2.3. Спеціальна та персональна підсудність

Історична логіка розвитку та внутрішньої диференціації правової системи, необхідність і доцільність запровадження окремих правових режимів здійснення судового захисту для окремих категорій осіб, окремих сфер суспільних відносин, окремих територій об’єктивно обумовлює такі види підсудності як спеціальну і персональну.

Сучасна практика та історія упорядкування процесуальних форм і систем судоустрою знає такі види спеціальної та персональної підсудності: військова, ювенальна, церковна, професійна, станова, етнічна, тощо. В національному праві ці види застосовуються у зв’язку з визначенням підсудності справ військовим судам, а також підсудності справ про злочини суддів та народних депутатів України.

Якщо ставити за мету прослідкувати правову природу інституту спеціальної та персональної підсудності, то слід, насамперед, торкнутись її класичних варіантів. Так, особливі категорії застосування персональної і спеціальної підсудності складають випадки висунуті на початку ХХ сторіччя П.П. Пусторослєвим. Він вказував, що якщо відправлення кримінального правосуддя загальними судами в загальному порядку кримінального судочинства в даній місцевості або по відношенню до даного класу населення є, навіть хоч і бажаним за своїм достоїнством, але занадто обтяжливим за своєю дорожнечею для народу порівняно з вартістю відправлення правосуддя в цій місцевості або по відношенню до цього прошарку населення особливими судами в особливому порядку судочинства, - то державі, з точки зору інтересів народного добробуту, не залишається нічого іншого, як узаконити цей особливий судоустрій та судочинство в цій сфері. Проте застосування їх має бути лише тимчасовим, повинно продовжуватись до тих пір, поки, з підвищенням культури населення і економічних коштів, держава набуває можливість, без обтяження народу, замінити цей менш задовільний судоустрій і судочинство більш задовільним загальним судочинством і судоустроєм.

Відповідно до Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом і судом. Визначення підсудності справ стосовно всіх осіб здійснюється незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного та соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Проте українське законодавство (а втім, і законодавство більшості інших країн) передбачає деякі винятки із загальних правил шляхом встановлення спеціальної та персональної підсудності.

З огляду на це виникає спірне протиріччя між принципом рівності громадян перед законом і судом та діючими правилами спеціальної та персональної підсудності: з одного боку, для всіх повинен існувати один суд і єдиний закон, а з іншого – існують винятки для певних категорій справ або осіб. Вузловою проблемою є питання про те, чи повинна судова система будуватись однорідно за всіма категоріями справ і осіб, чи необхідно віддавати перевагу тим чи іншим відмінностям у зв’язку з особливостями окремих категорій, тобто за чим має бути пріоритет, за уніфікацією чи за диференціацією правової форми і наскільки.

Слід зазначити, що підсудність є явищем історичним – вона виникла за тими самими історичними підставами, що й уся судова системи, особливостями якої визначається підсудність. Протягом історії людської цивілізації існували, наприклад, станові суди, що відповідали структурі тогочасного суспільства.

Недоліки розгалуженого станового судоустрою минулого зі складними правилами підсудності стали в свій час суттєвою перешкодою для відправлення правосуддя, що і викликало шквал критики найкращих умів того часу. “Було б найбільш правильним, - писав ще І. Бентам, - якщо б існувала не “система” судів, а всього один суд. Як були б щасливі ті що позиваються, якщо б їм достатньо було сказати – піду в суд – і було б ясно, в який суд іти. Зараз цього немає, і скільки тому виникає зайвих турбот та спорів, скільки доводиться іноді витрачати коштів для того тільки, щоб вияснити, в який суд піти.” Ці слова хоча і було сказано при пануванні інквізиційного процесу, коли існувало безліч судових інстанцій та спеціалізованих судів, але значною мірою вони є актуальними і нині. Непорозуміння щодо підсудності виникають дуже часто, не поодинокі і спори про те, кому здійснювати правосуддя у тій чи іншій справі, іноді відбувається і відміна рішень лише через те, що не той суд розібрав справу, якому вона підсудна [78, c.63-64].

Аналіз правової думки останніх двох століть дає можливість виділити дві протилежні позиції. З точки зору однієї сторони, поряд із звичайними судами можуть існувати, як виняток, особливі (спеціалізовані) суди та застосовуватися правила спеціальної й персональної підсудності для вузького кола осіб. Інша сторона, вказуючи на рівність всіх перед законом і судом, заперечує подібні привілеї. На підвалинах обох цих позицій були створені ультракрайні теорії, такі, наприклад, як існування одного суду, предметна, спеціальна та персональна підсудність якого охоплювала б усі справи. Кожна із зазначених позицій має свої позитивні та негативні сторони, заслуговує на глибоке вивчення для напрацювання універсальних правил, критеріїв побудови судової системи з тонкою пропорцією складності і простоти.

Відстоюючи принцип рівності громадян, дореволюційний правознавець С. Анісімов висловив критичну думку, згідно якої не повинно бути різних судів для різних людей і для різних кримінальних справ. Суди мають бути загальними для всіх громадян і одні й ті самі суди повинні розглядати будь-які кримінальні справи. Не можна допустити, щоб селянина судив селянський суд, людей духовного звання - консисторія, військових - особливі військові суди. Всі вони - рівні громадяни, їх слід судити за злочини в загальному для всіх суді [2, c.38-39]. В цьому контексті Г.С. Фельдштейн правильно визначив сутність персональної підсудності, назвавши її привілейованою. Поняття “forum privilegiatum”, - зазначає він, - є пережитком давнини, коли підсудність визначалась моментом особистості, коли суди утворювались не для всього населення держави без різниці стану, а для окремих класів. Проте, у сучасній державі, з одного боку, в інтересах збереження належного авторитету суду, з іншої – в силу необхідності рахуватись з особливостями особи, яка притягається до відповідальності, утворюються особливого виду суди, і правове почуття може примиритись з порядком привілейованої підсудності [257, c.119].

