<<
>>

2.1.1.«В и к о н а н н я п о к а р а н н я » - ц е н т р а л ь н а к а т е г о р і я к р и м і н а л ь н о – в и к о н а в ч о г о п р а в а .

Ознайомлення з підручниками і навчальними посібниками , що з'явилися в останні роки, показує, що їхні автори [120-121]1), які помітили тенденцію трансформації ВТП у КВП, з безтурботністю дилетантів легко поміняли звичну виправно-трудову термінологію і почали оперувати категорією «кримінально-виконавче право».

Імовірно, першоджерелом такого підходу з'явилася давня позиція М.О. Стручкова, який у свій час стверджував, що іменувати цю галузь виправно-трудовим чи кримінально-виконавчим правом – питання термінології [122]2), тому що кожне з цих найменувань має право на існування [123]3). Видимо, рішучості видавати навчальну літературу з кримінально-виконавчого права сприяло також і зроблене в першій половині 90-х років ХХ століття оголошення, що КВП як галузь права і як галузь законодавства уже відбулося [124]4), [74.-C.3].

На мій погляд, усі розмови про формулювання КВП, на жаль, поки що, є просто добрими побажаннями і не більш того. Тому навряд чи можна розділити радість В.М. Трубникова чи ж оптимізм І.В. Шмарова, які, видаючи бажане за дійсне, кілька років назад прийшли до висновку, що КВП уже сформувалося як самостійна галузь права. Як видається, те, що на думку вказаних авторів відбулося, тобто те, що вони пропонують вважати КВП, по суті своїй, залишається все тим же ВТП, яке, незважаючи на побоювання І.В.Шмарова, успадкувало не тільки соціально корисні і правові категорії, що виправдали себе, але і негативні «генетичні» ознаки інших галузей права, у тому числі кримінального [74.- С. 3].

Зробив висновок про зародження КВП і А.А. Рябінін. Правда, він обачно звернув увагу на те, що, хоча на той момент кримінально-виконавче законодавство в Росії і не було прийняте, але наука, що передує його розробці, має право не існування [76.- С. 52-53].

Реалії життя, а точніше пункт «о» статті 71 Конституції Російської Федерації, змусили В.О.

Уткіна, що вважав раніше принципово неможливим існування КВП як такого [125]1), зайняти полярно іншу позицію і, ставши неофітом, навіть написати курс лекцій з КВП [68], [126]2).

На мій погляд, появу в 1995 році вказаних робіт А.А. Рябініна і В.О. Уткіна, а в 1996 році підручника «Кримінально-виконавче право» [15], треба розглядати як першу, нехай і досить незграбну, але, усе-таки, спробу зробити несміливі кроки в напрямку створення науки КВП3). Однак, вектор цього напрямку веде, як і раніше, у глухий кут, тому що пройдений авторами шлях, якому був наданий тенденційно визначений напрямок, що має початковою і кінцевою точкою відліку все те ж горезвісне виправлення засуджених, не дозволить вирватися з хибного кола проблем, що наполегливо намагаються «реципіювати» з ВТП у кримінально-виконавче право.

Варто звернути увагу на те, що представники науки, які вирішили заявити про себе як таких, що вже оволоділи знаннями у галузі КВП і відбулися як фахівці, як видається, усе-таки, не помітили принципове розходження між радянським ВТП і новоствореним КВП. Так, на думку В.М. Трубникова, який, по суті, поставив знак рівності між ВТП і КВП, кримінально-виконавча політика, виявляється, почала формуватися ще в перші роки Радянської влади [127]1). У розумінні ряду науковців зміни, уточнення і доповнення, внесені у виправно-трудове законодавство в дев'яності роки - це трансформація, тобто перетворення ВТП у КВП. Причому окремим авторам така трансформація бачиться в змінах переважно зовнішньої форми, але, аж ніяк, не сутнісних властивостей відповідної галузі права і законодавства. Таке бачення КВП своїми коренями іде в позицію М.О. Стручкова, який помилково прийняв розширення обсягу правового регулювання за розширення змісту і прийшов до висновку, що з 1983 року норми ВТП і нові норми про виконання покарань, не зв'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу, разом утворюють КВП [122.- С.160-161]. Тому цілком закономірно, наприклад, що відносно ще недавно І.В.

Шмаров вважав, що правову основу діяльності КВС складає виправно-трудове законодавство, а діюче кримінально-виконавче законодавство складається насамперед із ВТК РРФСР 1970 року2).

Тим часом, із питання перетворення ВТП у КВП існує й інша думка. Так, є вчені, які вирішили за можливе повідомити наукової громадськості, що здійснювана кримінально-виправна політика не виправдує себе, не приносить очікуваних результатів. А спроби «підлатати» існуючу систему виправно-трудових установ шляхом введення окремих новел гуманістичного характеру ні до чого гарного не привели, та й не могли привести, тому що не змінювали суті виконання покарання [128]3). По суті, таку ж оцінку можна дати і нині діючому КВК Російської Федерації. Так, один з його розроблювачів А.І. Зубков зовсім чітко сказав, що проект КВК РФ не містить ніяких новел, «він просто причесаний» у відповідності зі сформованою практикою, реаліями сьогодення і вимогами міжнародних норм і стандартів поводження із засудженими [129]1).

На мій погляд, метаморфоза ВТП у КВП може бути представлена як процес нагромадження фактів, що суперечать колишній парадигмі2), зміни одних гіпотез, концепцій, теорій покарання іншими і їхнього збагачення, а діяльнісним механізмом такого перетворення в першу чергу повинне виступати, звичайно, наукове дослідження сутності виконання покарання.

Ознайомлення з науковою літературою дозволяє побачити, що публікації, присвячені проблемам виправно-трудової (кримінально-виконавчої) системи в останнє десятиліття, в основному, зводяться до закликів її реформування. Але, оскільки під реформою розуміються перетворення, зміни, нововведення, що не знищують основи існуючої структури [130]3), остільки заклики реформувати виправно-трудове законодавство об'єктивно не можуть торкатися основ ВТП, тому що вони, по суті, є спробою адаптувати наявну виправно-трудову систему до кардинально мінливого життя. Однак, приходиться констатувати, що переступити через себе, «наступити на горло власній пісні», перебороти менталітет, що складався десятиліттями, багато представників науки ВТП, які мають відповідний спосіб мислення і знаходяться в полоні основоположних переконань про необхідність збереження колишніх педагогічних цінностей і уявлень про те, що головним завданням ВТУ є виправлення і перевиховання, просто не в змозі.

