1.2. Виявлення соціостатевої нерівності як соціальної основи формування ґендерної політики в Україні

Необхідність формування ґендерної політики обумовлюється ситуацією нерівності, яка спостерігається у процесі взаємовідносин статей у суспільстві, у сфері дотримання прав людини, зокрема прав жінок.

Так, хоча ще в 1997 р. на рівні Ради Європи було визнано недостатнім підхід, при якому ґендерна нерівність розглядалася виключно як жіноча проблема [573, с. 13], він має право на існування. Адже нерівність статей може “вирівнюватися”, у тому числі шляхом формування та впровадження державної політики стосовно жінок, де вже отримано певний досвід, як перший крок у становленні ґендерної політики. Тому саме від аналізу становища жінок у суспільстві сподіваємося перейти до з’ясування суті ґендерної проблематики в цілому, оскільки коректно сформульована проблема – це вже напіввирішена проблема. При цьому важливим є усвідомлення того, що сенс застосування ґендерного підходу полягає не стільки у досягненні кількісної та статистичної рівності жінок і чоловіків (що є соціальною утопією), скільки в адекватній оцінці наслідків політичних та управлінських рішень для окремих соціальних та демографічних груп, суспільства в цілому. Наприклад, тільки враховуючи ґендерний підхід до формування державного бюджету можна розробляти і здійснювати специфічні комплексні заходи для забезпечення рівності жінок та чоловіків, визначати обсяги їх економічного потенціалу та реальну турботу влади про них.

Аналіз становища жінок в Україні, виявлення так званих проблемних зон, які потребують активного втручання з боку держави, становлять ключові аспекти державної політики щодо жінок, є відправними пунктами дослідження процесів формування ґендерної політики та особливостей процесів управління у цій сфері. Вони вимагають активної реакції з боку держави та суспільства для свого вирішення. Проблемні зони сучасного жіноцтва на міжнародному рівні були визначені у документах ІУ Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок (1995 р.) [403]. Їх актуальність неоднаково виявляється у різних країнах світу. Серед них для українського жіноцтва найгострішими є сфера зайнятості, політична сфера, охорона здоров’я, проблеми освіти, насильство стосовно жінок, проблеми торгівлі жінками, становище жінок з особливими потребами та жінок, що виховують дітей-інвалідів.

Жінки складають більшість населення України. За даними останнього перепису населення (грудень 2001 р.), їх на три з половиною мільйони більше, ніж чоловіків [142, с.31]. Їх рівень освіти в середньому вищий, ніж у чоловіків [126, с.21-23], вагомий відсоток жінок зайнятий у народному господарстві України. У той же час, на жаль, ми не можемо констатувати, що жінки на практиці мають однакові з чоловіками можливості для реалізації власних прав, які гарантує їм Конституція України. Тому, яку б сферу суспільного життя ми не аналізували, жінки перебувають у дискримінованому стані. Так, за статистичними даними заробітна плата жінок складає біля 70% від заробітної плати чоловіків [179]. Робочий тиждень жінок, які працюють у народному господарстві, довший, ніж у чоловіків, за рахунок праці вдома. Останню ж ніде і ніколи не вважають виробничою працею, хоча вона забезпечує життєздатність переважної більшості українських сімей. Жінки, які мають у середньому більш високий рівень освіти, ніж чоловіки, займають менш престижні та оплачувані посади; серед управлінців складають меншість, а на вищому рівні майже не репрезентовані взагалі [142, с.20-26].

Така ситуація у сфері соціостатевих відносин отримала у соціологів визначення “ґендерної асиметрії”. І мова йде не тільки про очевидну нерівність у соціальних позиціях та можливостях чоловіків і жінок, а ще й про те, що після всіх суспільно-політичних змін початку 90-х рр. жінки залишилися в гіршій ситуації, ніж чоловіки, що виявляється у меншій конкурентоспроможності жінок у сфері праці, їх практичній відсутності у процесах прийняття рішень, визначення цілей та завдань реформування країни тощо.

Основне ґендерне протиріччя у сучасному українському суспільстві полягає в тому, що, формування ринкових відносин, процеси первісного накопичення капіталу, часткова деіндустріалізація, тимчасова депресія соціальних галузей (де ще за радянських часів жінки посідали перше місце), формування ринку праці об’єктивно сприяють дискримінації жінок, виштовхуванню значної їх частини у сферу домашнього господарства, більшій імовірності жіночого безробіття, а також потрапляння жінок у групу соціального ризику. Статистичні дані та соціальні дослідження підтверджують ці тенденції [142, с.50-53, 126]. Між тим, усе це відбувається на тлі загальносвітової тенденції більш широкого залучення жінок до економічного, політичного управління, зростання їх соціально-культурної ролі.

