2.3.6. С у б ’є к т в і д б у в а н н я п о к а р а н н я.
Практика виконання покарання, тобто реалізація властивих покаранням правообмежень, є матеріальним процесом перетворення дійсності, який опосередковано впливає на свідомість засуджених, а в духовно-теоретичній діяльності, здійснюваної учасниками екзекутивної діяльності й у першу чергу представниками науки КВП, як уже було показано, переважають духовні компоненти.
У цьому знайшли свій прояв не тільки позитивні, але і негативні сторони. Так, якщо практична діяльність спрямована на перетворення реальних, тобто існуючих поза свідомістю людей явищ природи і суспільства, то духовна діяльність має справу зі зміною їхньої свідомості [190]1). Вважаючи головною, основною метою покарання моральне виправлення особистості і механічно екстраполювавши вироблені радянським кримінальним і виправно-трудовим правом уявлення про морально-виховний характер цілей покарання з теорії на практику, представники цих наук не вловили головну відмінність цілей теоретичної і практичної діяльності. Якщо цілі практичної діяльності спрямовані на зміну в зовнішньому світі, то цілі теоретичної діяльності - безпосередньо на зміну в психічному світі суб'єкта [99. - С. 62]. Отже, теорія радянського ВТП вважала цілком прийнятним вторгатися у внутрішній світ людини, допускала можливість маніпулювання людською свідомістю, тому що основною метою покарання визнавала не кару, а формування єства людини шляхом її виправлення і перевиховання [97. - С. 13,104]. Більш того, найбільше екстремістські налаштовані адепти радянської кримінології, розписавшись у своєму безсиллі виправляти і перевиховувати, навіть пропонували застосовувати психотропні засоби для виправлення злочинців у ВТУ [191]2). До речі, прихильники подібного впливу на злочинців є і за рубежем. Так, викладачі університету Південної Кароліни (США) опублікували в журналі «Футурист» статті про те, якими їм бачаться в'язниці майбутнього, де для зміни поведінки засуджених буде застосовуватися лікарська і гормональна терапія. Нові ідеї про вплив на поведінку порушників, що містяться у виправних центрах, передбачають і вплив на мозок людини електричних імпульсів. Стимулюючи діяльність мозку, можна викликати такі емоції як страх, збудження, біль і т.п. З іншого боку, агресивні емоції правопорушника можна стримувати за допомогою хімічних препаратів. Указане лікування вже застосовується до злочинців, засуджуваних за зґвалтування [192]1).На мій погляд, в основі подібного роду поглядів лежить нечітке уявлення про те, що є об'єктом виконання покарання, а хто виступає суб'єктом виконання і відбування покарання. Не намагаючись вирішити одне з найбільш дискусійних питань права, необхідно, усе-таки, виходячи з загальнофілософських понять об'єкта і суб'єкта діяльності, звернути увагу на те, що представникам адміністрації ОУВП, які реалізують правообмеження, властиві покаранням як суб'єкту виконання покарання повинний протистояти об'єкт. Діяльність людини припускає певне протиставлення суб'єкта й об'єкта діяльності: людина розташовує проти себе об'єкт діяльності як матеріал, що повинний одержати нову форму і властивості, перетворитися з матеріалу в продукт діяльності [95. - С. 151]. Якщо визнавати об'єктом діяльності ОУВП засудженого, то з цього, природно, можна прийти до висновку, що особа, яка відбуває покарання, саме і являє собою той сирий матеріал, з якого можна одержати шляхом виправлення і перевиховання, «перековування свідомості» у якості кінцевого продукту діяльності ОУВП «корисного члена суспільства». У такому підході, власне, і знаходилися методологічні корені радянського ВТП, концепції виправно-трудового впливу, радянської виправно-трудової педагогіки.
По цілях, що висунуті перед покаранням, і завданнях виправно-трудового законодавства у ВТП діяльність ВТУ розглядали як перетворюючу, об'єктом же перетворення виступав засуджений у його духовному бутті, тобто вважалося, що коли предметом перетворюючої діяльності стає людина, вона перестає бути суб'єктом і виявляється об'єктом [151.