На їхню думку реформа виправно-трудового законодавства, як і раніше, повинна зводитися до істотного розширення виховної функції закону. Мова йде про те, щоб знайти і закріпити в майбутньому законі засоби виховного впливу на засуджених до покарань усіх видів і до інших заходів кримінально-правового впливу [131]1).

У зв'язку з цим звертає на себе увага наступна ситуація, що складається: якщо за радянським ВТП при виконанні покарань, поєднаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу, відкривалися широкі перспективи для педагогічних експериментів, тому що чим вужча сфера правового регулювання, тим ширший простір для застосування положень педагогіки і психології [132]2), то розширення в кримінально-виконавчому законодавстві меж правового регулювання повинно зараз, навпаки, автоматично звузити можливості використання педагогічних і психологічних розробок у процесі власне виконання покарань, тобто при безпосередній реалізації кари.

Отут видається доречним згадати, що дуже широке за своїм змістом поняття так званого виправно-трудового впливу, яке є однією з основних категорій радянського ВТП, спочатку було вироблено стосовно до одного лише позбавлення волі. Потім обсяг даного поняття спробували збільшити, поширивши його на ряд інших покарань (виправні роботи без позбавлення волі, заслання, вислання, умовне засудження до позбавлення воля з обов'язковим залученням до праці, умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, направлення у дисциплінарний батальйон, направлення у виховно-трудовий профілакторій). Однак, справа в тім, що при розробці понять необхідно пам'ятати, що в понятті зміст і обсяг тісно зв'язані між собою3). Цей взаємозв'язок обсягу і змісту поняття розкривається у відомому формально-логічному законі зворотного їхнього співвідношення. Відповідно до цього закону збільшення обсягу поняття веде до зменшення його змісту і, навпаки, - розширення змісту веде до зменшення обсягу [133]4).

Якщо на думку представників радянського ВТП виправно-трудовий вплив і виражав якісну специфіку, особливості так званого карально-виховного процесу (що є синонімом «ресоціалізації особистості», «процесу виправлення і перевиховання») при виконанні вироку у виді позбавлення волі, то це, аж ніяк, не означало, що дана властивість була відмітною рисою виконання вироків до інших покарань, не зв'язаних з позбавленням волі. Тому цілком закономірно, що до кінця вісімдесятих років теоретики ВТП були змушені визнати, що виправно-трудовий вплив здійснюється вже лише при виконанні позбавлення волі, обмеженні волі, направленні у виховно-трудовий профілакторій і дисциплінарний батальйон [134]1). Оскільки з кримінального законодавства потім були вилучено такі види покарань, як заслання, вислання, направлення у виховно-трудовий профілакторій і припинено (а в Російській Федерації і зовсім виключено) застосування умовного засудження й умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці, то виявилося що в середині 90-х років, як відзначив І.В.Шмаров, заходи виправно-трудового впливу в повному обсязі застосовуються тільки при виконанні покарання у виді позбавлення волі [15. - С. 10]. Отже, усе повернулося до первісного стану, тобто реалії виконання покарань розставили усе по своїх місцях: зміст і обсяг поняття як і раніше виявилися жорстко взаємозалежними, а різні маніпуляції, спрямовані проти формально-логічного закону їхнього зворотного співвідношення виявилися заздалегідь приреченими на провал.

Варто сказати, що ідея поєднання покарання з заходами виправно-трудового впливу вже і щодо позбавлення волі в даний час також зазнає глибокої кризи, тому що від застосовуваних раніше основних засобів виправлення і перевиховання мало що залишилося. Наприклад, через масове безробіття в місцях позбавлення волі не приходиться сподіватися на залучення засуджених до праці, як на основу процесу виправно-трудового впливу. У зв'язку зі змінами в 1994 році глави 8 ВТК України загальноосвітнє навчання у виправно-трудових установах було зведено до мінімуму, щоправда, до 2001 року прийшло розуміння того, що початкової освіти громадянам України, які відбувають покарання, все-таки, обмаль, у зв'язку з чим стаття 59 ВТК була в черговий раз змінена.

Явочним порядком виявилася на відносно недостатньому рівні і виховна робота з засудженими. Так що фактично тепер і при виконанні позбавлення волі заходи виправно-трудового впливу застосовуються далеко не в повному обсязі.

Відомо, що праву властива деяка консервативність, у зв'язку з чим виникає проблема її нейтралізації, ослаблення. Однак, доти, поки через рутинність, відсталість КВС діяльність нинішніх ОУВП буде, по суті, залишатися рудиментом колишньої діяльності радянських ВТУ, тобто буде залишатися, у принципі, тією ж за своїм типом, де визначальною ознакою є її соціально-педагогічна спрямованість, а показником ефективності служить ступінь виправлення засуджених, доти буде мати місце відносно постійна і відносно важко переборна лінія розділення, «Рубікон», що не дозволяє вийти за межі виховної концепції, яка лежить в основі ВТП, буде існувати межа доступності у розпредмечуванні ВТП. А це означає, що для культурної епохи, для суспільства, соціальної групи і для індивіда завжди існує історично визначений поріг розпредмечуваності, по той бік якого лежать такі змісти, що можуть виявитися доступними лише при радикально іншому рівні діяльності й інших її парадигмах [25.- С. 26-27].

Цей поріг не змогли перебороти розроблювачі КВК Російської Федерації. Так, В.І. Селіверстов звернув увагу на те, що при кодификації в Російській Федерації законодавства, яке регулює виконання покарань, відкривалися дві перспективи: 1) діяльність ОУВП могла стати кримінально-виконавчою чи ж 2) посилення уваги виховним моментам при регламентації виконання покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу, обіцяло надати діяльності з виконання всіх покарань виправно-трудових характеристик [135]1). Сьогодні вже можна стверджувати, що законодавець Російської Федерації пішов на приводі у представників педагогічного напрямку, що панує в науці ВТП, оскільки кримінально-виконавче законодавство Росії тепер ґрунтується на принципах і поняттях, вироблених у ВТП.

Варто підкреслити, що розпредмечування ВТП, у результаті чого можливе утворення предмета КВП, зв'язано не тільки з розширенням обсягу правового регулювання, але і зі зміною об'єктивного змісту центральних понять, що відображають перевагу діяльності з виконання покарань над всіма іншими напрямками діяльності ОУВП.

Становлення КВП, як видається, дозволить наблизити нормативне регулювання діяльності ОУВП до вимог життя. При цьому, чим менше яка-небудь діяльнісна сфера залишається консервативною і вірною сформованій і прийнятій усередині її культурній парадигмі чи системі таких парадигм і чим більше прихована необхідність і значимість збагачення її істотно новим змістом, тим сильніше акценти переносяться - причому сугубо об'єктивно - на процеси розпредмечування. Саме останні покликані і можуть збагачувати діяльнісну сферу, розширюючи її предметне поле й ускладнюючи його склад так, що це вступає до деякого припустимого пануючою системою парадигм ступеня в протиріччя з останніми, а це, у свою чергу, викликає в кінцевому підсумку перетворення самих парадигм, самих типів діяльності [25. - С. 26-27].