Безумовно, ситуація, що склалася в Україні, є доволі складною. З одного боку, з радянських часів ще залишився високий рівень освіти і професійної підготовки жіноцтва та система соціального захисту населення, з іншого – країна переживає скрутні часи глибокої економічної кризи, коли на тлі ринкової модернізації спостерігається посилення патріархатної ідеології та патріархатних відносин. З цього протиріччя постає основна проблема державної політики щодо жінок: як нейтралізувати негативні наслідки ринкової модернізації щодо соціального становища жінок, що необхідно зробити, щоб процеси суспільного реформування не призвели до поглиблення ґендерного конфлікту, як зберегти соціальні надбання минулих часів, яким чином побудувати політику в цій сфері й обрати найбільш ефективні та адекватні методи управління.

У Радянському Союзі, з одного боку, офіційна ідеологія декларувала вирішеність “жіночого питання” у тому вигляді, в якому воно сформувалося в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (отримання можливості працювати та здобуття політичних прав) [118,190, 246]; з іншого боку, проблеми жінок перейшли в інші форми, набувши специфічного, характерного для цього суспільства вигляду, що знайшло певне відбиття у працях російських та українських фахівців (С. Айвазової, Т. Кліменкової, Т. Мельник, К. Левченко, О. Вороніної, С. Поленіної, С. Павличко та ін.). Дійсно, за радянських часів жінки мали об’єктивно значні надбання у вигляді прав та пільг, які не можна відкидати і необхідно оцінювати відповідно до їх внеску у процес жіночої емансипації. Це нелегко зробити в однозначних формулюваннях, оскільки саме розуміння шляхів вирішення “жіночого питання” було суперечливим, тому що базувалось на абстрактно витлумаченому поєднанні ролей матері та трудівниці, а визначальним фактором рівноправності жінок у суспільстві та сім’ї вважалась їх участь у суспільному виробництві [413, с.204]. “Головним, визначним моментом фактичної рівноправності жінки у соціумі є її участь у суспільній праці. Праця – це основа емансипації жінки, її економічної незалежності. Праця сприяє розвитку особистості жінки, підвищує її роль у житті суспільства та сім’ї, дає їй моральне задоволення” [190, с.44-45]. Таке поєднання розглядалося як обов’язок, стандарт, загальне правило.

Наскільки “безболісним” може бути таке поєднання? Як пише С. Айвазова, ідеально сумісними ці ролі можуть бути тільки на папері, в реальності ж професійна активність жінок нерідко суперечить їх материнським обов’язкам і навпаки. Сім’я, її устрій або знімають це протиріччя, або роблять його надто гострим [82, с. 75]. Той устрій сім’ї, який існував у радянському суспільстві як домінуючий (і продовжує домінувати в українському суспільстві), протиріччя не знімав, а якраз загострював. На наш погляд, коріння загострення ситуації полягає у нерозумінні того, що проблема перерозподілу ролей у суспільстві має стосуватися не лише жінок, але й чоловіків, всього суспільства взагалі.

Тектонічні зміни у приватній та суспільній сферах з кінця 80-х рр. ХХ ст., процеси перебудови, реформування, приватизації викликали до життя нові форми соціальної організації, вимагають підвищеної уваги до розвитку галузей суспільного виробництва, які забезпечують людське відтворення, призводять до корінних змін у культурі суспільства, наслідки яких ще повністю не усвідомлені. Поки ситуація виглядає як намагання впровадження змін лише відносно жінок, вона може мати наслідком певне загострення соціокультурного балансу. Без змін структурних відносин у соціальному просторі жінки, входячи у нього, виступають не партнерами, а конкурентами чоловікам (особливо це стосується політичної сфери та сфери зайнятості). Така боротьба не призведе ані до підвищення статусу жінок у суспільстві, ліквідації дискримінації, ані до демократичних перетворень. Без розуміння таких закономірностей державна політика щодо жінок існуватиме лише у вигляді “заходів” та “святкувань”. Це не песимістичний вирок і не оцінка стану державної політики щодо жінок в Україні, а навпаки – констатація необхідності пошуку цивілізованих форм державного управління у цій сфері та формування ґендерної політики.

Негативні процеси, пов`язані з трансформацією українського суспільства, – тривале падіння виробництва протягом останніх років існування Радянського Союзу та перших років незалежності й, відповідно, рівня заробітної плати, зростання безробіття, скорочення асигнувань на програми соціального захисту, затримки виплати заробітної плати, руйнування структури служб побуту та системи дошкільних дитячих установ, закладів освіти, культури, спорту – об`єктивно ускладнюють становище жінок і, особливо, погіршують їх позиції на ринку праці [142, с.52, а також 189, 191, 319, 343].

