<<
>>

2.2. Територіальна (місцева) підсудність

Важливою складовою інституту підсудності є правила територіальної підсудності, які забезпечують збалансоване функціонування судової системи, тісний зв’язок місця судового розгляду з місцем порушення права, доступність та гласність правосуддя, раціональні умови для організації судового процесу і дослідження доказів у справі.

Завдяки цим правилам вирок постановляється саме в тій місцевості, в якій населення найбільш поінформовано щодо фактів скоєння злочину та його розслідування. Якщо предметна підсудність дозволяє віднести кримінальну справу до підсудності тієї чи іншої ланки судової системи, не визначаючи конкретний суд, то правила територіальності дозволяють розмежувати підсудність справ між однорідними судами. Ці правила складають так зване внутрішнє відомство судів, яке відповідає місцевій підсудності справ. Отже, правила територіальної підсудності вказують, якому з багаточисельних судів одного ступеня підсудна кожна конкретна справа. Вони логічно доповнюють предметну та інші види підсудності.

Правила про територіальну підсудність направлені, в першу чергу, на раціоналізацію судової діяльності, так як звичайно за місцем скоєння злочину знаходиться більшість речових доказів, проживають свідки та потерпілі. Вказані правила сприяють забезпеченню повноти дослідження обставин справи та зменшують строки її розгляду. Крім того, у суду є можливість більш точно врахувати місцеві умови при розгляді справи, що, безумовно, слугує додатковою гарантією забезпечення прав обвинуваченого та потерпілого, постановляння законного та обґрунтованого вироку. Тобто правила територіальної підсудності обумовлюють обрання того суду, котрий, забезпечить виконання завдань правосуддя за умови раціоналізації витрат часу, праці та коштів всіх учасників процесу.

Інститут територіальної підсудності має надзвичайно велике значення для організації судової системи і реалізації основних принципів правосуддя.

В першу чергу, це стосується забезпечення доступу до правосуддя як однієї з підвалин, що гарантує панування права [222, с.115-119; 136, с.63]. Відповідь на питання про доступність суду – це, по суті, відповідь на питання “а чи є суд взагалі”. Недоступність суду ставить знак питання над необхідністю його існування взагалі, та над реалізацією засад демократичного правосуддя зокрема. Так, згідно п. 3 ст. 3 Закону “Про судоустрій України” судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи[26].

В наш час, зазначає Д. Козак, особливої уваги заслуговують наступні аспекти принципу вільного доступу до суду: забезпечення достатньої (співвідносного з кількістю судових справ, територією, чисельністю населення) кількості судів та суддів; спрощення та диференційованість судової процедури; забезпечення кваліфікованої допомоги, що надається професійними юристами; забезпечення існування недорогого правосуддя для всіх верств населення. Таким чином, доступність правосуддя можна визначити як наявність інституціональних та процесуальних гарантій, в тому числі ефективних правил територіальної підсудності, які забезпечують права потенційних учасників процесу отримати справедливе правосуддя [108, с.5; 137, с.123-129].

Суттєво посилити доступність правосуддя можливо за умови введення інституту мирових суддів, який не тільки збільшить чисельність суддівського корпусу, але і фактично наблизить суд до конкретної людини, оскільки географія судових дільниць мирових суддів як раз і покликана “дотягнутися” до кожного. З іншого боку, запровадження мирової юстиції дозволяє розвантажити діючи суди, що вплине на дотримання процесуальних строків і збільшить доступність загальних судів.

Дореволюційні процесуалісти, досліджуючи питання про підсудність, вказували, що існує два порядки місцевої підсудності: порядок легальний і факультативний, тобто порядок закону і порядок судового розсуду; останній покликаний усунути незручності, які б могли виникнути від неухильного застосування першого [164, c.130].

Вказані два порядки територіальної підсудності збереглися і в сучасному процесуальному законодавстві України і передбачаються статтями 37 (легальний) та 38 (факультативний) КПК України.

