2.3. Стан законодавчого забезпечення процесів формування ґендерної політики в Україні

Основним предметом цього підрозділу є аналіз стану законодавчого забезпечення формування гендерної політики в Україні, виявлення його адекватності реальним проблемам щодо ліквідації ґендерної дискримінації у різних сферах, з метою подальшого його вдосконалення з урахуванням принципу ґендерної рівності.

Крім Конституції України, принцип рівних прав чоловіків і жінок закріплено в інших законодавчих актах: Сімейному кодексі України [480], Кодексі законів України про працю [241], Кримінально-процесуальному кодексі України, Цивільному процесуальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, а також законах України: “Про зайнятість населення”[17], “Про пенсійне забезпечення”[18], “Про загальний військовий обов‘язок і військову службу”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ”, “Про охорону праці” [14] та ін. Безпосередньо або у контексті встановлення загальних правил правового регулювання стосуються прав і свобод жінок “Основи законодавства України про охорону здоров‘я” [16], закони України “Про державну допомогу сім‘ям з дітьми” [5,13] тощо. Але, на думку фахівців, “практика реалізації прав громадян України як у політичній, так і в інших сферах свідчить, що не завжди норми, які закріплюють права і свободи, в достатній мірі забезпечені процесуально. Відставання процесуально-процедурних механізмів забезпечення матеріальних правових норм стає на перешкоді реалізації громадянами своїх можливостей у різних сферах соціальної практики. Це негативно позначається на здійснені жінками своїх прав, зокрема у політичній сфері” [506, c.24].

З метою створення умов для формування і реалізації політики дотримання прав жінок в Україні протягом останніх років прийнято низку нормативних документів. Так, у грудні 1998 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову “Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства” [51], у вересні 1999 р.

Завдяки законотворчому процесу, суб’єктом якого є Верховна Рада України як вищий представницький орган влади, формується законодавча база нормативно-правового забезпечення державної політики стосовно жінок в Україні. Так, можна назвати наступні закони: “Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2001–2004 р.” (підписаний Президентом України 7 березня 2002 р. №3076-ІІІ) [20]; Сімейний кодекс України [480]; “Про попередження насильства в сім’ї” (15 листопада 2001 р.) [11]; “Про охорону дитинства” (підписаний Президентом України 26 квітня 2001 р.

Нормативно-правові акти у сфері державної політики щодо жінок та ґендерної політики мають комплексний характер, охоплюючи собою всі сфери соціального життя. Така ситуація складається тому, що ця політика є не галузевою, а функціональною: закони та постанови стосуються одночасно проблем ринку праці, участі жінок у процесі прийняття рішень, ліквідації дискримінації жінок у різних сферах життя, боротьби з насильствам стосовно жінок, протидії негативним явищам, соціальної допомоги тим категоріям жінок та сімей, які її потребують. Водночас, існує стала логічна закономірність у розвитку нормативно-правової бази у цій сфері, яка відповідає об’єктивним потребам розвитку суспільства та державного управління у цій сфері, необхідності крок за кроком приведення національного українського законодавства у відповідність до норм міжнародного права, розвитку та зміни політичних концепцій у цій сфері.

У правовому полі можна виділити кілька блоків законодавчих актів, спрямованих на вирішення питань: охорони материнства; праці та зайнятості жінок; соціальних проблем жінок; сім’ї, соціальної допомоги сиротам та дітям з неповних сімей; духовного та культурного розвитку жіноцтва; підвищення громадської активності жінок, забезпечення гендерної рівності. Крім того, на розгляд Верховної Ради подавались наступні законопроекти: законопроект “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок” [203], законопроект “Про національну стратегію поліпшення становища жінок в Україні”[205, 206], “Про Концепцію поліпшення становища жінок”[257], які не були підтримані Верховною Радою.

Конституційні положення про рівноправність чоловіків та жінок та можливостей для реалізації таких прав, а також встановлені законодавством соціальні гарантії трудящим жінкам підкріплені низкою підзаконних актів, указів, наказів Президента, постанов Кабінету Міністрів.

Значну увагу питанням законодавчого забезпечення державної політики щодо жінок приділяє Президент України, видавши впродовж 1995–2002 рр. низку указів, зокрема: “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя” (№258/2002 від 15 березня 2002 р.) [43]; “Про заходи щодо заохочення народжуваності в Україні” (№5/2002 від 3 січня 2002 р.) [42]; “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні” (№283/2001 від 25 квітня 2001 р.) [38]; “Про Національну програму “Репродуктивне здоров’я 2001 – 2005” (№203/ 2001 від 26 березня 2001 р.) [36]; “Про Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки” [37] “Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних та інших органів виконавчої влади в їх розшуку” (№20/2001 від 18 січня 2001 р.) [35]; “Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних і неповних сімей” (№1396/2000 від 30 грудня 2000 р.); “Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року” (від 24.05.2000 р.) [33]; “Про заходи щодо поліпшення становища багатодітних сімей” (№1460/99 від 12 листопада 1999 р.); “Про День матері” (№489/99 від 10 травня 1999 р.) [29]; “Про День Матері”( № 489/99 від 10 травня 1999 р.) [28]; “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян” (№456/99 від 27 квітня 1999 р.) [32]; “Про Положення про Міністерство України у справах сім’ї та молоді” (№1164/96 від 4 грудня 1996 р.) [27]; “Про Національну програму “Діти України” (№63/96 від 18 січня 1996 р.) [25] та ін.

В “Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року”, затверджених Указом Президента України від 24.05.2000 р., вперше окреслені основні принципи державної політики стосовно жінок в Україні. Ними є створення правових, економічних, культурних, соціальних умов для зміцнення і функціонування сім’ї, авторитету та стійкості шлюбу; забезпечення жінкам реального доступу до всіх видів діяльності, рівності прав та можливостей жінок і чоловіків на ринку праці; проведення профілактичних, епідеміологічних та медичних досліджень з охорони здоров’я дітей, жінок та дівчат; розроблення і впровадження сучасних медичних технологій збереження та охорони здоров’я жінок і нових методів підтримання здорового способу життя, забезпечення народження здорових дітей, виховання фізично здорових і духовно багатих громадян; підвищення правової обізнаності сім’ї, жінок, дітей та молоді стосовно їх власних прав; соціальне партнерство сім’ї та держави на основі розподілу відповідальності між батьками, дітьми, іншими членами сім’ї та державними органами; сприяння захисту сім’ї від злиднів та обмежень, пов’язаних з вимушеною міграцією, надзвичайними ситуаціями техногенного і природного характеру; попередження безробіття серед жінок та молоді шляхом створення нових робочих місць; надання державної підтримки жіночим, молодіжним і дитячим громадським організаціям та благодійним фондам, які проводять соціальну роботу.

З метою втілення цих принципів у життя 25 квітня 2001 р. Президентом України видано Указ “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”. Цим Указом одним із головних напрямів реалізації державної політики стосовно жінок визначено створення більш сприятливих умов для забезпечення жінкам рівних з чоловіками можливостей брати участь у політичному і суспільному житті держави.

