2.1. Концептуалізація жіночих прав та ґендерної рівності у міжнародних документах

“Люди народжуються вільними та рівними” – у цій формулі висловлено право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право, як і будь-яке інше, не має сенсу, поки не визнане людською громадою.

Проблеми прав жінок почали вивчати у 80-ті – 90-ті рр. ХХ ст. закордонні дослідниці та активістки жіночого руху Дж.Мертус [161], М.Шулер [540] та інші [367, 599]. З середини 90-х років ці питання почали входити до українського правового дискурсу [182, 185, 192, 431, 508]. Особливо ці проблеми актуалізувалися з початком нового тисячоліття [101, 128, 162, 187, 269, 271, 531], проведенням низки важливих міжнародних конференцій та семінарів з прав жінок [551, 556, 582, 590], прийняттям Організацією Об’єднаних Націй “Цілей розвитку тисячоліття”, включеннями програм досягнення гендерної рівності в діяльність впливових міжнародних організацій, здійсненням гендерної експертизи національного та міжнародного законодавства [117, 298, 301, 353].

Аналіз міжнародних документів з прав людини свідчить, що вже в Загальній декларації прав людини (1948 р.) містяться положення, які гарантують рівність прав чоловікам та жінкам (ст.2). У Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права [352] проголошується рівність громадян у будь-якій сфері життя, незалежно від віку, статі, кольору шкіри.

Значним успіхом у розумінні прав жінок було підтвердження принципу прав жінок на Віденській конференції з прав людини у 1993 р. 171 держава погодилася з висновками конференції ("Віденська декларація і програма дій"), в яких проголошено, що “права жінок є невід'ємною складовою і неподільною частиною загальних прав людини. Повна і рівна участь жінок у політичному, цивільному, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному і міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства" [123, 423, с. 18].

Теоретичні проблеми розробки міжнародних документів з прав людини та формування механізмів впровадження їх у життя знаходяться постійно у полі зору вчених-правознавців як в Україні, так і за кордоном. Дослідження свідчать про виникнення колізії не тільки між положеннями міжнародних документів та національного законодавства України, але й між положеннями самих міжнародних документів, які прийняті у різні часи або на рівні різних організацій. Такі суперечності стосуються, наприклад, питань дискримінації жінок у сфері праці, коли положення деяких Конвенцій МОП суперечать Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, що вже досліджувалось дисертантом [295, 302, 306]. Тому постає питання узгодження їх між собою, а також найбільш оптимального використання в законодавстві України.

Важливу роль у процесі правотворення на міжнародному рівні відіграють міжнародні конференції, прийняті на них програми дій та резолюції.

Проблема використання міжнародних документів, ухвалених з метою захисту та охорони прав людини, є актуальною як на міжнародному, так і національному рівні. “Одна з важливих характеристик міжнародного правозахисного законодавства полягає в тому, що воно має державну основу (тобто формується шляхом досягнення угод між державами), хоча його мета полягає в тому, щоб захищати інтереси різних груп, наприклад, інтереси родини. Таким чином, порушення прав людини вважаються порушеннями з точки зору правозахисних документів тільки в тому випадку, якщо державу, яка підписала такий документ, можна вважати відповідальною за такий злочин. Це породжує низку проблем і обмежень у плані захисту прав жінок” [540, с.19]. “Обов’язок кожної держави, яка підписала будь-який правозахисний документ, – забезпечити, щоб усі особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мали права, визначені в конкретному документі. Якщо будь-яка особа або група осіб систематично порушують гарантовані громадянам права, – держава, під юрисдикцією якої відбувається порушення, несе відповідальність за це. Однак держава буває не в змозі “забезпечити” громадянам дотримання їх прав і здійснити необхідні заходи для запобігання порушення цих прав” [540, с.20] .

Проблема імплементації норм міжнародного законодавства в національне є актуальною для України. Приведення національного законодавства у відповідність з чинними міжнародними договорами та формування національних правозахисних процедур з урахуванням сучасного досвіду розвинутих демократій та державно-правових систем країн перехідного періоду, передусім європейського регіону, фахівці вважають одним з головних завдань правової реформи. Згідно із ст.9 Конституції України, “чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”.

Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права проголошує рівність прав незалежно від статі (ст.2), зобов’язує держави-учасниці забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними і культурними правами, передбаченими в цьому Пакті (ст.3), гарантує визнання права на працю, яку людина вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зобов’язує робити відповідні кроки для забезпечення цього права (ст.6), створювати справедливі та сприятливі умови праці, а також встановлювати справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці.

Один з головних міжнародних документів стосовно жіночих прав, який поширюється на політичні, соціальні, економічні сфери, – це Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, прийнята у 1979 р., а з вересня 1981 р. набрала чинності. Конвенція складається з преамбули, 16 статей, у яких сформульовано практичні дії держав щодо ліквідації дискримінації жінок, а також ще 12 статей, в яких виписані вимоги до звітності та адміністративні механізми впровадження положень Конвенції. Як вже зазначала дисертант, у цій Конвенції вперше на рівні міжнародних норм наголошувалось на відповідальності урядів за дискримінацію жінок не тільки у суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині [285, с. 84-89]. У ній також уточнюється правова та політична термінологія, яка описує ситуацію жінок у суспільстві, що є дуже важливим як підчас проведення теоретичних досліджень, так і при розробці та впровадженні практичних дій. Так, у Конвенції дається визначення поняття “дискримінація щодо жінок” як будь-якого розрізнення, винятку або обмеження за ознакою статі, які спрямовані на послаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, громадській або будь-якій іншій галузі” (ст.1).

Конвенція містить у собі низку статей, в яких сформульовані обов’язки держав щодо протидії дискримінації жінок та сприяння утвердженню рівності статей у суспільстві, діяльності щодо змін соціальних та культурних моделей поведінки чоловіків і жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї із статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок (ст.2, 3, 5).

Ст.4 Конвенції припускає можливість введення тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, які не вважаються, за визначенням Конвенції, дискримінаційними; ці заходи мають бути скасовані у разі досягнення цілей рівності можливостей і рівноправних стосунків. Це дуже важливе положення, особливо у світлі дискусій щодо можливостей квотування як методу збільшення представництва жінок у політичній сфері, про що мова далі. Крім того, Конвенція визнає, що вжиття державами-сторонами спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства, не вважається дискримінаційним.

