2.1. Предметна (родова) підсудність

В сучасний період правової реформи виникла безумовна необхідність чіткого визначення поняття предметної підсудності як однієї з основ встановлення і розмежування влади суду та кола справ, що підлягають розгляду визначеною судовою ланкою.

У наукових працях дореволюційного періоду зазначалось, що на предметну підсудність покладається функція розмежування компетенції суду з іншими установами. Потрібно відмітити, що теорія процесу того часу не розрізняла поняття підсудність та підвідомчість. Так, М.М. Розін ставить знак рівності між поняттями “предметна підсудність справ” та “предметне відомство судів” [200, с.236]. Відповідно, термін „підсудність” часто замінювався термінами „підвідомчість”, „відомство”. Згідно думки І. Ніколаєва, родова підсудність визначається межами влади суду з іншими установами як судовими, так і несудовими [164, с.191]. Його сучасник І.Я. Фойницький, розглянувши предметну підсудність в широкому контексті, зазначав: “Свойство деяния разграничивает ведомство уголовных судов, которым подлежат только деяния наказуемые, от ведомства установлений несудебных и судов гражданских. Кроме того, им иногда отграничивается ведомство уголовных судов общих от особенных, высших – от низших…” [260, с.92]. Таке широке розуміння підсудності панувало і в радянський період, але, насамперед, в сфері цивільного процесу, бо в кримінальному судочинстві застосовувалось, виклично, поняття підсудності. Однак, слід розмежовувати ці два поняття, які, не зливаючись, направленні на визначення повноважень суду щодо вирішення справи по суті.

В основу визначення предметної підсудності покладені вид (предмет) скоєного злочину та обсяг влади конкретного суду. Ці категорії в однаковій мірі беруться до уваги, тобто предметна підсудність кримінальної справи встановлюється шляхом врахування роду злочину та повноважень суду певної ланки судової системи на розгляд по першій інстанції саме цієї категорії злочинів.

Коло справ, наданих на розгляд кожного суду, разом з тим, як зазначає І.Я. Фойницький, позначає і коло тих правових заходів, мір покарань, які можуть бути застосовані даним судом, або ступінь його судової влади (forum ratione materiae). Суд, який має право прийняття більш тяжких мір в кількісному або якісному відношенні, є судом вищим порівняно з судами, котрим надано застосування тільки заходів, мір меншої важкості. Тому підсудність по роду справ має значення підсудності за ступенем влади. Остання для кожного суду визначається в його максимумі, перевищення котрого є порушенням підсудності. Але суд, що має право призначити більш важку міру, може визначити і міри (заходи) меншої тяжкості, що до них входять [260, c.91].

Досліджуючи це питання, російський правознавець О.П. Чебишев-Дмітрієв зазначав, що ознакою, яка б вказувала на те, котрому саме з судів, діючому на встановленій місцевості, є підсудним злочинне діяння, слугують межа та ступінь влади наданих законом кожному суду [270, c.35]^[19]. Так, наприклад, апеляційний суд області визнається вищим порівняно з місцевим районним судом. А, отже, при зіткненні підсудності вищий суд має перевагу над нижчим, оскільки підсудність першого поглинає підсудність другого.

Право особи судитися у найбільш здатному розібратися в обставинах справи суді та влада судів приймати ті чи інші заходи до виявлення істини, накладати міру покарання, відповідно до характеру діяння, і слугують підґрунтям для визначення предметної підсудності, тобто підсудності по роду справ.

Загальний принцип визначення предметної підсудності стисло можна сформулювати так: суди нижчої судової ланки (місцеві) розглядають всі справи, крім тих, що за законом підсудні вищим судам.

Досить суттєвим завданням є вирішення питання про те, як розподілити різні справи між окремими судами з точки зору предметної підсудності, беручи до уваги питому вагу кожної справи. В юридичній літературі зустрічаються значні коливання відносно принципів, критеріїв, покладених в основу предметної підсудності. Найбільш природнім в кримінальному судочинстві було б зупинитися на моменті тяжкості злочину. Проте виникає проблема визначення ознак, за якими встановлюється порівняльна важливість справ, а, отже, і предметна підсудність.

Поняття тяжкості злочину встановлюється двома ознаками: тяжкістю покарання та юридичною властивістю діяння (незалежно від покарання) [213, c.101; 260, с.92].

