1.3. Види підсудності та проблеми її класифікації
Складовою частиною розвитку інституту підсудності є її диференціація на окремі види. Це, в свою чергу, обумовлювалось і історичними факторами, і особливістю становлення процесуальної форми, і обставинами політичного та соціального характеру.
Як наслідок - виникнення одних видів підсудності і зникнення інших. В усіх випадках, коли класифікація на види не довільна, а ґрунтується на ознаках, суттєвих для даного явища, висвітлює закони зв’язку між видами, процеси переходу в ході розвитку від одного виду до іншого, її дослідження має цінне пізнавальне та практичне значення. При цьому, завжди слід враховувати, що межи між видами, як правило, мають досить умовний та відносний характер. Останнє нерідко спричиняє в науковій літературі суттєві спори з даного предмету.Подальше вивчення проблем класифікації підсудності дозволить виробити науково обґрунтовані рекомендації найбільш доцільного, такого, що відповідає потребам розвитку нашого суспільства, розподілу справ між судами. Правильний вибір того чи іншого виду підсудності забезпечує можливість активно впливати на процес розширення правозастосовчої діяльності судів, посилити правові гарантії законності розгляду окремих категорій справ та підвищити правовий захист публічних і приватних інтересів. Нарешті, розробка питання про види підсудності відкриває додаткові можливості для удосконалення законодавства, що регулює підсудність.
В процесуальній літературі можна зустріти різні варіанти класифікації підсудності. Одні автори кладуть в основу своєї класифікації види підсудності, а інші її ознаки. Однак, навряд чи доцільно інтерпретувати види підсудності як її ознаки. По-перше, ознаки характеризують певні сторони, властивості, якості підсудності в цілому, а отже і кожного її виду зокрема. По-друге, термін „ознака” використовуються для характеристики юридичних властивостей самої справи, а вид також визначає повноваження судового органу по її розгляду і вирішенню та має тісний зв’язок з судовою системою.
При цьому ознаки, що характеризують юридичну властивість справи і в залежності від яких визначається той чи інший вид підсудності, можуть бути основні та допоміжні, тобто їх може бути декілька[13]. Так, наприклад, територіальна підсудність визначається не тільки такою основною ознакою, що характеризує юридичну властивість справи, як місце вчинення злочину, а й допоміжною: місце закінчення дізнання або досудового слідства. Слід також зазначити, що саме термін „види”, а не „ознаки” використовується і при визначенні підвідомчості та підслідності.Таким чином, при виділенні видів підсудності за вихідну може бути обрана та теза, що вид підсудності розмежовує повноваження (юрисдикцію) судів в залежності від юридичних властивостей справи.
Враховуючи, що підсудність має зв’язок як з процесуальними, так і з організаційними аспектами, то і види підсудності також торкаються питань компетенції, юрисдикції суду та його місця в судовій системі. Ознаки і властивості суду були покладені в основу визначення видів підсудності правознавцями Російської імперії, зокрема, І. Ніколаєвим, В.К. Случевським, І.Я. Фойницьким. В радянський період судової моносистемності ця ідея була підтримана М.О. Чельцовим. В сучасних реаліях судової реформи неврахування процесуального або судоустрійного фактору, призводить до часткового, одностороннього розуміння інституту підсудності. Лише врахування всіх ознак і властивостей, що впливають на формування виду підсудності як в процесуальному праві, так і в судоустрої, надає можливість цілісного висвітлення вищевказаного інституту. Слід також зазначити, що різні автори вкладають в один і той же вид підсудності іноді зовсім протилежне його розуміння та по своєму визначають співвідношення видів підсудності.
Найбільш простим засобом визначення підсудності було б надати вирішення цього питання на розсуд сторін. В цих випадках говорять про підсудність добровільну, про forum voluntarium. Ідея останньої не здається у власному розумінні вирішенням проблеми підсудності, так як в кожному випадку перекладає на учасників процесу вирішення питання про те, який суд найбільш пристосований для даної справи.
Сучасне право не може рахуватись з forum voluntarium як загальним засобом визначення підсудності. Цей тип є допустимим нині тільки в якості допоміжної основи у випадках, що не є особливо важливими. В справах, що мають різко окреслений публічний характер, такий шлях є неприпустимий. Так, в кримінальному судочинстві Російської імперії вибір підсудності мав місце тільки у виняткових випадках, наприклад, у справах про прелюбодіяння, коли потерпілому надавався вибір між духовним та мирським судами (ст. 1016 СКС) [257, с.118; 40, с.411-417][14].З цього приводу Б. Довкевич пише, що у кримінальних справах не може бути допущена так звана добровільна підсудність; не можна самому собі обрати суд того чи іншого роду [75, с.57]. В свою чергу, Л.Є. Володимиров зазначає: „Подсудность, какъ публичное учреждение подобно всемъ другимъ положениямъ государственнаго и уголовнаго права, не можетъ быть изменяема по воле и желанию лица. Jus publicun est, quod volumtate privatorum abrogari nequit. Эта аксиома римского права имеетъ полное применение къ подсудности” [260, с.98].
