<<
>>

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження в дисертації обґрунтовуються наступні основні положення, висновки та пропозиції.

1. Підсудність – це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції.

Інститут підсудності має подвійну правову природу, що проявляється в його одночасному закріплені як в процесуальному праві, так і в судоустрої.

2. Правила підсудності визначають стійкій юридичний зв’язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в сфері юстиції. Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по першій інстанції; лежать в основі права особи на законного суддю; сприяють досягненню завдань кримінального судочинства; підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя; є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини; забезпечують реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та можуть виступати елементом регулювання міжнародних відносин. Правила підсудності чітко окреслюють суверенне право держави на здійснення правосуддя в межах своєї території.

3. З юридичної природи правил підсудності випливають такі основні положення, що складають зміст принципу законного судді.

1. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом.

2. Кожна людина заздалегідь має право знати, який суд і в якому складі у відповідності із законом може розглядати справу, якщо така виникне.

3. Суд не тільки вправі, а й зобов’язаний ухилитися від розв’язання справ, йому не підсудних, і навпаки суд не вправі ухилитися від розв’язання підсудних йому справ і зобов’язаний прийняти їх до свого провадження; тільки при наявності законних підстав, відкривається шлях до переносу справи до іншого суду.

4. Цьому праву та обов’язку суду відповідає обов’язок сторін підкоритися вимогам “належного” суду, тобто компетентного суду, а також право вимагати суду незалежного і неупередженого.

5. Питання про підсудність можуть бути порушені не тільки сторонами, а й судом.

6. Вказані питання можуть бути порушені в будь-який момент провадження.

7. Взаємна згода сторін на зміну законної підсудності справи, як загальне правило, не може мати ніякого процесуального значення. Publicum jus pactis privatorum mutari non potest[51].

8. Закони, що визначають межи (обсяг) влади суду, не повинні тлумачитись розширено. Суд може прийняти до свого розгляду лише ті справи, до розгляду яких він уповноважений законом. Підсудність повинна бути точно встановлена в законі, а не визначатися стосовно конкретної справи, наприклад, за ознакою її “особливої складності”, “виняткового громадського значення” або “доцільності”. Lex simper cera est[52].

9. Суд сам повинен вирішувати, чи підсудна йому справа, що надійшла на його розгляд, не звертаючись до посередництва або вказівок вищого суду. Кожен суд повинен знати закони (jura novit curia).

10. В основі рішення суду про підсудність повинен бути той акт, який визнається законним приводом до початку справи. До перевірки цього акту по суті, як і обставин, що в ньому викладені, суд може приступити тільки попередньо, отже до визнання справи підсудної саме цьому суду, він сприймає на віру викладенні обставини, не розпочинаючи їх дослідження на достовірність.

11. Підсудність справи може бути змінена тільки на підставі об’єктивних чинників, встановлених в процесуальному законі і не повинна залежати від суб’єктивного угляду суду чи прокурора.

4. З огляду на значення принципу законного судді доцільно закріпити його в Конституції України та КПК України. Зокрема, норму, згідно якої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом, має сенс включити до статті 55 Основного Закону.

5. Підсудність як історичне явище слід розглядати в нерозривному зв’язку із тими конкретно-історичними умовами, в яких вона функціонує, враховуючи економічні, соціально-політичні зміни в суспільстві та обумовлених ними зміни в організації судової системи. В історії людства інститут підсудності нерідко використовувався в суто політичних цілях для обґрунтування введення надзвичайних судів та розширення юрисдикції військових судів.

6. В сучасних умовах можна виділити такі відносно самостійні види підсудності: добровільна та обов’язкова (необхідна), звичайна та надзвичайна, загальна та особлива (спеціальна), персональна, предметна (родова, реальна), територіальна (місцева), виключна, альтернативна та за зв’язком справ.

7. Правила предметної підсудності залежать від суспільно-політичних процесів, визначаються повноваженнями суду та правовими критеріями, що встановлюють тяжкість вчиненого злочину шляхом кваліфікації за статтями кримінального закону і ґрунтуються на таких ознаках як тяжкість покарання та вид (род) скоєного злочину. Застосування в чинному законодавстві суми приєднаного до кримінальної справи цивільного позову в якості критерію розмежування предметної підсудності є недоцільним.

8. З огляду на доцільність виконання апеляційними та касаційними судами лише власних функціональних повноважень, слід визнати розгляд справ по першій інстанції виключною компетенцією місцевих судів. Існуюча підсудність справ апеляційним судам може розглядатись лише як виключення щодо обмеженого і чітко визначеного кола справ від якої, згодом, варто відмовитись. За таких умов правила предметної підсудності будуть здійснювати розподіл справ між різними складами суду, а у випадку впровадження мирової юстиції – також між загальними та мировими судами.

