1.4.2. Ґендерна політика та політика стосовно жінок: визначення та співідношення

При розгляді питань щодо форм та методів управління у сфері розвитку державної ґендерної політики, заходів щодо досягнення цілей, важливо чітко уявляти зміст кожного використуваного поняття.

Особливо важливим є розкриття взаємозв’язку понять “ґендерна політика” та “політика стосовно жінок”, оскільки вони становлять серцевину дослідження. Основною джерельно-матеріальною базою цього аналізу будуть два проекти документів, що розроблялися творчими колективами, у тому числі за участю дисертанта, які створювались за ініціативою Державного комітету у справах сім’ї та молоді в Державному інституті проблем сім’ї та молоді. Цими документами є проект Концепції поліпшення становища жінок у суспільстві [257 ]та проект стратегічних напрямів державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності.

“Політика стосовно жінок (політика щодо жінок) визначається в проекті Концепції поліпшення становища жінок у суспільстві, низці інших документів як комплексна цілеспрямована діяльність держави щодо кожної жіночої особистості, жіноцтва та питань співпраці з жіночим рухом у цілому, яка ставить за мету ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок у суспільстві, формування механізмів, які складають основу дотримання жіночих людських прав для покращення становища жіноцтва та суспільства в цілому завдяки розкриттю потенціалу жінок; це правові, політичні, економічні, соціальні заходи та дії, спрямовані на жінок як соціально-демографічну групу в суспільстві. Нерідко замість нього вживається термін “жіноча політика”. Але застосування терміну “жіноча політика” вважаємо недостатнім, оскільки який би позитивний зміст ми не намагалися вкласти в це поняття, існуючий стереотип одразу відкидає його зі сфери політичної чи державної діяльності до сфери побутової.

Здійснення “політики щодо жінок” значною мірою визначається роллю жінок у житті суспільства: виконання репродуктивної функції робить жінок водночас як шанованою, так і незахищеною частиною суспільства.

Зміст терміну “політика щодо жінок” здебільшого ототожнюється в науковій літературі та політико-правовій практиці, з одного боку, з “політикою стосовно сім’ї та жінок”, захистом материнства, і, з іншого боку, з терміном “політика дотримання прав жінок”. Питання інтересів жінок при цьому є певною мірою проблематичним, оскільки часто залишається незрозумілим, з чиїх позицій вони (інтереси) формулюються – жінок, держави, чоловіків тощо. Вважаємо, якщо політика, висловлена в термінах “політика стосовно жінок”, пов’язана з певними заходами щодо захисту материнства, надання відпусток та пільг, тоді вона відповідає традиційному (патріархальному) погляду на соціальні ролі та призначення жінки у суспільстві. В іншому контексті це поняття може розглядатися як синонім поняття “політика в інтересах жінок”; тоді метою виступає встановлення рівноправності з чоловіками та ліквідація статевої дискримінації у суспільстві. Можна стверджувати, що в сучасному українському контексті ці поняття є синонімічними.

Формування в Україні державної політики стосовно сім’ї та жінок в кінці 90-х рр. ХХ ст. було визнано одним із пріоритетних напрямів діяльності всіх державних структур. Відповідно до Декларації про загальні засади державної політики стосовно сім’ї та жінок в Україні [21], формування такої політики передбачає: забезпечення рівних прав жінок та чоловіків згідно з основними правами та свободами людини; підвищення статусу сім’ї та жінки в суспільстві; забезпечення сприятливих умов для всебічного розвитку сім'ї та її членів, реалізації економічних, соціальних і демографічних функцій сім'ї як основи суспільства; стимулювання самореалізації жінки в суспільстві; становлення сім’ї як основної ланки держави, відповідальності батьків за сімейний добробут та створення нормальних умов для життя і виховання дітей у сім'ї.

Концептуальні засади державної політики стосовно жінок були визначені у проекті Концепції державної політики щодо жінок, яка розроблялася протягом 1998–1999 рр. творчим колективом, створеним при Державному інституті проблем сім’ї та молоді Міністерством України у справах сім’ї та молоді. Кабінетом Міністрів України проект концепції було подано на розгляд Верховній Раді України, але він тоді не пройшов першого читання. У період трансформації Міністерства (потім Державного комітету) у справах сім’ї та молоді у Державний комітет молодіжної політики, спорту та туризму процес просування Концепції уповільнився. У 2002 р. при відновленні Державного комітету України у справах сім’ї та молоді вже була зрозумілою необхідність наповнення Концепції новим ідеологічним змістом, що знайшло відбиття в розробці та просуванні Закону “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок” [203], який буде проаналізовано у другому розділі дисертації. Тим не менше, робота над проектом Концепції була важливим етапом в усвідомленні суті та змісту державної політики щодо жінок, узагальненням кращого досвіду. Вона дала можливість систематизувати знання та дослідження наукових фахівців та практичні напрацювання у цій сфері.

Відповідно до проекту Концепції, об`єктом державної політики стосовно жінок є жінки України, державні, суспільні та громадянські інститути, функціонування яких безпосередньо стосується створення умов для забезпечення прав людини, принципу партнерських стосунків у соціумі, реалізації рівних прав на працю, освіту, охорону здоров`я та материнства, а також для забезпечення соціального захисту, духовного, культурного, фізичного та творчого особистого розвитку жінок.