Становище жінок України на ринку праці перебуває в полі зору вчених різних галузей науки [142, 433, 497,469, 470]. Дослідження, які проводились в Україні та в інших країнах колишнього Радянського Союзу, свідчать, що жінки погано знають власні трудові права. Серйозна проблема полягає в тому, що працюючі за наймом вважають, що трудове та соціальне законодавство діє тільки в державному секторі. Дуже часто жінки вважають, що надаючи відпустки по вагітності та пологах, або сплачуючи лікарняні, приватні підприємства несуть великі збитки, що не відповідає дійсності, оскільки виплати здійснюються з фонду соціального страхування.

Вплив приватизації на жінок як у фокусі відбиває механізми та соціальні наслідки приватизації в цілому. Гострота ситуації у процесі приватизації у контексті проблеми прав жінок та ґендерної політики пов’язана не стільки з майновими (хоча і ними також) правами, скільки з порушеннями трудового законодавства. Систематично порушуються права не власників, а тих, хто працює за наймом. Пересічні працівники приватизованих підприємств постійно мають вирішувати серйозні проблеми. Приватний сектор живе в умовах конкуренції, жорсткої економії і не має бажання витрачати гроші на програми соціального захисту. А це означає, що жінки стають невигідним та нецікавим “товаром” на ринку робочої сили. Як наслідок, вони повинні погоджуватися на будь-які умови праці в тіньовому секторі економіки. Механізми запобігання процесам ґендерної сегрегації на ринку праці фактично не працюють. Ґендерні протиріччя формування нового приватного сектора економіки потребують свого ретельного вивчення.

Законодавство з питань приватизації в Україні не є дискримінаційним. Воно не має положень, які за ознакою статі встановлюють прямі чи непрямі обмеження прав або прямі чи непрямі переваги під час приватизації. Але практика свідчить, що чоловіки та жінки мають нерівні шанси реалізувати себе у новій соціальній ролі власників. Внаслідок приватизації виникло значне майнове розшарування і збільшилась дискримінація за ознакою статі. Як власники приватних компаній і акціонери приватизованих підприємств, жінки відіграють незначну, порівняно з чоловіками, роль. Жінки практично відсутні серед членів елітних груп, що розпоряджаються власністю. Зростає диференціація доходів як наслідок структурних диспропорцій в оплаті праці.

Як слушно зауважує в книзі “Сексуальна політика” К.Мілет, жінки працювали завжди і всюди (питома вага жінок у складі сукупної робочої сили України впродовж останніх тридцяти років перевищує 50%), і тому питання прав жінок на працю – це, перш за все, питання про кваліфіковану працю та працю, за яку жінки отримають таку саме заробітну плату, як і чоловіки [355, с.145-149]. В Україні однакова винагорода за однакову працю закріплена законодавством [6]. Але проблема полягає в іншому: у фемінізації низько сплачуваних робіт. У міру того, як жінки освоювали ту чи іншу професію, ця професія ставала непрестижною та низько оплачуваною. Таким чином, виникали міжгалузеві та внутрішньогалузеві відмінності в розмірах заробітної плати [82, с.85]. Найбільш яскравий приклад – це знецінення праці вчителів та лікарів. Сучасна ситуація характеризується концентрацією жінок у традиційних секторах економіки, на відносно низько оплачуваній роботі, що призводить до збереження, а у деяких випадках – до збільшення розриву у розмірах заробітної плати чоловіків та жінок. Середній розмір пенсій жінок відстає від середнього розміру пенсій чоловіків. З великою ймовірністю можна припустити, що такий стан є відображенням високої різниці в оплаті праці чоловіків та жінок у чоловічих та жіночих професіях.

Принцип рівноправності має реалізовуватися також через запобігання безробіттю, яке має стати одним з напрямків формування державної ґендерної політики в Україні. За оцінками фахівців Міністерства праці та соціальної політики України, зареєстрований ринок праці у 1999–2001 рр. характеризувався загостренням проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. Становище жінок на ринку праці характеризується негативною стабільністю: значним вивільненням їх з підприємств, установ та організацій, більшим навантаженням на одну вакансію, ускладненням процесу працевлаштування. Тому кількість жінок, що звертаються до державної служби зайнятості, щорічно зростає. У січні-серпні 2000 р. на обліку у службі зайнятості перебували 1266,3 тис. жінок, з яких майже 180 тис. працевлаштовані, що становить 46,6% від усіх працевлаштованих службою зайнятості. Різноманітні дослідження свідчать, що перспектива мати дитину та сімейні обов’язки жінок більш значущі для працедавців, ніж такі професійні якості, як технічна компетентність та знання іноземних мов.