Більш категоричні думки у своїх дослідженнях кримінального суду і процесу висловлював М.М. Полянський. Він доводив, що з вимоги громадської рівності у вченні про судову владу випливає рівність всіх перед правосуддям. Усі мають судитися якщо не в одному і тому самому суді, то в судах, однаково влаштованих і які постановляють свої вироки з дотриманням одних і тих самих правил. Рівність перед правосуддям порушується територіальним різноманіттям судів, тобто неоднаковістю судів в різних частинах держави, а також запровадженням станових та надзвичайних судів [186, c.82].

Зазначені ідеї найрельєфніше висвітлюють теорію уніфікації судової системи, разом із максимальним обмеженням або ж повним запереченням спеціальної та персональної підсудності з метою дотримання принципу рівності громадян перед законом і судом.

Проте, незважаючи на всю привабливість ідеї повністю уніфікувати судову систему, не можна відмежуватися від різноманіття суспільних відносин і неоднорідності суспільства, яке існує в реальному бутті. Судова система з правилами, що визначають підсудність справ, є своєрідним відбитком цих суспільних відносин, а, отже, не слід ігнорувати аргументи, висловлені на користь диференціації судоустрою.

На жаль, як і будь-який позитивний напрямок, принцип рівності та тенденція уніфікації в судовому праві щодо правил підсудності зазнали значних перекручень і крайнощів, які мали негативний вплив на формування судової системи і судочинства в нашій державі. Так, після Жовтневої революції на тлі руйнації правової системи було сформовано чимало реакційних ідей, що згодом стали підвалинами тоталітарної системи. Деякі з них будувались на зовнішньо привабливому досвіді утворення народного суду, підсудність якого охоплювала більшість юридичних справ. Зокрема, Д.І. Курський висунув і активно намагався реалізувати ідею “єдиного народного суду”, яка містила чималу частку утопізму та недооцінювала гарантії правосуддя в кримінальному судочинстві [130, c.213]. Його погляди знайшли підтримку А.Я. Вишинського, який як один з ідеологів спрощеної судової системи та процесу, дійшов висновку, за яким подальший розвиток суспільних відносин у напрямку спрощення з невідворотністю ставить на чергу питання про таке спрощення всієї судової системи, за якого зникне необхідність в існуванні різних судів, – тоді і питання про підсудність втратить всю свою актуальність, і в науці кримінально-процесуального права перестане займати місце, яке воно займає сьогодні. Правильність подібного роду припущення, на його думку, підтверджується історією кримінального процесу, оскільки в радянському процесі питання про підсудність стоїть значно простіше, ніж в дореволюційному праві.

Існування одного суду (однієї ланки судів) має, безумовно, свої позитивні сторони. За такої системі всі справи без винятку підсудні однорівневим судам, що мають однакову компетенцію. Отже, виключаються проблемні питання при визначенні не тільки предметної (родової) підсудності, а й спеціальної та персональної. Виникає Суд з великої літери, наділений максимумом судової влади, і рішення (вироки) якого набувають виключної сили. Крім того, ця система є економічно менш затратною, ніж складна судова система, яка потребує значних коштів на фінансування великої кількості різноманітних судів. Проте, незважаючи на існування вказаних позитивних сторін та простоти, ця система має суттєві недоліки, внаслідок чого не отримала розповсюдження в цивілізованих країнах.

Ще за часів царської Росії М.В. Духовськой вказав на низку причин, за якими є недоцільним створення одного суду [78, c.64]. Так, по-перше, за своїм характером та за складністю справи, що надходять до суду, не однакові, - цей їх різний характер має впливати і на організацію суду. Є групи справ, що мають спеціальний характер, який вимагає як спеціально підготовлених для таких справ суддів, так і порядку, пристосованого до їх особливостей (суди військові, морські, духовні). Крім того, кримінальні злочини, при всьому їх різноманітті, поділяються звичайно в кодексах на дві чи три групи і відповідно до цього поділяються і суди^[34]. По-друге, обмежити розгляд справ однією інстанцією не завжди можливо тому, що це позбавило б підсудного або обвинувача гарантії для виправлення помилок суду першої інстанції, що досягається лише створенням декількох інстанцій з метою перевірки однією з них рішення другої. Сучасний російський правознавець В.М. Лебедєв зазначає, що на диференціацію судових органів всередині єдиної судової системи здійснює вплив наступні основні фактори: необхідність реалізації права громадян на перегляд його справи вищестоящим судом; специфіка судового спору, яка передбачає необхідність особливої процедури розгляду і вирішення такого спору; специфіка державного устрою, яка виникає з можливості існування федеральних судів та судів суб’єктів федерації [137, с.216-217].

А.Я. Вишинський поклав в основу своєї позиції хибне припущення про спрощення суспільних відносин. Спрощення або ускладнення будь-якого явища в даний період ще не означає, що вказана тенденція матиме подальший розвиток як в одному, так і в усіх напрямках. В наш час вказані відносини зазнали, безумовно, суттєвих змін: деякі з них стали простішими, інші, навпаки, більш складними, набули нової якості. Але у будь-якому випадку система суспільних відносин залишається багатогранною та досить складною, а отже, судова система повинна їй відповідати.

За радянських часів сформувалась і протилежна реакційна теорія, яка знайшла активну підтримку троцькістів (зокрема, Д. Родена-Рубенштейна). Представники цієї теорії пропонували вилучити буржуазію з відання загальних судів і створити для неї виключний закон, у зв’язку з чим А.Я. Вишинський та В.С. Ундревич зазначили, що суспільство є класово неоднорідним, і тому не може бути надкласового суду [51, c.8].