Рівні права у суспільній та політичній сферах, у діяльності на міжнародному рівні проголошуються ст. 7 та 8 Конвенції, згідно з якими держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право: голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути обраними до всіх виборних органів; брати участь у формуванні і здійсненні політики уряду та займати державні посади, а також реалізовувати всі державні функції на всіх рівнях державного управління; брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що займаються проблемами громадського і політичного життя країни; забезпечувати жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні й брати участь у роботі міжнародних організацій.

У Конвенції проголошується рівність громадян у будь-якій сфері життя, у тому числі економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри (ст.ст. 3, 10, 11, 13, 14). У цих статтях визнається необхідним: укріплення економічної рівності чоловіків та жінок (ст.ст. 3, 11); право жінок на рівні з чоловіками умови праці (ст.ст. 10, 11); право жінок та чоловіків на однакову винагороду за однакову працю або за працю рівної цінності (ст.11), право на сплачувану відпустку по вагітності та пологах при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків (ст.11); право на гідний життєвий рівень для себе та своєї родини (ст.13); право на соціальні послуги (ст.ст. 11, 14).

Статті Конвенції побудовані таким чином, що вони описують практично всі проблемні зони. Ті ж питання, які не знайшли втілення у Конвенції (як права жінок з обмеженою працездатністю, захист жінок від насильства), викликали необхідність розробки та прийняття на міжнародному рівні додаткових документів, наприклад, Декларації про викорінення насильства щодо жінок. Положення, які містяться у статтях Конвенції, є орієнтирами для держав, у тому числі й України, у формуванні та впровадженні політики стосовно жінок. І в цьому полягає надзвичайна роль Конвенції як інструменту захисту прав жінок. Але цим її значення не обмежується.

Конвенція будується на принципах активної участі та відповідальності держав за стан справ у цій сфері, що слушно обумовлює введення таких понять, як “державна політика стосовно жінок”, “державна політика в інтересах жінок”, “державна політика в інтересах рівності”, а також “державне управління ґендерною політикою”, “державне управління політикою щодо жінок” тощо. Права жінок, як і соціальні та культурні права, можуть гарантуватися тільки державою, що робить особливо важливим розроблення сенситивної політики у цій сфері, й про що мова йде в Преамбулі: “на держави – сторони міжнародних пактів про права людини покладається зобов`язання забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користуватися всіма економічними, соціальними, культурними, громадськими та політичними правами”. І тому вона грає роль каталізатора у розвитку державної політики стосовно жінок на національному та міжнародному рівнях.

Третя важлива інструментальна роль Конвенції полягає в її контролюючій функції – контролі за виконанням її положень урядами держав – учасниць Конвенції. На міжнародному рівні відпрацьовано механізм нагляду за виконанням вимог Конвенції “Про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок”, який може стати прикладом для використання на національному рівні механізмів контролю за дотриманням прав жінок. Цей механізм ґрунтується на принципі підготовки періодичних доповідей щодо виконання положень Конвенції в тій чи іншій країні. Він сформульований у ст.17–22 Конвенції. Для контролю реалізації вимог цієї Конвенції в системі ООН було засновано Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (ст.17), який складається з двадцяти трьох експертів і проводить щорічні засідання (ст.20). Ст. 18 зобов’язує держави-сторони подавати Генеральному секретареві ООН з метою розгляду Комітетом аналітичну доповідь про законодавчі, судові, адміністративні та інші заходи, вжиті ними для виконання положень цієї Конвенції, та про прогрес, досягнутий у цьому напрямі (один раз на чотири роки). Комітет щорічно через Економічну та Соціальну Раду подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність та може вносити пропозиції й рекомендації загального характеру, що ґрунтуються на вивченні доповідей та інформації, одержаної від держав-сторін. Такі пропозиції та рекомендації загального характеру включаються у доповідь Комітету поряд із зауваженнями держав-сторін, якщо такі є (ст.21). Комітет рекомендує всім державам інформувати громадськість своєї країни про звіти в ООН та друкувати і розповсюджувати доповіді у власних країнах, висвітлювати їх зміст у засобах масової інформації, проводити громадські обговорення та слухання тощо [83, 180, 181].

Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 р. Українська РСР звітувала про виконання Конвенції Генеральному Секретареві ООН тричі – у 1983, 1987 та 1991 рр. Але третя доповідь з технічних причин була розглянута Комітетом ООН тільки у 1996 р. У червні 2002 р. відбувся наступний звіт України в Комітеті (четверта та п’ята об’єднана доповіді) [181], хоча в країні ще 2001 р. підготовлено та надруковано проект шостої періодичної доповіді [180]. Ці факти свідчать про необхідність покращення діяльності не тільки національних урядів, але й Комітету як підпорядкованого органу ООН. Звітування України стало значною політичною подією і спонукало до обговорення гострих проблем жіноцтва та розвитку сучасних методів та форм державної політики щодо досягнення рівних можливостей жінок та чоловіків у суспільстві. Як підкреслювалось у резолюції практичного семінару з керівниками обласних управлінь у справах сім’ї та молоді, який пройшов у Києві 25–26 червня 2002 р. за підтримки Програми розвитку ООН, саме досягнення рівних можливостей та впровадження ґендерної рівності є пріоритетними напрямками політики щодо жінок в Україні.

Сам факт підготовки доповіді є не тільки методом контролю за виконанням в Україні положень Конвенції, але й базою для проведення досліджень, семінарів, конференцій. Він відіграє значну інформаційну та пропагандистську функцію, привертаючи увагу вчених, державних службовців, журналістів та громадськості до проблем жінок. У 1995 р. в Україні були ініційовані перші парламентські слухання про виконання положень Конвенції [452]. У 2002 р. Державний комітет України у справах сім’ї та молоді подав до керівництва Верховної Ради України пропозицію щодо проведення наступних подібних слухань.

Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” націлює не лише на дотримання прав жінок, але й на забезпечення рівноправності жінок та чоловіків у суспільстві. Її позитивний вплив виявляється в наступному: по-перше, положення Конвенції є орієнтирами для держав у формуванні та впровадженні політики стосовно жінок; по-друге, Конвенція будується на принципах активної участі та відповідальності держав за стан справ у цій сфері; по-третє, важливою є контролююча функція – контроль за виконанням її положень урядами держав-учасниць Конвенції; по-четверте, Конвенція відіграє роль каталізатора у розвитку державної політики щодо жінок на національному та міжнародному рівнях.