Добровільній підсудності протиставляється необхідна, обов'язкова (forum necessaria), яка припускає точне визначення суду, призначеного для вирішення відповідних справ. Добровільна та обов'язкова підсудність в основі своїй мають волю закону, але першу законодавець допускає або при взаємній згоді сторін, тоді вже йдеться про договірну підсудність, або при односторонньому бажанні одної з сторін, переважно позивача (обвинувача), тоді говоримо про альтернативну підсудність; а другу він зазначає сам. В кримінальних справах обвинувач, що замінює позивача виступає як представник загального, а не приватного інтересу; його свавілля обмежується державою, суттєво зацікавленої в тому, щоб кримінальні справи провадились відповідними їм судами. Саме тому в кримінальному процесі на відміну від цивільного немає місця добровільній підсудності; тут не допускається свавільне розширення відомства (підсудності) одних судів за рахунок інших [260, c.89].
Саме тому ніхто з сучасних вчених процесуалістів не пропонує встановлювати цей вид підсудності в кримінальному процесі. Винятком може слугувати підсудність передбачена в статті 39 КПК України, щодо визначення підсудності справ, які належать до компетенції декількох однонайменних судів. У Науково-практичному коментарі КПК України вказується, що в даному випадку йдеться про альтернативну підсудність [152, c.71].Підсудність також поділяється на звичайну (forum ordinarium), яка ґрунтується на приписах законодавства, що встановлюють наперед для цілого ряду справ, та надзвичайну (forum extraordinarium), яка ґрунтується на постановах, що видаються для даної справи, ad hos [272, c.213; 260, с.89-90]. Надзвичайна (неординарна) підсудність є “білою плямою” в сучасній юридичній літературі і потребує подальшого повного висвітлення.
В свою чергу, звичайна підсудність розпадається на загальну (forum commune) та особливу або спеціальну (forum privilegiatum). Перша діє як загальне правило, друга, складає виняток з неї, що ґрунтується не на постановах, які відносяться до одиничних справ (як надзвичайна підсудність), а на правилах (нормах) закону, що передбачає цілі типи та види справ за їх змістом, за особами, що беруть в них участь або за обставинами місця і часу [164, c.191]. „Если же подсудность определяется законом, - пише О.П.Чебишев-Дмітрієв, - имеющимъ частный характеръ (jus singulare), и делающимъ изъятие изъ общихъ правилъ для техъ или другихъ делъ, тогда является обыкновенная особенная (привилегированная) подсудность” [270, с.20]. Lex specialis derogat genеrali[15].
Проте не всі правознавці визнають вказані види підсудності. Так, на думку Л.Н. Гусєва [65, с.19-20], виділення або конструювання особливих груп, видів правил підсудності, зокрема спеціальної та надзвичайної, є не досить обґрунтованими, оскільки предметний, персональний та територіальний види підсудності в достатній мірі відповідають завданням теоретичного і практичного визначення підсудності справи.
Він зазначає, що термін „спеціальна підсудність” сам по собі нічого не пояснює є безпідставним, так як будучи протиставленням загальній підсудності, він досить чітко вказує вже в одній своїй назві на свою сутність як особливого виду, що врегульовує підсудність справ з визначеними специфічними ознаками. Іншій аргумент, який відстоює Л.Н. Гусєв, будується на тому, що в наш час ніяких колегій по спеціальних справах на рівні обласних судів вже не існує і тому поняття „спеціальна підсудність” в цьому розумінні втратило всяке значення. Заперечуючи ці аргументи, слід зазначити, що види підсудності в юридичній науці не тимчасовий відбиток судової системи даної держави[16]. Вказані види слугують порівняльним протиставленням звичайній та загальній підсудності, тим самим встановлюючи межи їх дії. Існування спеціальної підсудності є необхідним як виду, що розмежовує владу загальних і спеціальних (спеціалізованих, особливих) судів та визначає компетенцію (юрисдикцію) кожного виду спеціального суду по розгляду справ в якості суду першої інстанції. Причому з цією метою використовуються й інші види підсудності, що приводить іноді до їх ототожнення (зокрема спеціальної та персональної підсудності), але всі вони розглядаються в сукупності і виключення хоча б одного з них призводить до викривленого розуміння підсудності.В юридичній літературі розрізняють ще так звану персональну підсудність, яка визначається виключно особливостями суб’єкта злочину або спірних правовідносин. В наукових працях висловлюються також точки зору, згідно з якими персональна підсудність входить в межі спеціальної, фактично є її частиною, або ж повністю ототожнюються ці види підсудності [105, с.450; 129, с.314; 253, с.241; 219, с.370]. Навряд чи слід визнати таку думку вірною.