Визначення тяжкості злочину по тяжкості покарання, що слідує за ним, отримала розповсюдження в законодавстві деяких країн. При встановлені меж підсудності справ одній з ланок судів, законодавець виходить з презумпції, що це діяння більш або менш тяжке, що воно заслуговує відповідного йому покарання і що покарання це, залежно від його тяжкості, може бути призначене тільки судами, що стоять на певному ступені ієрархії і при тому володіє достатніми гарантіями правильності своїх дій. Між тим, тяжкість покарання, прийнята в кримінальному судочинстві як підстава до розподілу справ між судами, має значення формальної підстави, не завжди такої, що відповідає дійсному значенню скоєного злочину. Тяжкість покарання як підстава визначення ступеня влади суду, не гарантує суд від можливості надходження на його розгляд справ про злочини, які за своїм дійсним значенням повинні були б належати розгляду іншого суду.

В свою чергу І.Я. Фойницький, розглядаючи тяжкість покарання при розмежуванні відомства судів різних найменувань, дав їй наступну характеристику: “… это признак наиболее удобораспознаваемый, легко уловимый для практики и весьма удобно укладывающийся в законодательную систему” [260, c.92]. Звичайно, найбільш яскравою ознакою слугує тяжкість покарання, що загрожує відповідно закону за злочинне діяння та ступінь важливості останнього для правопорядку.

Взагалі, закон може йти двома шляхами. Він може встановлювати підсудність визначеної групи діянь тим або іншим судам в залежності від загальних родових ознак, якими кожне з цих діянь характеризується в матеріальному кримінальному законі (in thesi), тобто по вищому роду та вищому ступеню покарання, що загрожує винному у цьому діянні. Цей шлях ґрунтується на твердій, чіткій визначеності правил про підсудність, але він часто тягне обтяження вищих судів справами, які, при ближчому їх досліджені, виявляються значно менш серйозними, ніж характеризувало їх початкове обвинувачення, та за своїми індивідуальними рисами можуть бути розглянуті нижчими судами. Такий шлях обрала більшість сучасних держав, в тому числі і Україна.

Закон може також до певної міри індивідуалізувати правила визначення підсудності та надати відповідним органам право встановлювати підсудність справи в залежності від її видових рис (in hipotesi). В основі цього шляху in hipotesi покладена корекціонізація злочинів. Сутність його полягає в тому, що обвинувальній владі надано право при віддані до суду наперед визначити, яку міру покарання вимагає вона застосувати до обвинуваченого за скоєння даного злочину.

А втім, визначення підсудності виключно за тяжкістю покарання завдає і незручність, так як ступінь необхідності посилення судових гарантій залежить не тільки від тяжкості покарання, а й від властивості діяння.

Другою основною ознакою предметної підсудності в кримінальному судочинстві, після тяжкості покарання, є род (вид) скоєного злочину або такого, що готується, і який складає предмет даної кримінальної справи. Род злочину визначається у відповідності до кримінального закону, тобто на підставі юридичної кваліфікації даного злочину. В зв’язку з тим, що вид злочину визначається матеріальним кримінальним правом, законодавець, встановлюючи правила про підсудність кримінальних справ, звичайно дає перелік статей кримінального закону, що передбачають окремі злочини, справи про які підсудні цьому чи іншому суду. Тобто предметна (родова) підсудність визначається прямою вказівкою закону про віднесення певних категорій кримінальних справ до розгляду і вирішення їх судом окремої ланки.

Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межи, визначає сутність. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано, а це, крім того, є основою правильного визначення підсудності. Помилка у кваліфікації злочину може призвести до невірного визначення підсудності, а, отже, і недійсності судового рішення. Так, М.Й. Коржанський визначає кваліфікацію злочинів як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки. Інакше кажучи, кваліфікувати злочин – значить дати йому кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Практичне значення кваліфікації злочинного діяння полягає у тому, що вона визначає такі необхідні підстави встановлення підсудності, як: юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість), міру відповідальності і міру покарання [119, c.9].

Таким чином, кваліфікація злочину є основою визначення предметної підсудності, яка обумовлює род, вид злочину та відповідну міру і тяжкість покарання за нього.

Предметна підсудність не тільки особиста, персоніфікована, вона завжди конкретна, чітко визначена. Кожне окреме злочинне діяння, відповідно до чітко встановленої його кваліфікації, має конкретну підсудність, з урахуванням всіх його індивідуальних ознак, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину.

Таку ж позицію відстоював радянський правознавець Л.Н. Гусєв, стверджуючи, що кожна кримінальна справа підсудна тільки одному визначеному суду [65, с.18]. Але це правило діє тільки у тому випадку, якщо не застосовується виключна підсудність. Відповідно до ч. 2 ст. 34 КПК України, у випадку особливої складності або важливості справи, підсудної місцевому суду – апеляційний суд має право прийняти її до свого провадження. Отже, справа підсудна місцевому суду має фактично, ще одну потенційну підсудність, які співвідносяться як основна і додаткова. Справи, вирішення яких по суті покладено законом на апеляційний суд як суд першої інстанції не мають подібної подвійної підсудності, а, отже, є монопідсудні. Але виходячи із сутності виключної підсудності та відсутності чіткого визначення кола справ, на які і поширюється її дія, все ж таки слід зупинитися на ідеї конкретності визначення підсудності, що буде спонукати до більш зваженого та обґрунтованого направлення справ за підсудністю.