За даними Міністерства праці та соціальної політики України, у 2000 р. для жінок з пільгових категорій було заброньовано 42,7 тис. робочих місць. Але у зв'язку з тим, що ці місця бронюються переважно на підприємствах державної форми власності, серед яких є такі, що простоюють, надають працівникам безоплатні тривалі відпустки або працюють неповний робочий час тощо, механізм бронювання робочих місць спрацьовує не повністю. Незважаючи на напружену ситуацію на ринку праці, значна кількість заброньованих робочих місць залишається вільною через надто низький рівень оплати, затримки з її виплатою, безперспективність. Багаторічна практика свідчить, що бронювання робочих місць може бути ефективним лише за умов економічного підйому та розвитку підприємств. Працевлаштування на квотні робочі місця ускладнюється відмовами молоді й жінок з пільгових категорій від працевлаштування на підприємства з нестабільною виплатою заробітної плати, а в сільськогосподарських районах – у зв'язку з реформуванням колективних сільгосппідприємств і скороченням прийому на заброньовані робочі місця. Бронювання місць, як бачимо, не вирішує проблеми працевлаштування жінок з незахищених груп населення. У той же час, це на сьогодні чи не єдиний вихід у конкретній соціально-політичній ситуації, яка склалася в Україні стосовно цієї суспільної верстви.

Певну роль у забезпеченні соціального захисту відіграють програми зайнятості населення, що розробляються на державному і регіональному рівнях, в окремих розділах яких передбачаються спеціальні заходи сприяння зайнятості жінок. Ці заходи відповідають міжнародній практиці і спрямовуються на допомогу у виборі місця роботи, в отриманні професії (в тому числі профорієнтаційні та профконсультаційні послуги), підвищенні кваліфікації, перекваліфікації; допомогу для започаткування власної справи; організацію громадських робіт; надання матеріальної підтримки у вигляді допомоги по безробіттю. Проте, у сучасних економічних умовах при незначному розвитку виробництва, нестачі робочих місць, нерозвиненості малого та середнього бізнесу заходи щодо активного повернення громадян до економічної діяльності, що реалізуються в Україні, повністю проблеми не вирішують. Кількість робочих місць, що заявляється у державній службі зайнятості, не дозволяє забезпечити високий рівень працевлаштування. Так, станом на 01.09.2000 р. заявлені вакансії становили 77,6 тис., на кожне вільне робоче місце претендувало 15 осіб.

Жінки мають більше проблем, ніж чоловіки, як при звільненні (їх частка серед звільнених дорівнює 62,6%), так і при прийнятті на роботу: вони складають 45,0% від усіх працевлаштованих службою зайнятості (дані по Миколаївській області). Водночас жінки виявляють підвищену активність в усіх заходах, що сприяють працевлаштуванню, у тому числі щодо набуття або зміни професії на більш затребувані на ринку праці.

Виникають також проблеми порушення законодавства стосовно умов праці жінок. Недосконала технологія, важка фізична праця, використання устаткування, що не відповідає вимогам безпеки, шкідливі та небезпечні умови праці характерні для великої кількості промислових і сільськогосподарських підприємств. В Україні залишається високим рівень професійної захворюваності серед працівників, у тому числі серед жінок. Основна причина – незадовільні умови праці, але й усунути їх поки що неможливо внаслідок важкого економічного становища підприємств. Оскільки проблема жіночого безробіття залишається гострою, стає зрозумілим, чому жінки задоволені вже тим, що взагалі мають якусь роботу. Небезпека втратити її утримує жінок від претензій до роботодавців стосовно умов і режиму їх праці. Викладене вище свідчить про нагальну потребу пильної уваги до працюючих жінок, зокрема до жінок репродуктивного віку, з боку тих державних служб, які відповідають за умови праці, побуту, соціальне благополуччя, стан здоров'я та забезпечення відтворення здорового потомства.

Жінка-власниця, жінка-бізнесмен – ці ознаки сьогодення, на жаль не часто втішають своєю кількістю, хоча “входження жінки в приватний бізнес як організатора власних фірм – ознака підвищення підприємницького потенціалу нашого суспільства” [521, с.151]. Законодавство України не містить обмежень за ознакою статі щодо права громадян на одержання позик, застав під нерухоме майно та інших форм кредитування. Проте реальні можливості жінок займатися приватним підприємництвом є доволі обмеженими.