Державної політики стосовно жінок стосується низка постанов Кабінету Міністрів України, таких як: “Про затвердження Положення про прийомну сім’ю” (від 26 квітня 2002 р. №565) [65]; “Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу” (від 26 квітня 2002 р. № 564) [64]; “Про затвердження Концепції безпечного материнства” (розпорядження від 29 березня 2002 р. №161-р) [63]; “Про затвердження стратегії заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню” (від 2 березня 2002 року № 253) [62]; “Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми” (від 27 грудня 2001 р. №1751); “Про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності у суспільстві на 2001 – 2005 рр.” (від 6 травня 2001 р. №479); “Про розміри державної допомоги сім’ям з дітьми у 2001 р.” (від 12 січня 2001 р. №14); “Про затвердження плану дій на 2000 рік щодо реалізації Програми зайнятості населення на 1997 – 2000 рр. та основних напрямів використання коштів державного фонду сприяння зайнятості населення на 2000 рік” (від 21 січня 2000 р. №1007); “Комплексна програма протидії торгівлі людьми” (від 5 червня 2002 р. № 766) [66]; “Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства” (від 4 грудня 1998 року № 1929); “Про затвердження Національного плану дій на 1997 – 2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі в суспільстві” (від 8 вересня 1997 р. №993) [50]; “Про Національну програму планування сім’ї” (від 13 вересня 1995 р. №736) [49]; “Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу” (від 27 квітня 1994 р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 479 затверджено “Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності у суспільстві на 2001 – 2005 рр.” [55], який передбачає врахування ґендерних аспектів у формуванні державної політики, програм і проектів; заборону дискримінації за ознакою статі на ринку праці, під час прийому на роботу, у просуванні по службі; розроблення програм в інтересах жінок, що зазнали негативних наслідків перебудови економіки, та вирішення проблем зайнятості жінок, створення умов для розвитку їх підприємницької діяльності; забезпечення юридичної грамотності населення та доступу громадськості до інформації про існуючі національні та міжнародні механізми у разі порушення прав жінок; розроблення освітніх програм з питань прав людини і міжнародного гуманітарного права з урахуванням ґендерного аспекту; залучення жінок до прийняття рішень на всіх рівнях влади та до ухвалення рішень з екологічних проблем; розроблення державної політики і впровадження програм, які сприяли б розумінню здоров’я як стану повного фізичного, інтелектуального і соціального благополуччя, а не просто відсутності хвороб та запобігання ВІЛ-інфекції; виховання хлопчиків у дусі поваги до прав дівчаток і жінок на волевиявлення і спільну відповідальність з питань сексуальної та репродуктивної поведінки; вироблення рекомендацій та підготовку навчальних програм, підручників і посібників на всіх рівнях освіти, вільних від стереотипних уявлень про роль жінки і чоловіка; розширення можливостей доступу жінок до засобів масової інформації всіх рівнів та сприяння створенню у засобах масової інформації нестереотипного образу (ролі) жінки у суспільстві; усунення чинників, які сприяють торгівлі жінками і дівчатами з метою проституції, работоргівлі, інших видів діяльності, та надання правової, медико-психологічної допомоги жінкам і дівчатам, що стали жертвами насильства в сім’ї, на роботі, за інших обставин, створення для цього спеціальних закладів реабілітації; підвищення ролі жінок і забезпечення рівного їх представництва на всіх рівнях прийняття рішень з питань миру, превентивної дипломатії на всіх етапах переговорів, посередницької діяльності громадських жіночих організацій.

Перелічені вище нормативно-правові акти мають комплексне значення, стосуються різних сторін суспільного життя. Важливим є також аналіз документів, які регламентують становище жінок та основні напрямки державної політики у конкретних сферах – зайнятості, освіти, політичній сфері, прийняття рішень тощо.

Чи не найважливішою складовою законодавства є закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, які регламентують становище жінок у сфері зайнятості [4, 6, 17, 20, 37, 54, 57, 60]. Багато з них є результатом інкорпорації міжнародних норм в українське законодавство. Характерною рисою такого інкорпорування є те, що в українському трудовому законодавстві міжнародні норми тлумачаться, як правило, значно ширше, жінкам надається більше пільг, ніж передбачено міжнародними документами. Ці проблеми починають входити до кола наукових інтересів українських правознавців [85]. Так, для створення умов для безпечного материнства, держава надає жінці відпустку по вагітності, пологах і догляду за дитиною. Якщо відповідно до Конвенції МОП № 103 “Про охорону материнства” (ст.2 пп.2 і 3) тривалість відпустки по вагітності та пологах становить не менше 12 тижнів і включає період обов’язкової післяпологової відпустки, то в Україні відповідно до ст.179 КЗпП “відпустка по вагітності, пологах і догляду за дитиною надається на 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після них”. Протягом цього терміну за жінкою зберігається заробітна плата у повному обсязі. Згідно з КЗпП жінки мають право на 3-річну неоплачувану відпустку по догляду за дитиною із збереженням робочого місця і трудового стажу. Крім того, жінці-матері при необхідності може бути надана відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, до досягнення дитиною шестирічного віку. Для працюючих жінок, які мають немовлят, ст.183 КЗпП передбачаються спеціальні перерви для годування дитини. Ст.186 регламентує обслуговування матері на підприємстві та в організаціях, а ст.185 передбачає надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до санаторіїв та будинків відпочинку і матеріальної допомоги. Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (розд.2, ч.1, ст.ст.10 – 14) передбачена допомога жінкам під час вагітності та у післяпологовий період, а також допомога на дітей одиноким матерям (розд.1, ч.8, ст.ст.58 – 62). Все це в повній мірі демонструє піклування держави про жіноцтво.

Питання безпеки праці жінок регламентують Кодекс законів про працю України (ст.ст.174, 175) і ст. 14 “Охорона праці жінок” Закону України „Про охорону праці”, згідно з якими забороняється використання праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Програма вивільнення жінок із виробництв, пов’язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці в нічний час на 1996-1998 рр., була затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 381. Перелік важких робіт та робіт із шкідливими небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, був затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 р. № 256. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1993 р. Але встановлення заборон, навіть з метою “гарантій прав”, окремим категоріям громадян – працездатним жінкам, наприклад, передбачає, з точки зору багатьох вчених, погляди яких ми також поділяємо, “розгляд їх законодавцем такими, що не в повному обсязі здатні розуміти значення своїх дій. Тим самим обмежується їх право приймати самостійне рішення, що суперечить визнанню рівною праводієздатності жінок і чоловіків” [278, c.7].

У багатьох офіційних доповідях та звітах підкреслюється, що українське законодавство не містить жодних положень, які закріплюють дискримінацію жінок у будь-якій сфері життя. Наприклад, у проекті шостої періодичної доповіді про виконання в Україні Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” говориться, що в Україні немає жодного законодавчого документа, який би містив статті чи норми дискримінаційного змісту щодо жінок і протягом звітного періоду жодного дискримінаційного акта щодо жінок прийнято не було [180]. Це положення може бути визнано дискусійним залежно від того, який зміст вкладати в поняття “дискримінація”. Українське законодавство містить багато прикладів так званої позитивної дискримінації жінок, надання їм певних переваг чи пільг порівняно з чоловіками. Тому виявляються певні протиріччя в українському законодавстві, які фактично відбивають ситуацію, розкриту вище при аналізі міжнародних документів та Конституції України. Відповідно до Конституції, ст.43 якої відповідає духу та букві охоронних Конвенцій МОП, в Україні почала розроблятись програма вивільнення жінок з тих робочих місць та виробництв, які завдають шкоди їхньому здоров’ю. Однак вона впроваджується дуже повільно, і протидіють її реалізації не тільки бюрократичні перешкоди та нестача коштів, але й самі жінки, які не хочуть залишати місця з більш високою заробітною платнею, навіть у тих випадках, коли робота шкодить здоров’ю. Крім цього, потрібно дивитися на ті альтернативи, які їм пропонуються. Робота на присадибних ділянках, перенесення вантажів та здійснення „човникової торгівлі”, або навіть взагалі потрапляння в ситуацію безробіття шкодять здоров’ю більше, ніж та робота, яка за нормативними актами визнана шкідливою.