- С. 55].Розуміючи, що насильно змінити сутність людини неможливо, Г.П. Байдаков запропонував вважати, що виправлення (як процес) у вузькому сенсі слова припускає діяльність об'єкта (засудженого) по своєму виправленню [149. - С. 35].
Однак у філософії термін «об'єкт» використовується головним чином для характеристики співвідношення матерії і свідомості. Об'єкт розуміється як матерія - об'єктивна реальність, що знаходиться поза суб'єктом, який її пізнає, тобто людини, її свідомості. Можна сказати, що такий підхід був відбитий і в Інструкції МВС Російської Федерації, яка визначала основи охорони виправних установ, де об'єкти установ, що підлягають охороні, підрозділяються на постійні, тимчасові і короткочасні. До постійних об'єктів відносяться житлові зони установ, житлові і суміжні з ними виробничі зони, виробничі об'єкти з тривалістю роботи на них засуджених понад два роки; до тимчасових - виробничі об'єкти з тривалістю роботи на них засуджених від трьох місяців до двох років; до короткочасних - виробничі об'єкти з тривалістю роботи на них засуджених не більш трьох місяців, а також лісозаготівельні ділянки. Аналогічне визначення об'єктів дане й у Інструкції з організації охорони виправно-трудових колоній, затвердженої 9 червня 2000 р. Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань.
У загальній теорії права виділяють об'єкти і суб'єкти правовідносин і, якщо під об'єктом розуміють певне особисте чи соціальне благо, то суб'єкт - це носій юридичних прав і обов'язків [193]1). Отже, з цих позицій засуджені явно не підпадають під категорію «об'єкт», адже вони мають ряд прав і виконують визначені обов'язки в період відбування покарання. Тим більше не можуть бути об'єктами діяльності тієї чи іншої соціальної структури вільні громадяни. Однак співробітники Київського інституту внутрішніх справ, що підготували в 1997 році проект Закону «Про постпенітенціарну систему в Україні», відстоюють інші позиції і вважають, що об'єктами діяльності постпенітенціарної системи є громадяни України, особи без громадянства й іноземні громадяни, які постійно проживають в Україні, що звільнилися з місць позбавлення волі, що втратили соціальні зв'язки чи ж зазнають утруднень у вирішенні питань трудового і побутового івлаштування, в адаптації до рівня вимог суспільства.
Намагаючись перебороти характерну для ВТП безглуздість, А.П. Сєверов вважає, що у відношенні засудженого необхідний принципово новий концептуальний підхід, - він не об'єкт карально-виховного впливу, але предмет, тобто діалектично єдиний як суб'єкт і об'єкт педагогічного процесу [148. - С. 88].
Однак той, кому право, як вірно відзначив І.А. Ільїн, «дозволяє», «наказує» і «забороняє», - є суб'єктом повноважень, обов'язків і заборон, тобто суб'єктом права [173. - С. 83].
Таким чином, засуджений - суб'єкт КВП, суб'єкт відбування покарання, а не матеріал для ліплення за образом і подобою осіб, що здійснюють так званий виправно-трудовий вплив, який заздалегідь приречено на неуспіх через незмінність людської природи. І навіть якщо з гуманних міркувань відноситися до засудженого як до людини, людській особистості, не тільки як до об'єкта кримінально-правового впливу, але і як до об'єкта кримінально-правової охорони [149. - С. 11], усе рівно це буде відношення панування1) над тими, хто підлягає захисту.
На відміну від ВТП, де засуджений виступав об'єктом виправно-трудового впливу, що веде діяльність ВТУ у світ ідеального, уявлюваного, у КВП об'єктом перетворюючої діяльності ОУВП є процес виконання-відбування, покарання, що реально змінюється. Ця обставина покликана визначати характер активності адміністрації ОУВП як суб'єкта діяльності з виконання покарань.