Розповсюдженою стратегією виживання жінок став “ринок” – роздрібна або дрібнооптова торгівля, “човникарство”, інші форми самодіяльної економічної зайнятості. Умови праці особливо важкі у тіньовому секторі та на нелегальних підприємствах. Роздрібна та дрібнооптова торгівля в багатьох випадках організована за принципами тіньової економіки. Саме в цьому секторі спостерігаються найбільш суттєві порушення прав працюючих, причому страждають від цього здебільшого жінки. Неформальна економіка, в якій зайнята велика кількість жінок, не надає жодних соціальних гарантій. Нерідко приватні кампанії використовують нелегальну працю або оформлюють на своїх працівників легальні контракти з мінімальною заробітною платою, доплачуючи при цьому готівкою. Таким чином, фірми економлять на податках та відшкодуваннях до фондів соціального страхування. Це стосується і чоловіків, і жінок, але найчастіше спостерігається у сфері роздрібної торгівлі, де зайняті здебільшого жінки.

Якщо вчені вважають, що праця жінок у царині домашнього господарства та виховання дітей обмежує їх можливості у повноцінній реалізації у сфері суспільного виробництва (В.І. Прокопенко [443, с.383]), необхідно або вести роботу з перерозподілу часу на виконання таких обов’язків у сім’ї, або, що більш реально з правової точки зору, подумати про правове регулювання домашньої праці, про можливості її врахування в повному трудовому стажі особи, причому незалежно від статі, про що вже точаться дискусії.

Особливо треба зауважити, що реформування професійної освіти, яке триває протягом майже всього періоду після здобуття незалежності, не забезпечило повною мірою створення необхідних правових, економічних, соціальних та організаційних засад отримання жінками високоякісних, необхідних на ринку праці професійних знань, формування самостійного економічного мислення, розвитку творчих здібностей. Попри кількісне збільшення та якісне вдосконалення державних заходів щодо сприяння працевлаштуванню жінок, які реалізуються Державною службою зайнятості, Державним комітетом України у справах сім'ї та молоді, та відповідну роботу центрів соціальних служб для молоді, громадських організацій, проблема вимушеної незайнятості жінок залишається вкрай актуальною.

Державне регулювання ринку праці та соціальний захист безробітних дотепер було зорієнтоване переважно на тих, хто звертався до державної служби зайнятості. Отже, більша частина вимушено незайнятих жінок фактично залишаються поза межами політики зайнятості. Приватизація докорінно змінила ту економічну модель, на яку орієнтувався КЗпП.

Ще однією проблемою, з якою стикаються українські громадяни, у першу чергу жінки, є експлуатація їх праці за межами держави. Достовірної статистики про масштаби цього явища не існує, але за експертними оцінками від цього виду злочину щорічно страждають сотні тисяч українських громадян. Використовуючи складну економічну ситуацію в країні, високий рівень безробіття та недосконалість правового захисту громадян молодої держави, нечисті на руку ділки організовують кримінальний бізнес – запрошення українських громадян працювати за кордоном, де вони зазнають жорстокої експлуатації, заробляючи мізерні гроші собі й тисячі для організаторів цього бізнесу. Експорт “живого товару” здійснюється в Туреччину, Італію, Іспанію, Німеччину, країни колишньої Югославії, Угорщину, Болгарію, Польщу, Португалію, Кіпр, Чехію, Грецію, Росію, Арабські Емірати, Ізраїль, Сполучені Штати та інші країни [див. 210, 279, 281, 316, 441]. Чоловіків експлуатують в якості будівельників, шахтарів, жінок – як домогосподарок, швачок, мийниць посуду. Але крім звичайної експлуатації, жінки стикаються ще з однією її формою – примусовою проституцією та використанням у сексуальному бізнесі, який є популярним у багатьох країнах світу в легальних та нелегальних формах. За оперативними даними, ціна проданої жінки за кордоном коливається в межах від 500 до 2000 тис. доларів США, в залежності від країни призначення. За даними експертів ООН, торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації за рівнем прибутковості стоїть на третьому місці після торгівлі наркотиками та зброєю, а ризик для ділків є набагато меншим або практично відсутнім. Загальний прибуток кримінальних структур від торгівлі "живим товаром" складає мільярди доларів щорічно [376].

Матеріали, що надходять від правоохоронних органів зарубіжних країн, представників МВС за кордоном та дипломатичних представництв і консульських установ України в інших державах, неурядових та міжнародних організацій, свідчать про тенденцію збільшення нелегального вивезення громадянок України до інших держав з подальшим їх використанням у сфері "секс-бізнесу". На адресу НЦБ Інтерполу в Україні протягом 2002 р. надійшло 742 повідомлення з тридцяти країн щодо громадян України, які були причетні до вчинення злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми та потерпілих. Найбільше таких повідомлень з Туреччини (126), Німеччини (61), Італії (42) та Бельгії (24).