Безсумнівно, що вказаного вище співвідношення обсягу і змісту понять необхідно дотримуватися і при розробці наукових концепцій КВП. А оскільки у КВП у порівнянні з ВТП коло об'єктів правового регулювання повинне бути істотно розширене, то це припускає конкретизацію, звуження основних категорій даної галузі права шляхом такого загальнотеоретичного методу дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного, тобто шляхом усе більш повного, всебічного і цілісного пізнання правової природи, сутності виконання покарання як деякого цілого в єдності всіх різноманітних і суперечливих форм. Перехід від загального до одиничного дозволить у даному випадку не тільки відтінити фундаментальність, методологічну і практичну значимість процесу виконання покарання, але і конкретизувати ряд вихідних положень КВП, показати об'єктивну необхідність, соціально перетворюючу роль і цінність правозастосовчої діяльності в цілому, а також окремих її сторін, елементів змісту і форми [136]1).

Діяльність адміністрації ОУВП із виконання покарань є різновидом юридичної діяльності. От чому при створенні доктрини виконання покарань, також як і при створенні теорії юридичної діяльності особливу важливість здобуває метод сходження від абстрактного до конкретного, що дозволяє розкрити всю повноту і багатство досліджуваного об'єкта через систему взаємозалежних понять і категорій, відбити в них реальні закономірності його розвитку і функціонування [136. - С. 14]. Видається, що цей спосіб теоретичного дослідження є методологічною конструкцією, здатною забезпечити вирішення пізнавального завдання КВП. У КВП метод сходження від абстрактного до конкретного є тією вимогою діалектичного методу, що дозволяє проникнути в сутність діяльності ОУВП, показати у взаємозв'язку і у взаємозалежності всі її елементи і напрямки. Відповідно до цього методу пізнання, дослідження повинне починатися не з конкретного, як це було раніш, а з абстрактного, з понять, що відображають найпростіші загальні чи всезагальні сторони або відносини. Причому за вихідну ланку тут повинна братися не кожна (проста, загальна) сторона, а така, що є вирішальною в досліджуваному цілому, яка визначає всі інші його сторони [30. - С. 18]. Виділення виконання покарання як головної ланки діяльності ОУВП дозволяє відтворити в пізнанні процес здійснення кари, відбити всю сукупність властивих йому сторін і зв'язків, тобто проникнути в його сутність, показати роль реалізації властивих покаранню правообмежень серед інших напрямків діяльності ОУВП. У КВП теоретична картина діяльності ОУВП логічно відтворюється як рух від абстрактного мислення до мислення конкретного, до зведення в єдину систему знань, що дають уявлення про здійснення властивих покаранням правообмежень. У КВП створюється система відповідних абстракцій, за допомогою яких осягається і відображається сутність реалізації кари, процеси виконання-відбування покарання.

Використання у КВП насправді наукової правової абстракції «виконання покарання» не тільки не дозволяє втратити зв'язок із реалізацією правообмежень, властивих покаранню, як правовою дійсністю, але і надає можливість осягати її повніше й глибше. Виражаючи сутність і закономірності реалізації кари, реальних процесів виконання-відбування покарання, як об'єкта юридичної діяльності ОУВП, абстрактна правова категорія «виконання покарання» у підсумку фіксує конкретне й об'єктивне уявлення про здійснення правообмежень, властивих покаранням.

Правова категорія «виконання покарання» стає реальністю тільки у предметній практичній діяльності ОУВП, тільки в процесі реалізації кари проходить перевірку своєї істинності. Конкретне виконання покарання є вихідним пунктом такої дійсності, як діяльність адміністрації ОУВП. Разом з тим, у теорії КВП, як системі понять і уявлень про цю діяльність, виконання покарань виступає вже як процес синтезу і як результат, уособлюючи собою початок і кінець кримінально-виконавчої діяльності.

Дослідження виконання покарання провадиться як на теоретичному рівні, так і на практичному. Діяльність з виконання покарань, нагляд за засудженими, безпосереднє спостереження дозволяють представникам адміністрації ОУВП пізнати у формах живого споглядання конкретні властивості і процеси виконання покарання, тобто спочатку поняття і уявлення у КВП, що зароджується, уже виробляються в процесі щоденної практичної діяльності з виконання покарань. Ці поняття служать не тільки засобом фіксації знань про об'єктивну дійсність, про реалії виконання покарань, але є важливим чинником оволодіння новими знаннями, оскільки в процесі виконання покарань здійснюється аналіз і синтез наявних даних про досягнуті адміністрацією ОУВП результати, їхня систематизація і класифікація. Однак емпіричне пізнання спрямоване зазвичай на окремі аспекти і різновиди юридичної діяльності і спирається на спостереження, класифікації, первинні узагальнення й описи даних досліджень, виділення одиничних процесів і зв'язків у її структурі [136.- С. 15]. Емпіричні поняття і уявлення, що відображають практику виконання покарань, накопичений досвід, повинні лежати в основі піраміди понятійного апарата КВП. Вершиною цієї умовної піраміди є поняття, вироблені наукою КВП, поняття більш суворі і точні, чим емпіричні. Поняття, що розкривають сутність предметів, явищ, процесів, являють собою вищий вид понять - це поняття теоретичні. Саме в теоретичному мисленні здійснюється необхідний зв'язок між формами мислення і їхнім змістом, у той час як в емпіричному мисленні цей зв'язок відсутній.

Специфіка теоретичних понять полягає в тому, що вони не можуть бути виведені безпосередньо з досвіду. Вони виражають сутність вищого порядку і являють собою більш адекватне відображення об'єктивного світу, чим емпіричні [133.- С. 41].

Як вірно відзначив І.В. Шмаров, важливе завдання науки кримінально-виконавчого права - подальша розробка загальної теорії даної галузі науки, що повинна науково забезпечувати підготовку Кримінально-виконавчого кодексу [15.- С. 26]. Разом з тим, теорії КВП повинне бути притаманне прагнення піднятися над емпіричним описом фактів, дати визначене їхнє узагальнення. Завданням теорії КВП є зведення в систему розрізнених, самостійно існуючих емпіричних уявлень, що відображають практику виконання покарання як дійсності у властивих виконанню покарань зв'язках і процесах.