У цьому документі систематизовані та представлені основні завдання державної політики стосовно жінок. Вони полягають у тому, щоб узгодити позиції документів державної нормативно-правової бази щодо становища жінок з вимогами міжнародного законодавства для забезпечення дотримання прав жінок у єдності з правами та основними свободами людини; створити правові норми, необхідні для здійснення на практиці конституційного принципу рівних прав та рівних можливостей; забезпечити умови для повноправної участі жінок у прийнятті рішень на всіх рівнях управлінської діяльності; відроджувати і розвивати історичні, культурні, духовні традиції ставлення до жінки в суспільстві; формувати громадську думку щодо державної політики стосовно жінок; сприяти забезпеченню та контролю за дотриманням рівних прав на ринку праці; забезпечити охорону здоров`я жінок та безпечне материнство, сприяти розвитку інфраструктури здоров`я суспільства; відпрацювати нормативні акти та механізми їх втілення для запобігання насильства стосовно жінок; підвищувати правову грамотність жінок стосовно їх власних юридичних прав; забезпечити координацію дій та заходів державної політики стосовно жінок на національному, регіональному та міжнародному рівнях.

Вже тоді були проголошені деякі основні принципи державної політики стосовно жінок: принцип рівних можливостей, прав та свобод; принцип паритетних стосунків між чоловіком і жінкою; принцип соціальної справедливості та неприпустимості дискримінації жінок; принцип соціального захисту та пріоритетності материнства та інтересів сім`ї; принцип стабільності та відповідності державної політики стосовно жінок положенням міжнародних правових актів. Аналіз показує, що задекларовані принципи державної політики переростають межі виключно “політики стосовно жінок”, що є безсумнівно позитивним фактом, який підтверджує об’єктивну необхідність просування від політики щодо жінок (захисту жінок, поліпшення становища жінок тощо) до політики сприяння ґендерній рівності (ґендерної політики) (див. рис.1. Соціально-політичні орієнтири державної політики щодо жінок в Україні). Можна також зробити висновок про суперечливість задекларованих принципів: зокрема, принципи рівних можливостей та паритетних стосунків суперечать принципу пріоритетності материнства.

Рис.1-1. Соціально-політичні

орієнтири державної політики щодо жінок в Україні

З’ясування пріоритетних напрямів державної політики стосовно жінок є важливим кроком на шляху порівняльного аналізу двох типів політики – політики стосовно жінок та ґендерної. Воно дає можливість також виявити зв’язок та відмінності між цими двома типами політики. Основними завданнями державної політики стосовно жінок в Україні є дотримання прав жінок у єдності з правами та основними свободами людини; забезпечення умов для повноправної участі жінок у прийнятті рішень на всіх рівнях управлінської діяльності; підвищення статусу жінки в суспільстві; формування державою необхідних умов жінкам для реалізації власного потенціалу; забезпечення та контроль за дотриманням рівних прав на ринку праці; охорона здоров’я жінок та сприяння розвитку інфраструктури здоров’я суспільства та материнства; попередження насильства стосовно жінок та профілактика жіночої злочинності; ліквідація торгівлі жінками та надання допомоги потерпілим, створення реабілітаційних центрів для жінок, потерпілих від насильства.

Важливим теоретичним моментом, що викликає велику кількість дискусій, з’ясування якого є актуальним завданням нашого дослідження, є ототожнювання в політико-правовому дискурсі двох принципових напрямів політики – політики стосовно жінок та політики стосовно сім’ї. Таке теоретичне й практичне поєднання, як результат зберігання традиційного мислення та підходів до формулювання і вирішення “жіночого питання”, було характерним для перших років незалежної української держави початку 90-х рр., коли вся суть “політики стосовно жінок” зводилася до захисту материнства і дитинства. В той час смислове наповнення таких термінів, як “політика в інтересах жінок”, “політика стосовно жінок” взагалі не відокремлювалося від змісту поняття “політика в інтересах сім’ї та дітей”. Свідченням того є прийняття першої Програми поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства та дитинства у 1992 р. [47].

Поза сумнівом, сім’я – це дуже важлива сфера реалізації жіночої особистості. Але те ж саме можна сказати і про чоловіків. Тому зведення всіх проблем жінок до проблем сім’ї є некоректним. Жінки мають велику кількість соціальних проблем і поза сім’єю, і тому політику щодо жінок не можна обмежувати лише сімейною сферою. Тобто, сім’я – це тільки одна з можливих сфер реалізації жіночої особистості. Материнство – це не обов’язок, а в ідеалі – вільний вибір жінки. На жаль, не можна ще констатувати, що в громадський думці домінує розуміння права на репродуктивну автономію. Між тим, це є однією з важливих цінностей жінки в демократичному суспільстві. Сім’я має бути важливим об’єктом ґендерної політики. Дійсно, жiнкам потрiбнi пiльги та допомога на перiод вагiтностi та пологiв, але там, де мова йде про виховання, опікування здоров’ям дитини, тобто про соцiальну дiяльнiсть, повиннi братися до уваги права обох батькiв, що визнається у сучасних міжнародних документах з прав людини. Вiд того, що тiльки жiнкам надаються пiльги щодо виховання дiтей, нi в якій мiрi не виграє нi сім’я, нi суспiльство.