Програмні документи стосовно прав жінок, визначення орієнтирів жіночої політики розробляються на всесвітніх конференціях, які ініціюються ООН. За останні два десятиліття було проведено чотири конференції ООН зі становища жінок (Мехіко, 1975 р., Копенгаген, 1980 р., Найробі, 1985 р., Пекін, 1995). На першій зустрічі було вироблено план дій, відповідно до якого Генеральна асамблея ООН проголосила Міжнародне десятиліття жінок. Друга конференція затвердила Програму дій на другу половину Десятиліття жінки, приділивши особливу увагу проблемам освіти, зайнятості та здоров'я жінок. Учасники та учасниці третьої конференції розглянули і дали оцінку досягнутим результатам, обговорили ті питання, що залишилися невирішеними в рамках Десятиліття жінки і прийняли Найробійські перспективні стратегії щодо підвищення статусу жінок на період до 2000 р. Четверта Всесвітня конференція сконцентрувала увагу на нових проблемах жінок, зокрема на проблемах насильства, участі у політичній діяльності, становища знедолених. На конференції було прийнято "Платформу дій", що визначила дванадцять головних проблемних сфер становища жінок у світі й шляхи його поліпшення. До цих головних проблемних сфер віднесено: боротьбу з жіночим зубожінням, рівний доступ до освіти та професійної підготовки, забезпечення рівних можливостей для участі жінок в управлінні та процесі прийняття рішень, забезпечення доступного та недорогого медичного обслуговування, боротьбу з насильством, жінки та військові конфлікти, проблеми дівчаток, жінки та навколишнє середовище, інституційні механізми поліпшення становища жінок, жінки та засоби масової інформації, права людини і жінки, жінки та економіка. Український уряд підписав “Платформу дій”, чим узяв на себе певні зобов’язання як перед міжнародною спільнотою, так і перед українськими громадянами щодо її реалізації [402, 403].

У червні 2000 р. міжнародна спільнота провела огляд виконання рішень Четвертої Всесвітньої Конференції зі становища жінок - відбулася Спеціальна сесія Генеральної асамблеї ООН “Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті”, на якій була прийнята політична декларація, що підтверджувала прихильність ідеям Найробійської та Пекінської всесвітніх конференцій зі становища жінок. Таким чином, міжнародне співтовариство крок за кроком просувається на шляху розуміння прав жінок та впровадження їх у життя [402].

Рівноправність жінок в усіх сферах життя щільно пов’язана з фінансовою незалежністю. Ця проблема зводиться до відповіді на питання: чи мають жінки доступ до основних економічних та людських ресурсів і чи можуть вони розпоряджатися ними? Участь жінок на ринку праці є важливою з багатьох чинників. “Вона є джерелом економічної незалежності жінок, дає їм право на соціальне та пенсійне забезпечення і відповідні послуги в галузі охорони здоров'я, а також можливості для підвищення статусу у суспільстві та розвитку особистості. У контексті сім'ї сплачувана трудова діяльність жінок відбивається на їх ролі і авторитеті у домі, і не лише дає прибуток, але й служить зразком для наслідування членами сім’ї, особливо дітьми” [189, с.25].

Сфера участі жінок економічному житті суспільства дає багато прикладів ґендерної нерівності, у тому числі й в Україні, як було показано у першому розділі . Водночас, це сфера реалізації соціальних прав особи, дотримання яких неможливе без активної діяльності з боку держави. Право на працю – це вододіл між правами людини так званого першого та другого поколінь. Таке поглиблене розуміння прав людини (порівняно з першим поколінням прав) – наслідок соціального розвитку людства, формування та зміцнення демократичних і соціальних цінностей та ідеалів. Поява цієї групи прав, їх закріплення в основних міжнародних документах з прав людини є одним з свідчень такого розвитку. Соціальні права жінкам гарантуються документами та конвенціями ООН, зокрема, Загальною Декларацією прав людини (ст.ст.17, 23, 24), Конвенцією “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” (ст.ст.3, 10, 11, 13, 14), конвенціями Міжнародної організації праці [248], Європейською Соціальною Хартією [186] та ін.

Вперше нормативні документи стосовно праці жінок були прийняті у 1919 р., невдовзі після створення Міжнародної організації праці. Конвенції та рекомендації МОП є формою міжнародно-правового регулювання праці. Вони спрямовані на те, щоб вдосконалювати систему внутрішнього національного трудового права. У конвенціях і документах ООН, МОП та інших міжнародних організацій передбачено як необхідне:

1) укріплення економічної рівності чоловіків та жінок – Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права – ст.3, 6; Загальна Декларація прав людини – ст.23, Конвенція “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” – ст.3, 11; Конвенції МОП – Конвенція (№111) про дискримінацію у сфері праці і занять 1958 р., Рекомендація (№111) про дискримінацію у сфері праці й зайнятості 1958 р., Конвенція (№142) про розвиток людських ресурсів, 1975 р.; Додатковий протокол до Європейської Соціальної Хартії;

2) право жінок на рівні з чоловіками умови праці – Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права – ст.3, 7; Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” – ст.10, 11;

3) право жінок та чоловіків на рівну оплату за рівну працю, або за працю рівної цінності – Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права – ст.3, 7; Загальна Декларація прав людини – ст.23; Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” – ст.11; Конвенція МОП (№100) про рівну винагороду 1951 р., Рекомендація МОП (№90) про рівну винагороду 1951р.;

4) право на сплачувану відпустку по вагітності та пологах при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків – Загальна Декларація прав людини – ст.23; Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” – ст.11; Конвенція МОП (№103) про охорону материнства (переглянута) 1952 р.; Рекомендація МОП (№95) про захист материнства 1952 р.; Європейська Соціальна Хартія – ст.8,17;

5) право на гідний життєвий рівень для себе та своєї родини – Загальна Декларація прав людини – ст.23; Конвенція “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” – ст.13;

6) право на соціальні послуги – Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права – ст.9; Загальна декларація прав людини – ст.24; Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” – ст.11, 14; Конвенція МОП (№117) про соціальну політику (основні цілі й норми) 1962 р.; Європейська Соціальна Хартія – ст.12, 17;

7) право працюючих батьків на забезпечення дітей дитячими закладами –Конвенція (№156) про працівників із сімейними обов’язками 1981 р.; Європейська Соціальна Хартія – ст.16.