Але скільки б не звинувачувалася Україна як країна-постачальниця жінок на міжнародні ринки, потрібно пам’ятати, що основні прибутки від існування цього нелегального кримінального бізнесу отримують закордонні кримінальні угрупування. А це означає, що вони об’єктивно зацікавлені в збереженні такої ситуації, і не в їх інтересах як поліпшення чи то становища українських жінок, чи загальної економічної ситуації в Україні. Масштаби цього нелегального бізнесу, фінансові прибутки, корумпованість частини працівників владних структур в країнах Центральної та Східної Європи роблять його небезпечним для загальної національної безпеки в цілому.

Економічне становище жінок та їх роль у політичній сфері щільно пов’язані між собою: якщо жінки не мають фінансової незалежності, то в більшості випадків вони мало цікаві політичним партіям як учасники політичного процесу. У політичній сфері жінка може реалізувати свій потенціал у повному обсязі тоді, коли для цього створені необхідні економічні, політичні, правові й соціальні передумови [303].

Забезпечення прав жінок щільно пов’язане з “формуванням правової держави, дієздатних структур громадянського суспільства, демократичного політичного режиму. Нова Конституція України створює необхідну правову базу, яку слід розширювати шляхом прийняття нових конституційних і звичаєвих законів, суттєвого реформування діючого законодавства відповідно до конституційних приписів” [506, с.28]. Питанням участі жінок у політичних процесах присвячені різноманітні дослідження вчених. Активно розробляються теми правових засад участі жінок у політичному житті (Т.Мельник [344], А.Олійник [379], К. Левченко [285], Ю. Тодика [505, 506], М. Буроменський [114, 116]), жіночого політичного лідерства (Л. Морозко, О. Руднєва [465, 468]), участі жінок у суспільно-політичній сфері України, вивчення досвіду інших країн у впровадженні рівності жінок та чоловіків у політичній сфері (А. Андерсен [88]). Важливою темою досліджень є проблеми паритетної демократії, механізмів її утвердження у суспільстві.

Методами оцінки місця та становища жінок у політичній сфері в працях зазначених вчених виступають: аналіз нормативно-правових актів, які регламентують участь жінок у політичній сфері; дослідження електоральної поведінки жінок (у тому числі порівняно з чоловіками); дослідження участі та представництва жінок у політичних та владних структурах усіх рівнів, особливо найвищих; дослідження форм політичної активності жінок (участь у політичних партіях, громадсько-політичних рухах).

Про реалізацію громадянами України своїх виборчих прав свідчать наступні дані про електоральну активність: так, рівень участі жінок у першому турі виборів Президента України у 1999 р. становив 71%, а чоловіків - 70% з тих, хто має право голосу. Частка жінок-депутатів у вищому законодавчому органі влади після останніх виборів зменшилася (1994 р. – 19 жінок-народних депутатів України, або 4,5%, 1998 р. – 36, тобто 8% загального складу Верховної Ради, 2002 р. – 24 або 5,1%) [142, с.22], що свідчить про незбалансованість і відсутність рівноваги між жінками і чоловіками у політичній сфері. Сьогодні в апараті Верховної Ради кожний п’ятий працівник – жінка, проте немає жодної жінки-депутата в керівництві Верховної Ради, серед голів комітетів – 2 жінки [142, с.81] (голова Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту та туризму та Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації), одна жінка виконує функції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Якщо відсоток жінок у Верховній Раді України є невисоким, то у радах місцевого рівня він значно вищий. За статистичними даними, чим нижчий рівень органів державної влади, тим він доступніший для жінок. За результатами виборів 2002 р. жінки в депутатському корпусі становили у місцевих радах приблизно 37 %, а по окремих регіонах ­– 50%.

У складі десятого уряду України немає жодної жінки, у кінці 2001 р. – була лише одна жінка, міністр юстиції. Часті зміни уряду не впливають на тенденцію щодо ґендерної нерівності – представленість жінок в Уряді поки що на “нульовому” рівні. Така ж ситуація в апараті Адміністрації Президента; серед керівництва цього органу немає жодної жінки, так само, як і у складі керівництва Ради міністрів Автономної Республіки Крим і на посадах голів обласних (міських) державних адміністрацій. Серед державних службовців жінки становлять 68%, однак на керівних посадах їх значно менше. Водночас рівне представництво чоловіків і жінок в органах державної влади та державних установах є одним з індикаторів демократичності суспільства.