Створення теорії КВП, що являє собою процес зведення розрізнених знань про виконання покарань у єдину наукову систему, яка відображає сутність реалізації кари як основного напрямку діяльності ОУВП, вимагає висування й обґрунтування фундаментальної ідеї, здатної логічно об'єднати поняття, концепції і уявлення про реалізацію кари. Вихідним пунктом для цього є прийняття (формулювання) визначених вихідних принципів, що дозволяють сформулювати цю фундаментальну ідею.

Теорія КВП, дозволяючи пізнати сутність виконань покарання, виражає його іпостась, головне, основне, визначальне в діяльності з виконання покарань, те, що обумовлено глибинними, необхідними внутрішніми зв'язками КВС, двоєдиними тенденціями її діалектичного розвитку, як у стратегічному напрямку від виховних установ до в'язниць з ліквідацією загонової системи, так і в прагненні реалізувати ряд демократичних і гуманних принципів, сформульованих у міжнародних договорах про захист прав людини при виконанні покарань, і в конвенціях, що визначають правила поводження із засудженими. Для цього необхідно шукати фундаментальні цінності розвитку КВС у світовому досвіді й у власній історії, а не в абстрактному ідеалі виправлення і перевиховання, відійти від існуючого у ВТП вульгаризовано-агресивного підходу до принципу відплати за вчинене, до реалізації кари у виконанні покарань як одного лише примусу, що виражається в обмеженні прав засуджених і придушенні особистості. У цьому випадку варто розділити погляд на кару В.К. Дуюнова, який вважає, що це справедливе (у сучасному цивілізованому сенсі, а не в середньовічному значенні таліона) засудження зробленого злочину й особистості винного, об'єктивна у своїй основі співрозмірна відплата йому за вчинене [106. - С. 87].

Перед наукою КВП постало завдання пошуку вирішення головних теоретичних проблем на основі теорії виконання покарання. Необхідно критично осмислити позитивні досягнення закордонної пенітенціарної науки і практики, розгорнути конкретні дослідження з широкого кола питань. В даний час потрібні нові підходи і новий концептуальний апарат, що дозволить вивести КВП на науковий рівень, незрівнянно більш високий, ніж рівень ВТП. Разом з тим, наука, що народжується, виростає зовсім не в атмосфері гостро пережитого незнання. Навпроти, вона усюди вторгається в царство вже сформованих упевненостей, утішливих видимостей, штучно згладжених протиріч [137]1). От чому становлення і розвиток наукових принципів, понять і категорій КВП, як видається, не може відбуватися без врахування колишніх наукових досліджень, оскільки нові поняття, як і нові теорії, не виникають на порожнім місці, а є завжди результатом модифікації старих понять [133. - С. 63]. КВП, як новий тип пізнання екзекутивної2) діяльності ОУВП, початок свого формування бере в надрах ВТП у виді окремих елементів, передумов. Так, вихідним пунктом законодавчого регулювання всіх покарань послужила частина I статті 2 ВТК, а Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу (1984 р.) виступило спонукальною причиною для розробки на основі узагальнення практичного досвіду виконання всіх покарань теоретичних передумов нового способу пізнання реалізації правообмежень, властивих покаранням. Період становлення КВП із необхідністю повинний супроводжуватися руйнуванням ядра колишньої концепції ВТП. При цьому відбувається трансформація світоглядних ідеалів, орієнтації пізнання, ціннісних і методологічних установок і ін. У цей період відбувається поступове підпорядкування елементів старого типу пізнання новому, у якому старі елементи не виключаються цілком, між ними змінюється система взаємозв'язків. Це, у свою чергу, приводить до того, що в новому типі пізнання вони займають інше місце в системі знання і здобувають інше змістовне значення [4.- С. 122-123]. Це значить, що включення в теорію КВП деяких елементів теорії ВТП не може бути зведене до процедури механічної дії, простого арифметичного додавання старих і нових ідей і уявлень про діяльність ОУВП. Теорія КВП визначена бути органічно цілісною системою, тому термінологія, запозичена з ВТП, характерні для неї способи пізнання практики виконання покарань, отримані на цій основі емпіричні дані, потрапивши в систему понять і поглядів, що входять у концепцію КВП, ставляться в нові змістовні відносини й одержують нове тлумачення.

Наука КВП не може піти шляхом абсолютного, безумовного заперечення усього того, що було накопичено наукою ВТП. Але, з іншого боку, якщо КВП претендує на науковість, то науковість, що розуміється як діалектичний світогляд, полягає, звичайно, не у фетишизації досягнутого наукою рівня пізнання й у запереченні значимості всього іншого досвіду культури, а в послідовному застосуванні характерних для науки принципів невпинної критичної рефлексії з приводу основ і вихідних установок діяльності, їхнього теоретичного аналізу й осмислення [11. - С. 353].

Видається, що вироблені ВТП понятійні системи, які відображають відповідний зміст попереднього рівня знань, можуть бути включені в концептуальний апарат КВП лише як окремий випадок, як аспект нових понять. Інакше, у випадку запозичення понять з радянського ВТП, тобто вже з іншої історичної епохи і, власне, з іншої країни, і пристосування їх до КВП, що зароджується в Україні, може привести до тих небажаних наслідків, проти яких застерігав І.В. Шмаров, який вважав, що широко використовувана при становленні цієї галузі права (А.С. - мається на увазі КВП) рецепція норм, що є цілком виправданим методом її формування, тягне за собою певні негативні правові наслідки, оскільки таїть загрозу розмивання самої галузі [74. - C. 3]1).

Для теорії радянського ВТП була характерна фетишизація ідеї виправлення і перевиховання, тобто поняттями, що відображають найбільш істотні властивості ВТП, були вироблені уявлення про можливість виправлення і перевиховання шляхом залучення засуджених до суспільно корисної праці, про так називаний виправно-трудовий вплив і т.п. Однак, закони розвитку науки такі, що з часом нерідко виникає необхідність повернення до аналізу вже, здавалося б, давно добре відомих явищ і категорій [138]2).При цьому становлення КВП, що дозволяє усвідомити сутність і принципи виконання покарання, повинне здійснюватися на перетвореннях у стилі наукового мислення, як способу пізнання діяльності ОУВП, що відрізняється сукупністю своєрідних прийомів; у науковій картині виконання покарання, тобто у науковців, що розробляють систему понять і уявлень про виконання покарань на основі аперцепції3),усе-таки, повинна відбутися зміна парадигми мислення для того, щоб у теорії знайшли своє відображення особливості екзекутивної діяльності ОУВП, було здійснено її осмислене сприйняття.