Нерівність у ставленні до жінок та чоловіків як працівників викликала необхідність прийняття Конвенції МОП “Про рівну винагороду чоловіків та жінок за працю рівної цінності” [248]. Поняття “дискримінація” з’являється в документах МОП та інших організацій не відразу, а лише у кінці 50-х рр. XX ст. Оскільки у міжнародному праві недостатньо відпрацьований механізм заміни застарілих понять та концепцій новими, часто при втіленні положень міжнародних документів у національні законодавства виникає чимало проблем у цій сфері. До появи законів про ліквідацію дискримінації за ознакою статі та рівноправність жінок у питаннях, пов'язаних із прийомом їх на роботу, міжнародні документи про охорону праці були єдиним правовим джерелом, де згадувалися жінки. Ці "охоронні" закони, як видно із самої назви, були спрямовані на забезпечення захисту жінок від негативних явищ, пов'язаних із характером роботи, діями наймачів тощо. В основі цих законів лежить сприйняття жінки як матері або потенційної матері, і їх існування виправдане з погляду охорони спроможності жінок до дітонародження і материнства. Усі ці документи, за винятком Конвенції №156 “Про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих із сімейними обов'язками”, базуються на принципі охорони праці жінок, вплив якого на реальне становище жінок в економічній сфері є неоднозначним.

Міжнародній організації праці знадобилося 60 років, щоб визнати той факт, що і чоловік є батьком дитини (Конвенція МОП №156 1981 р. і Рекомендації щодо робітників із сімейними обов'язками). У цій Конвенції вперше мова йде про права робітників, що мають сім'ї, а також вперше з'являються слова "рівні можливості", "рівна освіта", "робітники із сімейними обов'язками". Цілий ряд пільг щодо материнства, поширюваних лише на жінок, відповідно до цієї Конвенції, повинні були поширюватися і на чоловіків. Ця Конвенція передбачає сучасний підхід до проблеми сумісництва професійної діяльності та сімейних обов’язків, яка на попередньому етапі вирішувалась за допомогою “захисного законодавства”. Визнання важливості прав трудящих із сімейними обов’язками підтвердилась фактом ратифікації цієї Конвенції Україною. Конвенція розповсюджується на трудящих чоловіків та жінок, що мають сімейні обов’язки щодо дітей та інших найближчих родичів, які перебувають на їх утриманні, коли такі обов’язки обмежують їх можливості щодо участі в економічній діяльності. Ця Конвенція має велике значення для України, оскільки сім’єю та дітьми в нашій країні опікуються здебільшого жінки. Випадків, коли чоловік заради виховання дитини жертвував своєю роботою та кар’єрою, дуже мало. Вони скоріше є винятками з правила. Таке становище підвищує значення цієї Конвенції.

Конвенція МОП № 89 про заборону праці жінок у нічній час. У колишньому СРСР нічна праця жінок була досить поширеною. Ця Конвенція не була ратифікована в СРСР. Варто зазначити, що досить широке коло країн, особливо члени Європейської Спільноти, готові денонсувати Конвенцію МОП 89 як таку, що суперечить принципу рівності жінок та чоловіків (зокрема принципу Директиви ЄС № 76/207 від 9 лютого 1976 р.), перешкоджає ефективному застосуванню жіночої праці. Низка країн приєдналася до протоколу 1990 р. до Конвенції 89, який передбачає дещо спрощений порядок прийняття виключень з неї. У 1990 р. прийнято Конвенцію 171 про нічну працю, яка покликана захищати як чоловіків, так і жінок від негативних впливів нічного режиму роботи.

Індустріальне суспільство базувалося на експлуатації праці промислових робітників, головними факторами виробництва в ньому були інвестиції у виробництво та вдосконалення самих технологій. Здебільшого використовувалась фізична, у тому числі важка фізична праця трудящих. Тому стосовно жінок здебільшого формувалися охоронні та заборонні концепції прав в економічній сфері та сфері зайнятості (наприклад, конвенції №№45, 127). Охоронні концепції щодо формування прав жінок базуються на забороні певних видів діяльності для них, а також надання пільг в окремих ситуаціях порівняно з чоловіками. Наскільки така ситуація може бути сприятливою для жінок? На це питання нема загальних відповідей, вони залежать від конкретної політичної, економічної та соціальної ситуації в країні. Але позитивна дискримінація без міцної системи соціальних гарантій жінкам веде до звичайної дискримінації жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. Вона полягає в тому, що підприємці та працедавці віддають перевагу діловим відносинам з чоловіками, які не вимагають ніяких пільг. Таким чином, жінки втрачають можливість працевлаштування, або мають менші, порівняно з чоловіками, можливості у цій сфері, що зрештою веде до їх економічної залежності.

Охоронні концепції щодо прав жінок зародилися у XIX-XX ст.ст., вони активно підтримувалися захисниками прав жінок із соціалістичного табору. У часи становлення капіталізму до жіночої праці було здебільшого негативне ставлення у суспільстві, оскільки вона суперечила тогочасним уявленням про жіноче призначення та місце у соціумі – бути матерю, жінкою, охоронницею родини. Але, як показав час, будь-які охоронні концепції та пільги не зможуть зняти протиріччя, яке виникає між материнськими обов’язками жінки та її бажаннями бути активною у професійній сфері. Вони можуть тільки поглиблювати такі протиріччя, якщо будуть розповсюджуватися відповідно до законодавства лише на жінок, а не на всю родину.

Зі змінами в процесі виробництва, винайденням і впровадженням принципово нових технологій, коли відбувається перехід від індустріального до постіндустріального суспільства, повинні змінюватися і парадигми, на яких базується формулювання прав жінок у сфері економіки та зайнятості. Ці тенденції розвитку за своїм змістом є глобальними, вони стосуються не тільки передових країн світу, але й інших, які включаються у всесвітню економіку шляхом перейняття цих нових технологій. Зі зміною економічних відносин та соціального середовища змінюється і можливості дотримання прав людини, а також питання рівноправності чоловіків та жінок. У постіндустріальному суспільстві фактори виробництва вже не локалізуються безпосередньо на підприємстві. Г.Беккер одним з перших довів, що інвестиції в науку, освіту, охорону здоров’я, системи комфорту та гігієни дають у декілька разів вищу економічну віддачу, ніж традиційні для класичного капіталізму інвестиції безпосередньо у матеріальне виробництво та внутрішньовиробничі фактори.