Позиція дисертанта в цьому питанні виходить з того, що сім’я повинна стати об’єктом ґендерної політики, оскільки сімейні відносини торкаються інтересів як чоловіків, так і жінок. Як на законодавчому рівні, так і у громадській свідомості необхідна ґендерна корекцiя цього питання: права та вiдповiдальнiсть за справи у сім’ї повинні покладатися не лише на жiнок, але й на чоловiкiв. Акценти треба змінити так, щоб поруч стояли не жінка та сім’я, а чоловік, жінка, сім’я.

З кінця 90-х рр. в Україні намічається цілком виправданий процес ідеологічного “розведення” “політики стосовно жінок” та “сімейної” політики. Декларації про зміни у стосунках жiнок та чоловiкiв, заяви про ґендерний консенсус стають надбанням української полiтичної ментальностi. Такі ідеологічні зміни знайшли відбиття у деяких прийнятих в Україні нормативно-правових актах. Так, прийнята Верховною Радою Україні 5 березня 1999 р. Декларація про загальні засади державної політики стосовно сім’ї та жінок в Україні вже знаходить деталізацію у двох різних документах – Концепції державної сімейної політики в Україні та Концепції поліпшення становища жінок та підвищення їх ролі в суспільстві (проект).

Рис.1-2. Розвиток концептуальних та програмних документів забезпечення державної політики стосовно жінок в Україні

Концепція щодо поліпшення становища жінок в Україні (проект)

Концепція державної сімейної політики в Україні

У свою чергу, деталізація положень цих документів, перехід на рівень практичних дій здійснювалися шляхом створення та затвердження Національних планів дій щодо поліпшення становища жінок, а також формуванням національних програм, таких як, наприклад, “Українська родина” (див.рис.2. Розвиток концептуальних та програмних документів забезпечення державної політики стосовно жінок в Україні).

Розробка теоретичних положень ґендерної проблематики, змістовне наповнення поняття “ґендерна політика” на міжнародному рівні, активізували розвиток концептуальних засад практичних змін у цьому напрямку в українському суспільстві. Якщо в 1997–2000 рр. в Україні реалізовувався перший Національний план дій, спрямований на поліпшення становища жінок [50], то другий Національний план дій на 2001–2005 рр. вже передбачає поряд з цією метою і впровадження ґендерної рівності в суспільстві [55].

Проведений аналіз концептуальних документів політики стосовно жінок в Україні дає можливість зробити висновок про те, що будуючись у цілому на ідеологічних засадах “політики стосовно жінок”, вони містять у собі суттєвий ґендерний компонент, методологічні засади для формування “політики в інтересах рівності” та ґендерної політики. Така подвійна орієнтація концептуальних документів, на перший погляд, може виявитися суперечливою. Але на нашу думку, вона демонструє сталий розвиток уявлень про основи та мету політики у цій сфері, які відображають загальносвітовий рух у цьому напрямку. Таким чином, у названих документах проголошуються більш широкі цілі та завдання, а також зміст політики, ніж вони закріплюються самою назвою.

Політика держави стосовно жінок може будуватися на основі різних принципових підходів: принципу соціального захисту (охоронна парадигма) та принципу надання й дотримання рівних можливостей (паритетна парадигма). Незалежно один від одного вони існують тільки в якості ідеальних моделей. Тому завдання науковців і політиків полягає в тому, щоб розробити такі напрямки політики, які б гармонійно поєднували ці два принципи. Тим більше, що перший якраз може розглядатися в якості інструменту для реалізації другого принципу. Рішуча відмова від політики соціального захисту, яка існує сьогодні на практиці, спроможна призвести до негативних наслідків і погіршення ситуації.

При порівнянні понять “ґендерна політика” та “політика в інтересах рівності статей” вважаємо, що перше поняття є більш широким, ніж друге. Обґрунтуванням цього твердження можуть послугувати наступні міркування. Ґендерна політика – це такий же конкретно-історичний феномен, як і інші соціальні феномени, і розглядати його потрібно саме в такому контексті. Сам по собі термін “ґендерна політика” може використовуватися двома шляхами – як ідеологічно навантажений та як ідеологічно нейтральний. У першому випадку “ґендерна політика” вже припускає свідоме врахування інтересів статей при прийнятті того чи іншого рішення, навіть позитивне навантаження, як і “політика в інтересах рівності” [296].

Другий можливий шлях використання цього поняття є, на нашу думку, ідеологічно нейтральним, і означає вплив певних соціальних та політичних дій на становище представників чоловічої та жіночої статей. Саме в такому контексті можна вести мову про ґендерну політику, наприклад, у Римській імперії або в Англії ХIХ ст., як про різні способи вирішення соціостатевих питань та їх наслідки для представників обох статей. Припускаючи саме таке визначення, можна сміливо заявляти, що політика завжди будувалась на основі застосування певних ґендерних конструктів, оскільки рішення, заходи, які ухвалювалися або здійснювалися в суспільстві, мали різний вплив на представників обох статей, навіть коли мова не йшла про їх особливості. Тому досить критичним має бути ставлення до “безґендерності” як юридичної та політичної позиції. Важко також погодитися з тезою про те, що майбутнє суспільство – це суспільство без ґендеру, яке в далекому майбутньому забезпечить “кращий контекст для розвитку людських здібностей та досягнення соціальної справедливості” [513, с. 910].