За думкою фахівців, ґендерного уточнення потребує положення про відокремлення деяких категорій громадян в наданні пільг, зокрема жінок, які мають дітей віком до 6 років, одиноких матерів, що мають дітей віком до 14 років, або дітей-інвалідів. “Визначення осібно жінок з такими додатковими правами, по-перше, ще знижує їх конкурентоспроможність на ринку праці, по-друге, порушує права представників іншої половини людства – чоловіків, які перебувають у тих самих умовах, а також жінок і чоловіків, які мають обов’язки по догляду за іншими близькими родичами. Перегляд цього положення тим більше є необхідним з огляду на його суперечність ратифікованій Україною у жовтні 1999 року Конвенції № 156 МОП про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящих із сімейними обов’язками” [278, c.30].

Законом України «Про зайнятість населення» передбачено додаткові гарантії зайнятості окремим категоріям, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До цієї категорії громадян відносяться жінки, які мають дітей віком до 6 років, одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів. Гарантії забезпечуються шляхом бронювання до 5 відсотків загальної кількості робочих місць.

Виникають правові проблеми регламентації прав жінок у певних сферах, зокрема при роботі в правоохоронних органах, де їх сьогодні 10% від загальної кількості атестованих працівників, тому правове регулювання служби жінок – працівників органів внутрішніх справ України потребує суттєвого вдосконалення (П. Львова [332], О. Рядова [472], В. Венедиктова [122], В. Лапшина [280], Л. Шевченко [537]). П.М.Львова відзначає розходження деяких відомчих актів з правом на рівність жінок та чоловіків, зафіксованим у Конституції України. У відомчих актах МВС існує норма, що обмежує право жінок на вільний вибір місця і сфери застосування своїх трудових здібностей. Так, п.4 “Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України” визначає, що рядовий та молодший начальницький склад комплектується на договірних засадах особами чоловічої статі, які пройшли дійсну військову службу, іншими особами, які перебувають в запасі Збройних Сил, а в необхідних випадках – і жінками [46]. Справедливо зазначається, що ця норма суперечить приписові, який міститься у п.3 того ж Положення, в якому визнано, що “на службу в органи внутрішніх справ приймаються на добровільних засадах особи, які досягли 18-річного віку, здатні за особистими якостями, освітою і станом здоров’я виконувати покладені на них обов’язки”.

Юридично визначена рівність трудових прав осіб різної статі входить у протиріччя з фактичними обставинами життєдіяльності жінок. “Діалектика розвитку соціально-юридичного явища “застосування праці жінок у суспільному виробництві” в умовах сьогодення наштовхує на такий висновок: враховуючи фактичну нерівність жінок і чоловіків стосовно реалізації конституційного права на працю, юридично встановлену рівність осіб різної статті у цій сфері, законодавець, проголошуючи останню, повинен додатково створити відповідні умови, необхідні для усунення (у крайньому випадку пом’якшення) впливу фактично існуючих обставин, які й призводять до нерівності. Додаткові умови забезпечення права на працю жінок повинні відігравати компенсаційну роль з тим, щоб трудоправові можливості чоловіків та жінок досягли фактичної рівноваги ...” [332, c.285]. “На відміну від спеціального законодавства про працю, спеціальне нормативно-правове забезпечення діяльності органів внутрішніх справ та служби і праці їх особового складу обходить питання пільг та переваг жінок-працівників органів системи МВС, повністю покладаючись у цьому на норми загального характеру” [332, c.285]. Підтримаємо думку фахівців про назрілу необхідність введення спеціальних норм в Закон України “Про міліцію” [1] (ст.16), де в розділі ІV “Служба в міліції” окремою нормою потрібно ввести положення про особливості проходження служби жінками – працівниками органами внутрішніх справ, а також у Положенні про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ України передбачити окремий розділ, покликаний повно та детально висвітлити усі найважливіші питання прийняття на службу до органів внутрішніх справ жінок і забезпечення охорони праці жінок-працівниць ОВС [332, c.286].

Ці правові акти є частиною трудового законодавства, реформа якого вже давно назріла. Як видно зі змісту норм, вони базуються на основі охоронних концепціях, патерналістському принципі захисту жінок з боку держави. Такі підходи викликають усе більше нарікань з боку фахівців, як на міжнародному, так і на національному рівні. У зв’язку з приватизацією та зростанням конкурентних відносин на ринку праці заборони та обмеження стосовно жіночої праці стали предметом найгостріших дебатів.

6 червня 2002 року, коли Україна офіційно звітувала у Комітеті ООН про виконання в Україні положень Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” (керівником делегації була голова Державного комітету України у справах сім’ї та молоді В.І.Довженко), основний комплекс питань, які задавали члени Комітету, стосувався патерналістського законодавства [179] . Навіть пролунала пропозиція провести дослідження серед жінок для того, щоб виявити їх ставлення до охоронного законодавства у сфері праці в сучасних ринкових умовах. Якщо подивитися на конкретну ситуацію в країнах з перехідною економікою, в Україні зокрема, то стає зрозумілим, що при великих економічних та соціальних проблемах закони про охорону праці не тільки не покращують становище жінок, а можуть навіть бути загрозою для них. Але саме охоронні концепції щодо визначення ролі та місця жінок у суспільстві залишаються домінуючими у правовому полі, що призводить до виникнення наступних негативних тенденцій: по-перше, регулювання трудових відносин у недержавному секторі економіки нерідко підміняється регулюванням громадянсько-правового характеру, у результаті чого наймані працівники позбавляються навіть мінімальних гарантій, по-друге, протекціоністські заходи щодо жінок та інших категорій працівників, які формально найбільш захищені КЗпП, сприяє зниженню їх конкурентоспроможності на ринку праці. Саме тому законодавство у цій сфері потребує вдосконалення. Так не тільки серед працівниць, але й представників органів державної влади поширена думка, що застосування жорстких обмежень у цьому напрямку призводить до зростання жіночого безробіття. Найбільш радикальною точкою зору є повна відміна “захисних заходів”. У цьому плані цікавим є досвід Росії, який знайшов відбиття у “Концепції законотворчої діяльності щодо забезпечення рівних прав та рівних можливостей чоловіків та жінок”, яка була схваленої Державною Думою 20 листопада 1997 р. У ній рекомендується “перехід від заборонного характеру законодавства до дозвільного, яке надає право жінці самій приймати рішення. Так, необхідно відмінити діючі норми, які встановлюють обмеження на використання праці жінок у нічній час, заборону нічних, позанормовних робіт і направлення у відрядження жінок-матерів”. Пропонується “збереження обмежень використання праці жінок тільки в тих випадках, коли такі обмеження обумовлені необхідністю охорони здоров’я жінок, дітонародженням, годуванням груддю дітей або наявністю в родині дітей-інвалідів” [255].

Сьогодні в Росії відбувається активне лобіювання новацій, спрямованих на відміну усіх соціальних гарантій у сфері трудових відносин. Це ніби то, повинно створити сприятливий інвестиційний клімат в країні. Але дослідження, проведене під керівництвом М.Ліборакіної, показує, що і менеджери виступають проти ліквідації пільг, вважаючи їх фактором підвищення ефективності виробництва [319]. Будь-яке радикальне рішення – повна відміна заборон, або, навпаки, їх посилення, – призведе до погіршення ситуації щодо працюючих жінок. Необхідний перехід від заборонного законодавства до дозвільного, яке б давало право жінці самостійно приймати рішення. В Росії при обговоренні нового Трудового Кодексу було виключено навіть згадування про соціально-трудові права. Така ситуація об’єктивно призводить до посилення дискримінації щодо жінок.