Вище вже було показано, що для суб'єкта, який реалізує кару, об'єктом є процес виконання покарання, а для суб'єкта, що зазнає правообмежень, властивих покаранню, об'єкт - це відбування покарання. Що ж стосується прав і відповідних їм обов'язків суб'єктів (адміністрації ОУВП, яка реалізує правообмеження, і засуджених, що знаходяться в межах цих правообмежень), то вони утворюють відповідно зміст виконання і відбування покарання. Зміст, будучи визначальною стороною цілого, являє собою єдність усіх складових елементів об'єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв'язків, протиріч і тенденцій [95.
- С. 621].Суб'єктом діяльності з виконання покарань виступає адміністрація ОУВП, а засуджені є суб'єктом відбування покарання, тобто в діяльності адміністрації ОУВП, як суб'єкту виконання покарання, протистоїть засуджений - суб'єкт відбування покарання. Адміністрація ОУВП і засуджені об'єктивно приречені на протистояння, тому що, як уже було показано, у багатьох ВТУ відносини засуджених і співробітників засновані на конфронтації [194]1), а не на довірчому ставленні одне до одного. Суб'єкт-суб'єктна форма діяльності спрямована на перетворення людини як суб'єкта [195]2) і, таким чином, примусовий вплив на засуджених виступає способом існування діяльності адміністрації ОУВП. Відповідно, основним завданням адміністрації ОУВП є виконання покарання, тобто реалізація кари, здійснення правообмежень. Вирішити це практичне завдання можна за допомогою сукупності прийомів, способів, що утворюють метод.
Дотепер у літературі з ВТП було прийнято вважати, що специфічний метод ВТП - метод «владного наказу» (імперативний метод), що допускає у певних ситуаціях засади диспозитивності (розсуду адміністрації ВТУ й інших органів, що виконують покарання) при регулюванні виправно-трудових правовідносин [97. - С. 63-64]. Регулюючи діяльність ОУВП, виправно-трудове законодавство містить норми, що адресуються суб'єктам виконання і відбування покарання, наділяючи їх правами і юридичними обов'язками й обмежуючи у виборі варіантів можливої і належної поведінки. За допомогою методу правового регулювання, що виражається в правовому положенні (статусі) суб'єктів діяльності з виконання покарань, засуджений як суб'єкт відбування покарання примушується до відбування покарання, тобто до того, щоб зазнати правообмежень, щоб знаходитися у встановлених межах правообмежень, не переходячи їх. Таким чином, наприклад, у позбавленого волі значно зменшується можливість передбачення і переслідування власних цілей і вигод. Оскільки Правила внутрішнього розпорядку ВТУ приписують засудженому обов'язок беззаперечно виконувати вимоги співробітників ВТУ, остільки особи, що відбувають позбавлення волі, являють собою безмовне знаряддя чужої волі.
Розпоряджаючись діями засуджених, адміністрація ОУВП, здійснює над ними, як уже говорилося, панування, оскільки панування, як стверджував Макс Вебер, означає можливість змусити осіб, яким наказують, коритися наказу [29. - С. 112]. При цьому за допомогою методу владного наказу персонал, що здійснював виправно-трудовий вплив як у радянських ВТУ, так і в нинішніх ОУВП, нав'язував і нав'язує засудженому свої цілі, свої уявлення про вигідну, гідну, зразкову поведінку і чесне ставлення до праці, забуваючи, що усяка спроба вирішувати за індивіда, що для нього вигідно, а що згубно, є морально неспроможною. Якщо ж вона відливається ще й у соціальний примус, то подібне менторство, якими б добрими не були його мотиви, являє собою деспотизм (домашній, корпоративний чи державний) [137. - С. 163]. Причому персонал ВТУ, здійснюючи виправно-трудовий вплив і зобов'язуючи засуджених працювати, претендував не на працю (продуктивну силу) засудженого безпосередньо, а на саме його здатність цілепокладання, на його переконання і совість, опановуючи якими, він привласнював між іншим і його працю (згадаємо відомі 50 % на утримання ВТУ).На відміну від КВП, покликаного розглядати адміністрацію ОУВП і засуджених, відповідно, як суб'єктів виконання і відбування покарання, у ВТП, хоча і виділяли суб'єктів виправно-трудових правовідносин, однак, при розгляді проблеми виправно-трудового впливу на засуджених виходили з того, що тільки персонал ВТУ виконував роль суб'єкта виправно-трудового впливу, засуджений же відігравав роль його об'єкта [80.