Підтвердження своєї позиції знаходимо в роботах різних авторів, зокрема М. Малишевої, яка вважає, що основний зміст сучасної ґендерної політики визначають “дії правлячих чоловічих еліт, які закріплюють їх владні позиції і контроль за розподілом людських та матеріальних ресурсів” [336, с.7], і що ґендерна політика не може бути зведеною лише до зміни вторинного статусу жінки на ринку праці або нерівноправного становища в родині. Широке трактування ґендерної політики означає, що “немає нічого в житті соціуму, що не могло б бути оціненим крізь призму становища людей обох статей”[336, с. 7]. Дослідниця виділяє три основні канали проведення такої політики: перший (і основний) утворюється найвищими посадовими особами, другий – диференційовані умови найму та використання робочої сили на ринку праці і третій – сім’я, яка відтворює ґендерні стереотипи відповідно до традиційних соціальних ролей у суспільстві [336, с. 7-9].

При цьому слід зауважити, що в широкому значенні цього терміну “ґендерна політика” не є синонімом терміну “політика в інтересах рівності жінок та чоловіків” [296]. Зміст “ґендерної політики” може бути різним, залежно від ідеологічних та політичних цілей, які переслідують свідомо чи несвідомо суб’єкти політики. Тому використання сьогодні у політичному дискурсі терміну “ґендерна політика” в якості пріоритету демократичних перетворень не є, на нашу думку, коректним без чіткого визначення його змісту. Говорячи “ґендерна політика”, потрібно зробити пояснення щодо ідеологічних орієнтирів та змісту такої політики. Тільки виходячи зі спрямованості на ліквідацію дискримінації за ознакою статі у суспільстві, можна вважати ґендерну політику орієнтиром для демократичного розвитку, вважати “політикою в інтересах рівності”. В контексті дисертаційного дослідження поняття “ґендерна політика”, “політика в інтересах рівності”, “політика забезпечення ґендерної рівності” розглядаються як синоніми.

На жаль, у суспільстві спостерігається не просто ототожнення двох підходів до визначення поняття “ґендерна політика”, та “ґендерний” взагалі, але й змішування всіх перелічених та проаналізованих вище визначень під парасолькою “жіночої політики” як “ґендерної політики”, або навпаки “ґендерної політики” як “політики стосовно жінок”. Така ситуація пов’язана, на нашу думку, з розквітом певного романтизму та ейфорії стосовно ґендерної теорії, ґендерного підходу, ґендерних досліджень та ґендерної політики (а, точніше, всього того, що має у своєму складі прикметник “ґендерний”) як до нових напрямків політико-правового знання, суспільного руху та соціальної практики.

Коли “жіноче питання” розглядається не як питання захисту прав жінок або особливих жіночих інтересів, але й як “питання рівності”, це вже можна визнавати як шлях включення чоловіків до процесу змін, до формування ґендерної політики. Політика щодо жінок в Україні (державна політика стосовно жінок) є водночас спрямованою на досягнення ґендерної рівності.

Суспільство має сприйняти як аксіому той факт, що жінки – активний суб’єкт громадянського суспільства та державотворення, а не лише об’єкт державного захисту. Саме такий підхід мусить стати вихідною позицію у формуванні державної ґендерної політики та впровадженні політики стосовно жінок. Схожі тенденції спостерігаються і на рівні міжнародних організацій, вони простежуються в практичних діях з розробки та впровадження політики в ряді держав Європи. Як наголошувалося вище, така ситуація на концептуальному рівні закріплена і в документах, прийнятих в Україні, що закладають теоретичні та концептуальні засади формування такої політики. Серед фахівців не є однозначними оцінки ситуації в Україні. Так, А. Олійник вважає, що в Україні “відсутні чітко вироблені й сформульовані політичні стратегії, спрямовані на втілення ґендерної рівності. На втілення рівних прав і свобод жінки і чоловіка не є чітко орієнтована і правова політика. Відсутні ґендерні підходи і ґендерні стратегії в національному законодавстві” [379, с. 6]. О. Руднєва у свою чергу захищає тезу про ґендерну рівність як принцип українського права [464, с. 103-106]. Тому для розвитку ґендерної політики в Україні, на нашу думку, необхідним є прийняття окремого ґендерного законодавства; розвиток цього процесу планується дослідити у другому розділі.

Введення конструкту “ґендерна політика” як синоніму “політика в інтересах рівності”, на нашу думку, дає можливість зняти певні теоретичні протиріччя, оскільки врахування ґендерної проблематики означає, що погляди, досвід, знання та інтереси як жінок, так і чоловіків, у повній мірі беруться до уваги при розробці політики, плануванні і прийнятті рішень. Принцип ґендерної рівності розглядається сьогодні світовим співтовариством у першу чергу як політичне питання, яке вимагає значно розширеної сфери застосування – не тільки в інтересах жінок, а й в інтересах чоловіків і всього суспільства в цілому. Крім того, включення ґендерних аспектів у різні сфери розвитку забезпечує ефективне досягнення інших соціальних та економічних цілей [510, с. 124].