Порушення принципу рівності громадян перед законом і судом є основним аргументом, на якому ґрунтується заперечення застосування спеціальної та персональної підсудності. Безумовно, слід визнати, що свого часу практика використання правил цих видів підсудності мала багато негативних рис. Позбутись їх і зберегти найкращі надбання ідеї спеціалізації судів можна, розвинувши таку концепцію формування судової системи, за якою звичайний суд є основним, а особливі суди - є лише винятком, так само як і застосування правил персональної та спеціальної підсудності.

В обґрунтування цієї ідеї можна покласти думку Р.Х. Якупова, згідно якої будь-який принцип – це загальне правило з винятками. Ці винятки виступають не в ролі вилучення із принципів, а як необхідна складова частини його вмісту. З огляду на цю обставину будь-який принцип регулює співвідношення двох систем правових норм, що знаходяться у стані конкуренції – загальних і виключних [296, c.73, 80]. Так, М.М. Михеєнко зазначає: “Можна сказати, що необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими принципами; і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це викликає необхідність передбачити в законі розумні винятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності і презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться в загальне правило, у протилежний, конкуруючий принцип” [151, c.39]. У цьому контексті додатковим аргументом слугує думка таких відомих науковців, як І.Я. Фойницький, М.М. Розін, Л.Є. Володимиров, які розглядали персональну підсудність лише як вилучення з головних засад підсудності, що не порушує основоположні ідеї судочинства.

Проте чим все ж такі обумовлена необхідність застосування спеціальної та персональної підсудності і відхід від загальних засад принципу рівності громадян?

Судова система відображує собою систему суспільних відносин. Підсудність є, в певному розумінні, регулятором, який визначає напрям судових справ у межах цієї системи, причому принципи цього регулювання (а вони, по суті, є і принципами підсудності) своїми корінням входять в особливості всієї суспільної структури. Неоднорідність, різноманіття суспільства і відносин, що в ньому виникають, приводить і до відповідної диференціації юридичних справ. Так, М.В. Духовськой, досліджуючи це питання, дійшов таких висновків: “Дело въ томъ, что уголовныя дела по характеру своему далеко не одинаковы: одни проще, другiя сложнее; одни затрагиваютъ несущественные интересы, другія – ценныя человеческiя блага; естественно поэтому, что государство учреждаетъ и суды различно организованные, обставленные разными более или менее серьёзными гарантиями” [78, c.132].

Отже, різний характер юридичних справ та властивостей особи обвинуваченого (підсудного) робить обґрунтованим застосування спеціальної та персональної підсудності, а також будівництво системи судів за принципом спеціалізації.

Найбільш виразно проблема реалізації спеціальної та персональної підсудності у вітчизняному праві вже тривалий час пов’язується з існуванням військової юстиції. Так, одним із атрибутів держави є військо, функціонування якого обумовлює виникнення специфічних відносин, ефективне регулювання яких потребує видання спеціальних норм. Особливий характер правовідносин та відповідних норм призвів і до потреби функціонування спеціалізованого суду, який відомий в ряді країн під назвами: військові суди, трибунали, ревізійні комісії. Питання утворення військових судів і застосування в цьому контексті спеціальної та персональної підсудності залишається дискусійним [110, с.18; 171, с.13; 233, с.17; 282, с.82]. Ефективність діяльності військових судів та підсудність їм справ ґрунтовно висвітлена, зокрема, у працях Л.Н. Гусєва [65], А.С. Коблікова [103], Д.Ф. Огнєва [167]. На нашу думку, функціонування військових судів є доцільним і обґрунтованим. Проте, залишається відкритим питання меж військової підсудності, так як коло справ, відданих на розгляд спеціалізованим судам, визначає ступінь влади звичайного суду та ступінь обмеження принципу рівності громадян.

За світовою практикою підсудність справ військовим судам суттєво відрізняється у мирний і військовий час^[35]. В мирний час військовим судам підсудна досить вузька категорія справ, а в період війни або оголошення військового стану підсудність значно розширюється. Отже, підсудність військовим судам має подвійний характер: реальний і потенційний. Особливого значення в цьому аспекті набуває чітке встановлення меж розширення підсудності справ військовим судам.

В основу визначення підсудності справ військовим судам покладена спеціальна підсудність. У деяких випадках підсудність справ військовим судам визначалась в залежності від характеру вчиненого злочину, незалежно від того ким вчинений злочин. Підсудність справ конкретним ланкам визначається з урахуванням декількох факторів, серед яких одним з основних є військове звання і посадове положення особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. Крім того враховується також тяжкість покарання.

Основну формулу визначення підсудності кримінальних справ військовим судам слід сформулювати наступним чином: військові суди розглядають всі справи про військові злочини, які вчиненні визначеним законом колом військовослужбовців та військовозобов’язаних.

Тобто в якості критеріїв застосовуються особливості суб’єкту вчинення злочину (його відношення до військової служби) та характер цього злочину. Причому правила підсудності діють тільки при поєднанні цих двох критеріїв. Відсутність хоча б одного з них призводить до виключення справ з підсудності військових судів. Застосування ж інших ознак, зокрема такої, як місце вчинення злочину (наприклад, територія військової частини), для визначення підсудності справ військовим судам не має підстав вважати доцільним.