При розгляді основних засад визначення територіальної підсудності кримінальних справ, слід зазначити, що не всі ці засади вказані в законодавчих актах і тому деякі з них висунуті безпосередньо теорією процесу та судовою практикою. Історія розвитку кримінальної юстиції, вітчизняний та зарубіжний досвід вказує на наявність широкого кола можливих підстав визначення територіальної підсудності. Серед них: місце проживання, знаходження, затримання або народження обвинуваченого (потерпілого) [235, с.253-254, 260, с.135; 6, с.23-26; 181, с.167; 213, с.283; 65, с.28], місце скоєння злочину [200, с.243; 11, с.38-44; 235, с.252; 257, с.121; 260, с.131; 6, с.20-22; 213, с.279; 247, с.313; 272, с.216; 43, с.91], папський „стілець” [235, с.251], місце знаходження більшості свідків [260, с.135], місце настання результатів злочину [65, с.31], місце порушення кримінальної справи [65, с.29; 50, с.95], місце закінчення дізнання чи попереднього слідства [125, с.313; 219, с.370; 65, с.29], місце виявлення злочину [75, с.59; 35, с.177], тощо.

Сучасний кримінальний процес саме в місці скоєння злочину бачить головну підставу, за якою визначається територіальна підсудність справи одному з судів тієї ланки, на розгляд якого дана справа віднесена законом за її родом. Вона має в кримінальному процесі таке ж первісне значення, яке в цивільному процесі має постійне місце проживання відповідача.

Причина, за якою законодавець дає першорядне значення місцю скоєння злочину, полягає в тому, що ніде виявлення і дослідження доказів не може бути здійснено з таким успіхом як в цьому місці і, що принцип безпосередності провадження легше дотримати при дослідженні справи за місцем вчинення злочину ніж за його межами. Крім того, судовий вирок буде мати більший виховний вплив в тій місцевості, де був скоєний злочин. Саме тому підсудності за місцем вчинення злочину належить пануюча роль в кримінальному процесі.

В теорії кримінального процесу під підсудністю за місцем вчинення злочину розуміють провадження справ судом, в окрузі якого були виконані дії, які входять до складу даного злочину. Ця на перший погляд чітка правова формула нерідко на практиці призводить до суттєвих непорозумінь. Так, органами досудового слідства до місцевого суду Рівненського району була направлена на розгляд кримінальна справа по обвинуваченню О. та У. за ст. 365 ч. 3 КК України за перевищення службових повноважень, які виразились у використанні алюмінію, що зберігався на складі ВАТ РЗТА, розташованого в Рівненському районі Рівненської області. Однак районний суд направив цю справу для розгляду до місцевого суду м. Рівне, вказавши в своїй постанові, що дана справа непідсудна районному суду внаслідок того, що попередньо у вироку міського суду, яким О. засуджений за ст. 148-2 ч. 3 КК України, зазначено конкретне місце вчинення злочину, яким є Рівне-21. Рівненський міський суд повернув цю справу назад, вказавши в своїй постанові, що злочин вчинено на території Рівненського району, а, отже, згідно ст. 37 КПК України справу повинен розглядати Рівненський районний суд [126].

Встановлення територіальної підсудності не викликає особливих труднощів в слідчо-судовій практиці в тих випадках, коли місце скоєння суспільно-небезпечного діяння і місце настання злочинного наслідку співпадають. Не є проблемним також визначення місця скоєння формальних складів злочину, оскільки кримінальний закон вважає об’єктивною стороною складу злочину самий факт скоєння злочинних дій, незалежно від настання злочинних результатів, тобто таким є місце, де скоєні суспільно-небезпечні дії, бездіяльність або де завершилось їх здійснення. Однак питання визначення місця скоєння матеріальних складів злочинів тоді, коли місця вчинення суспільно-небезпечної дії (бездіяльності) і настання злочинного наслідку не співпадають, а також при скоєні тривалих, продовжуваних злочинів, при вчиненні злочину за співучастю та в деяких інших випадках зберігають свою актуальність.

У випадках, коли злочинні дії та настання злочинного результату не співпадають за часом і місцем, виникає питання про те, що повинно бути взято за основу для визначення територіальної підсудності кримінальної справи – місце скоєння злочинних дій чи місце настання злочинного результату. Судова практика при вирішені цього питання пішла по шляху визначення місцевої підсудності за місцем вчинення суспільно-небезпечного діяння.