Слабкою позицією всіх документів ООН та МОП є те, що вони стосуються регламентації праці жінок та чоловіків тільки в публічній сфері і зовсім не зачіпають питань домашньої праці. Більшість наукових досліджень становища жінок в економічній сфері та сфері зайнятості також присвячені аналізу становища зі сплачуваною працею жінок, “тій основній сфері, через яку макроекономічна стабілізація та структурна перебудова впливають на добробут родини”[189, с.26]. Здебільшого для аналізу використовується традиційний інструментарій та термінологія без врахування ґендерних особливостей. Так, більша частина неоплачуваної праці у домашньому господарстві формально вважається “незайнятістю”, домашня праця ніде не враховується як виробнича, хоча вона відіграє вирішальну роль у фізичному виживанні багатьох родин, особливо в країнах перехідного періоду та тих, які розвиваються, у тому числі в Україні.

Дослідження місця і ролі неоплачуваних видів діяльності у ґендерному аспекті суспільного життя підняли дуже актуальне питання: чи є (і в якій мірі) соціально значущою домашня обслуговуюча праця жінок, чи вона цілком відноситься до приватного життя громадян. Більшість авторів феміністського спрямування згодні з тим, що обов’язки по нагляду за членами родини потрібно розглядати в якості одного з елементів поняття громадянства, однак, вони не можуть дійти єдиної точки зору про те, яким чином це можна зробити [377, с.255].

У різних країнах Європейського Союзу, політика яких у галузі рівності статей досліджена досить широко, існують різні точки зору на цю проблему. Так, у Великобританії питання розподілу праці вдома вважаються внутрішньою справою родини. Уряд Франції висловив бажання знайти нейтральний підхід, який би дозволив жінкам реально обирати, брати участь у безоплатній чи в оплатній роботі. У Швеції всі дорослі жінки розглядаються одночасно як оплачувані робітниці і як матері. І тому питання як забезпечити, щоб виконувалась неоплачувана робота з нагляду за дітьми, повністю вирішується у сфері державної політики. В Італії жінки в першу чергу повинні бути безоплатними працівницями у себе вдома.

Ще одна проблема, яка не знаходить регламентації в міжнародних документах з прав людини, – це проблема неформальної, тіньової зайнятості. Причому, для одних – це сфера ухилення від сплати податків та отримання надприбутків, для інших – можливість виживання для себе та для родини. В офіційних документах термін “неформальний сектор зайнятості” вперше з’явився в доповіді Міжнародної Організації праці 1972 р., в якій мова йшла про те, що основною проблемою зайнятості є не безробіття, а наявність великої кількості “працюючої бідноти”, чия діяльність не визнається, не реєструється і не регулюється органами державної влади [422, с. 175]. У Копенгагенській декларації про соціальний розвиток міститься положення про обов’язок держав-членів ООН брати до уваги важливе значення неформального сектору в стратегіях розвитку у сфері зайнятості з метою збільшення його внеску у справу ліквідації бідності, визначення його в якості повноправного сектора соціально-економічних відносин [178, с. 16].

Захист та підтримка материнства також може розглядатися як необхідна умова для укріплення рівних можливостей жінок та чоловіків, оскільки має давати жінкам можливість поєднувати материнські функції з суспільною працею. Одним з перших документів у цій сфері була Конвенція №103 МОП “Про охорону материнства” (переглянута у 1952 р., набула чинності 7 вересня 1955 р.). Чинна Конвенція застосовується як до жінок, зайнятих на промислових підприємствах, так і до жінок, що зайняті на непромислових і сільськогосподарських роботах, включаючи надомниць. Відразу впадає в око, що права жінок, зайнятих лише в домашньому господарстві, у цій Конвенції не враховуються. Відповідно до ст.3, жінка має право на відпустку у зв'язку з вагітністю та пологами, тривалість якої становить щонайменше 12 тижнів і включає період обов'язкової післяпологової відпустки; у випадку хвороби, причиною якої, як це встановлено медичним оглядом, є пологи, жінка має право на продовження своєї післяпологової відпустки, максимальна тривалість якої може визначатися компетентним органом влади. Жінка у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами має право на одержання грошової та медичної допомоги, розміри якої встановлюються законодавством країни таким чином, щоб забезпечити для самої жінки та її дитини відповідні, з точки зору гігієни, життєві умови і належний рівень життя (ст.4). Жінці можуть надаватися перерви в роботі для годування дитини груддю (ст.5). Її не може бути звільнено з роботи (ст.6). Але в той же час, країни можуть передбачити вилучення з національного правозастосування положень цієї Конвенції для деяких категорій непромислових робіт; робіт на сільськогосподарських підприємствах (крім плантацій); домашньої праці за наймом у приватних господарствах; надомниць; транспортних установ з перевезення пасажирів або вантажів морем. Доповнення до Конвенції подано в Рекомендації 95 “Про охорону материнства” [248].

Підбиваючи підсумки здійсненому огляду міжнародних документів, що стосуються сфери зайнятості та прав працюючих жінок, можна зробити висновок, що існує розвинута міжнародна правова база у цій сфері. Водночас тут вимальовуються декілька основних ідеологічних напрямків, що призводить до впровадження іноді протилежних та суперечливих правових норм (таких як право на вільний вибір праці та охоронні концепції праці жінок), у зв’язку з чим виникає потреба узгодження міжнародного законодавства у цій сфері. Такі суперечності ускладнюють процес адаптації та імплементації норм міжнародного права в національні законодавства. Тому при проведенні аналізу українського правового поля можуть виникнути відповідні ускладнення концептуального плану.

Але в цілому положення сучасних міжнародних документів спрямовані на досягнення рівноправ’я жінок та чоловіків, рівних можливостей, подолання дискримінації щодо жінок в економічній сфері та сфері зайнятості, що має бути орієнтиром при вдосконаленні українського законодавства, політичних і правових кроків, які здійснює українська держава.

Політичні права жінок посідають особливе місце як у вченні про права людини, так і в чинному, позитивному праві, оскільки забезпечують повноцінну участь громадян у суспільному житті та у здійсненні державної влади, дають можливість впливати на діяльність державних органів, громадських організацій. Політичні права – це права обирати й бути обраними у представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування, створювати громадські об’єднання, брати участь в їх діяльності, це також права на свободу слова, інформації, думки. У галузі політичних прав здавна існувала дискримінація жінок, нерідко закріплена законом. Політична історія суспільства розвивається в певному напрямів – від стану, коли стартові умови учасників політичної гри були абсолютно нерівними, до стану, коли шанси зближуються, хоча досягнення повної рівності залишається проблематичним.