Персональна підсудність є самостійним, самодостатнім видом. Цей вид підсудності представляє собою сукупність правил, норм, що визначають категорію судів, повноважних розглядати дану справу в залежності від службового, посадового та громадського положення особи (обвинуваченого) [65, c.24], інших її властивостей визначених в законодавстві.
Отже, персональна підсудність використовується для визначення приналежності справ для всіх видів судів, а не тільки спеціалізованих. Безумовно, саме цей вид є основним в розмежуванні підсудності загальних та військових судів, але й інші види підсудності разом з персональною, в своїй сукупності, визначають підсудність будь-якого суду, в тому числі спеціалізованого. Тобто підсудність справ суду встановлюється з врахуванням всіх видів підсудності, а кожний вид підсудності використовується для визначення підсудності справ для всіх судів. В оману вводить також і те, що при застосуванні персональної підсудності використовується в основному так званий спеціальний суб’єкт, тобто такий, що має особливі ознаки, які, згідно із законом, передбачають спеціальну підсудність його справ. Крім того, при визначенні підсудності спеціалізованих судів використовуються не тільки персональна, а й інші види підсудності. Але, якщо особа не наділена встановленими властивостями, то за персональною підсудністю її справа буде розглядатися загальним судом, а, отже, персональна підсудність застосовується і для загальних і для спеціалізованих судів, одночасно розмежовуючи їх.В основу розмежування підсудності справ окремим ланкам судової системи, перш за все, може бути покладена така ознака як вид скоєного злочину, який знаходить своє відображення в його кваліфікації за кримінальним законом. Визначення повноважень судів за цією ознакою в юридичній літературі отримало назву предметної, родової або реальної підсудності (forum reale, forum materiale)[17].
Зміст (предмет) конкретної справи лежить в основі визначення не тільки рівня, а й виду та складу суду, котрий повинен її розглянути. В наслідок цього в юридичній літературі отримала поширення позиція змішування функцій предметної та спеціальної підсудності. Так, за часів імперської Росії низка науковців встановлювала за предметною підсудністю завдання відмежування відомства звичайних судів від особливих. Зокрема, М.В. Духовськой зазначав: “По предметной подсудности ... компетенція уголовныхъ делъ делится между судами обыкновенными и особенными. Къ особеннымъ относятся: волостные, духовные, военные” [78, c.132]. Його думку підтримували І.Я. Фойницький [260, c.90], С.В. Познишев [181, c.160]. В радянський період вказана позиція також знайшла широку підтримку в науковій літературі. Такі відомі правознавці як М.С. Строгович, М.О. Чельцов в своїх роботах відзначали, що предметна підсудність встановлює до відання не тільки якої ланки судової системи, а й до якого виду судів відноситься розгляд даної справи. На їх думку саме родова підсудність визначає те, який вид суду буде розглядати справу: загальний чи військовий [225, c.146; 292, с.214]. Цієї ж точки зору дотримуються і деякі сучасні російські фахівці, зокрема, К.Ф. Гуценко [248, c.279].
Позиція вищевказаних науковців заслуговує на увагу, проте, враховуючи обґрунтоване існування спеціальної підсудності, вона потребує коригування. Констатація „злиття” предметної та спеціальної підсудності для нашої системи внаслідок визначення військових судів як складової частини загальних судів, ще не є підставою для відмови від спеціальної підсудності, яка, навіть за таких умов, виконує покладені на неї функції в повному об’ємі. Предметна підсудність не здатна повністю замінити спеціальну підсудність. Тим більш, що деякі з цих правознавців в своїх роботах паралельно з предметною підсудністю визначають і спеціальну як підсудність військових судів. Якщо стати на цю точку зору, то розмежування підсудності справ загальним та спеціалізованим судам здійснюється як предметною, так і спеціальною підсудністю, причому, на тих же підставах. Родова, спеціальна та інші види підсудності повинні виконувати тільки свої, властиві їм функції і завдання, а не дублювати один одного. Тільки чітка визначеність кожного виду може дати в їх об’єднаній сукупності конкретне визначення підсудності даної справи одному єдиному суду.