І як висновок – “жінки в Україні є сторонніми спостерігачами, вони на узбіччі політичного життя і дуже часто страждають від незважених рішень, які приймаються більшістю чоловіків” [142, с.23]. Зміна такої ситуації, забезпечення формування резерву кадрів для органів виконавчої влади, збалансування його за статтю повинні стати складовою державної політики щодо жінок та ґендерної політики в Україні, тому що історично сформована, орієнтована переважно на чоловіків структура управлінської піраміди не відбиває реально існуючий баланс суспільних сил. Недостатнє представництво жінок на керівних посадах не дає їм змоги впливати на процес прийняття рішень, активно брати участь у їх реалізації, є гальмом у вирішенні багатьох соціально-економічних проблем, зокрема у підвищенні статусу жінок у суспільстві.

Незважаючи на негативні явища у становищі жінок, в Україні спостерігається зростання жіночої громадської активності. Динамічно розвивається процес становлення жіночих організацій, збільшується їх кількість (тільки Міністерством юстиції України міжнародних і всеукраїнських жіночих громадських організацій зареєстровано більше 40) та якість виконання соціально важливих програм, заявляються окремі жіночі партії, яких на кінець 2002 р. було п`ять (“Жінки України”, Партія жіночих ініціатив, Християнсько-демократична жіноча партія, Партія солідарності жінок України, громадське-політичне об’єднання “Жінки за майбутнє”), що знаходить відбиття у наукових дослідженнях [115, 194, 234]. Можливості, здібності і професійна підготовка жінок дають їм підстави розвивати свою активність для того, щоб реально впливати на процеси прийняття рішень та їх реалізацію. Безперечно, проблема не лише в тому, щоб збільшити кількість жінок на всіх рівнях прийняття рішень у суспільстві. Важливим є вироблення стратегії розвитку, яка б забезпечувала реалізацію рівних прав громадян незалежно від статі.

Ще одна суттєва проблема – здоров’я жінок. Доступність охорони здоров'я – це необхідна умова для використання інших прав людини. Аналізуючи статистичні дані Міністерства охорони здоров’я України, соціологи роблять висновок, що доступність для жінок основних ресурсів охорони здоров'я, у тому числі акушерсько-гінекологічної допомоги, зберігається і в умовах перехідного періоду [180]. Серйозної уваги потребують жінки з вадами здоров’я. В Україні спостерігається небезпечна тенденція порушення прав та обмеження можливостей жінок-інвалідів у галузі працевлаштування та отримання бажаної професії, що призводить до падіння рівня життя, дискримінації в оплаті праці, невлаштованості побуту тощо.

Найважливішими аспектами проблеми охорони здоров’я та репродуктивних прав жінок є наступні: демографічна ситуація у країні; медична допомога жінкам під час вагітності та пологів; проблеми здоров’я жінок з обмеженими можливостями; проблеми організації охорони здоров’я. Для розв’язання проблем, що стосуються здоров’я жінок та його поліпшення, необхідно, серед іншого, впровадити диференційований ґендерний підхід до вирішення питань охорони здоров’я населення в цілому. Це можливо за умови поєднання зусиль на національному, регіональному і галузевому рівнях, а також спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади і неурядових організацій.

Сільські жінки мають значні особливості порівняно з жінками міст в економічному, матеріальному та у світоглядному плані. Для них більш болючою є зміна життєвого світогляду у зв’язку з переходом до міського життя, переїздом із села до міста, що впливає на дотримання їх людських прав та повноцінний розвиток особистості, робить більш незахищеними. Комплексне дослідження проблем українських сільських жінок було проведено в 1998 р. Українським інститутом соціальних досліджень [275]. Крім цього до проблем сільських жінок, вдосконалення правового регулювання соціальних відносин, які впливають на їх становище, звертались такі українські вчені, як Л. Молдаван [356], О. Кропивко, В. Мельник, В. Стахевич [268], А. Каркашян, Т. Лепьошкіна [225], а також іноземні фахівці, наприклад, А.Б. Авад [275] та ін. Станом на 01.01.2001 р. у сільській місцевості проживає 8,5 млн жінок, що становить 17% усього населення України або 54% сільського населення. Спостерігається погіршення здоров’я сільських жінок майже за всіма показниками. Водночас стан системи охорони здоров’я в сільській місцевості є більш ніж незадовільним. Крім виробничої діяльності, на плечі жінки лягає робота в особистому підсобному господарстві, яка відбирає в середньому до чотирьох годин щодня. Отже, сукупне виробниче переобтяження сільських жінок (тобто частка їх праці в громадському і особистому підсобному господарстві) становить понад 15 год. на добу. Це суттєво перевищує норми фізичного навантаження і негативно позначається на соціальному становищі жінки, призводить до передчасного її старіння і, як наслідок, до втрати працездатності. Керівні посади на селі жінки займають рідко. Так, якщо кожен другий чоловік із спеціальною освітою працює в керівництві, то жінок з тим же рівнем освіти в адміністративному складі агропромислового комплексу лише 5%. Розв’язання переважної більшості проблем сільського жіноцтва щільно пов’язане з успішністю проведення земельної реформи в Україні – саме ці процеси можуть кардинально змінити становище жінок у сфері сільськогосподарського виробництва.