На відміну від ВТП для КВП основною категорією, центральним, фундаментальним поняттям, що відображає реальну дійсність, практику діяльності ОУВП, є категорія «виконання покарання». КВП як наука, що розвивається, у кінцевому підсумку спирається на попередні знання, і в першу чергу на емпіричні дані, отримані шляхом спостереження й експериментів, підтверджені в процесі діяльності з виконання покарань, які здобувають у КВП статус узагальненого результату виконання покарань.

У літературі, наскільки відомо, дотепер не було фундаментальних розробок поняття виконання покарання. Що стосується вітчизняної літератури, то відсутність ретельного, всебічного дослідження свідчить не стільки про недостатню вивченість предмета КВП (хоча це й очевидно), скільки про складність, різноманіття діяльності ОУВП і наявність різних площин, «зрізів» її дослідження. З урахуванням викладеного варто звернути увагу на те, що вироблене у ВТП поняття «виконання покарання», виявилося відносно стійким. Відображаючи наступність у розвитку наукового знання, воно є вихідним базисом для теорії КВП, здобуває в ній новий масштабний зміст, стає основним, фундаментальним поняттям, надаючи нової якості системі знань, що складається. У науці КВП ідея виконання покарання - це думка, що досягла високого ступеня об'єктивності, повноти і конкретності, і в той же час націлена на практичну реалізацію, оскільки критерій об'єктивності, реальності не може бути обмежений однією лише теоретичною побудовою. Установлення такого критерію неминуче передбачає вихід за межі формально-логічної системи в сферу практики [130. - С. 171].

Необхідність у використанні такого центрального поняття, як «виконання покарання» виникла тому, що практика виконання покарань показала якщо не повну несамостійність термінології радянського ВТП, то, принаймні, її придатність для опису обмеженого числа випадків досягнення мети виправлення і перевиховання. Але справа навіть не в кількості осіб, що виправилися і перевиховалися, оскільки розвиток науки КВП визначається в першу чергу якістю й обґрунтованістю теорії виконання покарання. Адже мета усякої теорії полягає в тому, щоб дати пояснення максимально широкій галузі процесів і явищ, вона виправдується настільки, наскільки робить зрозумілим природний хід подій у рамках існуючих уявлень і успішно застосовується в практичній діяльності [6. - С. 125]. Накопичений емпіричний матеріал показав, що практика відчуває потребу в новій фундаментальній доктрині виконання покарання. Як видається, основні поняття радянського ВТП («виправлення і перевиховання», «виправно-трудовий вплив»), зігравши свою роль в історії науки ВТП і не витримавши перевірки практикою як proton preudos1), уже належать минулому, тому що відбувається становлення нової теорії КВП. З появою нових теорій неминуче зв'язане зникнення ряду понять, істотних для вихідних теорій, і утворення таких понять, без яких нову теорію не можна вважати такою [133. - С. 58]. На мій погляд, наука КВП дозволяє вибратися з виру прагматичних констатацій неспроможності ВТП у русло філософських узагальнень теорії виконання покарань.

Становлення науки КВП неможливо здійснити без розробки її теоретичних основ. При цьому чим більший масштаб предмета, тим більшу роль у його формуванні відіграють філолофсько-методологічні положення, загальнонаукові методологічні принципи. Це і зрозуміло: предмет великого масштабу вимагає введення понять і категорій високого ступеня абстрактності, а це звичайно зв'язано з ґрунтовним філософським переосмисленням існуючої в науці системи понять [11. - С. 54].

До останнього часу загальною для всіх наук, у тому числі і для радянського ВТП, методологією наукового пізнання служила марксистсько-ленінська філософія. У зв'язку з цим Л.В. Петрова відзначає: «Якщо офіційною методологією радянського правознавства був історичний матеріалізм, то, зрозуміло, що усі його вади та недоліки повністю увібрані тотожним йому галузевим методом і теорією в радянському праві, юридичним позитивізмом». І ще: «Нічого філософського в офіційно визнаному праві радянського часу немає; в ньому присутнє лише те, що привнесла в нього політична влада, політика» [139]1).Тому природно, що розробка визначень і основних понять радянського ВТП велася в рамках позитивної школи права [140]2). На сьогодні ж «правомірно констатувати філософську, політичну та моральну неспроможність офіційного вітчизняного юридичного позитивізму» [139.- С. 71].

Методології науки КВП, як вченню про методи пізнання і перетворення такого різновиду дійсності як діяльність з виконання покарання, передує теорія КВП. Розробка проблем методології науки КВП виникає в зв'язку з необхідністю усвідомлення наукою КВП своєї власної природи принципів і методів, що лежать в основі пізнання діяльності ОУВП. Теорія КВП, перевірена діяльністю ОУВП, здобуває логіко-методологічне значення. Саме в діяльності і через діяльність виявляються основні закономірності розвитку і функціонування юридичної практики [136. - С. 21].

Наука КВП виникає як форма реалізації теоретичного відношення до дійсності. Її подальший розвиток пов’язаний з виділенням і формулюванням загальних понять і закономірностей виконання покарань, відтворенням їх уже на своїй власній основі відповідно до норм і принципів КВП.

На мій погляд, будь-яке поняття КВП повинне відображати об'єктивну реальність виконання покарань, передбачати всі її окремі випадки, з урахуванням будь-яких форм прояву загального в окремому. От чому можна стверджувати, що поняття «виконання покарання», яке є центральною категорією для КВП, уже пройшло перевірку на міцність і життєвість. Історія розвитку науки свідчить про те, що формування нової концептуальної системи не відбувається і не може відбуватися інакше, як за допомогою збереження і закріплення в новому знанні всього того, що відповідає істині, що витримало іспит часом [141]3). Як дуже образно відзначив Е.Ю. Соловйов, наука приносить не знання взагалі, а логічно й емпірично засвідчене знання, що у кожен даний момент охоплює досить вузьке коло явищ. Обсяг пояснень, що вона поставляє просто непорівнянний з обсягом псевдопояснень, які вона відкидає. Міцне наукове досягнення можна порівняти з невеликим за розміром добротним будинком, оточеним руїнами «спекулятивного міста», уламками різного роду «тимчасових споруд думки» (наївної впевненості і помилкових сподівань), у яких люди могли почувати себе затишно [137. - С. 168]. З цієї причини наука КВП бачиться системою знань про діяльність ОУВП, що, відкидаючи наївні і простодушні мрії про можливість примусового удосконалювання людської природи, помилкові надії на виправлення і перевиховання кожного засудженого, не забезпечує її подвижникам колишньої зручності і спокою, оскільки ґрунтується не на міфології, а на необхідності теоретико-правового забезпечення юридичного процесу виконання-відбування покарання, реалізації правообмежень, властивих покаранням.