- С. 25; 175. - С. 56]. При підході до особистості засудженого, як до головного об'єкта зусиль адміністрації колонії чи в'язниці, [194. - С. 63] не могло бути і мови про обмін діяльностями між адміністрацією і засудженими. У ВТП виправно-трудовий вплив мав особливий об'єкт - іншу, обмежену в правах, людську істоту. При такому впливі, тобто при цілеспрямованому, що має певний сенс для діючого суб'єкта впливі на засудженого, настають певні зміни в стані останнього. Об'єкт впливу правових засобів - поведінка людей. Але сама поведінка є результатом взаємодії двох складових: особистості і соціального середовища. Відповідно і правовий вплив повинний бути спрямованим як на особистість, так і на середовище [71. - С. 48]. Таким чином, можна сказати, що поведінка засуджених у період відбування покарання (а особливо наочно це видно при позбавленні волі) - це результат взаємодії трьох складових: особистості самого засудженого, середовища, у якому він змушений перебувати і засобів (правових і матеріально-предметних), застосовуваних адміністрацією ОУВП в екзекутивній діяльності. При цьому найчастіше ігнорувався той факт, що власна діяльність активного в процесі виконання покарання суб'єкта залежить певним чином від можливої поведінки суб'єкта – засудженого, чиї дії знаходяться під впливом екзекутивної діяльності адміністрації ОУВП. У процесі виконання-відбування покарання можливий міжсуб’єктний обмін діяльностями, тобто не тільки адміністрація ОУВП впливає на засуджених, застосовуючи примус, реалізуючи правообмеження, властиві покаранню, але і середовище засуджених, оскільки середовище формує людину [196]1), злочинне середовище, накладає певний відбиток (який, безсумнівно, є предметом наукового інтересу психологів) і на представників адміністрації, що виражається, наприклад, у професійному жаргоні, відповідних формах поведінки, які носять відбиток своєрідності місць позбавлення волі.
Те, що засуджені є суб'єктами відбування покарання і входять у структуру діяльності ОУВП, аж ніяк не означає, що вони створюють і роблять цю діяльність, оскільки з появою того чи іншого засудженого в полі діяльності КВС чи, образно кажучи, на орбіті діяльності ОУВП вони «захоплюють» їх і диктують цілком визначені (кримінально-виконавчим законодавством) форми поведінки, тобто змушують «поводити» себе відповідним правовому положенню засудженого чином.
Засуджений, будучи суб'єктом відбування покарання, примушений виконувати свої функції відповідно до суб'єктивно зовнішньої для нього доцільністї виконання покарання й а) внутрішньою цілеспрямованістю до відбуття покарання чи ж б) небажанням відбувати покарання і прагненням ухилитися від нього. При цьому його свідомі наміри і несвідомі потяги приводять у рух складний механізм формування індивідуально-особистісного відношення до реальності КВС, на основі якого утворюються різноманітні типи: 1) пасивно-пристосовницької чи 2) активно-творчої поведінки. У відношенні суб'єкта відбування покарання до об'єкта - процесу виконання-відбування покарання, тобто засудженого до застосовуваної кари, закладена можливість звільнення від примусу, від правообмежень, властивих покаранню. При цьому для нього шлях до волі полягає не в частковому чи відносному звільненні від об'єкта, але в цілісному і повному подоланні об'єкта суб'єктом; об'єкт повинний перестати бути як об'єкт; він повинний припинитися і його об'єктивна видимість повинна зникнути: торжество суб'єкта над об'єктом повинне бути остаточним і винятковим. Тільки таке цілісне і виняткове торжество, що ліквідує самостійне буття емпіричної об'єктивності, може відкрити суб'єкту шлях до абсолютної волі. Тому що воля є той стан істоти, у якому вона не має і не може мати ніякого зовнішнього буття, не включеного в нього, «іншого» стосовно нього, «інобуття», що могло б обмежувати його своєю наявністю, впливати на нього своєю активністю і тим викликати в ньому пасивні стани [183. - С. 61].