Питання політичних прав жінок розглядаються у багатьох міжнародних документах з прав людини. Першим міжнародним документом, де було проголошено, що політичні права жінок повинні заслуговувати на загальну повагу, що вони притаманні жінці у тій же мірі, в якій притаманні будь-який вільній особі, стала Загальна декларації прав людини 1948 р. (ст.21). На розвиток її положень у 1952 р. було прийнято Конвенцію ООН “Про політичні права жінок”^·. Відповідно до Конвенції (ст.1), жінкам належить право голосувати на усіх виборах на рівних із чоловіками умовах, без жодної дискримінації. Жінки можуть бути обрані на рівних із чоловіками умовах в усі встановлені національним законом установи, що потребують виборів (ст.2). У ст.3 Конвенції проголошується право жінок на рівних із чоловіками умовах обіймати посади на суспільно-державній службі і виконувати всі суспільно-державні функції, встановлені національним законом. У ст.33 передбачено право жінок посідати на рівних з чоловіками умовах, без будь-якої дискримінації, усі посади на громадсько-державній службі і виконувати усі суспільно-державні функції, які встановлено національним законом. Реалізація цього права забезпечує жінці можливість брати участь у керуванні державою на всіх рівнях.

Таким чином, сформовано достатню правову базу, яка гарантує жінкам рівні права з чоловіками у сфері політики. Але складність полягає не стільки в юридичному проголошенні рівноправності у політичній сфері, скільки в фактичному втіленні положень міжнародних документів у життя, у формуванні механізмів здійснення закріплених юридичних прав. Так, проблема надання певних переваг жінкам у політичній сфері у вигляді квотування або інших позитивних дій порушується у Конвенції “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”.

Доступність охорони здоров'я – це необхідна умова для користування іншими правами людини. Хоча існують розбіжності в питанні про те, чи є охорона здоров'я правом людини, проте майже ніхто не заперечує загальновизнаного факту: перешкоди на шляху до повноцінної охорони здоров'я заважають жінкам у використанні інших прав людини. Проте потреби самих жінок в охороні їхнього здоров'я часто належною мірою не задовольняються. У ст.12 Міжнародного пакту про соціальні, економічні і культурні права визнається право кожної людини на найвищий рівень фізичного і розумового здоров'я. Але до цього Пакту не приєдналося чимало країн – членів ООН, зокрема, багато західних країн.

Право на здоров’я складно реалізовувати, оскільки непросто визначити ступінь відповідальності особи за своє здоров’я і відповідальності держави за нього. Ці питання знайшли слабкіше відображення в міжнародних документах, а ніж проблеми реалізації прав жінок у сфері зайнятості або в політичній сфері. Фактично, про них стали активно говорити та писати в останнє десятиліття ХХ ст. Значний внесок у формулювання концепції прав на здоров’я внесли всесвітні конференції ООН з прав людини та народонаселення (1993 та 1994 р.), Четверта Всесвітня Конференція зі становища жінок (1995).

Не можна обминути увагою міжнародні правові норми щодо дотримання та захисту прав жінок з обмеженою працездатністю і жінок похилого віку. Термін "обмежена працездатність" передбачає наявність уроджених або набутих розумових, фізичних і психологічних особливостей. Нерідко "обмежена” замінюють на "альтернативна". На практиці дуже важко розрізнити дискримінацію з боку суспільства стосовно людей з обмеженою працездатністю, обмеження їхніх прав унаслідок стереотипів і упереджень, а також обмеження у зв’язку зі станом здоров'я або психіки. У таких ситуаціях йдеться про переплетення і накладення один на одного дискримінаційних чинників: статева приналежність, обмежена працездатність, інші чинники сприяють дискримінації, розвитку упереджень і негативного ставлення до таких жінок. Мало які з міжнародних документів приділяють увагу проблемам прав осіб з обмеженою працездатністю. Один з таких документів, до якого включено відповідну статтю, – Європейська соціальна хартія (ст.15 “Право фізично і розумово непрацездатних осіб на фахову підготовку, відновлення працездатності і повернення до громадського життя”), відповідно до якої необхідно вживати належні заходи для організації навчальних закладів, державних або приватних спеціалізованих установ, для працевлаштування непрацездатних осіб, створення спеціалізованих служб із працевлаштування, установ із спеціальними умовами праці, заохочення роботодавців приймати інвалідів на роботу.

Справедливість вимог жінок з обмеженою працездатністю у боротьбі за свої права висвітлена також в Стандартних правилах створення рівних можливостей для інвалідів. Попри свій рекомендаційний характер, Стандартні правила передбачають прийняття державами серйозних моральних та політичних зобов’язань по створенню рівних можливостей для інвалідів. Вони також є основою, надійним орієнтиром у діяльності громадських організацій інвалідів. Необхідно лобіювати повну відповідність до положень Стандартних правил вже прийнятих та діючих законів стосовно інвалідів. Україні також необхідно розробити законодавчу базу та програми щодо поліпшення становища жінок з обмеженою працездатністю, для чого, перш за все, слід провести дослідження, як національне законодавство долає дискримінацію щодо дівчат і жінок з інвалідністю.

Серед людей похилого віку переважають жінки, середня тривалість життя яких є істотно вищою, ніж у чоловіків. "В міру зростання тривалості життя і збільшення кількості жінок похилого віку, проблеми їхнього здоров'я заслуговують на більш пильну увагу", підкреслюється в Пекінській Платформі дій (ст.101). Визнання закріплених у міжнародних документах прав на охорону здоров’я, репродуктивних прав, а також спроби їх реалізації є безумовним свідченням просування країни до ідеалів соціальної та правової держави.

Права жінок нерідко порушуються не з боку держави, а конкретними особами, включаючи членів сімей. Документи щодо людських прав визнають, що сім’я є природною та фундаментальною групою, яка є основою суспільства і підлягає захисту з боку держави. Уряди, однак, повинні балансувати між цими зобов’язаннями і зобов’язаннями захищати права членів сімей як індивідів. Загальна декларація прав людини містить положення, що стосуються захисту прав людини на утворення сім’ї і вступу в шлюб (ст.12), підкреслюючи, що “сім'я є природним та основним осередком суспільства, і має право на захист з боку суспільства і держави” (ст.16).