Право жінок і чоловіків на отримання рівної винагороди за працю, у тому числі на спеціальні пільги та на рівні умови праці, регламентує ст.94 КЗпП України, яка декларує заборону будь-якого “зниження розмірів оплати праці” залежно від віку, статі, раси та іншої приналежності особи. Але, незважаючи на те, що на законодавчому рівні жінки мають рівні з чоловіками права на працю та рівну винагороду за неї, рівень заробітної плати жінок України є значно нижчим, ніж чоловіків. Суть ситуації в тому, що, всупереч високій професійній та освітній підготовці, жінки обіймають посади менш престижні, менш оплачувані та отримують заробітну плату в середньому на 28% меншу, ніж чоловіки [179]. Проте такий розрив в оплаті не можна цілком віднести на рахунок факторів прямої дискримінації. Це зумовлено, насамперед, тим, що законодавство про працю забороняє використання праці жінок на важких та шкідливих роботах. А чоловіки, які працюють на таких виробництвах, отримують пільги і компенсації, що відповідно впливає на рівень оплати їхньої праці. Зменшення розриву в рівнях оплати жінки і чоловіка передбачено в Україні у ґендерних цілях тисячоліття, обрано одним з індикаторів вимірювання прогресу.

Законодавство України не містить перешкод для реалізації жінок у сфері управління та політичній сфері. Водночас, як було показано у першому розділі дослідження, представництво жінок на щаблях влади є недостатнім. Для розвитку політичної активності жінок вчені-правознавці вважають за необхідне у повному обсязі не тільки використовувати потенціал діючої Конституції України, яка містить визначальні положення про політичне та ідеологічне спрямування розвитку суспільства, але й розробити спеціальне законодавство, яке б сприяло формуванню у суспільстві механізмів впровадження та дотримання ґендерної рівності (законопроекти щодо рівності між статями в суспільстві, які подані на розгляд Верховній Раді Україні буде розглянуто у наступному підрозділі). Крім того, існуюче законодавство не завжди виконується, механізми його реалізації є недосконалими. Треба звернути увагу також на те, що спостерігається низький рівень ґендерної свідомості громадськості, нерозуміння користі від реалізації політичних прав жінок для демократичного поступу суспільства в цілому. Тому серйозних досліджень потребують питання, пов’язані з інструментальними механізмами втілення положень міжнародних документів та Конституції України.

Законодавча реформа, яка триває в Україні, на думку фахівців, дає унікальну можливість для здійснення заходів під кутом зору ліквідації дискримінації щодо жінок; мова йде про законодавче введення системи квот [114, c.61], тимчасових адміністративних заходів для просування жінок у політичній сфері. Вже зроблені перші спроби аналізу зарубіжного досвіду в аспекті можливості його застосування в Україні. Проаналізовано принципи представництва (преференційний, списковий) [505, c. 43-44]. Практика та досвід інших країн показали, що найбільш сприятливою для представництва жінок у парламенті є пропорційна система виборів, оскільки у жінок з’являється більше шансів бути обраними до парламенту за партійними списками. Також необхідне дотримання принципу рівноправності при заміщенні державних посад. Фактично це означає рівність доступу чоловіків і жінок до посад в апараті державної влади та місцевого самоврядування.

Законами, які регулюють організацію та проведення виборів в Україні, є закони України: “Про вибори народних депутатів країни”, “Про вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів”, “Про вибори Президента України”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим”, “Про Центральну виборчу комісію”. Фахівці зацікавлені у проведенні ґендерного аналізу Закону України “Про вибори народних депутатів України” стосовно рівних можливостей обрання до Верховної Ради України. Цей закон не встановлює ніяких обмежень щодо виборчих прав чоловіків та жінок, але, з іншого боку, він не містить ніяких гарантій для забезпечення рівних можливостей жінок та чоловіків у здійсненні цих прав. А.Олійник зазначає, що попри те, що Закон України “Про вибори народних депутатів” був прийнятий вже після прийняття Конституції України, яка в ч.3 ст.24 містить положення про забезпечення державою рівних прав чоловіків і жінок в усіх сферах соціального життя, “законодавець не врахував ґендерний аспект, а отже, не дотримав принципу конституційності законодавства. Крім того, не виконав встановленого Конвенцією ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” зобов’язання включити принцип рівноправності чоловіків і жінок до відповідного законодавства та забезпечити за допомогою закону його практичне втілення” [379, c.48].

Як і більшість законів та статей Конституції України, Закон “Про вибори народних депутатів” є ґендерно нейтральним. Безперечно, він потребує свого перегляду з урахуванням ґендерного аспекту, тому що відсутність дискримінаційних норм не є достатньою передумовою забезпечення паритетного представництва жінок в органах державної влади та місцевого самоврядування, прийняття ними політичних рішень спільно з чоловіками. Так, А.Олійник вважає, що “держава повинна на певний строк взяти на себе здійснення певного протекціонізму щодо забезпечення рівності тієї соціальної статі, яка перебуває у дискримінаційному становищі. За допомогою права це може стати реальним через закріплення в законодавстві політичних ґендерних квот, тобто гарантованих законом норм представництва. Вони б забезпечували демократичне творення влади обома соціально-статевими групами суспільства” [379, c.48]. Причому мова йде про встановлення саме ґендерних, а не жіночих квот. У той же час визнається, що чим більше жінок досягають політичних вершин, тим вільніше вони себе почувають, порушуючи “жіночі” питання: збільшення кількості жінок на відповідальних посадах спрощує артикуляцію жіночих цінностей, стимулює відкрите обговорення важливих, з точки зору жінок, тем [406, c. 96-97].

Пропозиція щодо введення квотування знайшла відбиття в проекті Закону України “Про державні гарантії рівних прав та можливостей чоловіків і жінок в Україні”, який у першому варіанті ще 1999 року було подано на розгляд Верховної Ради України групою народних депутатів, який знайшов підтримку серед багатьох неурядових організацій. На жаль, він не пройшов навіть першого читання. Подібні зміни доцільно внести до Закону України “Про вибори” та “Про політичні партії”, що сприятиме зростанню політичної активності жінок.

Забезпечення прав жінок на здоров’я, материнство та дитинство. Затверджена Указом Президента України в 2001 р. Національна програма “Репродуктивне здоров'я 2001– 2005” передбачає створення протягом 2002–2005 рр. відділень акушерської реанімації та спеціалізованих виїзних служб для надання невідкладної акушерської допомоги; відділень для вагітних з тяжкими захворюваннями внутрішніх органів на базі обласних багатопрофільних лікувальних закладів; мережі санаторіїв-профілакторіїв для вагітних з груп ризику. Забезпечення рівності чоловіків і жінок у доступі до інформації освітнього характеру, у тому числі до інформації про планування сім’ї, забезпечується в Україні завдяки впровадженню Програми планування сім'ї, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України в 1995 р. З метою задоволення потреб найменш захищених категорій населення Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 17.09.1998 р. №1303 “Про безкоштовне забезпечення засобами контрацепції підлітків та жінок, що мають протипоказання для виношування вагітності”. Результатом впровадження програми стало зниження загальної кількості абортів порівняно з 1995 р. у 1,5 рази, а серед дітей та підлітків – у 2 рази, зниження показника дитячої смертності та стабілізація показника материнської смертності, зменшення кількості випадків смертності жінок від абортів. Проте на практиці доступ до послуг планування сім’ї залишається обмеженим, що не дає змоги жінкам репродуктивного віку повною мірою реалізувати ці права.