В.В. Сердюк стверджує, що юрисдикцію військового суду можливо визнати, виходячи з єдності трьох її складових: особливості суб’єкта, категорії справи та особливості сфери правовідносин [211, с.14]. Останній критерій, на нашу думку, є зайвим, оскільки безпосередньо визначається двома попередніми. Заперечення викликає також запропоноване В.В. Сердюком значне розширення юрисдикції, а відповідно і підсудності, цих судів. Так, на його думку, юрисдикція військових судів має поширюватися на всі правовідносини, що виникають в Збройних Силах України, Служби безпеки України та інших утворених відповідно до закону військових формуваннях, всіх військовослужбовців, осіб, що входять до військових формувань, які по суті визнаються як озброєні формування, а також осіб рядового і начальницького складу Міністерства Внутрішніх Справ України [211, c.14]. На нашу думку, судова реформа в Україні повинна йти по шляху обмеження застосування виключень із загальних правил підсудності. Військові суди за своєю правовою природою повинні розглядати лише той мінімум юридичних справ, особливості яких і викликали до життя цей спеціалізований орган правосуддя. Отже, розширення кола підсудних військовим судам справ в мирний час є недоцільним.

Особливого значення в даному випадку набуває момент початку і закінчення військової служби, оскільки саме в залежності від нього особою набувається визначений статус і визначається підсудність справи про злочини скоєні до і після вказаного моменту. Військовим судам підсудні справи про злочини, скоєні військовослужбовцями як в службовий час, так і поза службою, в тому числі у відпустці, а також під час перебування у шпиталі. Їм також підсудні справи про всі інші злочини, скоєні дезертирами в період, коли вони знаходились поза військовою частиною.

Безумовним плюсом у проекті КПК України є застосування правил персональної підсудності для визначення підсудності справ військовим судом загалом, чого немає в чинному Кодексі. Хоча в п. 2 ст. 325 проекту КПК йдеться про підсудність лише військовим судам гарнізонів, але наданий перелік категорій військовослужбовців і військовозобов’язаних має безпосереднє відношення до всієї підсистеми військових судів і фактично може бути виділений в окрему статтю.

Вказана новела може подолати прогалину в сучасному законодавстві щодо визначення підсудності справ військовим судам, оскільки після втрати чинності Положення про військові трибунали (затверджене Законом СРСР від 25 грудня 1958 р. [33]), це питання не знайшло чіткої регламентації ні в Законі “Про судоустрій в Україні”, ні в окремому законодавчому акті, який би визначав повноваження військових судів.

Проте, встановивши, що військовим судам гарнізонів підсудні всі кримінальні справи щодо військовослужбовців Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, законодавець додає досить нечітке формулювання: „... та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України”. З огляду на те, що у військових судах є свої специфічні особливості, а правила про підсудність справ цим судом мають в основному виключний характер, то і коло осіб, на яке поширюється ця підсудність, повинно бути чітко окреслено і визначено. Будь-яка невизначеність та відсилання до невідомих законів може призвести до порушень прав особи на законний суд (наприклад, шляхом віднесення до підсудності військових судів осіб з цивільної оборони). Це питання набуває особливої актуальності у світлі історичного досвіду: саме військові суди внаслідок безпідставного розширення підсудності набували статусу надзвичайних судів.

Отже, є доцільним виключення з п. 2 ст. 325 проекту КПК фрази: „... та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України”.

Крім того, це спростить застосування законодавства та визначення підсудності, оскільки не потребуватиме додаткового використання інших нормативних актів. У разі виникнення потреби віднести на розгляд військових судів кримінальні справи щодо певної категорії військовослужбовців потрібно буде прийняти закон про відповідні зміни, що додатково дисциплінуватиме законодавця від безпідставних виключень із загальних правил. Питання підсудності справ військовим судам можна вирішити і прямим посиланням на відповідний законодавчий акт, в якому надано повний перелік осіб, які мають статус військовослужбовців. Однак у будь-якому випадку перелік осіб, справи про злочини яких підсудні військовим судам, має бути точним і вичерпним.

В судовій практиці це питання не втрачає свого значення. Так, військова прокуратура Рівненського гарнізону надіслала кримінальну справу по обвинуваченню громадянина Г. до військового суду Рівненського гарнізону. Військовий суд визнав цю справу непідсудною собі внаслідок порушень правил спеціальної підсудності і направив її до Дубинського міськрайонного суду Рівненської області. Суд керувався тим, що Г. керуючи військовим автомобілем здійснив наїзд на пішохода в м. Дубно, проте він не є військовослужбовцем, а працює у військовій частині на підставі контракту. Отже, відповідно до ст. 36 КПК України дана справа не може бути розглянута військовим судом [127].

В контексті даного дослідження виникає проблематичне питання: “Якими правилами визначається підсудність справ військовим судам, що знаходяться разом з військами за межами держави?” Ця проблема є все більш актуальною в наслідок направлення військ до “гарячих точок” та має неоднозначне вирішення в законодавстві різних країн. Наприклад, згідно ч. 4 ст. 7 ФКЗ “Про військові суди Російської Федерації”, право розглядати всі цивільні, адміністративні і кримінальні справи, підсудні федеральним судам загальної юрисдикції, збережено лише за військовими судами, які дислокуються за межами Росії, якщо інше не встановлено міжнародним договором. Зокрема, військові суди, які знаходяться за місцем дислокації російських військ в Таджикистані і Казахстані, повноважні розглядати сімейні, трудові, житлові та інші цивільно-правові спори російських військовослужбовців та членів їх сімей, а також кримінальні справи про злочини, скоєні громадянами Росії з числа цивільного персоналу російських установ. Фактично в даному випадку військові суди отримали надзвичайну підсудність. Інший приклад: угода між Російською Федерацією та Республікою Молдова, яка передбачає загальне правило, що особи, які входять до складу російських військових формувань і члени їх сімей, повинні нести кримінальну відповідальність за молдавським законом, і справи про скоєні ними злочини підлягають розглядові в молдавських судах. Але це загальне правило не розповсюджується на випадки, коли названі особи здійснюють злочини в місцях дислокації російських військ, злочини проти Російської Федерації або проти осіб, які входять до складу російських військових формувань, військові злочини, а також при виконанні посадових і спеціальних обов’язків. Справи про такі злочини підсудні російським військовим судам (статті 9, 10 Угоди).