Державне управління тісно пов’язане з розробкою державної стратегії та проведенням повсякденної публічної політики. Формування сучасного концептуального забезпечення політики є нелегкою справою. І суттєвою допомогою в ньому може стати, по-перше, ґендерний аналіз законодавства, тому що отримані у процесі такого аналізу результати не лише відкривають політикам широту ґендерного бачення суспільної та приватної сфери, але й доводять необхідність змін у становищі чоловіків та жінок в Україні. По-друге, це теоретичні дослідження засобів та механізмів реалізації ґендерної політики в суспільстві, особливостей державного управління процесами її формування, розвитку та впровадження, а також наслідків виконання ґендерних стратегій. Але при цьому виникає також необхідність розробки оптимального балансу для співвідношення політичного та бюрократичного аспектів у процесі реалізації державної влади, на якому наголошують вчені та практики.

Колективом науковців Державного інституту проблем сім’ї та молоді та Українського інституту соціальних досліджень на початку 2003 р. з залученням громадських діячів було розроблено проект Стратегічних напрямів державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності з урахуванням суттєвих зрушень у сприйнятті ґендерної проблематики, змін пріоритетних напрямків реалізації політики стосовно жінок і чоловіків на міжнародному та національному рівнях [442].

Проект Стратегічних напрямів державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності визначає основні завдання діяльності органів законодавчої, виконавчої і судової влади, а також громадянського суспільства в напрямку становлення та розвитку ґендерної демократії в Україні. Цим документом декларуються основні стратегічні підходи державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності в українському суспільстві. Як зауважують автори, положення цього документу мають використовуватися для подальшої розробки законодавчих та інших нормативних актів з питань ґендерної рівності [442, с.2].

В основу документу покладено сформований на європейському рівні та проаналізований у попередньому параграфі комплексний підхід до інтегрування ґендерної проблематики, який передбачає реорганізацію, поліпшення, удосконалення й оцінку процесів прийняття рішень з метою впровадження принципу ґендерної рівності в усі сфери державної політики, які прямо чи опосередковано стосуються життя жінок і чоловіків. При цьому принцип ґендерної рівності поєднується з традиційним принципом підтримки жінок, який не втратив своєї актуальності в Україні з огляду на те, що жінки ще займають нижчі, ніж чоловіки, позиції в соціальній, економічній і політичній структурах українського суспільства. Проаналізуємо визначення державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності, як його подано у Проекті. Державна політика щодо забезпечення ґендерної рівності визначається тут як комплексна, цілеспрямована діяльність держави, яка здійснюється через законодавчу, виконавчу і судову гілки влади як на національному, так і на регіональному рівнях на основі врахування ґендерного аналізу, і спрямована на ліквідацію всіх форм дискримінації за ознакою статі та досягнення рівного розподілу економічних, соціальних і політичних ресурсів між жінками та чоловіками.

Метою державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності є гарантування прав і свобод жінок і чоловіків України відповідно до Загальної декларації прав людини та інших міжнародних норм законодавства з питань ґендерної рівності, рівних можливостей у користуванні цими правами і свободами.

Об’єктом державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності є жінки й чоловіки України як рівноправні особистості в системі демократичних відносин, а також державні та громадські інституції, діяльність яких спрямована на формування засад ґендерної демократії в українському суспільстві.

Суб’єктом державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності є органи влади усіх рівнів, підприємства та організації усіх форм власності і напрямів діяльності, політичні партії, професійні спілки, релігійні конфесії, міжнародні представництва, які офіційно визнаються і діють в Україні.

Основними пріоритетами державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності визначені: узгодження державної правової бази щодо питань ґендерної рівності з вимогами міжнародного законодавства для забезпечення дотримання прав жінок і чоловіків в єдності з основними правами та свободами людини; створення правових норм, необхідних для здійснення на практиці конституційного принципу рівних прав та можливостей; забезпечення координації діяльності суб’єктів державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності на локальному, регіональному, національному та міжнародному рівнях; забезпечення умов для ліквідації всіх форм ґендерної дискримінації в українському суспільстві; сприяння забезпеченню та контролю за дотриманням рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в усіх сферах життя.

Далі в документі прописуються основні стратегічні напрями досягнення ґендерної рівності: забезпечення ґендерного паритету у рівні життя; забезпечення рівних прав і можливостей статей у всіх сферах життя суспільства (правова сфера, система трудових та економічних відносин, сфера політичного і громадського життя, рівень прийняття рішень, сфера приватного життя, сфера охорони здоров’я, освіти і науки); сприяння трансформації ґендерних ролей і стереотипів; викорінення насильства, торгівлі і контрабанди людьми тощо, що є реальним втіленням комплексного підходу до ґендерних перетворень у суспільстві.

Розробка і прийняття Стратегічних напрямів державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності дозволить, на нашу думку, подолати негативну ситуацію, яку експерти оцінюють як “відсутність ґендерної політики”, яка лише починає набирати певного оформлення; відсутність чіткого визначення в політичних документах інтересів і потреб чоловічої та жіночої частин населення, характеру процесу їх ґендерних відносин, окреслених ґендерних цілей, ґендерного компоненту в державній і партійній політиці” [140, с. 29].