Так, на думку ряду вчених, в матеріальних складах злочинів місце вчинення злочину там, де здійсненні дії, що призвели до настання злочинних наслідків. Зокрема, В.К. Случевский з цього приводу висловив наступну думку: “Что касается до значенія последствій действія, то они, если только являются обстаятельствами, стоячими за пределами законнаго состава преступленія, не могутъ оказать никакого вліянія на установку места совершенія преступленія” [213, c.281]. Таке рішення викликано тим, що скоєння злочинних дій є причиною настання злочинного результату, а, отже, відіграє головну роль в об’єктивній стороні складу злочину. Подібне вирішення питання про територіальну підсудність дає можливість здійснювати судовий розгляд з найбільшим успіхом. В цьому випадку суду легше викликати свідків, витребувати і дослідити докази, а самий судовий розгляд і судовий вирок виявляють більш сильний виховний вплив на місцеве населення. Так, І.Я. Фойницький в свій час з цього приводу зазначав, що в силу негативних ознак не слід змішувати з місцем вчинення злочину: а) місце підготовчих дій, що не входять в законний склад; б) місце користування плодами злочину; в) місце, де скоєні дії, які слідували за головним злочином і обумовлені ним; г) місце настання злочинних наслідків, що входять в законний склад злочину, якщо кінцевий акт, яким вони з необхідністю викликані, вчинений винуватим і обумовив настання їх в іншому місці. Позитивними ознаками для визначення місця діяння може слугувати місце знаходження предмету або жертви злочину в момент скоєння діяння; місце вчинення злочину визначається за об’єктивною ознакою, а не суб’єктивною [260, c.131-132].

З іншого боку, в юридичній літературі висловлювалась також думка, у відповідності до якої для злочинів, склад котрих включає настання суспільно-небезпечного наслідку (вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень), місцем вчинення, як правило, слід вважати місце настання цього наслідку. Вказана точка зору може бути визнана правильною тільки для тих випадків, коли злочинний наслідок наступив там, де були здійсненні суспільно небезпечні діяння (бездіяльність). Якщо ж місце скоєння суспільно-небезпечних дій і місце настання злочинного наслідку не співпадають, то в цих випадках місцем скоєння злочину слід вважати те, де були вчиненні суспільно-небезпечні дії (бездіяльність), що призвели до настання злочинного результату.

В теорії кримінального процесу залишається малодослідженим питання територіальної підсудності справ про тривалі та продовжувані злочини [275, с.149-150]. З даного приводу сформувалися спірні позиції, щодо визначення місця вчинення цих злочинів, яке обумовлює місцеву підсудність. Так, існує погляд, згідно якого місцем скоєння тривалих злочинів є територія, на якій злочинний стан був припинений за тими чи іншими причинами. Досліджуючи це питання, М.О. Чельцов зазначав, що у випадках тривалих злочинів і злочинів продовжуваних, якщо вони скоєні в декілька прийомів в різних місцях, підсудність визначається місцем скоєння останніх злочинних дій [272, c.217]. З іншого боку, місцем скоєння тривалих злочинів пропонується вважати будь яке місце, де на протязі якогось часу здійснювався цей злочин.

В контексті підсудності деякі автори вказують, що справи про тривалі злочини можуть розглядатися як за місцем скоєння злочину, так і за місцем його виявлення. Так, відповідно до циркуляру Верховного суду РРФСР від 31 травня 1923 р. №30 основою визначення територіальної підсудності по справам про тривалі злочини може бути прийнято як місце початку, так і місце закінчення тривалого злочину [80]. В свою чергу, російський процесуаліст Г.С. Фельдштейн вказував: “Преступленія длящіяся должны подлежать суду по месту обнаруженія преступнаго деянія” [257, c.122]. Виходячи з цього твердження, можна дійти висновку, що місцем вчинення тривалих злочинів потрібно вважати те місце, де вони почалися.