Тенденція розширення військової присутності України за кордоном вимагає врегулювання низки питань щодо визначення підсудності в проекті КПК. Укладення окремих угод з державою, на території якої дислокуються військові формування України, може призвести до створення варіативної підсудності, до того ж укладення таких угод не завжди є можливим. Зміна статусу військовослужбовців, як це мало місце при направленні батальйону хімічного захисту в район Перської затоки, коли військовим було надано статус технічних працівників дипломатичних представництв, також не є виходом з цієї ситуації. Такої “білої плями” процесуального законодавства України слід позбавитись у новому Кодексі з метою уникнення в майбутньому правових конфліктів. Для подолання цієї прогалини доцільно більш уважно вивчити окремі положення законодавства Російської Федерації, яка має значний правовий досвід у вирішенні цього питання, зокрема, п. 8 ст. 31 КПК РФ^[36].

Скористувавшись цим досвідом, доцільно включити до проекту КПК України наступну норму: „Військовим судам, які дислокуються за межами території України, підсудні кримінальні справи про передбачені Кримінальним кодексом України злочини, скоєні військовослужбовцями Збройних Сил України на території країни дислокації військового формування, або вчинені при виконанні службових обов’язків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України”.

Крім того, бажано чітко встановити межі розширення кола справ, підсудних військовим судам. Йдеться про закріплення правил і випадків, коли військові суди можуть розглядати справи, які за звичайних умов їм не підсудні (зона військових дій, окупація, надзвичайні випадки загальнодержавного масштабу). Неврахування екстраординарних ситуацій, за яких діяльність “цивільних” судів є малоефективною або взагалі неможливою, може призвести до перевтілення військових судів у надзвичайні, що, як свідчить історія, вже не раз відбувалось. Можливість такої небезпеки підвищується також і тим, що до цього часу залишається неврегульованим питання надзвичайної підсудності. Відсутність в законодавстві визначення надзвичайних судів та відповідної підсудності значно ускладнює механізм реалізації конституційної заборони щодо їх створення.

Держава, в публічних і приватних інтересах, має потребу у впровадженні правил спеціальної і персональної підсудності, які мають бути забезпечені певною підсистемою судів. Визнання вказаних правил потребує чіткої регламентації їх застосування внаслідок виключного характеру цих видів підсудності, пов’язаного з можливістю обмеження основоположних засад правової держави. Стаття 125 Конституції України встановила, що система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Вказане положення уточнюється п. 1 ст. 19 Закону „Про судоустрій України”, згідно якого в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Проте, в Україні спостерігається відсутність єдиних теоретичних підходів до проблеми спеціалізації у сфері правосуддя, визначення „спеціалізованих судів” та співвідношення понять „окрема судова юрисдикція” і „спеціалізація судів”. Якщо, наприклад, за чинним законодавством України військові суди належать до судів загальної юрисдикції і віднесені до категорії загальних судів (хоча й з певною специфікою), а законодавчого визначення спеціалізованих судів досі не існує^[37], то в Росії ті ж військові суди не є ні загальними, ні спеціалізованими судами, а представляють окрему судову підсистему поряд із загальними та спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції [292, с.89].

Застосування правил спеціальної та персональної підсудності при визначенні кола справ, які мають розглядати спеціалізовані суди, тісно пов’язане із визнанням певного суду спеціалізованим. Так, на думку В. Костицького, система судів загальної юрисдикції – це система спеціалізованих судів. Конституція України не передбачає існування в зазначеній системі будь-яких інших судів, крім спеціалізованих [233, с.18], з чим погоджується також В. Коваль [106, с.20]. Така позиція була піддана критиці в юридичній літературі. Зокрема, О. Ющик доводить, що безпідставна абсолютизація принципу спеціалізації призводить до того, що втрачає будь-який сенс назва „спеціалізовані суди”. У цьому уявлені має місце очевидна логічна помилка. Адже „спеціалізовані суди” є видовим поняттям щодо родового поняття „суди загальної юрисдикції”. Але ж „спеціалізовані суди” можуть вважатися видовим поняттям лише за умови одночасного існування також іншого видового визначення судів загальної юрисдикції, яким є „загальні суди”. Саме за такою логікою визначаються в ст. 129 Конституції засади судочинства: основні засади – для усіх судів загальної юрисдикції і засади специфічні – для відповідних судів окремих судових юрисдикцій. Ця ж логіка вбачається у формулюванні ч. 4 ст. 127 Конституції, яка встановлює специфічні вимоги щодо суддів спеціалізованих судів [292, с.90-91].

На нашу думку, відокремлення спеціалізованих судів від загальних обумовлено також історичним розвитком і становленням цих підсистем судів, коли внаслідок суспільно-політичних процесів виникла необхідність у судах для окремих категорій справ та осіб.

Дореволюційні правознавці також розрізняли загальні (звичайні) суди та спеціалізовані (особливі) суди. “Подъ обыкновенными Судами, - писав профессор В.К. Случевський, - следуетъ розуметъ Суды, ведомство которыхъ определяется силою общихъ постановлений закона. Хотя, при созданіи системы організаціи этихъ Судовъ, законодательство руководствуется, какъ мы видели, тяжестью совершаемыхъ преступлений, юридическими ихъ свойствами и личнымъ состаяниемъ виновныхъ, но, тем не менее, значеніе этихъ признаковъ бываетъ столь велико, что побуждает законодателя: во-первых, въ сфере деятельности этихъ Судовъ, въ виде изъятія изъ общаго порядка судопроизводства, создавать особые порядки производства уголовныхъ делъ, и, во-вторыхъ, не довольствуясь этимъ, создавать также особенные Суды, съ предоставленіемъ ихъ веденію особыхъ категорій делъ” [213, с.103].

В цьому контексті заслуговує уваги дослідження В.В. Сердюка юрисдикції судів, в якому він доводить, що спеціалізованим судом є створена в системі судів загальної юрисдикції, як самостійна, судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктивною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства [211, с.12]. Так, зокрема, В.В. Сердюк в своєму дисертаційному дослідженні аргументує наявність підстав для віднесення сучасних військових судів до спеціалізованих та доцільність створення системи судів на чолі з Вищим судом військових формувань України [211, c.6].

В свою чергу, В. Коваль зазначає, що спеціалізований характер військового суду обумовлюється декількома чинниками: а) особливим суб’єктним складом учасників судочинства; б) специфікою правового статусу суддів військових судів; в) характером справ, які підлягають розгляду виключно військовими судами на підставі поєднання галузевої і суб’єктної підсудності. Отже, коли з певними застереженнями можна стверджувати, що загальні суди розглядають практично всі справи з участю фізичних осіб, то це аж ніяк не стосується військових судів [106, с.20-21]. Така позиція з точки зору її обґрунтованості видається логічною і послідовною. Військові суди за духом і буквою закону, фактично, утворюють окрему судову підсистему, яка діє паралельно із загальними судами.

Таким чином, військові суди слід визнати спеціалізованими та виділити їх з підсистеми загальних судів. Для цього необхідно виключити друге речення п. 1 ст. 19 Закону України „Про судоустрій України”, згідно якого військові суди належать до загальних судів, а пункт 2 цієї статті має бути викладений в такій редакції: „Спеціалізованими судами є військові, господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди”.

Класичним зразком спеціалізованих судів у сфері кримінальної юстиції вважаються суди у справах неповнолітніх. В країнах, в яких створені і діють суди у справах неповнолітніх або так звані сімейні суди, основною ознакою, що визначає персональну підсудність, є вік обвинуваченого (підсудного). Справи за цією ознакою можна виділити в окрему категорію, за якою є правомірним застосування персональної підсудності.

Необхідність виділення персональної підсудності у справам неповнолітніх обумовлена віковими особливостями суб’єкта, його фізичним, розумовим і психічним розвитком. Необхідно, щоб обвинувачені підлітки не зазнавали негативного впливу з боку більш дорослих підсудних. Держава повинна прийняти заходи, щоб система кримінального судочинства не відштовхувала їх від судді, і давала їм можливість бути відвертими. В той же час держава повинна потурбуватись про те, щоб ця система забезпечувала можливість судді правильно зрозуміти психічний стан обвинуваченого підлітка під час вчинення діяння і правильно вирішити питання про його вину. Для забезпечення можливості досягнення вказаних цілей, необхідно ввести в загальну систему кримінального судочинства відповідні особливості і створити з неї, за їх допомогою, особливу систему кримінального судочинства, яка пристосована до відправлення правосуддя над підлітками.

З метою ефективного використання цієї особливої системи законодавча практика світу пішла декількома шляхами, повний розвиток яких було втілено в судах для неповнолітніх (сімейних, дитячих, юнацьких). Вперше суди для неповнолітніх були введені у 1890 році у вигляді досліду в англійській колонії Південна Австралія, а потім узаконені в ній у 1895 році. Вдала практика застосування цих судів призвела до їх швидкого розповсюдження спочатку в Північній Америці, а потім і в Європі. В наш час суди у справах неповнолітніх поширені у багатьох країнах (Франції, Японії, Німеччині, Великої Британії, Бельгії)^[38].

Суд у справах неповнолітніх має специфіку персональної та предметної підсудності. У першому випадку йдеться про наступні варіанти: розгляд тільки справ самих неповнолітніх; розгляд справ і дорослих співучасників; передача справ у загальні суди. У другому випадку специфікою є розгляд судами для неповнолітніх діянь, які вважаються правопорушеннями тільки у випадках скоєння їх неповнолітніми (так звані статусні злочини^[39]) [148, с.19].

Різниця у компетенції англосаксонських і континентальних судів для неповнолітніх полягає у тому, що в перших справи дорослих співучасників злочинів неповнолітніх розглядаються загальними судами, а в других сувора заборона розгляду справ неповнолітніх в загальних судах фактично розширила рамки персональної підсудності суду для неповнолітніх; справи дорослих співучасників також розглядаються в цих судах. Границі персональної підсудності суду у справах неповнолітніх розширює і відсутність у багатьох країнах нижнього вікового бар’єру кримінальної відповідальності і вказівки на вік, з якого можна застосовувати до неповнолітніх примусові заходи виховання і нагляду, тобто у суду з’являється можливість понизити вказаний в законі вік і застосувати покарання до неповнолітнього [148, с.69].

В Україні створення судів у справах неповнолітніх передбачено Концепцією судово-правової реформи, схваленою постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р. [118]. Однак, до цього часу питання доцільності та форм утворення зазначених судів залишається відкритим. Так, І. Бондаренко вважає, що виділення судів у вказаних справах в окрему ланку може призвести до перевантаження судової системи спеціалізованими судами. Тому він вбачає доцільним введення у склад судів загальної юрисдикції окремої колегії, що спеціалізувалась би на розгляді справ щодо неповнолітніх, враховуючи тенденцію “омолодження” злочинності [18, с.40]. Така позиція була піддана аргументованій критиці. Зокрема, Г.М. Омельяненко наголосила, що такі спроби вже були і позитивних результатів не дали в основному тому, що судді перевантажені справами, внаслідок чого змушені їх розглядати незалежно від спеціалізації. Повинна бути створена система спеціалізованих судів як автономне відгалуження системи судів загальної юрисдикції, що дозволить створити найсприятливіші умови для розгляду справ і сприятиме виконанню мети правосуддя щодо неповнолітніх [169, с.81]. В свою чергу П.П. Пилипчук вказує, що система ювенальної юстиції в Україні має включати, крім ювенальних судів, також спеціальні органи профілактики, контролю і захисту, спеціалізовані органи досудового слідства, установи відбуття покарання, установи реабілітації та соціальної адаптації [178, с.3].

З аналогічною проблемою зіткнулись і інші пострадянські держави. Так, в Білорусії В. Мартинович пропонує на першому етапі становлення ювенальної юстиції утворити спеціалізовані колегії у справах неповнолітніх. Наступним кроком має бути створення в системі загальних судів автономних, на двох рівнях, спеціалізованих ювенальних судів, відповідних прокуратур і адвокатур, служб соціально-психологічної допомоги^[40]. В залежності від тяжкості правопорушення можливо передбачити диференціацію складу суду, в тому числі з реалізацією права на суд присяжних [147, с.50].

Отже, специфіка такого особливого суб’єкта кримінального переслідування як неповнолітній вимагає і специфічну систему правосуддя, яка реалізується шляхом створення автономної підсистеми спеціалізованих ювенальних судів або судів у справах неповнолітніх. Повноваження цих судів визначаються правилами персональної підсудності, відповідно до яких ювенальні суди розглядають справи про злочини, вчинені особами певного віку (зазвичай до 18 років). При цьому, правила предметної підсудності диференціюють склад суду в залежності від роду правопорушення (злочину), вчиненого неповнолітнім. До повноважень одноособового судді слід віднести розгляд справ про незначні правопорушення, які не вимагають проведення досудового слідства, а також справ про адміністративні правопорушення (підсудні правопорушення) неповнолітніх; провадження про призначення примусових заходів виховного характеру з наступним судовим наглядом за їх виконанням; вирішення питань про застосування до неповнолітнього в ході досудового слідства заходів обмеження їх свободи; провадження, щодо суспільно небезпечних діянь неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Всі інші справи про більш тяжкі злочини мають бути підсудні колегіальному складу суду у справах неповнолітніх (в тому числі за згодою самого неповнолітнього та/або його законного представника суду присяжних у справах неповнолітніх). У випадку співучасті у злочину неповнолітнього та особи до 21 року застосовуються правила підсудності за зв’язком справ і справа передається на розгляд суду у справах неповнолітніх. У випадку ж співучасті з особою віком понад 21 рік, коли виділити справу неповнолітнього неможливо, справа щодо всіх співучасників підсудна загальному суду.

Отже, в ювенальних судах колегіальний склад суду має „з’являтися раніше”, тобто коло підсудних йому справ має бути ширшим ніж в загальних судах, що виступає додатковою процесуальною гарантією. Якщо відповідно до правил підсудності за зв’язком справ неповнолітній підлягає віданню загального суду, то за ним має переходити комплекс додаткових гарантій, зокрема, розгляд справи колегіальним складом суду.

Спеціалізація ювенальних судів вимагає і застосування відповідних знань особами, які здійснюють правосуддя. Так, в Японії справи в сімейному суді розглядає суддя, який використовує висновки експертів-психіатрів [279, с.293]. Проте, на нашу думку, шлях обраний в Німеччині краще відповідає сутності цього інституту. Німецькі судді, прокурори та шеффени по справам неповнолітніх повинні мати педагогічну кваліфікацію та досвід роботи по вихованню неповнолітніх [230, с.82].

Думається, що в Україні судді та народні засідателі мають проходити додаткову підготовку з питань психології неповнолітніх, а програма юридичної освіти має включати спеціальний навчальний курс. Крім того, обрання народних засідателів для ювенальних судів із загальних списків має передбачати обмеження щодо осіб позбавлених батьківських прав, а також щодо осіб, які притягались до кримінальної відповідальності. Народними засідателями в цих судах повинні бути, перш за все, особи, які мають власних дітей або досвід їх виховання. Доцільно також формувати склад суду з представників різних статей, враховуючи існуючи психологічні відмінності у чоловіків та жінок.

Таким чином, на нашу думку, створення автономної підсистеми спеціалізованих судів у справах неповнолітніх є обґрунтованим та доцільним. В основу визначення підсудності кримінальних справ цим судам має бути покладений вік особи, яка вчинила злочин, тобто критерій персональної підсудності.

Інша категорія випадків, за яких держава використовує правила персональної підсудності, визначається службовим або посадовим становищем особи, яка скоїла злочин. До цієї групи належать виняткові випадки, коли визначені категорії осіб внаслідок свого суспільного, службового, професійного або іншого положення визначаються підсудними спеціалізованому суду або залишаються підсудними суду, що є звичайним для більшості громадян, але справи розглядаються судом вищої ланки або за особливими правилами.

Виходячи з цього, персональна підсудність визначається тими властивостями особи обвинуваченого (підсудного), які за законом є підставою для застосування спеціальних норм про підсудність справи. Особистий момент припускає відповідність між особливостями особи, яка притягається до відповідальності, та судом, в якому має розглядатися її справа.

В чинному українському законодавстві такими юридично вагомими властивостями особи визнаються, окрім належності її до військовослужбовців та прирівняних до них осіб, також наявність статусу судді або народного депутата України. Так, правила про персональну підсудність визначені в частинах 5-7 статті 13 Закону “Про статус суддів” та направлені на забезпечення найбільш кваліфікованого і неупередженого правосуддя з урахуванням особливостей професійної діяльності судді та є додатковою гарантією недоторканності представників судової влади. Однак, в чинному КПК України відсутня норма, яка б встановлювала персональну підсудність для суддів та народних депутатів. Підсудність для окремих категорій громадян повинна визначатись процесуальним законодавством, а не окремими законами, які регламентують статус певних осіб. Такий підхід дозволить уникнути розпорошення норм про підсудність та сприятиме систематизації законодавства.

При розробці проекту КПК України (ст. 326) мають місце спроби віднести до підсудні апеляційних судів (крім Апеляційного суду України) кримінальні справи щодо народних депутатів України, суддів, службових осіб, які займають особливо відповідальне становище. Крім того, народний депутат І.В. Вернідубов запропонував поширити вказані правила персональної підсудності і на прокурорів. Кого ж слід розуміти під службовими особами, які займають особливо відповідальне становище? Законодавчо це питання не врегульовано, а при бажанні до цієї категорії службовців можна віднести значне коло осіб. Подібна невизначеність у процесуальному законі є неприпустимою, оскільки порушує принцип законного судді, а тому перелік осіб, кримінальні справи яких за персональною підсудністю віднесені на розгляд апеляційного суду, має бути конкретним та вичерпним.

В наш час спостерігається актуалізація проблематики визначення кола осіб, справи про злочини яких доцільно направити на розгляд вищестоящого суду по першій інстанції. Проте, єдиної точки зору з цього приводу в юридичній літературі останніх двох століть не сформовано. Так, ще в XIX столітті С. Анісімов, досліджуючи це питання, зазначав, що особливо важливо, щоб кожен чиновник, кожна наділена владою людина була б у такому самому положенні перед судом, як і всі інші громадяни. Кожного з них, яким би він високопоставленим і сильним не був, потрібно віддавати до суду таким же порядком, як і простих смертних. Ця позиція обґрунтовується тим, що при такому устрої судів ніяка влада в державі не зможе насилувати та сваволити [2, c.39].

Потрібно відзначити, що критерії персональної підсудності мають не тільки юридичний, а й політичний характер, незважаючи на те, що в основу інституту підсудності покладені все ж такі юридичні засади. Проте норми закону, основані на політичних засадах і принципах, на думку К.Д.Анциферова, можуть бути допущені лише тою мірою, в якій вони не спричиняють шкоди певному розвитку і пануванню основних юридичних засад, на яких ґрунтується вчення про підсудність. Застосовані в законодавстві у цих межах положення політичного характеру не тільки не зменшують “достоинства” закону, а й визначають його доцільність, за якою із умовами державного і суспільного ладу гармонійно погоджуються юридичні положення. У разі необґрунтованого, надмірного розширення в законодавстві кола осіб, на яких розповсюджуються правила персональної підсудності усувається дія юридичних засад. Внаслідок цього система законодавства отримує штучний характер, є недоцільною і, позбавлена правових основ, стає навіть неправомірною [3, c.542-543].

Перелік осіб, до яких застосовуються правила персональної підсудності, має бути обмеженим і чітко визначеним. Крім того, підсудність справ цих осіб повинна характеризуватись також і такою ознакою як зв’язок скоєного правопорушення з їх професійною діяльністю. Застосування персональної підсудності щодо високопосадовців в даному випадку визначається статусом цих осіб. Указана особа повинна бути самостійною політичною фігурою, причому найвищого рівня, рішення якої мають загальнообов’язковий характер та її влада не обмежуються межами однієї адміністративно-територіальної одиниці. Правила персональної підсудності створюють для них додаткову процесуальну гарантію їх захищеності, що визначається суверенітетом влади і є благом для інтересів суспільства^[41].

В юридичній літературі до персональної підсудності відносять так звану forum exterritoriale, тобто особливу підсудність справ осіб, які наділені судовим імунітетом. Так, С. Волкотруб виділяє дві наступні групи імунітетів: імунітет (недоторканність) окремих категорій посадових осіб; імунітети представників та представництв іноземних держав і міжнародних організацій [42, с.123].

Згідно п. 4 ст. 6 КК України питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законом України і міжнародними договорами не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом. Персональна підсудність, щодо кола осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначена Віденською конвенцією про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 року і Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, що затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 року. Дипломатична недоторканність включає поряд із загальною недоторканністю особи, також і імунітет від кримінальної юрисдикції України.

Заслуговують згадки особливі правила підсудності, що випливають з імунітету держави^[42]. Імунітет держави – це, в найзагальнішому розумінні, непідсудність держави суду іноземної держави. Генезис імунітету держави сходить до норми, вираженої в латинських максимах: par in parem non habet imperium, par in parem non habet jurisdictionen (“рівний над рівним влади не має”, “рівний над рівним не має юрисдикції”). Юридичним фундаментом імунітету держави виступає її суверенітет.

Зміст імунітету держави характеризують такі положення: по-перше, ні одна держава не має права примусити іншу державу бути відповідачем у його судах; по-друге, держава підсудна іноземним судам лише у випадках особливої на те згоди; по-третє, вчинення однією державою дій на території іншої держави не тягне за собою автоматичної відмови від імунітету; по-четверте, навіть якщо згода держави на підсудність була виявлена в явній формі – expressis verbis – тим самим не припускається його згода на попереднє забезпечення позову або примусове виконання рішення.

Таким чином правила спеціальної та персональної підсудності, цілком відповідаючи демократичним засадам правосуддя, зокрема, принципу рівності громадян перед законом і судом, дозволяють врахувати специфіку справ про військові злочини як для звичайних, так і для екстраординарних обставин; дають можливість забезпечити необхідну автономність ювенальної юстиції з метою створення відповідних умов для розгляду справ неповнолітніх. Спеціальна та персональна підсудність як інструменти побудови процесуальної форми та системи судових установ дозволяють забезпечити соціально корисний ефект за умови їх застосування лише в тих виключних випадках, коли це соціально обумовлено, дозволяє врахувати принципові відмінності правовідносин, є економічно обґрунтованим і дає додаткові можливості для забезпечення справедливого правосуддя.