Поряд з вказаними загальними критеріями розмежування родової підсудності існують особливі, спеціальні підстави. В якості таких можуть виступати, зокрема, різні міркування політичного та практичного характеру, а саме, прагнення законодавця посилити правові гарантії захисту прав окремих суб’єктів, доцільно розподілити роботу по вирішенню справ між різними судами. Необхідно відзначити, що родова підсудність кримінальних справ різним ланкам судової системи хоч і є консервативною, проте залежить від конкретної суспільно-політичної та криміногенної обстановки в державі та піддається коригуванню законодавцем [151, c.311].

Так, М.В. Духовськой за часів Російської Імперії зазначав, що при розподілі предметної підсудності між загальними судами береться до уваги порівняльна важливість, небезпека злочину. Незалежно від цього слід враховувати простоту або складність діяння, що розглядається, а іноді і особливе значення його для держави [78, c.134]. В свою чергу, С.В. Познишєв з цього питання також додає, що іноді закон звертає увагу на зовнішні ознаки – цінність об’єкта і ступінь матеріальної шкоди, йому спричиненої, а іноді – на моральність та суспільне значення об’єкта і караності злочинного впливу на нього [181, c.162]. Відповідно до суспільного та морального значення об’єкта і з метою більш суворого покарання посягань на нього багато які злочини вилучені з підсудності нижчих судів і віднесені до відома вищих. Так, М.О. Чельцов в своїх дослідженнях [272, c.24] наполягає на першочерговості політичного значення підсудності. При визначені підсудності кожної категорії справ, законодавець виходить із загальних політичних обставин. Зміна цих обставин впливає на оцінку законодавцем ступеня небезпеки окремих злочинів, а в зв’язку з цим і на визначення підсудності справ про ці злочини. Це питання тісно пов’язано з розумінням підсудності і як історичного явища.

Потрібно зазначити, що будь яке діяння, в залежності від визнання ступеня його суспільної, моральної або іншої небезпеки, особливого значення для публічних та приватних інтересів, визнавалось проступком або злочином і розглядалось за встановленою підсудністю. Як на визнання діяння злочинним, так і на визначення його підсудності впливає, таким чином, цілий ряд факторів, що діють в суспільстві в даний час і в даному місці: суспільні процеси, релігія, моральні засади, державна політика, криміногенна обстановка та ряд інших.

Таким чином, правила предметної підсудності визначаються суспільно-політичними процесами, повноваженнями суду та правовими критеріями, що встановлюють тяжкість вчиненого злочину шляхом кваліфікації за статтями кримінального закону і ґрунтуються на таких ознаках: тяжкість покарання та вид (род) скоєного злочину і як наслідок цього – пряма вказівка кримінально-процесуального закону про віднесення конкретної категорії кримінальних справ до їх розгляду судом певної ланки судової системи.

Нині важливе значення має правильне закріплення правил предметної підсудності в проекті КПК України як однієї з підвалин встановлення й розмежування влади суду та кола справ, котрі підлягають їх розгляду. Як слушно стверджує М.С. Строгович: “Розширення або звуження кола справ підсудних даному суду, означає відповідне розширення або обмеження компетенції даного суду” [225, c.145]. Тому підсудність по роду справ розглядається як підсудність за ступенем влади.

Враховуючи, що місцеві суди є основною ланкою, на яку покладена функція вирішення справ по суті, стаття 325 проекту КПК зберегла основну формулу предметної підсудності: місцевим судам підсудні всі кримінальні справи, крім справ, підсудних судам вищої ланки. Збереження цього усталеного правила, що є витвором радянської процесуальної науки, є безумовним позитивом у новому Законі.

Керуючись цим, слід відмовитись від запропонованого суб’єктами законодавчої ініціативи істотного розширення повноважень апеляційних судів щодо вирішення справ по суті (ст. 326 проекту КПК). Річ у тім, що віднесення до підсудності апеляційного суду значного кола справ обмежує владу місцевих судів як основної ланки, вказуючи на їх неповноцінність, на нездатність повно і об’єктивно вирішувати окремі категорії справ. Так, іще за часів царської Росії В.К. Случевський вказував, що предметну підсудність судів визначає законодавство, враховуючи придатність судів і надані їм засоби для вирішення даної категорії кримінальних справ [215, c.274]. Виходячи з цього, виключення певних категорій справ з підсудності місцевих судів обмежує обсяг їх влади, тим самим принижуючи їх статус та авторитетність. Тому до таких виключень потрібно підходити з особливою обережністю, а саме, коло справ, які розглядають апеляційні суди, має бути максимально обмеженим і чітко окресленим.