Якщо торкатися галузі освіти, треба констатувати, що жінки мають однакові з чоловіками права на доступ до освіти та одержання документів про освіту в навчальних установах усіх категорій, за винятком деяких спеціальностей. Це право гарантується ст.53 Конституції України. На початок 2000/01 навчального року дівчата становили 49% загальної кількості учнів закладів середньої освіти, а серед студентів вищих навчальних закладів – 53%. Таким чином, вищою освітою було охоплено 52,9% жіночого і 46,1% чоловічого населення віком 18–22 роки. Але на рівні післядипломної освіти, аспірантури та докторантури вже переважають чоловіки, хоча спостерігаються позитивні тенденції вирівнювання ґендерної асиметрії. Так, 1995 р. серед аспірантів вони становили 45%, у 2000 р. – 48%, а серед докторантів – відповідно 26% і 31%. Жінки України значно менше, ніж чоловіки, використовують можливість підвищення кваліфікації, що, безумовно, знижує їх конкурентоспроможність на ринку праці. Невисока активність жінок у процесі професійного зростання зумовлюється перш за все соціальними та економічними причинами.

Тема насильства стосовно жінок довгий час була закритою в Україні, існування ґендерного насильства не визнавалося взагалі, але наприкінці 90-х рр. ХХ ст. ситуація змінилася. В Україні проведена низка досліджень, метою яких було вивчення різноманітних аспектів питань ґендерного насильства, завдяки чому можна аналізувати стан проблеми в суспільстві [183, 325,326, 438, 423, 425, 477]. Почуття сорому, побоювання остракізму з боку родичів, сусідів, знайомих та працівників правоохоронних органів, заважають жінкам повідомляти про випадки насильства. І тому офіційна статистика реєструє лише незначну їх частину. Важливим є розуміння особливостей ситуації з насильством. Дослідження показали, що насильство щільно пов’язане з такими небезпечними явищами, як дитяча безпритульність, жебрацтво. Потурання побутовому насильству і відсутність адекватних заходів для зупинення ланцюга насильства зрештою призводить до вчинення тяжких кримінальних злочинів. Насильство в сім’ї є проблемою не тільки неблагополучних родин, воно не завжди пов’язане з алкоголізмом та бідністю. Психологам та соціологам відомо, що жінки не вважають у багатьох випадках себе жертвами насильства, тому що "звикли" до такого способу існування. І все це призводить у свою чергу до пасивного сприйняття свого становища, небажання змінити своє життя, психологічної та соціальної покірливості та пасивності, що не сприяє закріпленню й розвитку демократичних змін у країні.

Найяскравіше насильство стосовно жінок виявляється у таких формах як: примус до співжиття та проституції, зґвалтування, побутове насильство та вбивства на ґрунті алкоголізму, наркоманії, садизм, систематичне побиття та психологічне насильство. Великій частині усіх особливо жорстоких побутових вбивств передує тривала конфліктна ситуація в сім`ї. Статистика свідчить про зростання таких ситуацій в сімейному середовищі та посилення напруженості сімейних стосунків, наслідком чого стала нестабільність шлюбів. При цьому офіційна статистика не відбиває реальної картини правопорушень стосовно жінок, оскільки в силу різноманітних причин постраждалі утримуються від звернення до правоохоронних органів.

Зростання насильства стосовно жінок обумовлене погіршенням криміногенної ситуації в цілому. Особливо проблемною є сфера жіночих правопорушень [347, 496]. Сімейні та життєві негаразди, фізичні та психологічні утиски жінок як у сім`ї, так і поза нею, спричиняють негативні зміни особистості певної частини жіночого населення. Зросла кількість жінок, притягнених до адміністративної та кримінальної відповідальності за скоєння адміністративних правопорушень та злочинів.

Підбиваючи підсумки зробленого огляду, можна сказати, що хоча конституційні принципи ґендерного демократизму відкривають в Україні великі можливості для утвердження політики рівних можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності, жінки ще не мають рівних з чоловіками можливостей щодо участі у політичному, економічному, культурному житті країни. Проте, для встановлення реальної рівноправності зміни в становищі й статусі жінок мають бути пов’язані із змінами в становищі чоловіків. Саме на це має бути спрямована державна ґендерна політика, розробка, формування та впровадження якої є важливим державним завданням. Її змістом повинно стати подолання в тому числі і тих недоліків та негативних явищ, про які йшлося вище. Зроблений огляд соціально-правового становища жінок в Україні дає можливість визначити основні орієнтири для формування такої політики.