Що означає для жінок мати рівність у сім'ї? Одна точка зору полягає в тому, що жінки мають рівність у шлюбі і сім'ї, коли вони мають такі ж права, як і чоловіки. Влада може накладати обмеження на шлюб і сім’ю, якщо ці обмеження однаковою мірою стосуються як чоловіків, так і жінок. Інша інтерпретація поняття рівності – це те, що жінки зможуть мати рівність у шлюбі і сім'ї тільки тоді, коли зміняться інститути, закони і практика, що пригноблюють жінок у сім'ї. При такому підході не береться до уваги питання про те, чи рівноправні в сім'ї чоловік і жінка, а замість цього вивчають усі структури і правила, що зберігають дисбаланс влади в сім'ї. Відповідно до цієї точки зору, уряд може проводити політику, спрямовану тільки на жінок, і приймати відповідні закони, якщо вони покликані боротися з низьким статусом жінки в сім'ї. Третій, відмінний від першого та другого, підхід проголошує: рівність у сім'ї означає надану жінкам і чоловікам можливість приймати рішення самим, без державного контролю. Відповідно до цієї точки зору всяке втручання уряду в справи сім'ї є обмеженням прав людини.

У сімейному житті жінки нерідко потерпають від насильства, хоча останнє не обмежене виключно сімейною сферою. Дослідження питання правового захисту від насильства – одна з актуальних проблем сучасності, оскільки насильство щодо жінки є не лише приватною справою особи. Термін “насильство” має широке тлумачення в міжнародних документах, зокрема, в Декларації про викоренення насильства щодо жінок та в матеріалах Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок (Пекін, 1995 р.): “як будь-який здійснений на основі статевої ознаки акт насильства, який завдає або може завдати шкоди фізичному, статевому чи психологічному здоров’ю жінки або страждання, а також погрози здійснення таких актів, примушування або свавільне позбавлення свободи, чи то в суспільному, чи в особистому житті” [403, c. 66].

Насильство стосовно жінок упродовж обумовлене головним чином усталеними традиціями, воно поглиблюється такими факторами, як: почуття сорому, яке не дозволяє жінкам повідомляти про деякі акти, що здійснюються щодо них; відсутність доступу до юридичної інформації, допомоги або захисту; відсутність законів, які фактично забороняють насильство щодо жінок; нездатність реформувати існуюче законодавство; недостатні зусилля з боку державних органів щодо сприяння розповсюдженню інформації про існуючі закони і забезпечення їх дотримання; відсутність просвітницьких та інших заходів з усунення причин та наслідків насильства тощо. Однак, на основі принципу відповідальності держави перед своїми громадянами, який закріплено в міжнародних конвенціях, стало можливим перенесення розгляду насильства проти жінок з “приватної” до “громадської” сфери. Ліквідація насильства та досягнення рівності – це взаємопов’язані процеси.

Досвід впровадження до порядку денного проблем жіночих людських прав свідчить, що це тривалий та дуже напружений процес, який вимагає значних зусиль з боку усіх демократично налаштованих верств населення. Існують різні, часто протилежні точки зору. Так, обмеження прав людини тільки громадською сферою виключає сімейні відносини. Тому останні, включаючи проблеми насильства, розглядаються у світлі такого підходу як проблеми, що перебувають за межами прав людини. Але впевнено перемагає інший підхід: насильство в приватній сфері визнано порушенням прав людини, яких також повинні дотримуватися і контроль за цим теж повинен здійснюватися державою. ООН та інші міжнародні і регіональні органи зобов'язані розглядати акти насильства над жінками як порушення прав людини і ставитися до цього відповідним чином.

Перший рішучий прорив відбувся у 1992 р., коли ООН утворила контрольну комісію з питань виконання Конвенції “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” і дала їй особливе завдання виявляти факти насильства проти жінок і визначити обов'язки держави для запобігання таким злочинам. Потім були зроблені наступні кроки: у Віденську Декларацію і Програму дій було включено розділ про насильство над жінками (1993 р.); у 1993 р. ООН прийняла спеціальну Декларацію про викорінення насильства щодо жінок; у 1994 р. ООН призначила спеціального Доповідача з питань насильства над жінками (для збору й опрацювання інформації).

Декларація ґрунтується на універсальності загальнолюдських прав і необхідності утвердження для жінок прав і принципів рівності, безпеки, свободи, недоторканності і гідності. У документі підкреслюється необхідність розробки глобального механізму подолання насильства проти жінок, у якому особливе місце приділяється неурядовим жіночим організаціям.

В останні десятиліття прийнято цілу низку міжнародних угод, конвенцій, договорів, що були спрямовані на запобігання торгівлі жінками. Найбільш вагомі серед них – Конвенція ООН “Про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами” (1949 р.) [252], Конвенція ООН "Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок" (1979 р.), Підсумкові матеріали Четвертої всесвітньої конференції зі становища жінок у Пекіні (1995 р.), Гаазька міністерська декларація (1997 р.) [134], Конвенція ООН “Про боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю” (2000 р.) та додаткові протоколи до неї [250], Брюссельська декларація (2002 р.). Проблема міжнародних документів у сфері боротьби з торгівлею людьми, зокрема жінками та дітьми, знайшла досить широке відбиття у вітчизняній правовій літературі. Велися активні дискусії серед науковців щодо використання термінології “торгівля людьми” та “торгівля жінками”, “сексуальна експлуатація”, “особа, що потерпіла від торгівлі людьми”, досліджувалися різноманітні підходи щодо вивчення та опису феномену торгівлі людьми (Т.Беккер [429] , К.Левченко [299, 304, c. 190-194]). Аналізувалися також переваги та недоліки як міжнародного (О.М. Бандурка [174], Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв [368, 369], В.І. Оліфер ), так і національних законодавств, у тому числі українського (В.М. Куц [273, 274], Н.О. Гуторова [160], Б.В.Лизогуб [320], Я.Г.Лизогуб [321-323], А.М. Орлеан [386]).

У 1949 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами (ратифікована СРСР 15 листопада 1954 р., чинності для СРСР та України набрала 15 лютого 1955 р.). В її преамбулі підкреслюється, що “проституція і зло, яке супроводжує її, і яким є торгівля людьми, що має на меті проституцію, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім'ї і суспільства” [423, с.11]. Конвенція досить ретельно проаналізована фахівцями, виявлені її сильні та слабкі сторони [495, 331, 285, с. 108-111].