Необґрунтованим видається запропоноване суб’єктами законодавчої ініціативи в ст. 326 проекту КПК України істотне розширення повноважень апеляційних судів щодо розгляду справ по суті. Зокрема, кримінальні справи, у яких містяться відомості, що становлять державну таємницю, доцільно передати на розгляд не апеляційних судів, як це пропонується в п.

2 ст. 326 проекту КПК, а створеному в місцевих судах спеціалізованому складу суддів, юрисдикція якого має поширюватись на територію діяльності кількох місцевих судів.

З часом слід також виключити норму, згідно якої Верховний Суд України дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину (ч. 6 ст. 111 Конституції України, п.п. 3 п. 2 ст. 47 Закону „Про судоустрій України”). На нинішньому етапі доцільно передбачити в КПК спеціальні процесуальні гарантії, які б мінімізували вплив цього висновку на суддів, що будуть розглядати таку справу по першій інстанції.

9. Створення системи мирових судів є одним з найбільш оптимальних шляхів розвитку судоустрою та судочинства в напрямку організації ефективного правосуддя. На розгляд мирових судів слід віднести кримінальні справи про злочини за які може бути призначене максимальне покарання, яке не перевищує двох років позбавлення волі, а також справи приватного обвинувачення та справи, які підлягають закриттю при досягненні мирової угоди. Всі інші справи розглядатимуться по першій інстанції місцевими загальними судами, а апеляційні та касаційний суди здійснюватимуть лише, відповідно, апеляційне та касаційне провадження.

10. Підсудність кримінальної справи та її зміна має бути чітко визначена законом, а не встановлюватись за суб’єктивними ознаками доцільності. З метою дотримання принципу законного судді слід виключити в статті 34 КПК України частину другу і в статті 232 КПК України частину третю та відмовитись від впровадження подібних норм у проекті КПК. Визначення підсудності повинно бути обумовлено об’єктивними чинниками, а не залежати від суддівського чи прокурорського угляду. Тому вже зараз повинен бути встановлений мораторій на вилучення апеляційним судом (ч. 2 ст. 34 КПК) чи прокурором (ст. 232 КПК) справ з підсудності місцевих судів.

11. Розмежування повноважень судів однієї ланки в межах окремої судової підсистеми здійснюється за правилами територіальної підсудності.

Основною ознакою (підставою), яка визначає територіальну підсудність справ є місце скоєння злочину; допоміжними, згідно закону, є: місце закінчення дізнання чи досудового слідства в даній справі, місце проживання чи роботи обвинуваченого, а також місце знаходження більшості свідків. Крім того, теорії кримінального процесу відомі і інші ознаки територіальної підсудності: місце затримання, перебування та проживання обвинуваченого, місце знаходження (проживання) потерпілого, місце виявлення злочину, місце порушення кримінальної справи, місце розповсюдження злочину, місце народження обвинуваченого, які потребують глибокого аналізу при подальшому удосконаленні чинного кримінально-процесуального законодавства, враховуючи, в тому числі, тенденції зближення з процесуальними системами країн Європи.

12. Місцем вчинення тривалих злочинів є місце, де скоєно злочинний акт, з якого він почався, у випадку продовжуваних злочинів - де скоєні останні дії, а у випадку злочинної бездіяльності – де особа повинна була вчинити необхідні дії або де настав суспільно небезпечний результат. Місцем вчинення злочину за співучастю слід вважати те місце, де виконавець здійснив і закінчив свої суспільно-небезпечні дії. Якщо в різний час і в різних місцях скоєно декілька злочинів, то справа підсудна суду, в районі діяльності якого був скоєний останній злочин.

З метою конкретизації правил територіальної підсудності доцільно доповнити ст. 327 проекту КПК пунктом “3” в якому зазначити: ”Кримінальна справа про злочин, який був розпочатий у районі діяльності одного суду, а закінчений в районі діяльності іншого, розглядається судом, в районі діяльності якого злочин був закінчений або припинений”.

13. В законодавчій та судовій практиці склалась тенденція недооцінки значення територіальної підсудності, що не виключає можливість вирішення питання про передачу справи в той чи інший суд довільно, на підставі суб’єктивних уявлень посадових осіб, які діють поза рамками судової процедури. З метою подолання подібної практики пропонуємо внести до проекту КПК України наступні зміни і доповнення:

1) викласти п.