Концепція виконання покарання для КВП є його визначальним поняттям, що лежить в основі логічної побудови теоретичної системи. У КВП виконання покарання виступає принципом, який лежить в основі понять, уявлень, ідей, концепцій, що складають теорію КВП. Можна сказати, що «виконання покарання», як основне положення, першооснова КВП у силу своєї змістовності, лаконічності, проникливості, яка виражає сутність діяльності адміністрації ОУВП у найбільш чистій і необхідній формі, є втіленням принципу прегнантності1). При цьому виконання покарання виступає центральним поняттям, основною ідеєю, що пронизує і субординує усю систему знань про діяльність ОУВП. Адже відомо, що будь-яка теорія має центральну, основну категорію, що складає стрижень понятійного ряду і, як правило, визначає назву даної теорії [136. - С. 25]. У зв'язку з цим, А.М. Васильєв указав на те, що при побудові категоріальної системи теорії права потрібно виділити також вихідну, основну правову категорію, що концентрувала б якісну визначеність цієї системи в цілому і виступала б як її відправний і кінцевий пункт [5.- С. 98]. Значення побудови теорії КВП на основі поняття «виконання покарання» стає ясним у всій його повноті за умови, що «виконання покарання» усвідомлюється у вузькому сенсі як вихідна категорія, на основі якої розвертається вся система понять КВП, а в самому широкому сенсі - у значенні «фокуса», у якому сходяться всі аспекти діяльності ОУВП. Інакше кажучи, «виконання покарання», як таке, при дослідженні діяльності з реалізації властивих покаранню правообмежень є його складовою чільною частиною, що організує основу діяльності ОУВП, виступає її джерелом, вихідним пунктом, граничною точкою, до якої зводяться основні поняття КВП. Можна сказати, що це його центр, осередок, нарешті, - межа, від якої починається становлення і розвиток теорії КВП.

«Виконання покарання» виступає в значенні кінцевої мети, що визначає позицію і дії адміністрації ОУВП, і останнього критерію, що виносить остаточний вердикт у відношенні життєвості чи мертвонародженості КВС. Таким чином, «виконання покарання» - це альфа й омега КВП. Видається, що саме «виконання покарання» є головним загальним поняттям КВП, яке остаточно встановлює і відображає призначення КВС, що дає уявлення про найбільш істотну ланку, яка зв’язує компоненти діяльності ОУВП. Поняття «виконання покарання» відображає якісно-специфічні особливості, своєрідність процесу закономірної зміни, переходу кримінальної відповідальності в стадію виконання покарання, розкриває походження, призначення, становлення, розвиток КВС і діяльності ОУВП як її підсистеми.

«Виконання покарання», узяте як фундаментальне поняття для КВП, виступає його домінантою1), сприяє появі в теорії виконання покарань якісно нових ідей, понять і принципів, дозволяючи уточнити колись відомі поняття, замінити трохи розпливчасте, об'ємне поняття «виконання вироку»2), як таке, що розуміється неоднозначно в кримінально-процесуальному праві і ВТП, яке поглинає поняття «виконання покарання» і, таке, що передбачало за радянським ВТП виконання не тільки визначеного, призначеного судом заходу державного примусу, зміст якого утворює кара, але і застосування ще і так званих заходів виправно-трудового впливу [143]1), більш лапідарним, точним, надійним, центральним поняттям «виконання покарання», що повинно підсилити правове регулювання діяльності ОУВП. Треба сказати, що такий підхід цілком базується на методологічних вимогах, оскільки у кожному конкретному випадку повинні бути виділені «найпростіші, основні» категорії, що виступають у ролі вихідних категорій науки, тому що наступні виводяться з них, причому виводяться не спекулятивно, а доказово [14. - С. 71].

Висування у якості центральної категорії «виконання покарання» детермінує весь понятійний апарат у науці КВП. Але для цього потрібно взяти цю категорію у всій її повноті, у її найважливіших залежностях і детермінаціях, з боку її структури й у її специфічній динаміці, у її різних видах і формах. Інакше кажучи, мова йде про те, щоб відповісти на запитання, як саме розуміється, у чому специфіка діяльності з виконання покарання з позицій КВП? Це питання ставить далеко ще не вирішену сукупність теоретичних проблем.

Категоріальний апарат КВП виражає і підсумовує знання про діяльність ОУВП. Теорія КВП через систему понять надає якісної визначеності правовому науково-теоретичному і прикладному мисленню, фіксує структуру фундаментальних знань про сутність виконання покарань, що виявляються у формуванні, зв'язках і системі категорій КВП.

Головне в цій роботі полягає в спробі правового осмислення категорій, найбільш важливих для побудови несуперечливої кримінально-виконавчої системи, кримінально-виконавчого права як конкретної науки про реалізацію обмежень прав і свобод засуджених. Як це вже було показано, непересічне значення для пізнання екзекутивної діяльності має категорія «виконання покарання» (або ж «діяльність з виконання покарань»). При цьому варто підкреслити, що категорія «виконання покарання» є в КВП не тільки вихідною, але і найважливішою.

Якщо основні положення ВТП («виправлення і перевиховання») зводилися до характеристики змін у психіці засудженого, торкалися духовно-моральної сфери, то «виконання покарання» у КВП припускає висування на перший план предметного, матеріального, зовні об’єктивованого характеру юридичної діяльності, підкреслює її юридичну природу, юридичні аспекти перетворення суспільних відносин [136. - С. 34]. Використання відомого ВТП поняття «виконання покарання» у рамках нової понятійної системи - у теорії КВП - дозволяє наповнити її новим змістом, а це приведе до розширення знань, до істотної перебудови всього цілісного знання науки, до зміни ролі і змісту навіть самих, здавалося б, простих і давно відомих понять і положень [133. - С.59]. Центральний пункт, що утворює як би вододіл між різним розумінням місця категорії «виконання покарання» (діяльність з виконання покарань) у ВТП і КВП полягає в тому, чи розглядається діяльність адміністрації ОУВП лише як засіб для виправлення і перевиховання засуджених, як умова для педагогічних експериментів, їхнє вираження, чи ж вона розглядається як процес, що несе в собі внутрішні протиріччя, трансформації, здатні з необхідністю привести до конкретного, заданого результату, що є необхідним моментом власне руху екзекутивної діяльності адміністрації ОУВП, її розвитку від такої первісної точки відліку якою є мета виконання покарання.