Можна припустити, що саме таке вирішення питання про місце скоєння тривалого злочину відповідає слідчо-судовій практиці. Про вчинений триваючий злочин органам розслідування в більшості випадків стає відомо перш за все за місцем, де він почався і де виявлені його ознаки. При цьому, справа порушується за ознакою того тривалого злочину, який визнається таким за законом. Очевидно, орган, що порушує кримінальну справу, не може передбачити, де винний буде затриманий або куди він явиться з повинною. Отже, місцем вчинення тривалих злочинів слід вважати те місце, де скоєно злочинний акт з якого він почався.

В юридичній літературі по різному визначається також місце скоєння продовжуваних злочинів. Думається, що в якості вихідної можна обрати ту тезу, що це єдиний злочин і він є закінчений в момент скоєння останньої дії, а окремі його епізоди не мають самостійного юридичного значення. Таке судження підтверджується і аналізом смислового значення поняття продовжуваного злочину. По цьому питанню Пленум Верховного суду СРСР 4 березня 1929 року вказав, що у випадку продовжуваних злочинів, тобто злочинів, які складаються з ряду тотожних злочинних дій, направлених до загальної мети, справа розглядається судом, в районі якого скоєні останні дії [65, с. 31].

Оскільки до завершення продовжуваного злочину окремі злочинні дії не мають самостійного юридичного значення, то не можна вважати в правовому розумінні місцем скоєння злочину будь яке місце, де були скоєні ці окремі епізоди. Поняття місця скоєння злочину, що застосовується в кримінальному праві і процесі, не є тотожним звичайному поняттю місця скоєння тієї чи іншої дії. Правове значення поняття місця скоєння злочину полягає в тому, що воно в кримінальному праві пов’язано із застосуванням кримінального закону, а в кримінальному процесі – з визначенням територіальної підслідності та підсудності справ.

Враховуючи викладене, правила визначення територіальної підсудності в ст. 327 проекту КПК України не викликають суттєвих заперечень, оскільки вони ґрунтуються на класичних нормах, які походять ще з римського права. Однак залишається неврегульованими питання визначення територіальної підсудності про тривалі і продовжувані злочини, коли вони скоюються на території діяльності різних судів.

З метою конкретизації правил територіальної підсудності доцільно доповнити ст. 327 проекту КПК пунктом “3” в якому зазначити: ”Кримінальна справа про злочин, який був розпочатий у районі діяльності одного суду, а закінчений в районі діяльності іншого, розглядається судом, в районі діяльності якого злочин був закінчений або припинений”.

Місце скоєння злочину відіграє також основну роль при визначенні місцевої підсудності справ при злочинній бездіяльності. Так, місцем вчинення такого злочину, на думку М.О. Чельцова, потрібно вважати не місце знаходження особи в момент, коли вона повинна була здійснити приписані законом дії, а те місце, де ця дія повинна була здійснитися, але не здійснилась. Наприклад, місцем неявки на облік військовозобов’язаного буде відповідний військовий комісаріат, а не місце проживання особи, що ухиляється [272, c.217]. Такої ж позиції дотримувався і дореволюційний процесуаліст С.В. Познишев: ”Для бездействія местомъ совершенія должно считаться то, въ которомъ должны бы быть совершены виновнымъ известныя действія”. Але він також додає: “Для преступленій матеріальныхъ местомъ ихъ совершенія должно считаться место, где наступилъ необходимый для состава этихъ преступленій результатъ” [181, c.167].

В теорії і практиці неоднаково визначається місце вчинення злочину і в тих випадках, коли йдеться про співучасть у злочинах, в яких кожен із співучасників виконував свою роль на території діяльності різних судів. За таких умов виникає декілька місць вчинення злочину, наприклад: одне - де діяв організатор, друге – де знаходився підбурювач, третє – де вчинив свої дії виконавець. Причому, якщо вони знаходилися на територіях різних судових округів, то місцем скоєння злочину повинні бути визнанні кожна з цих територій, а, відповідно, кожен із співучасників підсудний окремому суду. Саме поняття співучасті і тієї ролі, яку співучасники виконують для досягнення злочинного результату і є вирішенням даної проблеми. При складній співучасті питання про підставу відповідальності співучасників полягає в тому, що тільки виконавець виконує дії, які безпосередньо утворюють склад злочину. Дії ж інших співучасників, в тому числі організатора, якщо він одночасно не є виконавцем, не мають самостійного значення, хоча саме внаслідок спільних зусиль всіх співучасників настає злочинний результат. Тільки після вчинення певних дій виконавцем в об’єктивному світі проявляється злочинне діяння, в ході розслідування якого виявляються і інші співучасники.