Отже, спеціальна підсудність визначає, який вид суду (підсистема судів) буде розглядати дану справу по першій інстанції, а предметна вказує, яка саме ланка цього суду є першою інстанцією.
До обґрунтування зазначеної позиції слід додати, що до ознак спеціальної підсудності може належати не тільки характер (род) справи як в предметній підсудності, а й інші: особливості суб’єкта, місце вчинення злочину та інші. Тобто до одного виду підсудності можуть належати ознаки, що використовуються іншими видами, що і призводить до плутанини в їх розмежуванні.
Іншим спірним питанням є співвідношення предметної та персональної підсудності. Застосування ознак суб’єкта в обох видах підсудності призвело в теорії кримінального процесу до невизначеності щодо критеріїв, покладених в основу предметної підсудності. В кримінальному процесі, на відміну від цивільного, ознаки суб’єкта злочину мають вагомий, безпосередній влив на визначення підсудності, а тому і виділяються в окремий вид – персональний. Але, зважаючи на те, що при кваліфікації злочину, яка є підґрунтям встановлення предметної підсудності, враховується також суб’єкт як елемент складу злочину, відповідно, і виникла суперечність поглядів щодо її ознак.
В дореволюційній літературі сформувалась позиція, згідно якої персональна підсудність входить до складу предметної, як її ознака і не виділяється в окремий вид. Цієї точки зору дотримувались найбільш авторитетні правознавці: М.М. Розін, І.Я. Фойницький, Г.С. Фельдштейн та ряд інших. Так, на думку І.Я. Фойницького, однією з підвалин предметної підсудності є особиста (forum ratione persone) [260, c.95]. Дещо по іншому розглядав це питання М.М. Розин, який вважав, що предметна підсудність визначається в залежності від особи обвинуваченого лише в окремих визначених випадках [200, c.237]. В свою чергу, С.В. Познишев визначив ознаки суб’єкта як складову природи діяння, нарівні з об’єктом і самим змістом діяння [181, c.160], тим самим впритул наблизившись до ідеї складу злочину та його кваліфікації. В радянський період остаточно відбулося відокремлення ознак суб’єкта злочину в окремий вид підсудності. Хоча деякі процесуалісти віднесли ці ознаки лише до спеціальної підсудності.
На відміну від предметної підсудності суб’єкт злочину в персональній підсудності є основним критерієм, що визначає суд в якому повинна бути розглянута справа. Тобто для безпосередньої вказівки суду достатньо тільки властивостей суб’єкта. При визначені предметної підсудності суб’єкт, як частина складу злочину, враховується при кваліфікації злочину, але він не виступає основною ознакою, на яку прямо вказує закон, а є лише однією з декількох ознак, що враховуються при визначенні підсудності. Так, наприклад, при скоєні злочину суддею, підсудність справи визначається виключно особливостями вказаного суб’єкта. Інші ознаки відступають на другий план. Отже, персональна підсудність здійснює виключення із загальних правил предметної підсудності в залежності від властивостей суб’єкта злочину.
Таким чином, предметна підсудність є самостійним видом підсудності, на який покладена функція визначення підсудності справи за її родом певній судовій ланці в межах однієї підсистеми судів.
Підсудність має дві сторони, дивлячись по тому, йдеться про суд як про тип або як про одиницю даного типу. В першому випадку визначення підсудності встановлюється межами влади судових установ, що мають різницю відомства. Наприклад, підсудність справ апеляційним судам визначається тими межами, які відмежовують їх від судів місцевих. В залежності від цих меж знаходиться предмет, що підлягає розгляду судів даного роду, тому визначену ними підсудність можна назвати предметною або родовою. Нею питання про підсудність було б вичерпано, якщо б кожен тип суду мав тільки по одному представнику. В дійсності ж ситуація дещо інша. Границі, встановлені для суду, як типу, виявляються недостатніми; необхідно, крім того, розмежувати владу кожного представника одного і того ж типу. Ці внутрішні, в межах даного типу накреслені границі відомства, як зазначає І.Я. Фойницький, визначаються простором території, на яку розповсюджується влада даного суду, тобто місцем його діяльності; звідси внутрішнє відомство судів та місцева підсудність справ [260, c.90].
Отже, територіальна або місцева підсудність розмежовує владу по розгляду справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх діяльність. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції[18].