Кримінальними злочинами міжнародного характеру, відповідно до цієї Конвенції були визнані: звідництво, умовляння або спокушання з метою використання у проституції іншої особи, навіть за згодою цією особи та експлуатація проституції іншими особами, навіть за згодою цієї особи (ст.1); утримування будинків розпусти або управління ними, участь в їх фінансуванні (ст.2); передача в оренду або в найм приміщення для використання з метою проституції (ст.2), а також співучасть у цих діяннях, їх підготовка (ст.ст.3–4). У Конвенції зроблено наголос на забороні сексуальної експлуатації, використанні жінки в проституції та сексуальній індустрії. Крім цього, Конвенція спрямована і на боротьбу з будь-якою формою проституції – не тільки примусової, але й добровільної (ст.ст.1,2). Ця Конвенція вимагала від держав, які її підписали, трактувати як злочинців звідників, осіб, які використовують проституцію з метою наживи, утримувачів будинків розпусти, а також їхніх співучасників. Водночас загальна ідеологія Конвенції, що базується на засудженні будь-якої форми проституції, незалежно від того, чи є вона добровільною чи ні, веде до формування репресивних стратегій щодо жінок, котрі займалися проституцією та котрі були примушені до занять проституцією.

Конвенція 1949 р. зіграла свою позитивну роль у формуванні розуміння необхідності боротьби із торгівлею людьми, але згодом її трактування злочину та стратегії боротьби з ним перестали відповідати життєвим реаліям та ідеології документів з прав людини. Ця Конвенція звела весь феномен торгівлі людьми виключно до торгівлі жінками з метою використання у проституції, що є дуже вузьким трактуванням проблеми, замінюючи одну групу понять іншими. Це веде не тільки до неправильного трактування самого феномена торгівлі людьми, але й до формування неефективних стратегій боротьби з ним. Конвенції бракує також уваги до потерпілих від торгівлі людьми. Права жінки – жертви сексуального бізнесу – прописані в ній недостатньо. Все це обумовило необхідність розробки та прийняття нових документів, які б формулювали сучасні стратегії боротьби з торгівлею людьми та запобігання цьому явищу, не порушуючи прав людини.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1994 р., яка виходить за межі вузького погляду на торгівлю людьми тільки як на торгівлю жінками з метою проституції, поєднує різні аспекти примусової праці та практики обману. Резолюція Європейського парламенту (1996 р.) містить заклик до прийняття нової конвенції ООН, до зміни застарілої та неефективної Конвенції 1949 р. Конкретні кроки на шляху формування діючих механізмів запропоновано країнам-учасницям Пекінської конференції. Ідеологія Пекінської конференції була використана у розробці заходів для запобігання торгівлі жінками на рівні європейських держав, зокрема у Гаазькій міністерській декларації (1997 р.).

Метою прийняття Гаазької міністерської декларації була підтримка подальших дій щодо попередження, розслідування і покарання, а також надання необхідної допомоги і підтримки жертвам торгівлі в узгодженні з відповідними правовими та бюджетними нормами і компетенціями, як на національному, так і на європейському рівнях. У ній запропоновано цілий ряд заходів – на рівні Європи, Європейської співдружності, країн-кандидатів у члени Співдружності. Ці дії передбачалися на основі двосторонніх угод між державами й усередині однієї держави [134, с. 26].

Останній документ – Конвенція ООН по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю та додатковий “Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покаранні за неї, що доповнює конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності”.

Досягненням Протоколу є формулювання правничого визначення торгівлі людьми (ст.3). “Торгівля людьми” означає здійснювані з метою експлуатації вербування, перевезення, передачу, приховування або одержання людей шляхом загрози силою або її застосування або інших форм примусу, викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою або уразливістю положення, або шляхом підкупу, у вигляді платежів або вигод, для одержання згоди особи, яка контролює іншу особу. Експлуатація включає, як мінімум, експлуатацію проституції інших осіб або інші форми сексуальної експлуатації, примусову працю або послуги, рабство або звичаї, подібні з рабством, підневільний стан або вилучення органів; згода жертви торгівлі людьми на заплановану експлуатацію, про яку йдеться в підпункті (a) цієї статті, не береться до уваги, якщо було використано будь-який із заходів впливу, зазначених у підпункті (a).

Фактично вперше на міжнародному рівні з’являється загальновизнане визначення торгівлі людьми, яке охоплює всі її прояви та різновиди. Поява цього визначення мало значну методологічну настанову, оскільки, як було показано вище, використання помилкових або неповних визначень може тягнути за собою формування неадекватних заходів протидії.

Оскільки міжнародне право є важливим джерелом формування національної правової системи, воно передбачає пряме входження у норми національного права, має перевагу над національним правом, регулює не тільки міждержавні відносини, але й впливає на відносини у середині конкретної країни, на систему національного права, проявляється при визначенні методологічних підходів, головних принципів, цілей, завдань, напрямків і шляхів розробки та впровадження ґендерної політики, стимулює підвищення ефективності державного управління цими процесами, важливими орієнтирами виступають міжнародні документи з прав людини, прав жінок та з питань ґендерної рівності.

Проведений огляд засвідчує, що на міжнародному рівні існує великий арсенал правових інструментів та засобів, які допомагають державам у процесі формування як національного законодавства, так і механізмів його реалізації. Застосування історико-правових методів дослідження дозволяє зробити висновок про постійний процес розвитку нормативної бази на міжнародному рівні, використання різних концептуальних підходів та парадигм, що може вести до вияву внутрішніх суперечностей в системі самого міжнародного законодавства.

Огляд роботи міжнародних організацій, зокрема, таких як Організація Об’єднаних Націй, Міжнародна організація праці, Рада Європи продемонстрував активний процес “входження” у їх діяльність та нормотворчість ґендерної проблематики, тривання пошуків з визначення концептуальних підходів, розробки загальних положень політики, пропозицій щодо її інституціонального забезпечення тощо. Виростаючи на основі проблеми прав жінок, ґендерний підхід до проблем рівності у якості базового використовує принцип захисту прав людини і прав жінок як складової частини прав людини. Саме тому проблема концептуалізації прав жінок у міжнародних документах є логічною складовою дослідження процесів управління ґендерною політикою. Міжнародні документи не є самодостатніми. Їх роль полягає у впливі на формування правового поля держав, які підписали документи, на нормативно-правове забезпечення на національному рівні. Цим питанням присвячені два наступні підрозділи дослідження.