1. ст. 328 проекту КПК в новій редакції, яка б точно визначала перелік підстав зміни територіальної підсудності, основними з яких виступають:

– відвід або самовідвід одного чи декількох суддів у відповідності з обставинами і порядком чітко визначених в окремих статтях КПК, якими виключається участь судді в розгляді справи, внаслідок чого не має можливості замінити їх іншими суддями (в т.ч. якщо у суді, якому підсудна справа не вистачає суддів для її розгляду);

– місце знаходження (проживання чи роботи) більшості учасників кримінального судочинства (обвинуваченого, потерпілого, свідків) за межами території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду, при наявності ініціативи всіх обвинувачених, вираженої у клопотанні;

– введення режиму надзвичайного стану;

2) закріпити за сторонами право ініціації зміни територіальної підсудності;

3) доповнити п.п. 2, 3, 4 ст. 328 вимогою: “...на підставах, вказаних в частині першій даної статті, про що виноситься постанова” або викласти дану вимогу в окремому п’ятому пункті.

Керуючись цими правилами, у випадку порушення територіальної підсудності, суд може розглянути справу тільки, якщо сторони не заперечують проти цього, а, отже таке порушення може бути обґрунтуванням для оскарження вироку як такого, що винесений незаконним судом.

14. Науково обґрунтоване використання спеціальної або персональної підсудності та побудова системи судів за принципом спеціалізації в жодному разі не означає, що при розгляді справ має місце відхилення від загальних демократичних принципів, зокрема, принципу рівності громадян перед законом і судом, оскільки вони діють в рамках співвідношення загального і виключного. Спеціальна та персональна підсудність як інструменти побудови процесуальної форми та системи судових установ дозволяють забезпечити соціально корисний ефект за умови їх застосування лише в тих виключних випадках, коли це соціально обумовлено, дозволяє врахувати принципові відмінності правовідносин, є економічно обґрунтованим і дає додаткові можливості для забезпечення справедливого правосуддя.

Перелік осіб, до яких застосовуються правила спеціальної та персональної підсудності, має бути обмеженим і чітко визначеним. Тому, застосування персональної підсудності щодо “... службових осіб, які займають особливо відповідальне становище”, запропоноване суб’єктами законотворчості до ст. 326 проекту КПК України, є необґрунтованим. З цих же підстав слід виключити з п. 2 ст. 325 проекту КПК, в якій визначається підсудність справ військовим судам, наступну фразу: „... та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України”.

15. Основну формулу визначення підсудності кримінальних справ військовим судам слід сформулювати наступним чином: військові суди розглядають всі справи про військові злочини, які вчиненні визначеним законом колом військовослужбовців та військовозобов’язаних.

Підсудність військовим судам має подвійний характер: реальний і потенційний. За звичайних умов коло підсудних військовим судам справ повинно бути обмежене і у визначених законом випадках розширюватись до чітко встановлених меж. Неврахування екстраординарних ситуацій, за яких діяльність “цивільних” судів є малоефективною або взагалі неможливою, може призвести до перевтілення військових судів у надзвичайні, що, як свідчить історія, вже не раз відбувалось.

16. Враховуючи тенденцію розширення участі України у миротворчих операціях за кордоном, доцільно включити до проекту КПК наступну норму: „Військовим судам, які дислокуються за межами території України, підсудні кримінальні справи про передбачені Кримінальним кодексом України злочини, скоєні військовослужбовцями Збройних Сил України на території країни дислокації військового формування, або вчинені при виконанні службових обов’язків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України”.

17. Військові суди слід віднести до спеціалізованих, для чого необхідно виключити друге речення п. 1 ст. 19 Закону України „Про судоустрій України”, згідно якого військові суди належать до загальних судів, та викласти пункт 2 цієї статті в такій редакції: „Спеціалізованими судами є військові, господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди”.

18. Специфіка такого особливого суб’єкта кримінального переслідування як неповнолітній вимагає і специфічну систему правосуддя, яка реалізується шляхом створення автономної підсистеми спеціалізованих судів у справах неповнолітніх з особливими правилами судочинства та участі фахівців в галузі педагогіки та психології. Повноваження цих судів визначаються правилами персональної підсудності, відповідно до яких ювенальні суди розглядають справи про злочини, вчинені особами певного віку (зазвичай до 18 років). За такої ситуації правила предметної підсудності диференціюють склад суду в залежності від роду злочину, вчиненого неповнолітнім. В ювенальних судах колегіальний склад суду має застосовуватись більш широко ніж в загальних судах, що виступає додатковою процесуальною гарантією забезпечення прав та законних інтересів неповнолітніх. Якщо відповідно до правил підсудності за зв’язком справ неповнолітній підлягає віданню загального суду, то за ним має переходити комплекс додаткових гарантій, зокрема, розгляд справи колегіальним складом суду.