Водночас вважаємо за потрібне, використовуючи напрацювання творчого колективу, зробити певні уточнення та навести власні визначення. Так, узагальнення наведеного матеріалу дає можливість сформулювати основні принципи ґендерної політики, спрямованої на створення умов для забезпечення рівних прав та можливостей жінок:

1. Ґендерна політика мусить стати складовою (інтегральною) частиною усіх галузей політики в державі.

2. Впровадження ґендерної політики вимагає визнання того факту, що кожне політичне чи управлінське рішення має неоднаковий вплив на становище чоловіків і жінок.

3. Ґендерна політика не є тотожною політиці стосовно жінок, але остання на сучасному етапі є її невід’ємною складовою частиною.

4. Ґендерна політика передбачає застосування на певних умовах (тимчасово, для окремих груп населення, які перебували чи перебувають у дискримінованому стані) заходів, які базуються на застосуванні позитивної дискримінації для окремих груп.

5. Ґендерна політика є важливим напрямом державної політики, яка формується та впроваджується на національному, регіональному та місцевому рівнях.

6. Проведення ґендерної політики не означає того, що моделі соціальної поведінки чоловіків визнаються нормативними для жінок.

Ґендерну політику пропонуємо визначати як комплексну, цілеспрямовану діяльність держави, міжнародних та недержавних організацій, яка здійснюється ними безпосередньо та опосередковано на національному та регіональному рівнях і спрямована на інтегрування ґендерного підходу в усі сфери політики як засобу ліквідації всіх форм дискримінації за ознакою статі та досягнення рівного розподілу економічних, соціальних і політичних ресурсів між жінками чоловіками.

Мета впровадження політики, її цілі та завдання носять конкретно-історичний характер і обумовлюються найбільш гострими соціальними ґендерними проблемами, на подолання та вирішення яких на певному етапі суспільного розвитку має бути спрямована державна політика. Процес творення політики є довготривалим, і тому на різних етапах виникає потреба в уточнені цілей та завдань політичного розвитку. Мета ґендерної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства полягає в інтегруванні ґендерного підходу в усі сфери суспільного та політичного життя для ґарантування рівних прав та можливостей людини незалежно від статі у користуванні цими правами і свободами.

Необхідність втілення у життя ґендерної політики, спрямованої на досягнення рівних прав та рівних можливостей для жінок та чоловіків, базується не тільки на аргументі справедливості (рівні прав та можливості для кожної особи), але й на аргументі ефективності – невикористання великого потенціалу жінок у суспільному житті обертається втратою людських ресурсів у масштабі цілої держави.

Основні завдання державної ґендерної політики в Україні на сучасному етапі можуть бути сформульовані наступним чином:

1.Створення механізму виконання Україною основних положень Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”.

2.Оформлення концептуального забезпечення ґендерної політики.

3.Обґрунтування шляхів та ресурсів для інтеграції ґендерної політики та ґендерного підходу у всі сфери державної політики.

4.Вдосконалення національної законодавчої та нормативно-правової бази з урахуванням принципу ґендерної рівності, зокрема шляхом проведення ґендерної експертизи законодавства та втілення у життя її рекомендацій.

4.Створення та прийняття ґендерного законодавства, зокрема Закону України “Про державні гарантії рівних прав та можливостей чоловіків та жінок в Україні”.

5.Інституціональне забезпечення ґендерної політики на національному та регіональному рівнях.

6.Кадрове, науково-методичне та інформаційне забезпечення сучасної ґендерної політики.

7.Створення відповідної соціально-економічної, матеріально-технічної та інформаційної бази для здійснення ґендерної політики в Україні.

8.Впровадження регулярного моніторингу дотримання ґендерних принципів та використання ґендерно чутливої статистики в усіх сферах державної політики,

9.Активізація діяльності громадянського суспільства у напрямку вирішення проблем формування ґендерного паритету.

10.Проведення організаційних заходів, спрямованих на підвищення ґендерної культури населення.

Формування ґендерної політики починається у межах державної політики стосовно жінок в Україні, виростає з неї, переростаючи її рамки, завдання, нормативно-правове забезпечення та організаційне оформлення. Витоком такого формування, вважаємо, є розуміння того факту, що одних позитивних змін у становищі жінок, без здійснення змін у становищі чоловіків, для демократичного розвитку суспільства недостатньо. Тому можна також зробити висновок, що ми спостерігаємо накладення у часі таких етапів та завдань ґендерної політики, як (1) концептуальне оформлення, (2) законодавче забезпечення, (3) формування відповідальних державних інституцій, (4) розвиток, (5) впровадження, (6) вдосконалення. Ці етапи накладаються один на один, іноді міняються місцями, іноді реалізується той етап, який у часі мав би слідувати після низки ще нереалізованих. На вирішення перелічених завдань спрямовують свою діяльність суб’єкти державної політики; ці завдання обумовлюють найбільш ефективні форми та методи впровадження політики, механізми взаємодії державних, недержавних та міжнародних організацій, які буде проаналізовано у третьому розділі дисертації.

* * *

Україна, відповідно до ст. 1 Конституції, є правовою соціальною державою. Прогнозувати перспективу як успішного розвитку України взагалі, так і впровадження державної політики щодо жінок та ґендерної політики, зокрема, можливо шляхом оптимального поєднання принципу демократизму та створення соціальної держави.

