку засуджених і адміністрації.

З позицій справедливості оцінка кримінально-виконавчої діяльності повинна ґрунтуватися на:

1) відповідності уявлень про виконання покарань реальній дійсності, тобто в об'єктивному і точному відображенні процесу виконання-відбування покарання з урахуванням його суперечливості, що повинно бути основним критерієм наукової оцінки реалізації кари;

2) системному, діяльнісному підході до здійснення правообмежень, властивих покаранням;

3) застосуванні історичного методу дослідження;

4) всебічному врахуванню різних форм виконання покарань;

5) виділенні найбільш істотних зв'язків і сторін у структурних елементах екзекутивної діяльності. Іншими словами, у понятті справедливості міститься уявлення про системний об'єкт, про правильне співвідношення в ньому декількох сторін: діянню повинна відповідати відплата за вчинене, злочину - покарання, правам - обов'язки" [237]¹⁾.

Знаходячись в основі двоєдиного процесу виконання-відбування покарання, принцип справедливості виступає сполучною ланкою взаємодії структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності. Принцип справедливості, втілений у діяльності ОУВП, виступає способом існування екзекутивної діяльності, є формою внутрішнього, об'єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв'язку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяльності. У свою чергу, взаємодія структурних одиниць екзекутивної діяльності, що виявляється різноманітною за своїми конкретно-предметними характеристиками у тих чи інших формах виконання покарань, є необхідною умовою самого процесу виконання-відбування покарання. Категорія справедливості зв'язана з характеристикою процесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до екзекутивної діяльності повинні бути справедливими. Справедливість у КВП дозволяє не просто оцінити як реалізується кара, але дає можливість побачити об'єктивно властиві екзекутивній діяльності риси і якості, що відображають міру правообмежень, властивих покаранню.

Як уже було сказано, справедливість, відображаючи істотні сторони і відмітні риси виконання покарання, одночасно робить певний регулюючий вплив на кримінально-виконавчу діяльність.

Справедливість кримінально-виконавчої діяльності повинна знаходити свій прояв: 1) у характері мети кари й у завданнях ОУВП; 2) у засобах досягнення цієї мети і вирішення завдань; 3) у реальних гарантіях дотримання прав людини при відбуванні покарання.

Завдання, що стоять перед ОУВП, виражають необхідність переходу мети виконання покарання з області можливого в сферу наявного буття й у силу цього є справедливими, відображаючи співрозмірність кари суспільно небезпечному діянню.

У підґрунті кримінально-виконавчого законодавства і кримінально-виконавчої діяльності повинний знаходитися принцип справедливості, одним із проявів якого має бути відповідність між метою виконання покарання і застосовуваними для її досягнення засобами. Невідповідність між цілями і засобами їхнього досягнення завжди несправедлива в самому широкому соціальному сенсі [220. - С. 114]. Вимоги справедливості поширюються не тільки на мету виконання покарання і завдання ОУВП, але і на весь обсяг норм кримінально-виконавчого законодавства, що є правовими засобами, які регулюють здійснення правообмежень, властивих покаранням.

Утілення принципу справедливості, що задає динамічність кримінально-виконавчій діяльності, зовсім не виключає, а припускає постановку і діалектичне вирішення проблеми реалізації кари. Для цього, зокрема, необхідно здійснити формування кримінально-виконавчого законодавства, норми якого повинні відповідати вимогам справедливості. Треба сказати, що в кримінальному і КВП принцип справедливості покликаний виконувати специфічну соціально-регулятивну функцію в порівнянні з "рядовими", "елементарними" нормами Загальної й Особливої частини КК і КВК. Однак, механізм реалізації принципу справедливості закріплюється саме в "рядових" нормах КВП.

Цінність норм КВП у тім, що вони повинні бути засобом, який регулює процес виконання-відбування покарання, засобом, що гарантує засудженим дотримання їхніх прав при реалізації правообмежень, властивих покаранням.

Кримінально-виконавче законодавство покликане бути втіленням справедливості і доцільності кримінально-виконавчої діяльності, адже зміст кари в тім, щоб віддати по справедливості ( А.С. – підкреслено мною) [102. - С. 16]. Норми кримінально-виконавчого законодавства повинні містити вимогу до адміністрації ОУВП неупередженого здійснення правообмежень, властивих покаранням. Але при цьому мова не може йти про індиферентну, байдужу до усього вимогу рівності, лише такої справедливості, що врівноважує, у якій знеособлюється все індивідуальне через її обманливість і утопічну ілюзорність.

Здійснення на законних підставах кари - це і є втілення в кримінально-виконавчій діяльності принципу справедливості¹⁾. У зв'язку з цим, варто погодитися з думкою В.К. Дуюнова, що мета кари полягає в справедливій реакції держави на здійснення злочину, яка виявляється у формі осуду, засудження вчиненого злочину й особи, винної в його здійсненні, і застосуванні при необхідності передбачених законом правообмежень у відношенні останнього за те, що ця особа зробила, і в міру того, що вона зробила [100. - С. 28]. Але, оскільки реалізація кари як сутності і мети кримінального покарання нерозривно зв'язана з утіленням справедливості і законності, то навряд чи може бути прийнятна пропозиція віднести до каральної діяльності адміністрації заходи, що прикриваються формально нібито законними правовими документами і діями посадових осіб ВТК, а насправді є порушенням прав і законних інтересів осіб, позбавлених волі [238]¹⁾. Реалізуючи кару, адміністрація ОУВП повинна виходити з того, що справедливість є закон, який встановлює перешкоди, бар'єри, заборони, перепони у всіх тих випадках, де виявляється те чи інше прагнення порушити загальний закон діянь і відплати за вчинене, закон відповідності істинної гідності і займаного положення. Це закон, що відплачує кожному по справах його. Нарешті, справедливість - закон співрозмірності умов і станів, милосердя, гуманності [239]²⁾. У зв'язку з цим варто підкреслити тісний зв'язок категорії справедливість із принципом гуманізму (і його складовою - економією засобів карального впливу). Реалізація правообмежень в екзекутивній діяльності не повинна бути надмірною, застосовуватися з "запасом". Адміністрація ОУВП зобов'язана обмежитися тим обсягом, розміром кари, який мінімально необхідний для виконання покарання, для обмеження правового статусу засуджених, для вирішення завдань екзекутивної діяльності. При виконанні покарань необхідний такий рівень активності адміністрації, що є необхідним і достатнім для реалізації кари. Усе, що виходить за рамки правообмежень, передбачених КК, є надлишковим рівнем активності адміністрації ОУВП, що може викликати відступ від принципу законності, привести до порушення законних прав і інтересів засуджених, а в підсумку завдати шкоди екзекутивній діяльності, функціональному призначенню КВС.

Гуманізм і справедливість кримінально-виконавчої діяльності визначається насамперед сутністю виконання покарання. У сфері кримінально-виконавчої діяльності принцип справедливості насамперед виявляється у вимозі дотримання законності, у тім, щоб діяльність адміністрації і поведінка засуджених відповідали закону, що, як відомо, завжди презумпується як справедливий. Звідси висувається важлива вимога, щоб адміністрація ОУВП суворо дотримувалася законності.

Забезпечуючи досягнення мети кари, яка є справедливою з нормативно-правових позицій, законність покликана виконувати роль гаранта справедливості.