Пошук ефективних шляхів вирішення економічних проблем у медичній галузі здійснюється за принципами створення системи цільового фінансування охорони здоров‘я та медичного страхування, розширення компетенції регіонів стосовно матеріально-технічного, медикаментозного забезпечення і виконання програм у галузі охорони здоров`я, посилення приватного сектора. Нещодавно в першому читанні прийнято проект Закону України «Про обов’язкове державне медичне страхування», який проголошує перехід до переважно бюджетно-страхового принципу фінансування медичної галузі. Підсумовуючи, треба зазначити, що для розв’язання проблем, що стосуються здоров’я жінок та його поліпшення, необхідний диференційований ґендерний підхід до вирішення питань охорони здоров’я населення в цілому. Це можливо, якщо поєднати зусилля на національному, регіональному і галузевому рівнях, а також дії центральних і місцевих органів виконавчої влади і неурядових організацій.

Держава піклується про становище жінки-матері в першу чергу через трудове законодавство. Так, ст.178 КЗпП України передбачає, що вагітні жінки та жінки, у яких є діти віком до трьох років, мають бути переведені на легку роботу або роботу, що не викликає впливу несприятливих факторів на здоров’я жінки та її майбутньої дитини. При цьому зберігається заробіток за попереднім місцем працевлаштування жінки. Якщо на виробництві неможливо знайти легшу або нешкідливу роботу для такої жінки, то вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі дні, які не працює. Ст.ст.176 та 177 КЗпП України забороняють залучати до праці у нічний час вагітних жінок або матерів дітей до трьох років. Але проблеми виникають на рівні правозастосування.

Суттєвою проблемою є забезпечення гарантій жінці від звільнення з роботи або на працевлаштування на підставі вагітності або відпустки по вагітності та пологах. Правові норми стосовно цієї проблеми включені до нового КК України. Отже, посадова особа, що не дотримується вимог закону, може бути притягнута до кримінальної відповідальності згідно із ст.ст.133 “Порушення законодавства по працю” та 134 “Відмова у прийомі на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей”. Частина цих пільг поширюється на батьків, які виховують дітей без матері, а також на опікунів (піклувальників). Крім того, законодавством України, зокрема Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (розд.2, гл.1, ст.ст.10-14) передбачена допомога жінкам під час вагітності та у післяпологовий період, а також допомога на дітей одиноким матерям (розд.2, гл.8, ст.ст.58-62). В Україні передбачена ціла низка різноманітних виплат, спрямованих на матеріальну підтримку матері та дитини, проте реальні суми цих цільових дотацій настільки мізерні, що у будь-якому випадку не можуть забезпечити навіть мінімального прожиткового мінімуму для сім’ї. Законом встановлені рівні права для батьків (усиновителів, інших родичів дитини) на одержання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" спрямований на реалізацію конституційних гарантій права громадян на соціальний захист – забезпечення рівня життя не нижче прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім'ям. Відповідно до ст.3 цього Закону право на державну соціальну допомогу мають малозабезпечені сім'ї, які постійно проживають на території України.

Державна сімейна політика ґрунтується на розумінні сім'ї як найголовнішої цінності кожної людини зокрема і суспільства взагалі. Для більш ефективної допомоги держави щодо планування сім'ї Постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 1995 р. № 736 затверджена довгострокова і багатопланова Національна програма планування сім'ї, заходи якої спрямовані на зміцнення інституту сім'ї. Широке коло проблем молодих сімей, студентських сімей входить до компетенції сімейної політики. Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову "Про додаткові дії щодо реалізації молодіжної житлової політики", якою затверджено положення про порядок надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла"; створено та діє Фонд сприяння розвитку молодіжному житловому та будівництву. Державна сімейна політика передбачає додаткові пільги і компенсації сім'ям, які виховують дітей-інвалідів, прийомних дітей, сім'ям переселенців, сім'ям безробітних, сім'ям, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

У числі проблем, які вимагають негайного вирішення, є безпритульність дітей і підлітків, зростання кількості дітей-сиріт. Її причини безпосередньо чи опосередковано зумовлені ситуацією в сім'ї. В Україні законодавчо встановлені різні форми утримання дітей, позбавле­них батьківського піклування: усиновлення (як пріоритетна форми), опіка, піклування тощо. Поширеною формою родинного виховання є будинки сімейного типу, функціонування яких регулюється Положенням про дитячі будинки сімейного типу (1994 р.). З метою забезпечення права дитини на сімейне виховання проводиться робота по створенню інституту прийомної сім'ї. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України "Про проведення експерименту з утворення прийомної сім’ї в Запорізькій області та Положенням про прийомну сім'ю" (1998 р.) Державним Комітетом України у справах сім'ї та молоді опрацьовується механізм функціонування прийомної сім'ї як нової форми виховання дітей.

Надаючи важливого значення поліпшенню становища сім'ї Кабінет Міністрів України затвердив постанову "Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства" (4 грудня 1998 р. №1929), в якій передбачено комплекс дій, спрямованих на зміцнення сім'ї, створення належних умов для виховання дітей, на вирішення питань першочергового працевлаштування найменш захищеної частини працівників, які мають неповнолітніх дітей, виховують дітей-інвалідів, надання пільгових кредитів молодим сім'ям на будівництво житла і, в першу чергу, багатодітним сім'ям.

Допомога по догляду за дитиною віком від двох до трьох років непрацюючим жінкам, грошові виплати матерям (батькам), зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років, допомога на дітей віком до 16 років (учнів – до 18 років), допомога на дітей, які перебувають під опікою, піклуванням призначаються з урахуванням середньомісячного сукупного доходу на одного члена сім’ї за попередні шість місяців. Інші види допомоги призначаються незалежно від доходу сім’ї. Відповідно до ч. 2 ст.17 Закону матерям, які стали на облік у медичному закладі в ранні строки вагітності (до 12 тижнів), регулярно відвідували і виконували рекомендації лікарів, при народженні дитини надається додаткова допомога. Непрацюючі жінки мають право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (ст.28 Закону).

КК України також містить положення, спрямовані на захист материнства та батьківства. Так, ст.172 “Грубе порушення законодавства про працю” визнає злочином незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів керівника, а також інше грубе порушення законодавства про працю, при цьому обтяжуючими обставинами є вчинення таких самих дій стосовно вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда. Оскільки за статистикою абсолютна більшість дітей після розлучення залишаються з матір’ю, важливою є ст. 164 “Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей”. Треба зазначити, що якщо тривалий час законодавство, як сімейне, так і трудове, надавало соціальні права і гарантії жінкам, то в реальних сучасних умовах потребують надання такої пільги і жінки, і чоловіки, що мають сім’ї і виконують батьківські обов’язки. Поєднання сімейного життя з професійною діяльністю потребує відповідного пристосування соціальної інфраструктури до потреб жінки. Тобто догляд за особами, які потребують сторонньої допомоги, дитячі садки та інші заклади опіки мають бути створені та діяти на такому рівні, щоб жінка мала змогу працювати і брати участь у громадському житті. У зв’язку з цим позитивним в українському законодавстві є надання відпустки для батька по догляду за дитиною, що дає можливість повною мірою виявити себе у вихованні дитини. Таким чином, аналіз законодавства України переконливо демонструє, що держава вживає заходів, спрямованих на охорону материнства. Проте за умов ринкової економіки, коли держава не є єдиним гарантом щодо отримання роботи і додержання належних умов праці, не завжди здійснюється ефективний контроль та нагляд за виконанням чинного законодавства стосовно материнства, його положення досить часто порушуються. Саме тут доцільно розвивати на практиці концепції соціальної держави та державного регулювання.