Досліджуючи питання про підсудність, В.К. Случевський стверджував: “Въ случаяхъ соучастія, въ виду того, що юридическій характеръ преступнаго деянія будетъ определяться для всехъ соучастниковъ не местомъ учиненія соучастникомъ совершеннаго имъ действія, но местомъ учиненія самого преступнаго деянія исполнителями” [213, c.281]. В законодавстві того часу це питаня було вирішено в ст. 207 СКС: “Все соучасники судяться в одномъ Суде, а именно, въ томъ, коему подсудны главные виновные”.

Таке вирішення питання, вважаємо, є правильним і обґрунтованим. Відповідальність за попередню і наступну діяльність поглинається відповідальністю за вчинені злочини і тому скоєння підготовчих або послідуючих дій не може слугувати підставою для визначення підсудності справи про злочин скоєний групою осіб. Крім того, юридичний характер злочину, тобто його кваліфікація визначається для всіх співучасників діянням, скоєним виконавцем, і тому місце дії підбурювача та посібників також не може слугувати підставою для визначення територіальної підсудності такої справи [65, с.34]. Тому буде справедливим вважати місцем вчинення злочину за співучастю, відповідно до якого визначається територіальна підсудність, те місце, де виконавець здійснив і закінчив свої суспільно-небезпечні дії.

Місце скоєння злочину є основною, але не може бути єдиною підставою для визначення місцевої підсудності. В деяких випадках цієї підстави буває недостатньо для визначення підсудності кримінальної справи, внаслідок чого в теорії і практиці кримінального процесу діють і інші, додаткові підстави (ознаки) територіальної підсудності. Так, М.В. Духовськой з цього приводу зазначив, що з правил про підсудність за місцем скоєння злочину є вилучення, викликані процесуальною необхідністю. Вилучення ці подвійного роду: одні точно встановлені в законі для певної категорії справ, а інші залежать від наявності в тій чи іншій справі особливих процесуальних умов [78, c.138]. Таким шляхом створюються головний і допоміжні титули місцевої підсудності[27]. Обвинувачений в сучасному праві не відіграє ролі об’єкта дослідження, він не засіб дослідження істини і не зобов’язаний сприяти її встановленню як це раніше мало місце в інквізиційному процесі. Відповідно до такого положення обвинуваченого, місце знаходження його особи не могло набути значення обставини, яка визначає підсудність справи, в якості основного правила. Воно визначається обставиною, яка впливає на підсудність тільки у виняткових випадках. Місцезнаходження особи обвинуваченого може проявитися в потрійній формі, а саме: його місце затримання, місце перебування та місце проживання [213, c.282-283].

В стародавні часи на Русі, як і на Заході, найбільш розповсюджена була підсудність за місцем затримання (forum deprehensionis), відповідно справи провадились судом, в районі діяльності якого особу було затримано. Таке вирішення питання припускало переслідування за “гарячими” слідами, усувало необхідність спорів одних судів з іншими та забезпечувало швидкість провадження. Проте по мірі розвитку свободи пересування населення в ньому виявились, як зазначав І.Я. Фойницький, значні незручності: в місці затримання далеко не завжди були в наявності всі потрібні докази, їх приходилось би вимагати здалеку, тому підсудність за місцем затримання поступово доповнювалась, а частково навіть витискалась підсудністю за місцем скоєння злочину [260, c.127]. Потрібно також зазначити, що місце затримання як підстава підсудності визначається місцем порушення кримінального переслідування. Ця назва сформувалась за часів слідчого процесу, коли особисте затримання обвинувачених застосовувалось досить широко і майже у всіх випадках співпадало з порушенням кримінального переслідування.