Спірним є внесення п. 2 до ст. 326 КПК, згідно з яким апеляційному суду підсудні кримінальні справи, котрі містять відомості, що становлять державну таємницю та п. 4 цієї статті щодо підсудності апеляційним судам справ про злочини, передбачені статтями 328-330 КК України, тобто злочини у сфері охорони державної таємниці. В цьому аспекті апеляційні суди не мають жодних значних переваг відносно місцевих, які спроможні забезпечити такі ж самі умови розгляду даної категорії справ. Дане розширення юрисдикції апеляційних судів може спричинити появу необґрунтованих направлень справ до “потрібного” суду під виглядом наявності в них певних фактів, які, начебто, містять загрозу для безпеки держави. Охорона державної таємниці, безумовно, заслуговує на увагу з боку процесуальної форми, але шлях її забезпечення має пролягати через спеціалізацію складу суду, а не розширення компетенції апеляційних судів. Закріплення за апеляційними судами підсудності кримінальних справ, у яких містяться відомості, що становлять державну таємницю, є даниною минулому, коли існував міжобласний суд. Незважаючи на ліквідацію цього суду в правовій практиці й науці залишився відбиток цієї спеціальної підсудності справ, що і пояснює особливе ставлення законодавця до такої категорії справ та його намагання виокремити їх. Радянська правова свідомість, щодо “утаємничених” справ, які можуть бути вирішені лише “відповідним” судом, мабуть, іще довго нагадуватимуть про себе в Україні. Та, якщо з урахуванням нинішніх об’єктивних умов, юридична думка з цим ще може змиритися, то в майбутньому слід позбутися цього нашарування особливості щодо вказаних справ, й передати їх на розгляд місцевих судів. Таким чином, для забезпечення ефективності розгляду кримінальних справ, у яких містяться відомості, що становлять державну таємницю, є сенс створити в місцевих судах спеціалізовані склади суддів, юрисдикція яких може поширюватися на території діяльності кількох місцевих судів.

Зважаючи на те, що однією з підстав встановлення підсудності справ апеляційному суду є їхня важливість для суспільно-політичних інтересів і тяжкість злочинів, досить дивними видаються з цього погляду незначні санкції, передбачені за їх скоєння. Так, Кримінальний закон не вважає, що певні види злочинів становлять істотну суспільну небезпеку, і встановлює для них відносно невисоку міру покарання, а кримінально-процесуальний закон, навпаки, надає цим злочинам виключно важливий характер, вилучаючи їх із підсудності місцевих судів^[20]. Такий підхід в більшості випадках є необґрунтованим, адже треба пам’ятати, що тяжкість покарання є найяскравішим критерієм визначення ступеня влади суду та тяжкості вчиненого злочину, на що свого часу звертав увагу С.І. Вікторський [35, с.145]. На нашу думку, злочини невеликої, середньої тяжкості та тяжкі не доцільно передавати на розгляд апеляційним судам по першій інстанції.

Нині серйозною є проблема, пов’язана з підсудністю справ апеляційним судам. Так, у випадку розгляду справи апеляційним судом по першій інстанції, особа втрачає право на апеляцію. Статті 347 та 356 КПК України навіть не передбачають можливість апеляції на рішення апеляційних судів. Світовий досвід з цього питання свідчить, що обмеження права особи на апеляцію можливе лише щодо вироків суду присяжних, проте не стосується інших складів судів, вироки яких по першій інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Крім того, у випадку вилучення справи з підсудності місцевого суду (ч. 2 ст. 34 КПК), на вирок, винесений по ній, вже не може бути подана апеляція, як це було б можливо при розгляді даної справи в місцевому суді. Тобто зміна підсудності справи в даному випадку позбавляє осіб права на апеляцію щодо вироку по цій справі.

Вирішити зазначену проблему пропонується шляхом створення Апеляційного суду України, передбаченого Законом „Про судоустрій України”, але це неминуче ускладнить судову систему. Більш конструктивним в майбутньому вбачається інший шлях, а саме, шлях позбавлення апеляційних судів повноваження на розгляд справ по першій інстанції та залишення їм лише функції апеляційного провадження, яка цілком відповідає їх правовій природі. В останньому випадку всі справи, незалежно від їх роду, будуть належати до підсудності місцевих судів, які стануть судами з „великої літери”.