Важливим з точки зору захисту прав жінок стало затвердження Кабінетом Міністрів України у 1993 р. Порядку укладання шлюбного контракту, що дозволило посилити гарантії дотримання майнових та особистих прав чоловіка і жінки у шлюбі. Проте в цьому документі не визначаються чіткі межі можливої свободи в майновій сфері майбутнього подружжя. Крім того, існує загроза економічній захищеності жінки, оскільки можливість встановлення шлюбним контрактом нерівних часток у майні, що набуватиметься подружжям у період шлюбу, може стати умовою, яка погіршуватиме становище того з них, кому встановлюється менша частка в спільному майні (найчастіше – жінці). У цілому шлюбне законодавство гарантує українським жінкам всі необхідні права і свободи в родинних взаєминах і не містить жодних дискримінаційних положень, які б обмежували користування належними правами і свободами у цій сфері життя.

Значні зміни щодо покращення становища сімей передбачені в житловому законодавстві. До переліку першочергового надання житлових приміщень входять багатодітні сім'ї, сім'ї, що виховують дітей-інвалідів, одинокі матері, сім'ї, де народилися близнята, сім'ї осіб, які загинули при виконанні державних або громадських обов'язків. За Законом "Про приватизацію державного житлового фонду", квартири, де мешкають багатодітні сім'ї, сім'ї загиблого при виконанні державних і громадських обов'язків та на виробництві, безоплатно передаються їм у власність незалежно від розміру загальної площі.

Особливого значення державна сімейна політика набуває за сучасних україн­ських умов, коли сім'я зазнає трансформаційних процесів, які проходять хворобли­во і суперечливо, переплітаються з гострими проблемами, викликаними соціально-економічною кризою. Водночас, коли сімейна політика як система діяльності держави ще не склалася, заходи, що вживаються в соціальній практиці, не охоплю­ють необхідного комплексу проблем, мають короткостроковий характер [наприклад, 61], і, як наслідок, докорінні інтереси соціального інституту сім'ї цілеспрямовано не враховуються.

Законодавче забезпечення захисту жінок від насильства. Проблеми насильства стосовно жінок і дітей перебувають у центрі уваги української держави. Вперше вони знайшли відображення у Національному плані дій на 1997-2000 рр. щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі у суспільстві, де мова йшла про необхідність розробки відповідного законодавства.

Конституція України закладає правові основи державної діяльності в протидії насильству стосовно жінок. Низка положень, спрямованих на захист українських жінок від різних форм насильства, описаних в його визначенні, містяться в КК України. Окремий розділ нового КК України об‘єднує статті щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи: ст.152 – “Зґвалтування”, ст.153 – “Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом”, ст.154 – “Примушування до вступу в статевий зв'язок”, ст.155 – “Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості”, ст.156 – “Розбещення неповнолітніх”. Покарання за скоєння цих злочинів спрямоване, в першу чергу, на захист прав жінок, оскільки саме вони потерпають від них найчастіше. Ще до прийняття нового КК в Україні розпочався процес створення закону “Про попередження насильства в сім’ї” [11]. Протягом кількох років відбувався процес обговорення та створення проектів закону. Він прийнятий Верховною Радою України у листопаді 2001 р. Це дуже показовий приклад активності громадянського суспільства в законотворчому процесі. З прийняттям цього Закону, законодавство України про попередження насильства в сім'ї складається з Конституції України, Кримінального Кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінально-процесуального кодексу, законів України “Про міліцію”, “Про органи і служби у справах неповнолітніх”, “Про охорону дитинства”, даного Закону та інших законодавчих актів України, які регулюють відносини, що виникають у сфері попередження насильства у сім'ї, що передбачають права та обов’язки організацій, які здійснюють попереджувальну діяльність.

Для реалізації Закону України “Про попередження насильства в сім’ї було прийнято ряд підзаконних актів відомчого характеру. Серед них варто назвати Наказ Міністра внутрішніх справ України № 307 від 28.03.02 р. “Про заходи щодо виконання Закону України Про попередження насильства в сім’ї”, Інструкція МВС про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильств в сім’ї тощо.

Закон встановлює правові та організаційні основи попередження насильства в сім'ї, виявлення і припинення їх проявів, відновлення прав і законних інтересів членів сім'ї, які постраждали від насильства, встановлення наслідків спричиненого насильства в сім'ї, здійснення контролю і нагляду за законною діяльністю органів і служб попередження насильства в сім'ї і спеціальних установ для жертв сімейного насильства, виходячи з Конституції України, міжнародних документів і міжнародно-правових зобов'язань України.

Закон визначає суб’єктів діяльності попередження насильства, якими є: органи соціального захисту населення; органи опіки і піклування; кризові центри з надання допомоги служб із попередження насильства в сім'ї; центри медико-соціальної реабілітації жертв сімейного насильства органів охорони здоров'я; спеціально відновлені окремі підрозділи кримінальна міліція з попередження насильства в сім'ї МВС; органи і установи МВС України, які виконують кримінальні покарання; суди, а також інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, окремі громадяни (у тому числі іноземці) у відповідності з законодавством України та в межах своєї компетенції. Відповідно до Закону, держава повинна надавати пільги з оподаткування коштів підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і окремих громадян, які спрямовані на благодійну діяльність з попередження сімейного насильства і соціального захисту потерпілих, від такого насильства. Але, на жаль, відповідний механізм поки що не розроблений, і подібної практики в Україні немає. У Законі визначені також головні завдання служб з попередження насильства у сім’ї. Координація діяльності з метою попередження насильства у сім'ї покладається на уповноважені органи з попередження сімейного насильства при місцевих державних адміністраціях, завдання яких прописані у Законі. Такими органом визначено Державний комітет України у справах сім’ї та молоді та його управління на місцях.

Законом передбачається створення кримінальної міліції з попередження насильства у сім'ї, яка є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ і створюється на правах підрозділу в головних управліннях Міністерства внутрішніх справ України та Автономній Республіці Крим, містах Києві і Севастополі, областях, управліннях і відділах внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України. До її компетенції входить здійснення всього обсягу роботи з профілактики насильства у сім'ї.

Факт прийняття цього Закону є без сумніву позитивним, але у той же час він несе в собі певні недосконалості, такі як нечіткість формулювань (наприклад, “віктимна поведінка”, ст.18,19), оскільки виникає спокуса знов перекласти провину за вчинене насильство на потерпілу сторону; використання без детального опису нових видів адміністративного примусу (захисні приписи, офіційні попередження про неприпустимість віктимної поведінки або систематичної віктимної поведінки). З точки зору державного управління, механізму взаємодії різних органів влади у формуванні та реалізації державної політики, суттєвим недоліком Закону є відсутність чіткого розмежування компетенції різних суб’єктів попередження насильства, визначення положень щодо їх взаємодії.

У зв’язку з прийняттям цього Закону вимагають доповнення Кодекс України про адміністративні правопорушення (статтею про відповідальність особи, яка скоїла насильство або навіть порушила захисний припис), Закон України “Про міліцію” статтею про право виносити захисні приписи, Інструкція про роботу дільничних інспекторів тощо. Робота по впровадженню цього Закону потребує серйозного наукового та методичного забезпечення, підготовки відповідних кадрів, що здійснюється поки занадто повільно, хоча вже з’явилися наукові розробки [183, 325, 326].