Оскільки першооснова екзекутивної діяльності ОУВП якісно визначена, то і похідні визначення сутності цієї діяльності як нерозривно зв'язаної з феноменом виконання покарань різноманітні. Різноманіття зв'язків компонентів діяльності ОУВП, аналіз правової природи сутності цієї діяльності припускає багатоплановість її категоріальних визначень. Наприклад, правова категорія «екзекутивна діяльність» виступає відображенням своєрідної форми і специфічної сутності виконання покарань. Сутність діяльності ОУВП мною також визначається і конкретизується за допомогою наступних есенціальних і эквіполентних1) понять: «виконання покарання», «процес виконання-відбування покарання», «екзекутивна діяльність адміністрації ОУВП», «правоохоронна діяльність ОУВП», «реалізація кари», «здійснення властивих покаранню правообмежень», «субстанція діяльності ОУВП». Видається, що приведені терміни варто розглядати як синоніми, тобто слова тотожні чи близькі за значенням, що виражають те саме поняття, але, які розрізняються за відтінками значення [98. - С. 467]. Подальше їхнє застосування, як правило, залежить від аспекту розгляду сутності діяльності ОУВП.

Слід також зазначити, що вказані предикати, які є, в основному, складеними іменними присудками, рівнозначні, рівносильні, між ними виникає відношення типу рівності, коли кожне з них може бути замінено іншим, що входить у запропонований понятійний ряд, при цьому сутність виконання покарання буде відображена будь-яким із взаємно замінних термінів. Теоретико-пізнавальне значення вищевказаних еквівалентів у тім, що їхнє вживання дозволяє довести матеріал, що викладається, дати аудиторії читачів чи слухачів уявлення про квінтесенцію діяльності ОУВП у більш доступній формі, звести понятійний апарат КВП до більш зручного для використання виду, замінити одні терміни іншими, більш ефективними в даному випадку з погляду автора в пізнавальному відношенні.

Точка зору, що захищається мною, вимагає перебудови системи поглядів, уявлень, позицій із проблем виконання покарань. Тому при розробці концептуального апарата КВП бажано уникнути помилок, допущених при створенні теорії радянського ВТП, оскільки тут, так само, як і в інших гуманітарних науках, надзвичайно важлива роль суб'єктивного фактора як механізму впливу представників науки КВП на об'єктивні умови виконання покарань. Відомо, що в гуманітарних науках вибір і спрямованість досліджень, вироблення концепцій, тлумачення понять, розробка принципів і оцінка знань багато в чому залежать від зайнятої дослідником життєвої (чи, як стверджували раніш, партійної, класової) позиції1), приналежності до тієї чи іншої наукової школи. У зв'язку з цим варто визнати, що значний вплив на розробку проблем радянського ВТП зробила школа професора Б.С. Утєвського, який стояв біля його витоків. Позиція Б.С. Утєвського, що вважав за можливе використовувати власні спостереження і висновки, зроблені ще в двадцяті роки в боротьбі з дитячою безпритульністю й організацією процесу виправлення неповнолітніх правопорушників, щодо науково-практичної діяльності в галузі виправно-трудової політики, започаткувала педагогічний ухил у дослідженнях у науці [140. - С. 9-10]. Б.С. Утєвський вважав за необхідне підкреслити, що завданням науки ВТП є вивчення і творче застосування педагогічних робіт А.С. Макаренко до діяльності виправно-трудових установ, а діяльність виправно-трудових установ і працівників цих установ - це діяльність педагогічна [145]2). Б.С. Утєвський пропонував за допомогою принципу екстраполяції застосувати поняття, що склалися в радянській педагогіці, і в науці радянського ВТП без зміни їх інтенсивної (змістовної) сторони, вважаючи, що було б неправильно створювати яке-небудь поняття виховання і перевиховання, що відрізняється від поняття перевиховання, прийнятого в радянській педагогіці. Існує єдине поняття комуністичного виховання, з якого і варто виходити, розкриваючи зміст виправлення і перевиховання злочинців [142. - С. 35].

Така позиція була цілком природною для свого часу, адже становлення і весь шлях розвитку науки виправно-трудового права проходили під неухильним впливом теорії марксизму-ленінізму [132. - С. 25]. Радянська ж виправно-трудова система була невід'ємною частиною комуністичної держави, що по суті своїй було патерналістським3), а це означало, що Радянська держава, внутрішню і зовнішню політику якої визначала комуністична партія, відносилася до своїх громадян, щонайменше, як до нетямущих дітей, що мають потребу в перманентному, тобто постійному і безупинному комуністичному вихованні, а піддані покаранню - у виправленні і перевихованні, ресоціалізації.

Зараз, відмовившись від колишньої комуністичної ідеології, варто виходити з того, що в розумно улаштованому суспільстві кожен член суспільства визнається за інтелектуально (а тому і громадянськи, і морально) повнолітньою істотою, що не має потреби в чужій підказці при визначенні того, що для неї бажано, вигідно, цінно. Держава зобов'язана, відповідно категорично заборонити будь-кому (у тому числі і собі самій) поводитися з людиною як з дитиною, яку треба водити на помочах, і вторгатися в сферу її самостійних практичних суджень [137. - С. 410-411].

Повертаючи до вищевикладеного і знаючи суб'єктивні уявлення з питань застосування покарання Б.С. Утєвського - одного з головних авторів радянського ВТП, на чиїх працях виховувалися покоління юристів, можна зовсім виразно і точно вказати на задану ним, як уже було сказано, педагогічну спрямованість досліджень у науці ВТП. Так, захоплення педагогічною термінологією свого вчителя розділили і його учні-колеги: Г.А. Аванесов, З.А. Астеміров, Л.В. Багрій-Шахматов, О.О. Наташев, А.Л. Ременсон, М.О. Стручков, І.В. Шмаров, А.А. Бєляєв, І.А. Михайлов, Н.Ф. Козлов, В.П. Артамонов, Н.А. Філіппов, А.І. Марцев, Г.А. Туманов, Н.І. Волошин, Н.Ф. Аблізін, А.А. Рябінін, Л.Г. Крахмальник, В.Д. Філімонов і інш.

Характерно, що бачення проблем ВТП через призму педагогіки приводило до того, що, наприклад, для І.С. Ноя, як для правника, що вивчав ефективність кари, особливий інтерес мали дослідження психологів і педагогів, виконані на матеріалах виховної роботи з дітьми і підлітками, що не вчинювали злочинів [147]1).

А.П. Сєверов у виконанні покарання пріоритет віддає педагогічному колективу установи /?!/, що через логіку невідворотності покарання виражає принципову і непримиренну позицію до деліквентної поведінки засуджених [148]1).