З цього приводу С. Штогун зазначає, що сьогодні апеляційні суди розглядають по першій інстанції, як правило, кримінальні справи за статтями Кримінального кодексу, де санкцією передбачене довічне позбавлення волі. По-перше, не такий це вже великий перелік статей, де передбачена така сувора санкція; по-друге, така практика залишилися з того часу, коли обласні суди по першій інстанції розглядали кримінальні справи за статтями, де санкцією було передбачено смертну кару, яка, на відміну від довічного позбавлення волі, не зберігала можливість у будь-який момент виправити судову помилку. Тож розглядати вищевказані міри покарання як критерій розгляду справ по першій інстанції апеляційними судами не доцільно. На думку С. Штогуна, розгляд таких кримінальних справ слід передати суддям місцевих судів, стаж роботи яких становить понад п’ять років, тобто обраних Верховною Радою України довічно [287, с.102].

Заперечуючи такий шлях вирішення проблеми, В.Д. Бринцев посилається на неможливість забезпечити місцевими судами розгляд категорії справ про злочини, за скоєння яких можливе призначення найсуворішої міри покарання. В свою чергу, ним пропонується створити необхідну кількість окружних судів, які були б лише судами першої інстанції, з віднесенням до їх компетенції розгляд справ за участю суду присяжних [25, с.57].

Ця проблематика торкається таких важливих питань як сила влади суду та побудови структури всієї судової системи. У найпоширеніших світових моделях у апеляційних судах ні перша інстанція, ні суд присяжних не існують. За класичною схемою повинна була б існувати єдина система загальних судів, де суд першої ланки розглядає справи по суті, другої – переглядає їх в порядку апеляції, а суд третьої ланки здійснює касацію. Створення суду, предметна підсудність якого охоплювала б всі справи і при цьому він був би процесуально забезпечений розглянути будь-яку справу, безумовно, приваблива ідея. Але особливості історичного розвитку правових систем обумовили відхід від класичної схеми практично в усіх країнах світу. Ця проблема знайшла своє вирішення в різних формах: створення спеціалізованих судів, диференціація складу суду, віднесення окремих справ до підсудності вищих судів.

На нашу думку, обраний в Україні шлях розв’язання проблеми розподілу справ за предметною підсудністю є помилковим. Апеляційні та касаційні суди повинні виконувати свої основні функції, а не перебирати на себе функції місцевих судів. Навіть розгляд найбільш важливих справ судом присяжних може бути переданий до місцевого суду. Віднесення до підсудності апеляційних судів ряду кримінальних справ знаходиться у протиріччі з його правовою природою та місцем в судовій системі. Відтак підсудність справ апеляційним судам на даний час має носити лише виключний характер і в подальшій перспективі доцільно позбавити зазначені суди компетенції щодо розгляду справ по першій інстанції.

Проблеми предметної підсудності є також тісно пов’язаними з функціонуванням мирової юстиції. На території України мирові суди діяли досить тривалий час. Наприкінці ХІХ початку ХХ століття вони складали розгалужену дворівневу систему судових установ. Першою його інстанцією був дільничний мировий суддя, другою – повітовий або столичний мировий з’їзд. Мирові судді розглядали дрібні кримінальні справи проти громадського порядку, образи і побиття людини, шахрайство і крадіжки. Вони мали право оголошувати зауваження, догану, накладати обмежені грошові стягнення, карати арештом на строк до трьох місяців чи тюремним ув’язненням до одного року [289, c.628]. Діяльність мирової юстиції як підтверджує світовий та власний історичний досвід є вельми корисною і для судової, і для правової системи в цілому. Впровадження мирових судів в нинішніх умовах дозволило б забезпечити, одночасно, і диференціацію процесуальної форми, і доступність правосуддя, і не порушило б функціональних повноважень окремих ланок загальних судів. Про можливість відновлення мирової юстиції все частіше висловлюються українські правознавці [146, с.12; 180, с.15; 241, с.74]. При розробці теоретичної та практичної основи інституту мирових суддів варто звернутись до наукових праць дореволюційних правознавців [4; 21; 41; 45; 49; 143; 153; 193; 199; 235] та сучасних науковців [20; 137, с.232; 222, с.289].

Якщо відновлення мирового суду відбудеться, то за допомогою предметної підсудності буде здійснюватися розподіл справ між місцевими загальними та мировими судами. Враховуючи зміни в судовій системі Російської Федерації^[21], М.В. Боровський висловлює думку, згідно якої предметна підсудність дозволяє розмежувати також компетенцію федеральних судів загальної юрисдикції від мирових судів [249, c.325]. Зазначена позиція видається логічною і послідовною. Визначення належності юридичної справи загальному суду чи мировому може бути здійснена силами предметної підсудності. В основу розмежування підсудності їм справ покладені ті ж самі принципи, критерії, що і між ланками загальних судів, повноваження яких щодо розгляду справ по першій інстанції визначаються предметною підсудністю. Для розмежування підсудності кримінальних справ між цими судами варто використати такий критерій як тяжкість покарання за скоєний злочин. На нашу думку, мирові судді повинні розглядати справи про злочини за скоєння яких максимальна міра покарання не перевищує двох років позбавлення волі. Схожої позиції дотримується В.М. Тертишник, який пропонує віднести до підсудності мирових суддів всі справи про злочини, які порушуються тільки за заявою потерпілого та підлягають закриттю при досягненні мирової угоди, а також всі інші кримінальні справи, по яких може бути призначене покарання у вигляді виправних робіт, штрафів чи позбавлення волі на строк до трьох років, або які можуть бути закриті за примиренням сторін. Запровадження інституту мирових суддів в Україні відповідає тенденціям розвитку суспільства в напрямку побудови правової держави, знаходиться в гармонії з традиціями і світоглядом нашого народу, стало б прогресивним явищем у сфері правосуддя [241, с.75-76].