Крім правового захисту потерпілих від насильства, потрібна розробка програми їх соціального захисту, реабілітації та соціальної реінтеграції, ведення комплексної інформаційної та освітньої кампаній. Тому в цьому напрямку ще потрібна наполеглива спільна робота науковців, урядовців, юристів разом з неурядовими організаціями.

Суттєвим внеском у ліквідацію дискримінації щодо жінок є введення в новий КК України такого поняття, як “сутенерство” (тобто створення, керівництво або участь в організованій групі, яка забезпечує діяльність з надання сексуальних послуг особами чоловічої та жіночої статі з метою отримання прибутків) — ст.302 “Створення або утримання місць розпусти і звідництво” та 303 “Проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією” (до 2001 року проституція розглядалася як адміністративне порушення). При аналізі ст.303 КК України постає очевидний факт: за проституцію карається тільки жінка, але не чоловік, який користується її послугами. Тому багато хто із вчених вважають, що цей закон має дискримінаційний характер, він є проявом патріархальних стереотипів та поглядів на жінку, на яку і покладається традиційна провина за заняття проституцією. Однак до покарання чоловіки повністю непричетні. В цілому питання правового регулювання сексуального бізнесу є досить дискусійним і потребує більш досконального вивчення.

Нормативно-правове та законодавче забезпечення протидії торгівлі людьми. До березня 1998 р. в правовому полі України був відсутній такий вид злочину, як торгівля людьми. У березні 1998 р. старий КК України було доповнено статтями, які стосуються покарання за незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) та за торгівлю людьми. У новому КК замість ст.124-1 міститься ст.149 “Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини”.

Науковці, у тому числі дисертант, неодноразово аналізували міжнародне та національне законодавство проти торгівлі людьми, розкриваючи сильні та слабкі сторони [210, 284, 299, 317]. Існуючі правові казуси не дають можливості правовому акту повною мірою виконувати свої заборонні та захисні функції та істотно впливати на викорінення такого суспільно небезпечного явища, як торгівля людьми. У той же час така обставина, наприклад, як, встановлення факту злочину тільки в ситуації перетину кордону України, робить громадян незахищеними від торгівлі в середині держави.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що нерідко цих погроз жінки зазнають від іноземців, які об’єднані у спільні кримінальні угрупування. Особа нерідко зазнає ще й таких видів загроз, як психологічний шантаж, фотографування під час здійснення насильницького статевого акту, вилучення документів, погроза здати їх у поліцію країни перебування (цього жінки дуже бояться, по-перше, внаслідок, своєї необізнаності, незнання своїх власних прав, а по-друге, внаслідок, переконаності у тому, що поліція теж є прибічником сутенерів). Вдосконалення законодавчого захисту українських громадян від небезпеки бути проданими має відбуватися також шляхом укладання міждержавних угод України з іншими державами, особливо тими, які є найбільш ”проблемними” з точки зору контрабанди українських жінок, з метою допомоги жінкам – жертвам торгівлі та, можливо, надання їм спеціального статусу.

Варта всебічної підтримки думка багатьох експертів та фахівців, які вважають за доцільне розробити та прийняти закон “Про соціальний захист українських громадян за кордоном”. Якщо уважно проаналізувати випадки, які трапляються з українськими жінками, що стали жертвами торгівлі людьми, то дуже часто їх шантажували сутенери – їм погрожували залишити без харчів, грошей, житла, документів. Але справа в тому, що ці погрози в абсолютній більшості випадків здійснюються за межами України вже після того, як жінки, начебто добровільно, були вивезені працювати як прибиральниці, офіціантки, хатні робітниці, продавщиці та танцівниці, і тільки за кордоном дізналися про те, що мають займатися проституцією.

Потребує вдосконалення і нормативно-правова база щодо захисту потерпілих від злочину в контексті забезпечення прав людини. Ці проблеми досліджуються вченими та практиками, які визнають, що вони є різноплановими та досить складними (О.Литвак [327] , Т.Сироїд [479]). Так, О.Литвак пропонує активізувати зусилля науковців та практиків у створенні нормативної бази захисту потерпілих від злочинів. “З урахуванням досвіду інших країн було б доцільним значне розширення процесуальних прав потерпілого як учасника кримінального процесу. Він повинен не лише мати право висловлювати свою позицію щодо розмірів і форми відшкодування збитків, але й вимагати від суду рішень щодо безпеки власності та своєї сім’ї” [327, c.15].

Законодавча діяльність України на міжнародному рівні повинна розвиватися у двох напрямах. Перш за все, це підписання двосторонніх та багатосторонніх угод щодо правової взаємодопомоги в розкритті злочинів, які пов’язані з торгівлею людьми, оскільки вони є інтернаціональними і силами правоохоронців однієї держави не можуть бути розкритими. Другою важливою складовою частиною вдосконалення законодавства та нормативно-правового забезпечення державної політики у цій сфері повинні стати розробка, підписання та ратифікація двосторонніх та багатосторонніх угод щодо легального працевлаштування українських громадян за кордоном, оскільки потреба в робочій силі розвинутих європейських країнах стоїть дуже гостро.

Ще один напрямок покращення правового захисту громадян у цій сфері – це необхідність вдосконалення Закону України „Про благодійну допомогу та благодійні організації”. У тому вигляді, в якому вони існують, надання різних видів допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми без порушення законодавства практично не можливе. Так, відповідно до законодавства про надання благодійної допомоги, необхідно мати ідентифікаційний номер особи, довідку про доходи, у тому числі на членів сім’ї, що неможливо отримати відразу після повернення особи з-за кордону.

У ситуації відсутності криміналістичних розробок практичних питань розслідування кримінальних справ та збору доказів у справах про злочини, пов'язані з торгівлею людьми, фахівці пропонували на базі узагальнення судово-слідчої практики виробити методологію розслідування таких кримінальних справ та надіслати матеріали розробок до слідчих органів УМВС, а також передбачити в Цивільному кодексі механізм грошової компенсації жертвам злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми за рахунок матеріальної відповідальності винних у їх скоєнні осіб.

Аналіз ситуації розвитку правових та політичних заходів протидії торгівлі жінками показує комплексність будь-якої проблеми формування жіночої політики. Він також демонструє необхідність введення та використання великого кола законодавчих та нормативно-правових актів, переконує, що однієї статті Кримінального Кодексу України (149) недостатньо для ефективної протидії. Крім законодавчого та нормативно-правового забезпечення, які повинні бути приведені у відповідність один до одного та до Основного закону України і міжнародних документів, необхідним є створення системи реалізації програм.

Українське національне законодавство відповідає вимогам цих міжнародних документів як у напрямку боротьби зі злочинністю, так і у сфері захисту потерпілих від торгівлі людьми. На національному рівні зроблено певні політичні та організаційні кроки щодо координації зусиль різних міністерств та відомств, взаємодії з неурядовими організаціями. Проблема, вважаємо, полягає в тому, що злочин торгівлі людьми є транснаціональним, і зусиль виключно однієї української сторони недостатньо. Формуючи державні програми в напрямку боротьби з торгівлею людьми необхідно більше уваги приділяти дотриманню прав людини, питанням захисту потерпілих, свідків, та здійсненню реінтеграційних та реабілітаційних програм.