У розділі здійснено аналіз теоретичних засад теорії управління ґендерною політикою, виявлено прояви соціостатевої нерівності в сучасному українському суспільстві як соціальна основа формування ґендерної політики, визначено мету, цілі, напрями та принципи останньої.

У першому підрозділі “Політика та управління: уточнення понять” досліджено взаємозв’язок феноменів і понять “управління” та “політика”, виділені загальні етапи розвитку державної політики, у тому числі ґендерної, обґрунтовано необхідність вдосконалення управління процесами формування ґендерної політики в контексті прискорення адміністративної реформи в державі та демократичних перетворень. Серед різноманітних груп тлумачень, які пропонуються дослідниками в цілях дослідження інтерес становлять визначення політики як набору провідних ідей, інституціональних структур та процесу прийняття рішень. Вибір дисертанта зупинився на визначенні державної політики як відносно стабільної, організованої й цілеспрямованої діяльності (бездіяльності) державних інституцій, здійснюваної ними щодо певної суспільної проблеми. Також виявляється взаємозв’язок між державною політикою та державним управлінням, який полягає в тому, що останнє є владним механізмом впровадження державної політики, формою й засобом практичного втілення в життя державної політики, займає центральне місце у структурі процесу політики.

В результаті здійсненого огляду запропоновано алгоритм розгортання дисертаційного дослідження: аналіз концептуального обґрунтування ґендерної політики; прийняття нормативно-правового забезпечення ґендерної політики з урахуванням європейських та міжнародних стандартів та вимог міжнародних організацій; інституціонального оформлення політики; фінансового, кадрового, наукового, інформаційного забезпечення впровадження ґендерної політики; постановки та підтримки державно-правових експериментів; формування системи контролю за ходом реалізації ґендерної політики. На думку дисертанта, на відміну від інших напрямків державної політики, управління якими починається з формування нормативно-правового забезпечення, формування державної ґендерної політики має починатися з її концептуального забезпечення.

Другий підрозділ “Виявлення соціостатевої нерівності як соціальної основи формування ґендерної політики” присвячений огляду виявів ґендерної нерівності та соціально-правового становища жінок у сучасному суспільстві. Центральними питаннями розділу є висвітлення основних проявів ґендерної нерівності, що здійснюється через призму аналізу соціального становища жінок в українському суспільстві: проблем на ринку праці, участі в процесах ринкових перетворень в Україні, соціостатевого аналізу динаміки політичного простору, проблем здоров’я та репродуктивних прав жінок, їх сучасного правового стану, проявів насильства стосовно жінок. Такий підхід дисертант вважає виправданим як у силу історичної ситуації, коли прояви ґендерної дискримінації мали здебільшого характер дискримінації жінок, так і існуючих політико-правових підходів до розгляду цього питання.

Досліджуючи прояви дискримінації за ознакою статі в суспільстві, а також її форми, масштаби в сучасній Україні, дисертант приходить до висновку, що наявність дискримінації є проявом не тільки збереження патріархатних традицій та ґендерних стереотипів в суспільстві, але й недосконалості у використанні та застосуванні правових норм та здійсненні організаційно-управлінських заходів.

Подолання виявлених негативних явищ, визнання необхідності забезпечення гарантій рівних можливостей статей в суспільстві, мають знайти практичне втілення як на законодавчому, так і організаційному та управлінському рівнях, і складатимуть основну мету формування сучасної ґендерної політики в Україні.

Будь-яке правове та політичне рішення має коріння в історичному та культурному контексті. У підрозділі 1.3. “Права людини, права жінок та дискусії навколо рівності” в історико-правовому аспекті аналізується стан вивчення проблеми у наукових теоріях та доктринах (лібералізму (неолібералізму), консерватизму (неоконсерватизму), соціалізму, соціал-демократії), розвиток проблематики у сучасних теоріях, у тому числі, ґендерній теорії та фемінізмі. Проаналізувавши перелічені вище правові та соціально-політичні теорії, дисертант доводить, що методологічна основа дослідження має бути комплексною, базуватися на міждисциплінарному підході і використовувати новітні досягнення ґендерної теорії.

Дисертант досліджує сучасні правові концепції особливих прав (тобто прав, обумовлених існуванням спеціальних потреб людини), паритету, яка враховує різницю між статями, але стверджує, що вона не повинні бути перешкодою для рівного підходу до різних статей та можливості їх адаптації до сучасних українських умов.

Увага в підрозділі приділяється також філософсько-правовому визначенню поняття “рівність”. Після змістовного аналізу існуючих підходів дисертант доходить висновку, що сучасне розуміння рівності переростає законодавче закріплення рівності прав і вимагає їх гарантування для досягнення рівності можливостей жінок та чоловіків. Рівність прав не є самоціллю, вона існуватиме для вільної реалізації кожної людської особистості незалежно від статі, що саме і знайшло втілення у розширеному тлумаченні категорії “рівність” та у правовому принципі “рівних можливостей”.

Так, коли мова йде про рівність статей як ідеал суспільно-політичного розвитку, під цим поняттям можуть розумітися: а) формальна рівність (рівність юридична, закріплена законодавчо); б) рівність можливостей (надання певної законодавчо закріпленої переваги певній соціально-демографічній групі для створення однакових умов на старті з іншими групами); в) рівність результату (цілеспрямоване забезпечення ліквідування перешкод для конкуруючих сторін, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією).