Тісно пов’язані з цією підставою також місце знаходження обвинуваченого та його місце проживання[28]. Ці підстави є відмінні за своєю суттю, а тому їх не потрібно змішувати. Під місцем перебування обвинуваченого розуміється місце його фактичного знаходження, хоча б і не пов’язане з постійним місцем проживання. Підсудність за місцем проживання (forum domicilii) є правом суду, який знаходиться в місці постійного проживання обвинуваченого, судити його у випадку скоєння ним злочину. Вона будується на тому, що той, хто підлягає юрисдикції певного суду за всіма позовами, які висуваються проти нього, повинен підлягати цьому ж суду і за обвинуваченнями, що випливають із злочинів. Така підсудність є наслідком правила: actor sequitur forum rei, тобто позивач повинен шукати відповідача в тому суді, якому останній підсудний, або в суді того місця, де знаходиться його постійне місце проживання [6, с.23-24]. Це правило стало пануючим в цивільному процесі, але не отримало поширення в сучасному кримінальному процесі, і використовується лише як додаткова підстава.

Підсудність за місцем знаходження більшості свідків, яка як і підсудність за місцем проживання (постійного перебування) також в багатьох випадках є доцільною, оскільки полегшує провадження по справі. Українське процесуальне законодавство допускає її лише у виключному порядку передачі справи з одного суду до іншого (ч. 1 ст. 38 КПК України).

Справи про деякі злочини доцільно розглядати за місцем знаходження потерпілого. Таке вирішення питання про підсудність кримінальної справи викликано тим, що по окремим категоріям справ місцем скоєння злочину є не місце, де обвинувачений скоїв злочинне діяння, а місце, де знаходиться потерпілий, якому нанесена цими злочинами шкода[29].

Вказані forum в сучасному процесуальному законодавстві доцільно використовувати в якості додаткових ознак територіальної підсудності. Застосування ж їх як основних підстав визначення територіальної підсудності є необґрунтованим.

Слід відмітити, що в слідчий і судовій практиці іноді зустрічаються справи, за якими ні органи слідства, ні суд не можуть визначити місця скоєння злочину. Однак ця обставина не може слугувати перепоною для порушення кримінальної справи і її розслідування. Так, ст. 4 КПК України зобов’язує суд, прокурора, слідчого і орган дізнання порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину. Законодавець в даному випадку невипадково застосовує термін “виявлення ознак злочину”, оскільки місце виявлення і місце скоєння злочину не завжди співпадають. Тому спори і невизначеність, що зустрічаються на практиці внаслідок невідомості місця скоєння злочину є неприпустимими, такими, що не відповідають волі законодавця. Законодавство Російської імперії використовувало місце виявлення злочину в якості додаткової ознаки, коли були невідоме місце скоєння злочину [213, с.282]. Ця ж підстава широко застосовувалась як додаткова і в перших процесуальних кодексах радянських республік, а сучасний український законодавець безпосередньо використав її в ст. 116 КПК України, яка за певних умов обумовлює визначення територіальної підсудності. Тому невипадково, поряд з такою основною ознакою, що визначає територіальну підсудність, якою є місце скоєння злочину, теорія процесу називає і допоміжну ознаку – місце виявлення злочину.

В слідчій практиці в ряді випадків виникає необхідність передати справу для провадження і закінчення розслідування до іншого слідчого органу. На практиці справи цієї категорії звичайно розглядались судами в тому районі, де закінчувалось їх розслідування, а не там де була порушена справа. І таке вирішення питання, очевидно, є досить обґрунтованим, оскільки якщо справа в процесі розслідування по ряду причин була перенесена для подальшого розслідування в слідчий орган іншого району, то, звичайно, найбільш правильно і доцільно розглядати її в суді того району, де вона закінчується розслідуванням, а не надсилати її знову в район, де вона була порушена. Тим більш, що звичайно обвинувачений та основні докази знаходяться в місці закінчення розслідування справи[30].

Тому, в разі об’єднання в одному провадженні декількох справ (ст. 39 КПК України) є доцільним виключити альтернативну підставу визначення територіальної підсудності за місцем порушення справи і встановити загальне правило в силу якого справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство в даній справі, що сприятиме конкретизації правил підсудності.