Таким чином, один із перспективних напрямків розвитку предметної підсудності можна пов’язувати зі створенням системи мирових судів та диференціації складу суду.

Вибір того чи іншого підходу - це справа часу, але в будь-якому разі вже зараз повинен бути встановлений мораторій (з наступною повною забороною такого правила) на вилучення апеляційним судом (ч. 2 ст. 34) чи прокурором (ст. 232) справ з встановленої законом підсудності місцевих судів. Саме у такий спосіб на даний час є реальна можливість забезпечити виконання основних засад судочинства при застосуванні правил підсудності.

Відповідно до статті 125 Конституції України найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. В процесі підготовки ряду законопроектів, направлених на реалізацію Концепції судової реформи, досить активно обговорювалась можливість різних підходів до визначення повноважень Верховного Суду України. Своє вирішення дане питання отримало в ст. 47 Закону України „Про судоустрій України”, яка конкретизувала місце і роль цього суду в новоствореній системі.

Проблематика предметної підсудності не оминула і статус вищої судової установи країни. Лише у 2001 році було виключено статтю 35 та внесено зміни до статті 36 КПК України, що перетворило Верховний Суд України, виключно у касаційну інстанцію. До цього ж часу Верховний Суд мав компетенцію щодо розгляду по першій інстанції кримінальних справ особливої складності.

Хоча нині Верховний Суд України не має власної підсудності і це в тому числі закріплено в законі про судоустрій, але на законодавчому рівні продовжує дебатуватись питання про визначення підсудності справ про злочини, вчинені вищими посадовими особами держави, а, окрім того, не можна не враховувати і потенційний вплив сусідньої Російської Федерації, яка і на цей час залишила за вищою судовою інстанцією повноваження щодо розгляду справ по першій інстанції. З огляду на це даному питанню доцільно все ж такі приділити певну увагу.

Актуальна свого часу проблема підсудності справ найвищому судовому органу нині знята. Проте залишається спірним питання дачі цим судом висновку щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину (ч. 6 ст. 111 Конституції України, п.п. 3 п. 2 ст. 47 Закону „Про судоустрій України”)^[22]. Фактично це є висновок про склад злочину, яким дається юридична оцінка діянню, що створює преюдиціальне рішення („предрешение”), керуючись яким, згодом, суд першої інстанції мусить вирішувати справу. Розгляд справи за суттю в цьому разі для суду першої інстанції є достатньо ускладненим. Від такого порядку згодом бажано відмовитись, а на нинішньому етапі доцільно в КПК передбачити спеціальні процесуальні гарантії, які б мінімізували вплив висновку Верховного Суду України на суддів, що будуть розглядати таку справу по першій інстанції.

Відносно статусу Верховного Суду України відповідну позицію висловив Конституційний Суд України в своєму Рішенні № 20-рп/2003 від 11 грудня 2003 року (справа про Касаційний суд України), встановивши, що системний аналіз положень частин 2, 3, 4 статті 125 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях).

В.Є. Скомороха у своїй окремій думці зробив наголос на відсутності чіткого, повного і послідовного визначення системи судів Конституцією України, яка закріпила лише принципи побудови судової системи, а не власне судову систему, а тим більш не закріпила перелік рівнів (ланок), судових інстанцій судової системи. Якщо погодитись, що Основний Закон встановив не всю судову систему та не закріпив перелік ланок та судових інстанцій, то існує реальна можливість законодавчо визначити Верховний Суд України судом будь-якої інстанції. Найвищий судовий орган не повинен бути одночасно першою і останньою інстанцією судочинства. Отже слід зупинитись на позиції чіткої визначеності в Конституції побудову судової системи, зокрема, переліку рівнів (ланок) та судових інстанцій судової системи.