Оскільки основними напрямами функціонування та здійснення державної влади є реалізація щоденної політико-правової практики, пов’язаної з діяльністю органів державної влади та прийняття політичних рішень, спрямованих на визначення стратегічних державотворчих і правотворчих орієнтирів, розроблення програм розвитку, у підрозділі

1.4. “Ґендерна політика: проблеми визначення” увага була приділена дослідженню проблем концептуального забезпечення процесів формування ґендерної політики в Україні.

Важливе місце належить параграфу 1.4.1. “Інтеграція України в Європейське співтовариство та пошук орієнтирів ґендерної політики”, оскільки для України постає необхідність гармонізації соціально-політичних, правових, економічних та інших інституцій, національного законодавства із загальноєвропейськими стандартами та вимогами. Серед вимог, які висуваються перед нашою країною для просування у число кандидатів до вступу у Європейське Співтовариство, однією з основних є забезпечення ґендерної рівності та дотримання прав чоловіків та жінок. Зроблений у дисертації аналіз документів Ради Європи виявив, що інтеграція ґендерної політики не відкидає або не робить непотрібною розробку конкретної політики у сфері захисту прав жінок. Визнання у документах Ради Європи можливості співіснування двох стратегічних напрямків (досягнення ґендерної рівності та поліпшення становища жінок) є принциповим для України, оскільки дає простір для узгодження національної та європейської політики.

У параграфі 1.4.2. “Ґендерна політика та політика стосовно жінок: проблеми співвідношення” здійснюється порівняльний аналіз існуючих у науковій літературі спроб тлумачення державної політики щодо жінок та ґендерної політики, а також запропоновано авторське визначення. Важливим методологічним висновком підрозділу, який покладено в основу подальшого аналізу, є виявлення одночасної нетотожності та взаємозв’язку політики щодо жінок та ґендерної політики. Проведений історико-правовий аналіз виявив, що поняття “політика в інтересах рівності” з’являється набагато пізніше, ніж “політика в інтересах жінок”. Але поступово акценти в практиці управління зміщуються з формування політики в інтересах жінок на інший тип політики – в інтересах рівності, що виявляється як на міжнародному, так і національному рівнях, і має стати орієнтиром для української держави.

Проведений аналіз концептуальних документів політики стосовно жінок та ґендерної політики в Україні, а саме Декларації про загальні засади державної політики стосовно сім’ї та жінок, Указу Президента України “Про поліпшення соціального становища жінок в Україні”, дає можливість зробити висновок про те, що будуючись у цілому на ідеологічних засадах “політики стосовно жінок”, вони містять у собі суттєвий ґендерний компонент, методологічні засади для формування “політики в інтересах рівності” та ґендерної політики. Така подвійна орієнтація концептуальних документів демонструє розвиток уявлень про основи та мету політики у цій сфері, які відображають загальносвітовий рух у цьому напрямку.

Дисертантом сформульовано цілі, завдання, принципи, напрямки ґендерної політики та подано її визначення, як комплексної, цілеспрямованої діяльності держави, яка здійснюється через законодавчу, виконавчу і судову гілки влади як на національному, так і на регіональному рівнях на основі врахування ґендерного аналізу, і спрямована на ліквідацію всіх форм дискримінації за ознакою статі та досягнення рівного розподілу економічних, соціальних і політичних ресурсів між жінками та чоловіками. Її мета визначається як інтегрування ґендерного підходу у всі сфери суспільного та політичного життя для гарантування рівних прав та можливостей людини незалежно від статі у користуванні цими правами і свободами.

Таким чином, в результаті проведеної роботи у першому розділі визначено та обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження; здійснено аналіз стану вивчення проблеми у правовій науці; розроблено основи теорії управління процесами формування ґендерної політики в Україні; розроблено та уточнено категоріальний апарат дослідження, визначено сутність понять “рівність”, “рівні права”, “державна політика стосовно жінок”, “ґендерна політика” “державне управління ґендерною політикою”, їх співвідношення між собою, а також цілі, завдання та напрямки реалізації ґендерної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства; введено в науковий обіг нові літературні джерела, перш за все іноземних авторів.

У політиків немає сумніву у європейському виборі України. Але для того, щоб він був не декларативною заявою, а реальним політичним та правовим орієнтиром для державного та суспільного розвитку, у тому числі й у галузі формування ґендерної політики в Україні, необхідним є здійснення системи політико-правових та організаційних заходів, серед яких можна виокремити:

- розповсюдження стратегічних європейських документів щодо ґендерної рівності;

- впровадження у навчальні програми підготовки та перепідготовки кадрів органів державного управління вивчення основних принципів європейської політики досягнення ґендерної рівності;

- проведення семінарів та конференцій з питань гармонізації європейського на українського національного законодавства щодо впровадження ґендерної рівності;

- проведення соціологічних, правових та політологічних досліджень із зазначених вище питань.

В Україні формується розуміння необхідності здійснення виваженого збалансованого підходу до цієї проблеми. Ця збалансованість повинна відображатися і в теорії, і на практиці – від вирішення теоретичної проблеми щодо міри і ступеня втручання держави у формування суспільних відносин, до суто практичного завдання – формування відповідного механізму реалізації ґендерної політики в Україні.