Питання підсудності злочинів скоєних на території іншої держави, незважаючи на тисячолітню практику їх врегулювання, залишається досить проблемними. Сутність цієї проблеми, ще у 1841 році була висвітлена російським правознавцем Я.І. Баршевим: “Въ случае столкновенія между судами разныхъ государствъ относительно одного и того же уголовного дела, подсудность его можетъ быть определена только на основаніи взаимныхъ между ними трактатовъ, которыми обыкновенно обуславливается взаимная выдача преступниковъ. Въ недостатке подобныхъ трактатовъ, подсудность должна и можетъ быть определяема только по средствамъ одного предупрежденія, ежели оно соединяется съ поимкою преступника потому, что никакое государство, по причине его самостоятельности и независимости отъ другихъ, не имеетъ обязанности видавать преступниковъ симъ последнимъ, а съ другой стороны оно не можетъ и не должно быть равнодушнымъ и оставлять преступниковъ безъ заслуженнаго ими наказания” [6, с.33]. Викладені ідеї залишились актуальними і по цей час.

Так, Президія Пермського обласного суду відмінила постанову судді Індустріального районного суду м. Пермі, в якій зазначалось, що справа по обвинуваченню Х. повинна розглядатись за місцем скоєння злочину в Республіці Казахстан. Президія вказала, що Х. є громадянином Росії, до кримінальної відповідальності за скоєний злочин на території Республіки Казахстан притягнутий на території Росії і у відповідності до статті 5 КК РРФСР підлягає відповідальності по КК РРФСР. Крім того, рішення судді суперечить вимогам ст. 1 Закону РФ від 28 листопаду 1991 року “Про громадянство Російської Федерації”, та ст. 61 Конституції РФ, згідно яких громадянин Росії не може бути виданий іншій державі [29][31].

В юридичній літературі та судовій практиці склалась тенденція недооцінки значення територіальної підсудності. Проте неправильне визначення суду може вплинути на повноту і об’єктивність дослідження доказів, які знаходяться в іншій місцевості, створити труднощі у виклику свідків, проведенні експертиз, що в кінцевому рахунку приводить до судової тяганини та неповноти судового слідства. „Всякое изменение подсудности, - пише Д.Г. Тальберг, - состовляетъ весьма важную меру, связанную нередко съ нарушениемъ существеннейшихъ интересовъ частныхъ лицъ, а потому перенесение делъ изъ одного округа въ другой, какъ изьятие изъ общаго правила о подсудности, можетъ быть допущено только при наличности особо важныхъ причинъ” [235, с.260].

Отже, в судовій практиці бажаним було б встановити більш жорстке відношення до порушень правил територіальної підсудності, так як неврахування будь-якого з правил підсудності впливає в тій чи іншій мірі на судовий розгляд справи і постановляння законного та обґрунтованого вироку, а, отже, є достатньою підставою для його оскарження, оскільки порушує право особи на законного суддю[32]. Суд, виявивши в судовому засіданні порушення правил територіальної підсудності має право залишити кримінальну справу у своєму проваджені лише при наявності згоди на це обох сторін. З цього приводу російський процесуаліст В.К. Случевський, ще за часів царської Росії зазначав: “Правилами этими помечается законодательствомъ лишь «желательний» судья, который долженъ превратиться въ «должнаго» судью только въ томъ случае, если стороны настаивали на поступленіи дела къ нему, или Судъ, съ нарушениемъ местной (а не предметной) подсудности принявшій было дело къ своему разсмотренію, затрудняется поставить приговоръ” [213, c.275] (курсів наш. – О.С.).

Стосовно ж зміни територіальної підсудності в проекті КПК України, то в ст. 328 передбачалось надати суду непомірно широкі можливості: “Якщо з якихось причин суд, якому підсудна справа, не може її розглянути, вона передається на розгляд з одного до іншого суду одного рівня”. Встановлення в кодексі “якихось причин” або просто „об’єктивних причин” фактично відкриває шлях для застосування на власний розсуд судді зміни підсудності. Таким чином, законопроектні пропозиції з цих питань більше відповідають негативним проявам судової практики, ніж сталим закономірностям побудови ефективної системи правил про підсудність