При відбуванні покарання засуджені з подібними типами поведінки утворюють неофіційні контактні малі групи і групи спілкування, що характеризуються різноманіттям форм: від груп позитивної спрямованості і нейтральної до груп з яскраво вираженою негативною спрямованістю.
Процес виконання-відбування покарання як у відношенні адміністрації ОУВП, так і у відношенні засудженого виступає як деяка постійно існуюча структура, компонентами якої вони є. Ця обставина зберігається, незважаючи на мінливість складу засуджених. Наприклад, після звільнення засуджений виходить за рамки КВС і включається як елемент в інші структури, виступаючи вже суб'єктом інших видів діяльності. Але, оскільки на місце того,що звільнився, як правило, приходить новий засуджений, вибулий з відповідних структур поза КВС, то як суб'єкт відбування покарання він утворює у діяльності ОУВП відповідне з'єднання, взаємозв'язок з її компонентами, входить у структуру цієї діяльності. Таким чином, діяльність ОУВП як система являє собою складний циклічний процес, що самовідтворюється, тобто в основі діяльності ОУВП знаходиться сукупність взаємозалежних процесів виконання і відбування покарання, що утворюють закінчене коло розвитку протягом конкретного для кожного засудженого терміну відбування покарання, а якщо бути точніше, то в межах обсягу правообмежень, властивих покаранню. Відтворення, тобто безупинне поновлення процесу відбування покарання, забезпечується постійною заміною складових його елементів - одних засуджених іншими, подібними за своїми кримінологічними характеристиками. Забезпечується це наявністю в розвитку кримінальної відповідальності ланцюжка постійного перетворення попередніх елементів у наступні, характерні для кожної стадії кримінальної відповідальності (наприклад, цілі кримінальної відповідальності - цілі вироку - цілі покарання -мета діяльності з виконання покарань; чи ж: підозрюваний - обвинувачуваний - підсудний - засуджений).
На закінчення даного розділу необхідно сказати, що проведений структурно-функціональний аналіз екзекутивної діяльності - процесу виконання-відбування покарання як об'єкта діяльності з виконання покарань, мети виконання покарання, засобів здійснення кари, суб'єктів виконання і відбування покарання - дозволив виділити атрибути діяльності ОУВП, підкреслити їхній взаємозв'язок, побачити, що в результаті взаємодії істотних елементів виконання покарання здійснюється власне процес реалізації кари, який відрізняється цілісністю і спрямованістю на обмеження прав і свобод засудженого. Діяльність із виконання покарань, розглянута подібним чином, виявляється системою, структура якої відображає численні взаємозв'язки між її різноманітними функціональними і матеріальними компонентами.
Варто звернути увагу на те, що при вивченні діяльності ОУВП можливе застосування не тільки системного, але й інтервального підходів. Системний підхід до екзекутивної діяльності, здійснений у даній роботі, дає можливість пізнати сутність виконання покарання, побачити, що нероздільна сукупність складових його структурних елементів, має внутрішню єдність, цілісність. КВП покликано вивчити обставини утворення і внутрішні умови функціонування КВС. Разом з тим, при інтервальному підході до діяльності ОУВП варто виходити з того, що КВС включено в досить широке коло взаємодій з іншими соціальними утвореннями. Дослідницьке завдання в цьому випадку зводиться до того, щоб розглядати КВС не тільки як замкнуту на себе, але і як соціальний інститут.
Екзекутивна діяльність ОУВП як підсистема КВС у кінцевому підсумку є складовою частиною діяльності правоохоронних органів і в цьому сенсі підстави наявності, існування вказаних систем діяльності лежать за їх межами - у висунутих суспільством вимогах боротьби зі злочинністю, необхідності застосування покарання. Таким чином, генетично і функціонально кримінально-виконавча діяльність завжди зв'язана з зовнішнім світом.
Проте, КВС має відносно самостійне значення, безумовно, будучи досить значною сама по собі та самодостатньою. Самодостатність усякої системи є її здатність до самовідтворення і саморозвитку в рамках даної якісної визначеності [14. - С. 47]. Якісна ж визначеність екзекутивної діяльності - у її спрямованості на реалізацію кари.