Може статися, що згідно правил про вищевикладені види підсудності одна справа підсудна одному суду, а інша, тісно з ним пов’язана – іншому; або один з декількох обвинувачених по справі є підсудним за особистою підставою (наприклад, як військовослужбовець) іншому суду, ніж всі інші обвинувачені. В цих випадках інтереси всебічного з’ясування справи та процесуальної доцільності вимагають спільного розгляду таких справ або ж розгляду в одному суді справи про всіх обвинувачених. За такого приєднання однієї справи до іншої і говорять про підсудність за зв'язком справ (forum connexitates). Цим створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів по справі, дотримання прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів і часу.
Деякі науковці вказують в своїх працях на існування інших видів підсудності або ж перейменовують існуючи, не змінюючи їх сутності. Так, М.Й. Штефан наводить такий вид підсудності як функціональна (функціональна компетенція – competentia ratione functionale) [284, c.200-201]. На його думку, функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи на підставі виконуваних ними функцій: розгляду і вирішення справ по суті, апеляція та касація, а також перегляд справ у зв'язку з нововиявленими обставинами. Виділення вказаного виду підсудності здається не досить обґрунтованим, бо визначити підсудність справи – це встановити суд, який має право та обов'язок розглянути цю справу як суд першої інстанції. В свою чергу, функціональні компетенції суду, такі як апеляція або касація, не пов’язані з вирішенням справи по суті судом першої інстанції, а тому не мають прямого відношення до інституту підсудності. Отже, функціональна підсудність не має теоретичного або практичного застосування та не відповідає сутності інституту підсудності, а тому її застосування при класифікації видів підсудності є недоцільним.
Іншим спірним в юридичній літературі видом підсудності є виключна. Вона називається так тому, що встановлені нею правила виключають (або значно обмежують) застосування інших видів підсудності. Якщо в цивільному процесі цей вид підсудності не викликає заперечень у більшості науковців [60, c.129; 59, с.64; 76, с.5], то в кримінальному судочинстві він не отримав поширення. Одним з винятків є позиція С.В. Бородіна [219, c.371], який, оперуючи практично тими ж категоріями, позначає цей вид підсудності терміном „ознаки” та вказує, що підсудність частини справ визначається виключною ознакою, яка має на увазі особливу складність або особливе громадське значення, або виключну важливість справи, або необхідність забезпечення найкращих умов для винесення законного та обґрунтованого вироку. В процесуальному законодавстві України цей вид підсудності передбачений ч. 2 ст. 34 КПК, яка фактично регламентує зміну предметної підсудності. Проте С.В. Бородін додає, що ця підсудність застосовується також у випадках, коли злочин торкається особливо важливих державних інтересів, спричинив особливо тяжкі наслідки, привернув увагу громадськості, було скоєно на території декількох територіальних одиниць, або коли з огляду на складність справа не може бути правильно вирішена нижчим судом.
При визначені підсудності кримінальних справ у відповідності до виключної підсудності предметна підсудність втрачає своє значення, територіальна застосовується не у всіх випадках, персональна враховується завжди. Норми про виключну підсудність доцільні, коли направлені на забезпечення сприятливих умов для своєчасного і правильного розгляду справи та полегшують процес доказування по справі, не порушуючи основних засад судочинства.
Таким чином, в сучасних умовах можна виділити такі відносно самостійні види підсудності: добровільна та обов’язкова (необхідна), звичайна та надзвичайна, загальна та особлива (спеціальна), персональна, предметна (родова, реальна), територіальна (місцева), виключна, альтернативна та за зв’язком справ.
Еще по теме 1.3. Види підсудності та проблеми її класифікації:
- 1. Поняття суб'єктів аграрного права та їх класифікація.
- 2. Криміналістична класифікація вогнепальної зброї та види боєприпасів
- 2. Класифікація ознак зовнішності людини (словесний портрет)
- Класифікацій тактичних прийомів
- Класифікація країн згідно ЕКОСОР, МВФ та групи Світового банку.
- 1.3 Основні класифікаційні ознаки реклами
- 1.3.1 Класифікація реклами
- 1.3.2 Класифікація реклами на основі етапів життєвого циклу товару
- Лекція №9 Тема: Гіпоксія. Класифікація гіпоксії. Патогенез.
- 5. Класифікація доходів
- 2. Класифікація видатків бюджету
- 1. Спектри зір. Спектральна класифікація
- 1. Класифікація галактик та їх спектри
- Поняття бюджетної класифікації
- Елементи оподаткування. Класифікація податків
- Класифікація страхування за видами і формами
- Економічна сутність інвестицій та їх класифікація
- 20. Виды и формы бытия. Проблема взаимосвязи объективной и субъективной реальности
- 1.3. Види підсудності та проблеми її класифікації