Регулювання підстав і порядку зміни підсудності кримінальних справ, що встановлюється ч. 2 ст. 34, ст. 38 КПК України та ст. 328 проекту КПК не виключає можливість вирішення питання про передачу справи в той чи інший суд довільно, на підставі суб’єктивних уявлень посадових осіб, що діють поза рамками судової процедури. Тим самим створюється нормативна передумова для порушення закріплених законом принципів і положень, що відносяться до здійснення правосуддя, – права кожного на судовий захист, здійснення правосуддя виключно судом, незалежність суддів, рівність всіх перед законом і судом, а також розгляд справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких вона віднесена законом. Отже аналіз ч. 2 ст. 34, ст. 38 КПК України свідчить, що положення, які містяться в цих статтях, в значній мірі не узгоджуються з конституційними положеннями та досвідом інших країн[33]. Така неузгодженість проявляється також в тому, що кримінально-процесуальні норми не вимагають, щоб при вирішенні питання про зміну підсудності конкретної кримінальної справи враховувалась думка підсудного. Однак саме йому, і тільки йому, належить законне право на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до підсудності котрих вона віднесена законом. Саме він є вільним скористуватися цим правом або відмовитись від нього, тобто надати згоду на зміну підсудності своєї справи.

На підставі викладеного пропонуємо внести до проекту КПК України наступні зміни і доповнення:

1) викласти п. 1 ст. 328 проекту КПК в новій редакції, яка б точно визначала перелік підстав зміни територіальної підсудності, основними з яких виступають:

– відвід або самовідвід одного чи декількох суддів у відповідності з обставинами і порядком чітко визначених в окремих статтях КПК, якими виключається участь судді в розгляді справи, внаслідок чого не має можливості замінити їх іншими суддями (в т.ч. якщо у суді, якому підсудна справа не вистачає суддів для її розгляду);

– місце знаходження (проживання чи роботи) більшості учасників кримінального судочинства (обвинуваченого, потерпілого, свідків) за межами території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду, при наявності ініціативи всіх обвинувачених, вираженої у клопотанні;

– введення режиму надзвичайного стану;

2) закріпити за сторонами право ініціації зміни територіальної підсудності;

3) доповнити п.п. 2, 3, 4 ст. 328 вимогою: “...на підставах, вказаних в частині першій даної статті, про що виноситься постанова” або викласти дану вимогу в окремому п’ятому пункті.

Таким чином, розмежування повноважень судів однієї ланки в межах окремої судової підсистеми здійснюється за правилами територіальної підсудності. Основною ознакою (підставою), яка визначає територіальну підсудність справ є місце скоєння злочину; допоміжними, згідно закону, є: місце закінчення дізнання чи досудового слідства в даній справі, місце проживання чи роботи обвинуваченого, а також місце знаходження більшості свідків. Крім того, теорії кримінального процесу відомі і інші ознаки територіальної підсудності: місце затримання, перебування та проживання обвинуваченого, місце знаходження (проживання) потерпілого, місце виявлення злочину, місце порушення кримінальної справи, місце розповсюдження злочину, місце народження обвинуваченого, які потребують глибокого аналізу при подальшому удосконаленні чинного кримінально-процесуального законодавства, враховуючи, в тому числі, тенденції зближення з процесуальними системами країн Європи.

<< | >>
Источник: ОВЕРЧУК СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПІДСУДНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ - 2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Територіальна (місцева) підсудність:

  1. Місцеві фінанси, їх структура та функції
  2. 70. Нація як соціальний феномен.
  3. 2. Світове, або всесвітнє, господарство - сукупність національ­них економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'яз­ків, що виходять за територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.
  4. ЗМІСТ
  5. 1.3. Види підсудності та проблеми її класифікації
  6. 2.1. Предметна (родова) підсудність
  7. 2.2. Територіальна (місцева) підсудність
  8. 2.3. Спеціальна та персональна підсудність
  9. 2.4. Надзвичайна підсудність
  10. 2.5. Підсудність за зв’язком справ.
  11. РОЗДІЛ 3 ПІДСУДНІСТЬ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ РІЗНИМ СКЛАДАМ СУДУ
  12. 3.2. Підсудність справ одноособовому судді
  13. 3.3. Підсудність справ колегіальному складу суду
  14. ВИСНОВКИ