Спеціалізація ювенальних судів передбачає необхідність застосування відповідних знань особами, які здійснюють правосуддя. В Україні судді та народні засідателі мають проходити додаткову підготовку з питань психології неповнолітніх, а програма юридичної освіти має включати спеціальний навчальний курс. Крім того, обрання народних засідателів для ювенальних судів із загальних списків має передбачати обмеження щодо осіб позбавлених батьківських прав, а також щодо осіб, які раніше притягались до кримінальної відповідальності. Народними засідателями в цих судах повинні бути, перш за все, особи, які мають власних дітей або досвід їх виховання. Доцільно також формувати склад суду з представників різних статей, враховуючи існуючи психологічні відмінності у чоловіків та жінок.

19. Аналіз вітчизняних та зарубіжних наукових праць, а також законодавчої практики свідчить про те, що під особливими судами історично розуміються суди спеціалізовані. Тому з метою усунення термінологічних та змістовних непорозумінь слід змінити редакцію ч. 5 ст. 125 Конституції України та відповідної їй ч. 4 ст. 3 Закону України “Про судоустрій України” і викласти їх в наступній редакції: “Створення надзвичайних судів не допускається”. Тим самим буде проведена чітка межа між спеціальною та надзвичайною підсудністю.

20. Надзвичайним визнається суд, створений для розгляду конкретної справи (групи справ) за особливим розпорядженням верховної державної влади або уповноваженої нею особи, а також постійно діючий суд, звичайно спеціалізований (особливий), на розгляд якого владним велінням передані окремі справи, які за загальними правилами йому не підсудні. Вказаним судам властиві такі взаємопов’язані ознаки: особливі політичні задачі, спрощений процесуальний порядок розгляду справ, спеціально підібраний склад суду, ігнорування принципів рівності громадян перед законом і судом та законного судді, залежність суду від органів виконавчої влади та недотримання ряду інших демократичних принципів правосуддя. Всі ці ознаки як в сукупності так і окремо визначають надзвичайну підсудність справи суду.

Як свідчить історичний досвід потреба у створенні надзвичайних судів виникає в умовах запровадження воєнного стану та інших надзвичайних обставин. За своєю суттю інститут військової юстиції найкраще пристосований для застосування екстраординарної підсудності, шляхом надання військовим судам на розгляд справ, які за звичайних умов їм непідсудні.

21. Підсудність за зв’язком справ має забезпечити дію правил, згідно яких у випадку конкуренції за предметною підсудністю справа розглядається вищим судом; територіальною підсудністю – судом, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин; спеціальною або персональною підсудністю – загальним, а не спеціалізованим (військовим чи ювенальним) судом. При цьому, підсудність справ загальному суду (звичайна підсудність) має пріоритет над підсудністю справ спеціалізованим судам (спеціальною підсудністю військовим та ювенальним судам).

Пропонується об’єднати вказані правила підсудності за зв’язком справ в одній статті і викласти їх у такій редакції:

Стаття _____ Підсудність за зв’язком справ

1. Якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні судам різного рівня, справа розглядається судом вищого рівня.

2. У разі об’єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню однієї або декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці справи підсудні різним однонайменним судам, справу розглядає той суд, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин. У разі, коли вчинено кілька злочинів однакової тяжкості, справа розглядається судом, у районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство, або за місцем знаходження більшості свідків чи потерпілих.

3. При обвинувачені групи осіб, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна військовому суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається військовим судом при відсутності заперечень особи, яка не є суб’єктом військового злочину. При наявності заперечень зі сторони вказаної особи кримінальна справа щодо неї виділяється в окреме провадження і розглядається відповідним загальним невійськовим судом. У випадку, якщо виділення кримінальної справи в окреме провадження неможливо, дана кримінальна справа у відношенні всіх осіб розглядається відповідним загальним невійськовим судом. Розгляд кримінальних справ військовими судами у відношенні осіб, які не є суб’єктами військового злочину не допускається, за винятком випадків, передбачених цією статтею.