Вагомим аргументом проти розгляду Верховним Судом справ в якості суду першої інстанції є можливість порушення ним принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду^[23]. Зазначена основна засада судочинства розглядається в сучасній літературі як принцип правосуддя, доцільність якого не викликає сумнівів [73, с.45; 155, с.40; 225, с.70-71; 63, с.18]. Внаслідок цього виникає проблема визначення порядку перегляду рішень винесених Верховним Судом по першій інстанції, так як над ним немає вищого суду для виконання цієї функції.

З цього приводу вбачається два шляхи усунення даного протиріччя. Відповідно до першого, і найбільш оптимального, потрібно назавжди взагалі позбавити найвищий судовий орган розглядати справи по першій інстанції. Другий шлях передбачає можливість перегляду судового рішення тим же судом, який його виніс. Так, наприклад, перегляд судових постанов колегій Верховного Суду РФ, винесених по першій, другій інстанціях і в порядку нагляду, здійснюється Президією Верховного Суду РФ. Рішення Президії є остаточні і не можуть бути оскаржені [112, с.128].

На нашу думку недопустимо вважати перегляд одним підрозділом суду рішення по справі, винесеного іншим підрозділом цього ж суду, рівноцінним поняттю перегляду справи „вищестоящим судом”. Судова інстанція – це в першу чергу процесуальне поняття, пов’язане з рухом справи, в той час, як категорія „вищестоящий суд” – в більшій мірі пов’язана із судоустроєм, з рівнем суду, з ланками судової системи. Теоретично, в залежності від конкретної справи, вона може бути розглянута по першій інстанції в суді будь-якої ланки, але принципово те, що перегляд (розгляд в другій чи третій інстанції) відбувається в суді іншої ланки, в суді більш високого рівня – у „вищестоящему суді”. Оцінюючи російський досвід з цього питання М.В. Боровський зазначає, що такий шлях означає, умовно кажучи, що сьогодні суддя "Х" перевіряє рішення судді "Y", а завтра - вже суддя "Y" буде перевіряти рішення судді "Х". Свою позицію він обґрунтовує думкою И. Бентама, який більше двохсот років тому відмічав, що такий підхід містить небезпеку перетворення апеляції у „пусту церемонію”. Однак, М.В. Боровський вважає основною причиною даного протиріччя лише формулювання положень Конституції РФ. Він наголошує, що коло справ, які Верховний Суд РФ розглядає по першій інстанції, в силу прямої вказівки закону досить вузький, і їх розгляд на високому рівні дійсно виправданий [20].

Зазначену проблему не слід зводити лише до „букви” закону. Перш за все її слід розглядати в аспекті поняття права, природного, а не дарованого, а також в площині прав і свобод людини, проголошення їх вищою цінністю і пріоритетності їх захисту, можливістю судової влади захищати право від будь-яких правопорушних дій і рішень, в тому числі з боку самих суддів. Співвідношення права та закону (змістовно-правовий аспект) – ключова проблема теорії права, тісним чином пов’язана з принциповими питаннями судової влади. Але для того, щоб судова влада, як зазначає В.М. Лебедєв, в результаті нових повноважень не перетворилась у свавілля, вона повинна мати тверді орієнтири відносно того, що є право, тобто відносно змісту і сутності права [137, с.18].

Обґрунтованою уявляється думка В.М. Лєбєдєва про те, що в силу необхідності реалізації права громадян на перегляд справи вищестоящим судом, судова система повинна включати систему судів, які розглядають справи по першій інстанції (за суттю), і систему вищестоящих судів, які розглядають справи в апеляційному і касаційному порядку або в касаційному і наглядовому порядку [137, с.216]. Варто згадати, що до цієї ідеї звертались ще дореволюційні правознавці. Так, зокрема, М.В. Духовськой писав, що обмежити розгляд справ однією інстанцією не завжди можливо тому, що це позбавило б підсудного або обвинувача гарантії для виправлення помилок першого суду, що досягається лише створенням декількох інстанцій з метою перевірки однією з них рішення іншої [78, с.64].

Отже від другого шляху вирішення дилеми підсудності справ Верховному суду слід відмовитись. Позбавлення Верховного Суду України права бути судом першої інстанції є єдиним юридично обґрунтованим рішенням.

Україна повинна йти власним шляхом, а не копіювати законодавство інших країн, не враховуючи позитивні і негативні сторони законодавчого вирішення будь-якого питання, свої політичні, культурні і правові особливості. Вважаємо необґрунтованою можливість запозичення норм російського законодавства, що регламентують підсудність справ Верховному Суду РФ. Вказані правила визначення підсудності, порівняно з радянською редакцією, мають, безумовно, позитивні моменти. Так, ким би не був обвинувачений і яку б посаду він не займав, без його клопотання вирішення справи за суттю Верховним Судом РФ за загальними правилами визнається незаконним. Усунення суб’єктивних критеріїв та встановлення чітких правил визначення підсудності справ заслуговує схвалених відгуків та уваги з боку українських науковців^[24]. Проте сама можливість розгляду справ по першій інстанції Верховним Судом викликає критичне зауваження.