Згрупувати основні з виявлених недоліків можна наступним чином:

- недосконалість міжнародних правових норм, внутрішні суперечності у існуючому міжнародному законодавстві;

- недосконалість норм українського кримінального та кримінально-процесуального законодавства, які призводять до зайвих складнощів у розслідуванні, документуванні та доведенні злочинів;

- недосконалість механізмів взаємодії різноманітних органів державної влади між собою, з правоохоронними органами, а також міжнародними та неурядовими організаціями з метою координації зусиль по організації комплексу превентивних та профілактичних заходів;

- недосконалість правового захисту потерпілих від торгівлі людьми, а також свідків, які згодні співпрацювати з правоохоронними органами по розкриттю злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми.

В плані вдосконалення законодавства по протидії торгівлі людьми корисним є досвід Російської Федерації. З середини 2002 р. група фахівців-юристів, представників неурядових організацій в рамках проекту "Правові основи попередження і припинення торгівлі людьми" займалася розробкою проекту комплексного закону проти торгівлі людьми [202, 430]. Проект був розроблений Комітетом із законодавства і Комісією у справах жінок, сім’ї, материнства і дитинства Суспільно-політичної ради, що існує при повноважному представнику Президента Російської Федерації. В лютому 2003 року відбулися перші обговорення законопроекту, на червень 2003 року плануються другі слухання. Проект федерального закону визначає правові й організаційні основи протидії торгівлі людьми в Російській Федерації, установлює порядок координації діяльності суб'єктів, що здійснюють протидію торгівлі людьми. Він також визначає правове положення осіб, що стали жертвами торгівлі людьми і державні гарантії, що можуть бути цим жертвам надані.

Не обходить законодавство держави і забезпечення прав жінок, які вчинили злочини. На ці проблеми звертають свою увагу й українські вчені [346-348, 407, 408]. Правосуддя у кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального і майнового статусу, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання тощо. Норму щодо рівності громадян перед законом і судом також закріплено у ст.6 Цивільного процесуального кодексу. Так, ст.57 КК України виключає можливість застосування виправних робіт до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною. За ст.64 КК “Довічне позбавлення волі” встановлює, що передбачена нею міра покарання не застосовується до жінок, що перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку. За ст.66 КК обставиною, що пом'якшує покарання, визнається вчинення злочину жінкою у стані вагітності. Ст.79 ”Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років” містить положення, за яким “у разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання із встановленням істотного строку у межах строку, на який, згідно із законом, жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку”. Ст.83 “Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років” встановлює, що засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку, на який, згідно із законом, жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку.

Крім того, деякі статті КК України для жінок застосовують менш суворі покарання або, навпаки, передбачають більш суворі заходи за злочини, скоєні проти жінок. Так, за ст.67 КК обставинами, які обтяжують покарання, є, в тому числі, вчинення злочину стосовно жінки, яка за відомо для винного перебувала у стані вагітності, а також вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного. Відповідно до ст.115 “Умисне вбивство”, вбивство жінки, яка за відомо для винного перебувала у стані вагітності, є обтяжуючою обставиною і карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна у випадках, передбачених п.6 цієї статті. Згідно зі ст.116, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, карається обмеженням волі на менший термін – строком до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. У КК України передбачено відповідальність за доведення до самогубства (ст.120) обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий термін.

Законодавче забезпечення державної політики стосовно жінок в галузі освіти. Законодавство у сфері освіти не є у цілому дискримінаційним для жінок (за винятком деяких галузей – військова, правоохоронна діяльність тощо). При цьому відсутність формальної дискримінації не є безумовною гарантією того, що шкільна система є інструментом впровадження рівності de facto. Тому питання вдосконалення освітнього законодавства з урахуванням ґендерного підходу полягає не в законодавчому забезпеченні рівних прав жінок та чоловіків на здобуття освіти (це право гарантоване Конституцією України), а в цілому ряді інших аспектів. Шкільна система будується на традиційних моделях атрибуції соціальних ролей. Дослідження зарубіжних та українських вчених викрили наявність ґендерних стереотипів у програмах та підручниках, особливо у молодшій школі. Тому необхідно змінити зміст освіти, програми та навчальні курси. Ці стратегічні цілі та мета мають бути закріплені як у Законі України “Про освіту” [2], до якого необхідно внести відповідні зміни, так і в спеціальному ґендерному законодавстві.

Освіті належить значна роль у процесі перебудови ґендерних відносин у суспільстві. Тому потрібна цілеспрямована діяльність держави та суспільства для просування ідеї ґендерної рівності через систему освіти. Для цього обов’язковим елементом має стати підготовка кадрів вчителів та викладачів вузів, які будуть усвідомлювати важливість ґендерних перетворень. Введення ґендерного компоненту до системи освіти всіх рівнів відповідатиме вимогам та цілям освіти в Україні, яка спрямована на формування активної громадянської позиції молоді, участі у демократичних перетвореннях суспільства. Актуальним напрямом розвитку сучасної освіти має стати впровадження ґендерного підходу, про що йде мова в багатьох державних документах, які були прийняті в незалежній Україні.

Першими у цьому переліку були Рекомендації учасників парламентських слухань 12 липня 1995 р. “Про виконання в Україні Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, присвячені підготовці до участі України в Четвертій Всесвітній конференції ООН зі становища жінок [452]. “З метою формування об’єктивного сприйняття і розуміння питань історії та сучасного жіночого руху, місця та ролі жінок у суспільстві розробити стратегію виховання та формування нового світогляду в галузі навчанню демократії. Запровадити відповідні навчальні програми, посібники, методичні рекомендації для вузів, технікумів і шкіл. Надавати підтримку у проведенні наукових, особливо соціологічних, психологічних та гендерних досліджень, спрямованих на поліпшення становища жінок у суспільстві” [452, c.7]. З другої половини 90-х рр. у вищих навчальних закладах України спостерігаються процеси впровадження тем з ґендерної та фемінологічної проблематики як в обов’язкові гуманітарні курси, так і в спеціальні курси [144, 158, 195, 221, 533б 539]. Шляхи та методи здійснення цієї роботи активно досліджуються українськими вченими, у тому числі дисертантом [286-290, 313].

Ідея надання більшої уваги гендерній проблематиці у вищій освіті знайшла відображення в Національному плані дій щодо поліпшення становища жінок в Україні та підвищення їх ролі в суспільстві на 1997-2000 рр. та в Національному плану дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 рр. Вони націлювали, зокрема, на проведення просвітницької роботи з роз’яснення законодавства України та норм міжнародного права, які стосуються прав та інтересів сім’ї, жінок, молоді та дітей.

Підводячи сумарні висновки щодо законодавчого забезпечення формування гендерної політики в Україні, треба констатувати, що хоча законодавча база у сфері реалізації політики щодо жінок в Україні є однією з кращих серед країн пострадянського простору, соціальні негаразди призводять до того, що на практиці чимало нормативних актів залишаються нереалізованими через недостатнє організаційне та фінансове забезпечення. Розв'язання питань покращення становища жінок у правозастосовчій практиці ускладнюється також величезною кількістю нормативно-правових актів, які перебувають в обігу в Україні. Адже, крім зазначеної сотні законів, існує ще значно більше підзаконних нормативно-правових актів, декілька програм, спрямованих на поліпшення становища жінок. Весь величезний нормативно-правовий масив практично не систематизований. До того ж, більшість нормативно-правових актів, що стосуються вирішення жіночих проблем, перетинаються, нерідко суперечать або дублюють один одного. Тому необхідне здійснення ґендерного аналізу українського законодавство, приведення його у відповідність до міжнародних норм, внутрішнє узгодження.