22. Визначення підсудності кримінальної справи вимагає в сучасних умовах встановлення не тільки конкретного суду, а й складу цього суду. Інститут підсудності доповнюється новим елементом – підсудністю справ різним складам суду. Теорія процесу та законодавча практика висуває такі критерії розмежування підсудності справ різним складам суду: матеріально-правові властивості справи, основним критерієм яких є тяжкість злочину, що характеризується максимальною мірою покарання за його скоєння; процесуальні властивості, в основу яких покладені такі критерії як волевиявлення сторін та суду; персональні ознаки особи підсудного; ланка судової системи, в якій розглядається справа по першій інстанції. В цьому плані існуюча в Україні система критеріїв розподілу підсудності між одноособовим і колегіальним складами суду потребує належного впорядкування з використанням альтернативних процесуальних форм та наданням обвинуваченим права вибору.

При встановленні підсудності справ різним складам суду є обґрунтованим застосування правил альтернативної підсудності, які надають особі можливість обрати компетентний, на її думку, склад суду і забезпечують її суб’єктивне право на „свого” суддю. Альтернативна підсудність в даному випадку проявляється у праві сторін вимагати розгляд справи в колегіальному порядку одним з таких складів: або суддями та народними засідателями, або колегією професійних суддів, або судом присяжних.

23. Встановлена статтею 17 КПК України гранична межа підсудності справ одноособово судді у вигляді десяти років позбавлення волі (а при відсутності клопотання підсудного і понад десять років) є надзвичайно високою і не відповідає вітчизняній та світовій практиці. Отже, підсудність суду в складі одноособового судді повинна бути обмежена справами про злочини невеликої тяжкості, за скоєння яких максимальне покарання не перевищує трьох років.

24. Існуюча в Україні практика обмеження участі народу у здійснені правосуддя є необґрунтованою. Коло справ підсудних колегіальному складу суду за участю народного елементу повинно бути максимально розширено, зокрема, слід передати на розгляд суду присяжних справи про особливо тяжкі злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років.

25. Панівною ознакою визначення підсудності справи суду присяжних є максимальна міра покарання передбачена кримінальним законом за скоєння даного діяння, проте необхідні і додаткові ознаки, направлені на розширення або звуження підсудності присяжним засідателям окремих категорій справ. Обґрунтованим випадком розширення підсудності суду присяжних є віднесення на його розгляд справ про злочини неповнолітніх, що набуває своєї актуальності у разі впровадження ювенальної юстиції. Звуження підсудності суду присяжних слід застосувати щодо військових судів, де впровадження цього інституту не відповідає його правовій суті. Здійснення правосуддя професійними військовими суддями, наділеними комплексом процесуальних гарантій незалежності, є найбільш оптимальним шляхом розвитку військової юстиції.

26. Впровадження суду присяжних повинно проходити одночасно на всій території України, а не поетапно в окремих областях, що дозволить забезпечити право особи на здійснення правосуддя законним складом суду та дозволить запобігти виникненню практики передачі кримінальних справ з суду одного регіону (де відсутній суд присяжних) до іншого (де суд присяжних діє).

27. Норми Конституції, які визнають право особи на захист своїх прав і свобод в суді, в тому числі суді присяжних, є чинним конституційним правом, що створює ситуацію, коли у особи є право, але влада відмовляється його забезпечити. Спираючись на пряму дію норм Конституції України (статті 8, 21, 55, частини 4 статті 124, частини 2 статті 129), обвинувачений має право вимагати розгляду його справи судом присяжних у випадку, якщо за скоєний ним злочин передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Проте, враховуючи відсутність на даний час законодавчої бази для створення і діяльності суду за участю присяжних і необхідність дотримання діючого порядку судочинства, судам слід приймати такі справи до свого провадження, однак, обмежитись у винесенні найвищої міри покарання. Йдеться про введення мораторію на довічне позбавлення волі до прийняття відповідного закону, що забезпечить права і гарантії особи при здійсненні правосуддя в повному обсязі. Це дає також підстави визнати попередні вироки, що карали до найвищої міри покарання незаконними і такими, що підлягають скасуванню.

<< | >>
Источник: ОВЕРЧУК СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПІДСУДНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ - 2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. 55. Порядок складання висновків і пропозицій по результатам ревізії
  2. 13.3. Висновки і пропозиції за результатами ревізії
  3. 4. Оцінка та використання висновку експерта у кримінальному процесі.
  4. Оцінка висновків експертизи.
  5. Оцінка висновків експертизи.
  6. Оцінка висновків експертизи.
  7. ВИСНОВКИ
  8. ВИСНОВКИ
  9. ВИСНОВКИ
  10. Висновки до розділу 2
  11. Висновки до розділу 3
  12. ВИСНОВКИ
  13. Висновки до розділу 3
  14. ВИСНОВКИ
  15. Висновки до першого розділу