Бажаючи того чи ні, і, можливо, навіть мимоволі, виступаючи апологетом минулого державного деспотизму, де відверта і цинічна утилізація індивіда, що характерна для рабства як економічних відносин, заміщалася утилізацією, яка здійснювалася під формою пастирської опіки, керівництва, виховання [137. - С. 162], Г.П. Байдаков, як і раніше, вважає, що покарання повинне бути опікою над засудженим, оскільки злочинець є як би неповнолітнім у моральному відношенні і має потребу в опіці з боку держави [149]2).

Про те, наскільки подібна ідеологія глибоко впроваджена у свідомість, свідчить той факт, що і практичні працівники КВС тепер вважають, що люди ніколи не стають дорослими в психологічному і моральному плані, вони мають потребу у вихованні, скільки б років їм ні було і як би вони цьому не противилися [150]3).

І.В. Шмаров виходив з того, що кримінальне право і КВП виконують виховну функцію, а це обумовлює необхідність відображення в законі педагогічних понять і категорій, застосування яких створювало б необхідні передумови для успішного досягнення цілей покарання [74. - С. 6.].

Таким чином, приведені точки зору демонструють, що для представників радянського ВТП аксіоматичним було положення, відповідно до якого ВТП повинно цілком сприймати понятійний апарат радянської педагогіки. Разом з тим, пропозиція І.В. Шмарова використовувати педагогічні поняття і категорії вже й у КВП наочно показує, що основний бар'єр на шляху становлення теорії КВП не в складності сприйняття нових ідей виконання покарання, а в утрудненнях з відмовою від звичної риторики, від сталих ідеологічних догм, тому що педагогічна діяльність є не тільки практично-перетворюючою і науково-просвітницькою, але в першу чергу ідеологічною [151]1).

Як видається, захоплення педагогічною термінологією створює сприятливий ґрунт для неусвідомлених чи культивованих ВТП і виправно-трудовою педагогікою ілюзій, що закривають правильний (з позицій КВП) підхід до розуміння дійсного змісту і закономірностей процесу виконання-відбування покарання. Заклики запозичати в КВП поняття педагогіки - науки про виховання і навчання підростаючого покоління, тобто знову застосувати принцип екстраполяції, не враховують тієї обставини, що цей принцип не може бути використаний при перенесенні понять з однієї системи в іншу, якщо вони якісно відрізняються одна від одної [133.- C.107]. Узятий з минулого будівельників надхмарних замків, коли ставилося завдання формування «нової людини», такий методологічний підхід, що віддає пальму першості не практичним результатам, а декларативним заявам, зводить до мінімуму реформаторські зусилля по перетворенню КВС і зберігає в науці колишню догматику і консерватизм, що, як видається, неприпустимо. А пояснюється це тим, що становлення теорії КВП відбувається переважно в межах уявлень, що знайшли своє закріплення у ВТП, про необхідність виправного впливу на кожного засудженого без врахування обернено пропорційного співвідношення обсягу і змісту понять КВП, за рахунок усе більшого їх ускладнення і відриву від практичної діяльності ОУВП. Тому поява в 1995-2001 рр. декількох робіт із прагненням приписати невластиві їм якості досліджень в галузі КВП, на ділі, ідучи корениться в сукупності узагальнених положень, що утворюють ВТП, приводять до виникнення надуманого сполучення педагогічного начотництва, з'єднаного з теорією покарання, що в підсумку утворює схоластичну конструкцію, штучно підігнану під необхідність правового регулювання виконання всіх покарань, відповідно до установок, принципів і поглядів тих чи інших авторів. Видається, що найбільше яскраво це продемонстровано в «Доктринальній моделі закону «Про пенітенціарну систему України», підготовленого Г.О. Радовим [59].

Таким чином, педагогічний напрямок у виправно-трудовому (а тепер уже й у зародженому кримінально-виконавчому) праві, що характеризується єдністю теоретичних установок, відволікає наукові сили на продовження дослідження ідей, які втратили свою актуальність, задає основні орієнтири наукової діяльності вчених, що входять у цей напрямок. Відстоювання ідеї виправлення засуджених, що вичерпала себе, закріплення її в Кримінальному і Кримінально-виконавчому кодексах, створення якихось пенітенціарних доктрин, у сучасних умовах, на мій погляд, виконує негативну функцію, виступає перешкодою для становлення нової теорії КВП накладає обмеження на характер розробок проблем КВС. Ці межі найчастіше стають гальмом в умовах загальної «виробленості» ідей школи, її програми, коли школа перетворюється в епігонську, лише імітуючи дослідницьку діяльність [141.- С. 122-123].

Випереджаючи можливі дискусії, слід зазначити, що проведене в даному розділі дослідження, спрямовано на розвиток принципово нової теорії КВП, центральною, основною категорією якої є не «виправлення засуджених», а «виконання покарання», опонентами, можливо, буде сприйматися як парадокс, тобто як думка, що розходиться з загальноприйнятими уявленнями, як щось стороннє, що загрожує зруйнувати вже усталені наукові істини, похитнути авторитет «батьків-засновників» педагогічного напрямку в кримінальному і виправно-трудовому праві, оскільки це не відповідає звичайному розумінню, на вписується в традиційні уявлення про необхідність виправлення засуджених, знаходиться поза системою корпоративних інтересів наукової школи професора Б.С. Утєвського, учні і послідовники якого, звичайно ж, повинні виступити проти ідей, що не вписуються в програму цієї школи, зустрінуть її «у багнети». Адже, усе нове, прогресивне, революційне, що приходить на зміну старим, обмеженим і часом уже невірним уявленням, на початку свого формування звичайно буває неприйнятно для офіційної науки [6.- С. 123]. Проте, зміна парадигми при переході від ВТП до КВП, що виражається у відмові від мети виправлення і перевиховання засуджених адміністрацією ОУВП і утвердження концепції виконання покарання, має в наші дні самі сприятливі перспективи, тому що обумовлена потребами практики, яка доводить, що основний напрямок діяльності КВС - це виконання покарання.

На закінчення треба сказати, що концепція виконання покарання відкриває перспективу конвергентності1), справді наукового, істинного правопізнання екзекутивної діяльності ОУВП, а теорія КВП, що зараз створюється, є не окремим напрямком, не школою, а новим історичним етапом, що відкриває все більше можливостей для збагнення сутності і змісту процесів виконання і відбування покарань.

<< | >>
Источник: СТЕПАНЮК АНАТОЛІЙ ХОМИЧ. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ (СУТНІСТЬ ТА ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Х а р к і в - 2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1.1.«В и к о н а н н я п о к а р а н н я » - ц е н т р а л ь н а к а т е г о р і я к р и м і н а л ь н о – в и к о н а в ч о г о п р а в а .: