1.3. Права людини, права жінок та дискусії навколо рівності

Коли і яким чином проблеми прав жінок та ґендерної рівноправності потрапили у поле зору філософії права? Яким шляхом розвивався процес їх вивчення? Які дискусійні проблеми постають у правознавстві, соціально-політичних дисциплінах сьогодні? Які соціально-політичні та правові доктрини мали вплив на розвиток концепції жіночих людських прав, їх втілення у життя, формування цілеспрямованої діяльності держав у цьому напрямку? Дослідження цих питань є важливим для розвитку теорії адміністративного права, визнанням у його змісті нових функцій – “правозабезпечувальної”, пов’язаної із забезпеченням реалізації прав і свобод людини, і “правозахисної”, пов’язаної із захистом порушених прав[70, с.

Питання визнання жіночих прав та необхідності формування спеціальних інституцій для їх втілення у життя стали надбанням правової думки порівняно нещодавно. Ці теми досить довго вважалися позанауковими та другорядними. Розвиток досліджень, які мають відношення до жінок, І. Чикалова схарактеризувала наступними парадигмами – “повна невидимість, обмежена видимість, видимість”[532, с.82]. Але той факт, що до проблем взаємовідносин статей у суспільстві в їх соціальному та правовому контекстах зверталися мислителі з давніх часів, є своєрідною апологією теми, її реабілітації в якості повноцінної складової правового знання. Тому вважаємо необхідним проаналізувати: а) політико-правові теорії лібералізму (неолібералізму), консерватизму (неоконсерватизму), соціалізму, соціал-демократії; б) відносно новий напрямок наукових досліджень – ґендерну теорію, яка все активніше впроваджується в практику; в) проблемні положення феміністської філософської та політичної думки як досить впливової ідеологічної та наукової течії.

Дискусії навколо питання про те, наскільки жінка є людиною, точилися протягом століть: від іудейських мудреців, Платона, Сократа та Аристотеля, отців Церкви – до мислителів XIX та XX ст. Підпорядковане, залежне, а точніше – безправне становище жінки було основою формування негативного ставлення до неї з боку чоловіків. Егалітарна ж тенденція в політологічній та філософській думках, якщо розглядати їх в історичному ракурсі, була виражена досить слабко.

Одним з перших, хто доводив необхідність рівноправності статей у суспільстві, був давньогрецький філософ Платон (діалог “Держава”): «Однакові природні властивості зустрічаються у живих істот тієї чи іншої статі, і за своєю природою, як жінки, так і чоловіки можуть брати участь у всіх справах» [412, с. 251]. На противагу Платону, Аристотель був мислителем, який задав “біологічну парадигму” в трактуванні жінок. Чоловік уподібнюється ним активній формі, жінка – пасивній матерії, тілу [544, с.143, 92, с. 383]. Християнське вчення також не уникло протиріччя у поглядах на роль жінок. Разом із визнанням провини жінки у гріхах людського роду та онтологічної вторинності, християнство створює культ Богородиці, Діви Марії, з якою пов'язана абсолютна цнотливість і вічна жіночність.

Першими висловлювали самостійні, не підпорядковані іншим цілям феміністські ідеї Х. де Пізан (XV ст.), К. Агриппа (XVI ст.), П. де Ля Бар (XVII ст.). Певної самостійності егалітарна ідея соціостатевих взаєминах набуває в XVII – XVIII ст. Т. Гоббс та Д. Локк розповсюджували принцип “природного права” в тому числі й на жінок. Всі люди народжуються вільними та рівними, підкреслював Т. Гоббс. Але в той же час в родині він визнавав домінування чоловіків, що автоматично призводило до їх домінування в суспільстві.

Новий час та Просвітництво зробили певний позитивний внесок у справу розвитку ідей щодо жіночого визволення. Так, досліджуючи теоретичні витоки ідей жіночої рівноправності, Л.Д. Деркен зазначає, що вона укорінюється в модерністській традиції у значенні притаманної їй універсально визначеної мети, яка базується „на істинах розуму і переконання, що не існує фундаментальних розрізнень між чоловіками та жінками, якщо мова йде про рівні права”[562, с.131-132].

Практична спроба зміни сталої соціостатевої патріархатної моделі (чоловік – суспільство; жінка – дім) була зроблена представниками утопічного соціалізму – Ш. Фур’є та Р. Оуеном. Ш. Фур’є був першим мислителем, який вважав, що становище жінки в суспільстві є показником його розвитку, а прогрес у визволенні жінок – головною умовою соціального прогресу в цілому. Ш. Фур’є та Р. Оуен соціальні відносини виводили з відносин сімейних. У комунах, які відображені в їх працях, жінки мають рівні політико-юридичні права, права на отримання освіти, а домашня робота розподілялася досить егалітарно [509].

Активні теоретичні дискусії з Ж.-Ж. Руссо вела М. Уоллстоункрафт – авторка книги “На захист прав жінок” (1792), виданої одночасно в Англії та США. Ця праця має засадниче значення у серії феміністської публіцистики кінця XVIII ст. У ній авторка докладно описала стан неуцтва і рабської покірності, на який через соціальні забобони і систему виховання були приречені жінки; проаналізувала “чесноти жіночого характеру”, підкресливши, що вони є результатом чоловічого погляду на жінок.

Ж.-Ж. Руссо вона критикувала за погляди на виховання, оскільки він вважав, що жінка ніколи не спроможна відчути себе незалежною, що нею треба керувати. Паралельно з нею ідеї жіночого визволення розвивала О. де Гуж, поборниця прав жінок, драматург, автор “Декларації прав жінки і громадянки" (1789), написаної на противагу програмному документу французької революції –"Декларації прав людини і громадянина”.

Суттєвий внесок у формулювання необхідності жіночого визволення зробив англійський мислитель та політичний діяч Д.-С. Мілль, погляди якого з питань жіночої рівноправності викладені в есе "Поневолення жінки" (1861).

Ідеологічне, філософське та політичне обґрунтування ідеї жіночого визволення знайшли також у працях українських мислителів І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, Н. Кобринської, О. Кобилянської та ін. Н. Кобринська випередила західних жінок, “обґрунтовуючи потребу докорінної зміни підходу до загальних категорій світосприйняття для належного розуміння ролі жінки, для досягнення цілей демократичного руху, справжньої рівності (між статями і взагалі)... Чоловіки не змінять становище жінки, не розкріпачать її навіть за найсильнішого намагання – вивільнення мусить іти від самої жертви гніту, має бути самовивільненням. Узагалі не можна когось визволити – він сам перше має стати вільним”[110, с.17]. Вона відстоювала ідею єдності звільнення жінок та соціального поступу, підходячи до справи організації жіноцтва з позицій лібералізму, прагматизму і плюралізму. На жаль, жінки, у масі своїй неписьменні, не розуміли своєї рушійної соціальної сили, а чоловіки-соціалісти не зрозуміли її ідей, звинувачуючи в самолюбному фемінізмі. У 1884 р. Н. Кобринська заснувала у Станіславі першу жіночу організацію – „Товариство руських женщін”, у 1887 р. разом з О. Пчілкою вона видала жіночий альманах “Перший вінок”; у 1893, 1895 і 1896 рр. видавала у серії “Жіноча бібліотека” книжки “Жіноча доля”.

Абсолютна більшість дослідників проблем жінок сходяться у тому, що саме ліберальна політико-правова думка складала методологічну та теоретичну основу формування ідей жіночого визволення та рівноправ’я, хоча спочатку ліберальні ідеї торкалися виключно чоловіків та чоловічого визволення з-під монархічної влади (І. Бентам, Д.-С. Мілль [354], А. Сміт, Г. Спенсер, Т. Грановський, К. Кавелін, Б. Чичерин, Л. Петражицький, Б. Кистяківський [232], М. Драгоманов та ін.). В контексті цієї течії, починаючи з кінця XVIII ст., протягом всього XIX та XX ст. у різних країнах з різним ступенем інтенсивності відбувалося формування руху за права жінок. Протягом кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.ст. жінки у багатьох, але не у всіх країнах домоглися: права на освіту; права на рівну з чоловіками працю та заробітну плату; права голосу та права бути обраними до різних гілок влади, спочатку на місцевому та локальному рівнях, а потім і до вищих ешелонів влади; права брати участь у діяльності професійних та громадських організацій, а також права на утворення власних жіночих організацій; права на розлучення та рівних прав у шлюбі; права на використання контрацептивів; права на державну допомогу по вагітності та пологах, на відпустку по нагляду за дитиною тощо.

Ліберальний підхід до рівності статей полягає в усуненні перепон на шляху до жіночої освіти, працевлаштування тощо. Сама по собі правова та політична доктрина лібералізму підштовхує послідовників до необхідності визнання жіночого рівноправ’я у суспільстві. Але на певному етапі суспільного розвитку вона починає суперечити сама собі: з одного боку - пропагування індивідуальної свободи, з іншого - протидія будь-якому державному втручанню з метою підтримки ситуації рівних можливостей для реалізації такої свободи.

У контексті проблеми розвитку державного управління соціальними процесами, дослідження ступеня втручання держави та її повноважень, доцільно згадати теорію щодо двох різновидів посттрадиційного суспільства – “демократію свободи” та “демократію рівності”, які виділяв один із засновників ліберальної доктрини А. де Токвіль. “Демократія свободи” – це напрямок демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах ринкової конкуренції, а також конкуренції людей в інших сферах суспільного життя, яка так чи інакше призведе до нерівних результатів серед різних людей і до успіху найбільш підприємливих. З іншого боку, “демократія рівності” – це другий напрямок демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах певного обмеження свободи, вільної конкуренції і намагання втиснути нерівних за власною природою людей в єдині рівні рамки. “Оскільки люди від природи є нерівними, їх вільна конкуренція невід’ємно дасть неоднакові результати, що навіть при рівних стартових умовах зумовлює соціальну нерівність. Демократія свободи – це суспільство, яке індивідуальну свободу ставить вище рівності; демократія рівності має протилежні пріоритети і тому обмежує свободу індивідуальної самодіяльності” [409, с. 59]. Основний принцип демократії рівності – соціальна справедливість. Основний принцип демократії свободи – плюралізм і терпимість (до чужих поглядів та позицій).

Політика рівності статей в ліберальних демократіях починається з риторичних стратегій, в яких міститься визнання необхідності ліквідувати підкорення жінок. Але реальна політика рівності починається реалізуватися набагато пізніше та з великими труднощами, порівняно з риторикою. За такою схемою ситуація розвивалася в європейських демократичних країнах. Вимоги рівності з’явилися в політичних доктринах ще в ХІХ ст., але втілювати їх у життя почали після 60-х рр. ХХ ст. [329, с. 139]. Рівність у ліберальних концепціях права та політики розглядається як рівність перед законом; вважається, що закони, які не застережуть різниці між людьми, одночасно мають на увазі ідеї рівності. Спираючись на такі аргументи, перші борці за рівність зосереджувались на ліквідуванні правових перешкод для жінок та заохоченні конкуренції між чоловіками та жінками на основі їх заслуг, що розглядалося як вирівнювання їх стартових позицій. Як результат впливу ліберальних концепцій формується розуміння того, що рівність – це процедурне питання, яке включає в себе знищення усіх правових перешкод. Діяльність держави та суспільства, спрямована на досягнення рівності жінок та чоловіків, таким чином, повинна концентруватися у правотворчій та законотворчій сферах. Проблеми інституалізації такої діяльності та формування інших напрямків її розвитку не порушуються.

Лібералізм як політико-правова течія має не тільки велику кількість прихильників, ідеологів та адептів, але не меншу кількість критиків, зокрема, за надмірне сподівання на індивідуальні сили людини на фоні певного нехтування колективними настановами та діями, які, з точки зору лібералізму, є вторинними. Суттєвий вплив ліберальної ідеології на розвиток державотворення на початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні та в інших пострадянських державах поступово зменшився. Але в контексті теми формування механізму дотримання жіночих прав цікаві також ідеологічні внутрішні перипетії лібералізму, який виявляється суперечливим в основних, засадничих принципах. Так, будучи основною течією, в межах якої була безпосередньо сформульована концепція жіночих прав та обґрунтована концепція жіночого визволення, він, у той же час, на рівні методів є основною течією, яка обґрунтовує позиції противників досягнення жіночої рівності. Формальна рівність перед законом та її досягнення – це необхідний стартовий відправний пункт, але вона водночас може бути перешкодою для усунення дискримінації та підкорення жінок. Політичні переваги цілям формальної рівності у демократичних системах створюють водночас і ресурси, і проблеми.

Теоретичні дискусії точаться і навколо практичних питань щодо масштабів та видів соціальної допомоги, систем соціального захисту, вони є предметом серйозних обговорень. Представники ліберальної (а також консервативної) течії активно виступають проти розвитку таких систем, які з їх точки зору гальмують процес суспільного та економічного розвитку, не сприяють розвитку людини. Протягом 80–90 рр. ХХ ст. в багатьох західних країнах були згорнуті системи соціального захисту. Таким чином, даючи важливі методологічні інструменти не тільки для аналізу суспільно-політичних явищ, але й вибору напрямків та орієнтирів здіснення практичних дій, ліберальна ідеологія несе в собі внутрішнє протиріччя.

Як було згадано вище, не минув жіночого питання і консерватизм – течія, яка орієнтується на збереження старих суспільних порядків і моралі або їх реставрацію, якщо вони виявляються порушеними; “змістом консерватизму залишається визнання природної нерівності людей та ієрархічної побудови суспільства” [419, с. 289]. Представники цієї течії зробили суттєвий внесок у збереження патріархальних суспільних порядків. Саме ці особливості консерватизму дозволяють розглядати цю ідеологію функціонально - “як відповідь на виклики, які звернені до конкретного суспільства з його конкретною економічною, політичною і культурною проблематикою” [418, с.550]. Видатним представником українського консерватизму був В. Липинський (1882–1931), автор концепції української трудової монархії, що заснована на засадах гетьманства та класократії, рушійним фактором якого є аристократія.

Консерватизм заснований на ключових цінностях стабільності та порядку, для досягнення та підтримки яких консерватори мають бажання гарантувати збереження суспільства зі стабільною та ефективною функціонуючою ієрархією, у якій кожен знає своє місце і виконує пов’язані з цим обов’язки [514, с. 240-241]. Консервативні уявлення про рівні можливості – це мінімалістські уявлення, які визнають просування тільки на основі особистих заслуг. Тому найбільше, що може дати уряд, це приймати законодавчі постанови, які ставлять дискримінацію поза законом. Консерватори підтримують “принцип заслуг” як основу та межу судження про придатність людини на зайняття свого місця в суспільстві та ієрархії. Люди повинні намагатися отримати вигоду від свого переважного становища в ієрархії, тому усіх перешкод, що стримують їх рух до вільної конкуренції, має бути мінімізовано. Консервативні погляди кінця ХХ ст. (неоконсерватизм) зближуються з трансформованими ліберальними (неолібералізм). Ці погляди знаходять практичне втілення в кінці ХХ ст. також у формуванні правових та політичних засад політики в Британії, що, за свідченням фахівців, має потенційно негативний ефект [514, с. 242-243].

Головною особливістю розуміння становища жінок у вченнях соціалістичного напряму є пов’язання будь-яких проблем, що стосуються жінок, з класовими інтересами в цілому, хоча, поза сумнівом, соціалістичне вчення від часів виникнення зазнало суттєвих змін. Саме у руслі марксистської парадигми виникає поняття “жіноче питання” як вузол проблем, пов’язаний з намаганням частини жіноцтва вийти за вузькі межі патріархатних ролей і тягарем, який тисне на суспільство з боку патріархатних відносин та ідеології. К. Маркс не залишив спеціальних праць з жіночого питання. Але деякі з його послідовників приділяли цьому питанню серйозну увагу (Ф. Енгельс, А. Бебель, К. Цеткін та ін.).

В центрі марксистської концепції жіночого визволення – тема жіночої праці. Саме це питання було найгострішим для бідних прошарків міського населення другої половини XIX ст., коли зароджувався цей напрямок. Але домінуючий класовий підхід марксистської теорії не давав змоги говорити про окремих індивідів, а лише про великі групи людей. Соціалісти XIX та першої половини XX ст. вважали, що повна емансипація жінок можлива тільки при соціалізмі. У той час більшість соціалістів, у теорії визнаючи принцип рівноправності жінок і чоловіків як невід'ємну частину загальнодемократичного ідеалу, на практиці відсували реалізацію цього принципу в далеке майбутнє. Тому А. Бебель у книжці “Жінки та соціалізм” [108] ставить завдання: довести право жінок на рівноправність; внести ясність у сам жіночий рух, розбиваючи ілюзію про загальну жіночу справу, що стоїть над класовими інтересами, виявити зв'язок організованого жіночого руху з міжнародним соціалістичним рухом. Крім того, більшість представників соціалістичного спрямування виступали за повне усунення жіночої праці зі сфери промисловості, і навіть на охорону жіночої та дитячої праці дивилися як на перехідний щабель до повної заборони жіночої праці. Але така позиція знаходить критику в роботах А. Бебеля. Він першим чітко сформулював соціалістичну позицію відносно жіночого питання, пов’язавши його з класовою боротьбою пролетаріату: "жіноче питання – лише одна сторона соціального питання", "жіноче питання, – становище, яке повинна зайняти жінка в суспільстві, – збігається з питанням про те, якого вигляду і організації має набутити людське суспільство". Бебель нищівно критикував сучасний йому феміністський рух як буржуазний і далекий від потреб жінок-робітниць, заклавши основи формування взаємовідносин між фемінізмом і жіночим робітничим рухом на майбутнє.

К. Цеткін слідом за А. Бебелем піддала критиці поширений на той час у соціалістичному середовищі погляд щодо відповідності жіночій природі винятково домашньої діяльності й ворожості праці. Появу жіночого питання К. Цеткін пов'язувала з розвитком капіталізму, що руйнує старе сімейне господарство, яке давало жінці засоби на існування і сенс життя. Тому, на її думку, в колах селянства, яке веде домашнє господарство, жіночого питання не існує. Жіноче питання виникає у пролетарок, жінок середньої буржуазії і вищих прошарків, набуваючи різних форм. Це означає, з точки зору К. Цеткін, що немає єдиного жіночого питання, спільного для всіх жінок. Багаті потребують права розпоряджатися власністю, жінки середнього класу потребують рівних прав на одержання фахової освіти і фахової діяльності, політичних прав, але ні ті, ані інші не стосуються головних, із погляду соціалістів і К. Цеткін, основ жіночого безправ'я – приватної власності на засоби виробництва [530]. Пролетарка веде боротьбу не з чоловіками, а з капіталом, однаково ворожим також їм. Але, як показала історія, зведення вирішення жіночого питання до знищення приватної власності виявилося утопічним.

Проблеми, які було порушено соціалістами, отримали друге дихання у сучасних роботах західних вчених, які намагаються дослідити різноманітні наслідки зв’язку таких явищ, як патріархат, капіталізм та глобалізація у ґендерному аспекті, тобто не тільки для становища жінок, але й розвитку суспільства у цілому.

Соціалістичні погляди знайшли своє теоретичне та практичне переосмислення у соціал-демократичних концепціях. Від середини ХХ ст. соціал-демократичні теоретики визнають цінність правової держави, політичного плюралізму, демократичного соціалізму. Ставши домінуючою силою політичного процесу, соціал-демократичні партії ініціювали політико-правові реформи, такі як націоналізація економіки, створення та розширення соціальних програм, скорочення робочого часу тощо. Теоретичний розвиток соціал-демократії ледь випереджав практичне втілення висунутих ідей, в чому велику роль відіграли такі діячі соціал-демократії ХХ ст., як В. Брандт, У. Пальме, Б. Крайский та ін. Ідеї соціал-демократії є досить поширеними в Україні та в інших пострадянських державах.

Упродовж 80–90-х рр. ХХ ст. реалізація принципу рівності крок за кроком стає атрибутом реалізації державної політики в багатьох європейських країнах. І тому теоретичні дискусії тут точаться довкола обґрунтування двох можливих ідеальних моделей досягнення загального добробуту людей: першої, яка у сфері соціального забезпечення гарантує необхідний мінімум (рівність можливостей), і другої, яка намагається надавати необхідні для нормального функціонування людини в суспільстві засоби (рівність результату). Фактично це є новою видозміною ідей А. де Токвіля про “демократію свободи” та “демократію рівності”.

Як уже наголошувалось вище, рівність, під впливом ліберальної ідеології, у багатьох випадках розглядають як рівність перед законом. Критики такої моделі з демократичного та соціал-демократичного таборів виступають проти ліберального поняття рівності, оскільки воно означає, що до всіх індивідів застосовуються єдині критерії, що гарантують справедливий результат. Але не всі люди мають однакові можливості, тому, щоб рівність була реальною, необхідно враховувати різні стартові умови різних груп людей. Для того, щоб забезпечити рівність результату, політика повинна бути в змозі забезпечити для конкуруючих сторін зняття перешкод, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією. Такий тип моделей базується на розумінні того, що необхідно зробити щось додатково для того, щоб забезпечити рівність, а не тільки встановити рівність усіх перед законом. Звідси логічно випливає ідея необхідності державного втручання, формування та інституалізації відповідної політики. Для соціал-демократичних доктрин головне – це рівність результатів за рахунок активного втручання держави в політику. Таким чином виникає потреба формування державної політики рівності, політики щодо жінок (бо вони перебувають у дискримінованому стані) або ґендерної політики, а також ефективних механізмів їх впровадження.

У центрі уваги багатьох правознавців та політологів перебуває феномен держави загального добробуту або соціальної держави. Теорія соціальної держави, яка активно розвивається вченими, може бути корисним методологічним інструментом для розкриття теми дослідження [96, 444, 483, 489]. Відповідно до концепції соціальної держави, остання бере на себе турботу про матеріальний добробут людей, здійснює функцію регулювання економіки з обов’язковим урахуванням найбільш ефективна у соціальній правовій вимог екологічної безпеки, гарантує захист економічних та соціальних прав людини. Саме політика досягнення рівних можливостей державі, оскільки вона передбачає активне втручання держави, а також обов’язок законодавця бути соціально активним в ім’я пом’якшення суперечливих інтересів членів суспільства та забезпечення достойних умов життя для всіх при наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних протиріч, врахування та координації інтересів різних груп населення, переведення в життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними соціальними прошарками. При цьому виникають проблеми визначення набору соціальних ризиків, які повинні страхуватися з боку держави; категорії населення, які підпадають під діяльність тієї чи іншої програми; критерії надання та розмір соціальної допомоги; засоби функціонування та фінансування соціальних програм [377, с. 16]. Мета соціальної держави – за допомогою соціальної політики забезпечити рівність, стабілізувати соціальну (в тому числі правову) та економічну системи, забезпечити їх прогресивний розвиток [482, с. 151]. Оскільки соціальна правова держава характеризується двома важливим принципами: верховенства права (головним у правовій державі) та соціальної справедливості (головним у соціальній державі), у концепції соціальної держави міститься спроба зняття протиріч, які виникають між ліберальними та соціал-демократичними концепціями – між свободою особистості та активністю держави, її втручанням у соціальну сферу. Хоча виникає багато практичних та теоретичних питань щодо узгодженості принципів правової та соціальної держави, коли, наприклад, принцип соціальної безпеки населення, вимоги юридичної та матеріальної рівності можуть увійти у протиріччя з ідеями свободи особистості. Висновки про глибинні протиріччя між соціальною та правовою державами робить російський вчений В. Пугачов. За висновками О. Скрипника, для вітчизняної політико-правової та соціальної думки здебільшого характерне теоретико-методологічне зближення принципів правової та соціальної держав, що він простежує в працях В. Бабкіна [96], В. Опришко [383], В. Селіванова, В. Шаповала. Так, соціальна та правова держави сумісні одна з одною доти, поки функціонування державної влади буде обмежуватися, урівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах дотримання основних прав людини та завдяки розвиненості громадянського суспільства. Дві концепції – соціальної та правової держав – перебувають не в антагоністичних, а у компліментарних відносинах [483, с.20]. Але для українського суспільства це скоріше ідеальна мета, орієнтир розвитку, ніж ознака сучасності.

Дуже важливий аспект співіснування правової та соціальної держав у сучасних умовах став предметом аналізу М. Орзіха. Йдеться про те, що якщо “для класичної моделі соціальної держави характерне постійне прагнення до розширення номенклатури соціально-економічних прав і свобод, то в сучасній політико-правовій теорії та юридичній практиці застосування цих норм права соціальна держава переорієнтовується у своїх відносинах з правовою державою від кількісного збільшення прав до якісної юридичної розробки і введення в дію насамперед правозахисних механізмів реалізації вже встановлених соціально-економічних прав” [483, с.20, 385]. Таким чином, важливість розробки механізмів реалізації та дотримання прав жінок обумовлюються як потребами практичного розвитку цих прав, так і логікою розвитку теоретичних концепцій прав людини та адміністративного права (якщо згадати про ідею розширення його предмета).

Крім загальнотеоретичних проблем, виникає практичне питання, яке безпосередньо пов’язане з темою дослідження – наскільки існуючі моделі держави загального добробуту сприяють впровадженню політики рівноправності статей. Для відповіді на нього може бути корисним досвід демократичних європейських держав, оскільки вони є орієнтиром у європейському виборі України. Дослідник Дж. Ловендуски вважає, що попри те, що в сучасній Європі демократичні ідеали підтримують та виробляють систему чоловічого домінування, вони разом з цим розширюють можливості жінок як підлеглої соціальної групи, оскільки дозволяють їм висловлювати свої вимоги та відстоювати власні права [377, с. 13]. Хоча далі він фактично суперечить сам собі, висловлюючи протилежну точку зору: “політика рівності статей не може бути органічно вписана в існуючі моделі держав загального добробуту як унаслідок їх загальної обмеженості, так і в результаті загальної недооцінки соціостатевих відмінностей” [377, с.14].

У питанні типології держав загального добробуту визнання отримала класифікація, запропонована Дж. Еспінґом-Андерсеном, який розглядає держави в трьох аспектах: типів взаємозв’язку між державою, ринком, сім’єю; відповідних моделей стратифікації; особливостей соціальних прав та свобод громадян [567]. На цій основі він виділяє три моделі держав загального добробуту:

1. Соціал-демократична модель, яка характеризується універсальністю соціальних прав, розвитком середнього класу. Держави такого типу намагаються досягнути високого рівня рівності громадян. Приклад – скандинавські країни.

2. Ліберальна модель: адресний характер соціальної допомоги та її помірні розміри, незначні обсяги соціальних трансфертів. Така модель впроваджується у США, Канаді, Британії, Австралії.

3. Третя модель є поєднанням консервативних та корпоративно-етатистських режимів країн континентальної Європи. Соціальні права обумовлені в цій моделі соціальним статусом або класовою належністю. Особливістю цієї моделі є здебільшого диференційований характер соціальної політики.

Таким чином, необхідно враховувати той факт, що ґендерна політика залежить не тільки від того, як визначається її зміст та наповнення, але й від того, в якому політичному контексті вона здійснюється.

Соціально-політичні, правові та філософські течії ХХ ст. також справили помітний вплив на формування концепції жіночих прав, оскільки духовні пошуки століття, взаємозбагачуючись розвивалися одночасно з жіночим рухом та жіночими дослідженнями. Слід назвати структуралізм, постструктуралізм, психоаналіз, структуральний психоаналіз, екзистенціалізм, деконструктивізм (М. Фуко, Ж. Дерріда, Ю. Кристєва, Ж. Лакан та ін.) та ін. Так, у межах екзистенціалізму, цієї гуманістичної традиції у філософії, було висунуто постулат абсолютної унікальності, неповторності людського буття, нерозривного зв‘язку буття та людини (М. Хайдеґґер). Ця точка зору виникла як опозиція до класичної філософії з її твердженням про можливість пізнання світу в об’єктивних чистих формах, які є відірваними від людських емоцій, сприйняття та інтуїції. З точки зору гуманістичної філософії ХХ ст., людина як автор реалізує себе перш за все у змістотворенні власного життя [282]. Французький філософ М. Фуко аналізував політичні відносини та феномен влади не на рівні глобальних історичних рухів, а на мікрорівні соціальних відносин, досліджував так звану “мікрофізику влади”. Саме на рівні мікрофізики влади протягом століть здійснюється контроль за жінкою, її тілом та сексуальністю. Його ідеї аналізуються та розвивають сучасні вчені, зокрема Ю. Кристєва (Франція), В. Подорога і Т. Кліменкова (Росія).

Серед філософів ХХ ст., які багато зробили для осмислення проблем жінок, одне з провідних місць належить С. де Бовуар, яка у своїх роботах піддала критиці пануючу патріархальну культуру, що змушує жінку займати у ній підпорядковане становище. Її книга “Друга стать” теоретично підсумувала етап у розвитку жіночого руху, "першу хвилю" фемінізму (або "старий фемінізм"); одночасно вона була науковим дослідженням і яскравою маніфестацією ідеї рівності жінок; містила у собі як у зародку ідеї, що одержали розвиток у жіночих дослідженнях 60–80-х рр.; на основі проведеного аналізу вона зробила невтішний висновок про те, що "жінками не народжуються, а стають", що жінка – "інша" в існуючій культурі [109, с.216].

Методологічне та теоретичне забезпечення жіночого руху з кінця XIX і протягом всього XX ст. брав на себе фемінізм, хоча обмежувати ним ідеологію ґендерної рівності було б неправомірно. Фемінізм варто розглядати як суспільний рух, політичну силу, суспільну ідеологію, соціальну теорію. Багаторівневість поняття призводить до різноманітних варіантів його вживання. Фемінізм (фр. feminisme, від лат. femina – жінка) – загальна назва широкого руху за зрівняння в правах жінок із чоловіками. Вже з моменту становлення феміністський рух набув різноманітних відтінків і оформився в різноманітних напрямках: м'який, соціалістичний, ліберальний, радикальний фемінізм та ін. При всій розмаїтості напрямків фемінізму, навіть нерідко протилежності у поглядах на мету й засоби руху , у всіх цих напрямків є об'єднуючий початок – визнання за жінкою статусу самостійного соціального суб'єкта і її прав на самовизначення. Головне, що об'єднує всіх прихильників фемінізму незалежно від їхньої ідеології – акцент на самоцінності особистості жінки, її загальнолюдських правах і свободах і критиці традиційної патріархатної культури, яка не дає можливостей для розкриття жіночої особистості. При історичному вивченні фемінізму дослідники виділяють три основні хвилі (які об’єднують практичні дії та теоретичні пошуки): боротьба за політичні права – XIX – початок XX ст.; боротьба за права та рівні можливості – 20–60 рр. ХХ ст.; модерний фемінізм – з початку 70-х років ХХ ст., боротьба проти насильства та завуальованих форм дискримінації.

Якщо говорити про ставлення до фемінізму в Україні протягом XIX – XX ст., то воно було традиційно більш негативним, ніж позитивним. І сьогодні, за оцінками С.Павличко, “слово “фемінізм” в українському політичному словнику належить до напівлайливих” [397, с. 168], ... “традиція фемінізму, як і традиція вільного, незакомплексованого і незашореного політичного чи філософського діалогу, по суті, цілком втрачена” [393, с. 61], “фемінізму як явища або зрілої інтелектуальної течії в Україні не існує ні в суспільному, ні в культурному житті, ні тим більше в науковому аналізі… Як і сто років тому, феміністичні ідеї викликають у сьогоднішній Україні неоднозначну реакцію.” [395, с. 29].

Поняття “політика” в теорії фемінізму трактується досить широко – як будь-які дії у сфері сучасного соціального та культурного життя, спрямовані на трансформацію традиційного суспільства. Саме тому в політичний порядок денний в 70-ті рр. ХХ ст. потрапляють питання домашнього насильства та репродуктивних людських прав, свободи сексуальної орієнтації тощо. Таким чином політичне забарвлення отримують повсякденні людські проблеми. З радикальним фемінізмом приходить новий лозунг – “приватне – це політичне”.

Ліберальний фемінізм репрезентує спадщину ХVІІІ ст., яка базується на домінування розуму. На початку своєї історії він намагався виправити ті помилки, які були зроблені стосовно жінок – припинення правової, економічної та соціальної залежності від чоловіків, забезпечення свобод і можливостей в отриманні освіти тощо. Представники ліберального фемінізму наполягають на принципах рівних можливостей, а також соціальній реформі. Для них соціальні зміни можливі шляхом створення відповідного законодавства та спеціальних, регульованих практик найму робочої сили у сфері праці. Соціалістичний фемінізм зі свого боку вважає перебування жінки в економіці головним чинником підкорення жінки. Марксистські феміністки вважають, що початок підкорення жінок співпав із введенням приватної власності. У марксистській феміністській парадигмі відбувається аналіз сімейної домашньої праці жінок як вторинної. Як результат усіх досліджень – твердження про необхідність надання жінці статусу суб’єкта політичного і соціального дослідження і відмови від підходу до неї як до абстрактного, позбавленого тілесності “продукту” соціальних сил, підходу, який характерний для багатьох сучасних соціальних досліджень [543, с. 74].

Суттєва особливість проблеми оформлення та впровадження рівних прав жінок полягає в її комплексності, що породжує новий тип міждисциплінарних досліджень, вимагає широкого використання різноманітних методологічних підходів і навіть нерідко нової мови. Для багатьох вчених такою мовою стає ґендерна теорія. Найчастіше українською мовою термін gender з англійської перекладають як кальку – “ґендер”. Але вчені шукають аналогів цьому терміну в українській (та російській) мовах. Так, ще на початку 90-х рр. ХХ ст. Г. Сілласте використовувала поняття “соціогендерні відносини”[478]. С. Айвазова вважає, що найбільш адекватним перекладом терміна “ґендер” російською мовою будуть словосполучення “соціально організовані відносини між статями”, “соціальні відносини статі”, “соціальна стать” [82, с.7]. Українські вчені, шукаючи аналогів терміну “ґендерна політика”, використовують поняття “політика забезпечення рівних прав та можливостей”, “політика рівноправності”, “політика впровадження рівності” тощо. Перекладачі з англійської на українську мову класичної феміністської праці К. Мілет “Сексуальна політика” використовують поняття “рід”, “родові відносини” [355] замість “ґендерні відносини”, що, з нашої точки зору, є не досить вдалим.

Концепція ґендера розглядає жінку не в її природному призначенні, а в соціальному, як соціальну істоту. “Принцип рівності, як доводить історичний досвід, повинен містити у собі і право на відмінність, що передбачає необхідність враховувати відмінні риси, характерні для жінок і чоловіків, оскільки умови життя жінок і чоловіків значно відрізняються між собою внаслідок виконання жінками репродуктивної функції. Питання не в наявності цих відмінностей, а в тому, що вони не повинні негативно відбиватися на умовах життя жінок і чоловіків, призводити до дискримінації. Навпаки, ці відмінності відповідним чином повинні враховуватися, знаходити своє відбиття у рівному розподілі економічних, соціальних та політичних можливостей. Рівність між жінками та чоловіками, як і права людської особистості, складовою частиною яких є ця рівність, – це і є той принцип, який потрібно постійно захищати, охороняти та зміцнювати [139, с. 9-10].

Оскільки існують декілька концепцій, що обґрунтовують права жінок, з наукової та практичної точки зору цікаво “очистити”, “оголити” деякі концептуальні положення, змоделювавши наслідки їх уявно повного впровадження в життя. Так, коли мова йде про рівність статей як ідеал суспільно-політичного розвитку, під цим поняттям можуть розумітися: а) формальна рівність (рівність юридична, закріплена законодавчо); б) рівність можливостей (надання певної законодавчо закріпленої переваги певній соціально-демографічній групі для створення однакових умов на старті з іншими групами); в) рівність результату (цілеспрямоване забезпечення ліквідування перешкод для конкуруючих сторін, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією).

Розбіжності в трактуванні базового поняття рівності статей залежать також від політичних та ідеологічних уподобань, і як наслідок – формування цілей жіночої політики призводить до розмаїтості її форм, інституцій, засобів впровадження в життя. Визначення понять є дуже важливим для досягнення мети дослідження – вивчення розвитку державного управління відповідними процесами, формування відповідних інституцій та державних механізмів реалізації політики [293, 297].

У правовій сфері ґендерна та феміністська теорії намагаються дослідити питання “рівності” та “відмінностей” – наскільки можлива рівність різних людей (у першу чергу за ознакою статі), в яких межах можливе запровадження “нерівності” для досягнення рівності тощо. “Стосовно дискусії щодо рівності / відмінностей передбачається, що в ній рівність та відмінність конструюються як полярні протилежності, тобто існує тільки два варіанти політики. Або ти підтримуєш теорію рівності та стратегію однакового ставлення, або визнаєш відмінності жінок (від чоловіків), і тим самим приймаєш специфічне щодо жінок трактування на деякій обмеженій основі” [513, с. 916]. Але аналіз свідчить, що більшість теорій рівності визнає й відмінності. “Рівність статей не означає їх ототожнення одна з одною або ідентичність, рівно як і те, що ця рівність не повинна встановлювати у якості норми такі умови та спосіб життя, які притаманні чоловікам” [536, с. 276]. Так, в практичному плані, для того, щоб забезпечити рівність результату, політика повинна бути у змозі забезпечити ліквідування перешкод, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією. Таким чином, знову повертаємося до питання взаємовідносин у межах опозиції “рівність – відмінності”, які К. Літтлтон концептуалізувала в термінах симетричного (симетристського) та асиметричного (асиметристського) підходів до ґендерних відмінностей [555]. Прихильники симетристського підходу виправдовують ґендерно нейтральні типи політики, базуючись на трьох теоретичних позиціях: асиміляціонізмі, андрогінії, безґендерності. Розглянемо кожну з них детальніше.

Асиміляціонізм – це традиційний ліберальний підхід до соціального визнання категоріальних різниць, який полягає в тому, що до індивідів необхідно ставитися однаково, без врахування групових різниць – реальних та вигаданих, біологічно або культурно зумовлених. Асиміляціонізм стосовно жінок передбачає, що жінки подібні до чоловіків у всіх суттєвих аспектах або їм надано таку можливість. Ґендерні особливості, зрозуміло, існують, але не можна допустити, щоб вони стали значущими” [513, с. 908].

Прихильники юридичної андрогінії використовували аналогію для того, щоб подолати особливості, властиві різним статям, виявити спільне у житті індивідів різних статей, але “не для того, щоб конвертувати пов’язані зі статтю фізичні особливості до універсальної основи” [513, с. 909]. “Андрогіністське трактування концепції рівності дозволяє подолати визначення типового робітника як чоловіка та впровадити інтегрований – і андрогінний – прототип” [513, с. 909].

Але такі підходи відкидаються феміністками-правниками з академічного середовища, які здебільшого дотримуються асиметристських концепцій, намагаючись ліквідувати позиції рівного трактування, вважаючи їх невиправдано спрощеними додатками принципу формальної рівності. Теоретичні пошуки навколо визначення поняття “рівність статей” неможливі без ґендерного аналізу, врахування ґендерних розбіжностей.

Шведський дослідник Е. Мауда пропонує три принципові підходи до вирішення проблеми ґендерної нерівності. Перший підхід базується на тій ідеї, що чоловіки та жінки – різні, але рівноцінні люди. Такий підхід лежить в основі переоцінки традиційно жіночих видів зайнятості. Прикладом тут може бути надання жінкам пенсійного забезпечення за виконання домашньої обслуговуючої праці. Другий підхід заснований на ідеї рівності жінок та чоловіків, де права останніх виступають в якості певного стандарту. У такому випадку рівність передбачає зрівняння жінок з чоловіками практично без врахування різниці між статями. Такий підхід знаходить своє відображення у політиці залучення жінок до різних сфер громадського життя, що супроводжується підвищенням їх соціальної ролі. Прикладом поступового впровадження може бути обов’язкова військова служба для жінок. Третій підхід заснований на ідеї про те, що “чоловіки повинні крок за кроком залучатися до домашньої праці, наближуючись у цьому до жінок”. При цьому рівність означає зрівняння чоловіків з жінками, що знаходить відображення в заохоченні більш активної участі чоловіків до справ сім’ї. Прикладом такого підходу є запровадження акту про батьківські відпустки по нагляду за дітьми [377, с. 146].

У феміністській юридичній літературі можна виділити чотири теоретичні позиції, які виправдовують спеціальні політичні заходи щодо забезпечення прав жінок: особливі права, домінування чоловіків, пристосування та прийняття” [513, с. 911]. Зупинимося на аналізі концепції особливих прав жінок, яка була сформульована Е. Вогласт на початку 80-х рр. ХХ ст. [603] Як матері, жінки мають спеціальні потреби, що окрім рівних прав, вимагає введення системи особливих прав: “Ці два типи прав – рівні та різні (або особливі) – функціонують по-різному. Стосовно індивідуальних прав, коли беруться до уваги чиїсь індивідуальні особливості, це може призвести до дискримінації. Але що стосується прав спеціальних, такі особливості обов’язково повинні братися до уваги, оскільки такі права засновані на різниці між людьми. Саме так як пандуси дають змогу людині в інвалідному візку отримати рівний (із здоровими людьми) доступ до будинків та громадських місць, прийняття спеціальних заходів, які б відповідали потребам жінок, сприяє досягненню дійсної рівності між статями. Тільки на цій основі жінки можуть зробити свій особливий внесок у культуру та суспільство” [513, с. 911-912].

Подібні ідеї знайшли відображення в Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” [249], у якій пропонується впровадження, розширення та збереження політики позитивної дискримінації жінок, можливість впровадження тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства та прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, які не вважатимуться, за визначенням Конвенції, дискримінаційними.

Концепція особливих прав, у той же час, була піддана критиці, оскільки досить широке тлумачення особливих прав дуже близько підходить до традиційного протекціоністського підходу. Але треба виходити з того, що всі заходи “позитивних дій” вважаються тимчасовими і мають бути відмінені після досягнення мети рівності можливостей і рівноправних стосунків (ст. 4 Конвенції). Втілення ця концепція знайшла в теорії та практиці квотування, яке запровадили у себе багато з європейських розвинутих країн, що допомогло їм підвищити реальну участь жінок в управлінні державами, про що мова піде в наступних розділах. Ця концепція відкрито проголошує особливе становище жінок. Вона передбачає такі концепції ґендерної рівності, які по своїй суті пов’язані з визнанням відмінностей жінок від чоловіків [513, с. 916]. Практика використання концепції особливих прав може бути корисною для України.

Формальна рівність та її досягнення – це необхідний стартовий відправний пункт, але в той же час, вона водночас є суттєвою перешкодою для усунення дискримінації. Тому серед експертів з питань рівності статей більш широке розповсюдження отримала думка, що саме паритет, а не рівність є більш важливою метою. “Ідея паритету враховує різницю між статями, але стверджує, що вони не повинні бути перешкодою для рівного підходу до різних статей. Формули рівного підходу тому повинні враховувати відмінності між жінками та чоловіками, що в протилежному випадку вони не будуть мати бажаного результату” [329, с. 151].

Під паритетною демократією слід розуміти таку форму суспільних відносин у політико-правовій сфері, “за якої жінкам гарантується рівний з чоловіками статус на підставі фактичного представництва на всіх рівнях і в усіх владних структурах” [465, с. 6]. Поняття паритетної демократії є досить новим і для вітчизняної, і для закордонної правової науки, його категорійний апарат перебуває у стані розробки. Введення поняття паритетної демократії в науковий ужиток пов’язане з реалізацією масштабного проекту, ініційованого в 1992 р. Комітетом з питань рівності жінок та чоловіків Ради Європи [557-559]. За десять років досліджень та практичної діяльності накопичено певний досвід. Ці проблеми активно розробляються і в Україні (М. Буроменський, О. Руднєва, Т. Мельник, О. Яременко, Ю. Галустян та ін.).

“У рамках концепції паритетної демократії суспільство розглядається як таке, що складається з автономних груп, котрі мають однакові права на реалізацію себе через інститут представництва. Це так званий світ тотальної плюралістичності, в якому права кожної з автономних груп мають бути певним чином закріплені та реалізовані. Звідси паритетна демократія визначається як форма дескриптивної представницької демократії, в якій соціально значущі характеристики, що за ними структурується суспільство, знаходять відображення у законодавчих та виконавчих органах влади. Легітимність владних структур залежить від того, наскільки досягається така адекватність” [406, с. 84-85] ідеї паритетності набирає все більше прихильників у різних країнах.

Таким чином, проведений огляд засвідчив, що проблема дотримання прав жінок і формування політики та інституцій, які займаються цією справою, в різній мірі, але перебуває у полі зору правників та політологів. З’явившись як частина загального демократичного руху в теорії та на практиці, вчення про права жінок поступово відокремлювалось, знаходячи теоретичне забезпечення як у певних політико-правових доктринах, так і в ґендерній теорії. Разом з цим, дискусії точаться як навколо механізмів реалізації прав жінок, так і правомірності їх існування. Відстоюючи необхідність державно-правового захисту прав жінок та впровадження ґендерної рівності, вважаємо, що для просування ситуації у цій сфері, реалізації на практиці задекларованих принципів, необхідний комплекс заходів, який має стати волевиявленням держави та суспільства щодо досягнення фактичної рівності прав та можливостей для представників чоловічої та жіночої статей, поштовхом формування сучасної цивілізованої ґендерної політики, поліпшення соціального, економічного та правового становища громадян у суспільстві.