Як засвідчує сучасний російський досвід законотворення в основу визначення підсудності справ Верховному суду РФ покладені персональні ознаки обвинуваченого^[25]. Російський процесуаліст А.П. Рижаков з цього приводу пише: „Віднесення цих справ до підсудності вищого органу правосуддя нашої держави є додатковою гарантією забезпечення прав і законних інтересів окремих категорій посадових осіб держави” [205, с.137].

Дозволю не погодитись з такою думкою. Найвища судова установа не має процесуальних або інших суттєвих переваг при вирішенні справи за суттю порівняно з нижчими судами, адже всі вони керуються єдиним законом. Щодо аргументів про неупередженість і незалежність цього суду, то, як свідчить історичний досвід, саме найвищий судовий орган завжди знаходився під впливом політики. Нижчі суди, зокрема на рівні області, наділені не меншими гарантіями незалежності, що дозволяє їм бути об’єктивними і неупередженими. Що ж стосується аргументу про значно більшу досвідченість суддів Верховного Суду, то слід зазначити, що багаторічний досвід роботи суддів апеляційних та місцевих судів по розгляду справ по першій інстанції дозволяє стверджувати про необґрунтованість опосередкованого обвинувачення їх у некомпетентності. Слід також враховувати, що для більшості з них вирішення справ за суттю є основною, постійною роботою, на відміну від суддів Верховного Суду. Враховуючи викладене було б некоректно на законодавчому рівні визнати тільки Верховний Суд України здатним винести правильне та об’єктивне рішення по справі, тим самим вказавши на нездатність нижчих судів повноцінно здійснювати правосуддя.

Слід також вказати, що внаслідок визнання Конституційним судом України (рішення № 20-рп/2003 від 11.12.2003 р.) утворення Касаційного суду України неконституційним, значно підвищиться навантаження на Верховний Суд України по перегляду справ в касаційному порядку. Повноцінний розгляд складних справ по першій інстанції потребує значних затрат сил і часу, а Верховний Суд, не маючи можливості повністю зосередитись на розгляді справ по суті, фактично створює передумови для винесення помилкового вироку.

На підставі цього слід визнати неприпустимим надання одному суду повноважень з розгляду справи за декількома інстанціями, коли один і той же суд вирішує справу за суттю і переглядає її ж в апеляційному або касаційному порядку. Відповідно Верховний Суд не може бути апеляційним чи касаційним судом по справі, яку він вирішив як суд першої інстанції. Таким чином, Верховний Суд України, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції не повинен бути наділений повноваженнями щодо розгляду справ по першій інстанції.

Крім тяжкості покарання та юридичної властивості діяння, історії та теорії кримінального процесу відома ще одна ознака визначення предметної підсудності – сума цивільного позову. Зрозуміло, що йдеться про позов з приводу шкоди, спричиненої злочином, який приєднується до кримінальної справи для спільного його розгляду із обвинуваченням.

Сучасне українське законодавство не встановлює такої ознаки, проте законодавство царської Росії досить широко використовувало суму цивільного позову для визначення підсудності (п. 3 ст. 33, п. 2 ст. 34, ст. 1127 СКС). В перши роки існування Радянської влади при визначені підсудності кримінальних справ за предметними ознаками керувались можливою мірою покарання та ціною цивільного позову, поданого в даній справі (ст. 2 Декрету Ради Народних Комісарів № 1 “Про суд” від 24.11.1917 р.). Пізніше законодавець відмовився від встановлення підсудності в залежності від ціни заявленого позову.

Питання використання суми цивільного позову в якості ще однієї ознаки для встановлення предметної підсудності, набуло своєї актуальності за часів царської Росії і до нього знову звернувся законодавець сучасної Російської Федерації (ч. 10 ст. 31 КПК РФ). В Україні цьому питанню не приділялась значна увага. Вважаємо, що сума позову не є настільки важливою ознакою для законодавчого закріплення її в якості підстави зміни підсудності справи місцевому суду. Суд першої ланки наділений достатнім обсягом влади та процесуальними гарантіями для розгляду будь-якої справи незалежно від суми приєднаного позову. В підтвердження цієї думки можна привести слова В.К. Случевського, який в свій час зазначив: “Но присоединяющійся къ уголовному производству гражданскій искъ представляется случайною его принадлежностью, органически съ нимъ не связывающеюся, а поэтому въ немъ нельзя видетъ признака, характеризующаго тяжесть совершеннаго преступленія” [213, c.101].

Отже, теоретичних підстав для того щоб враховувати цей критерій підсудності нині немає. Цю ж позицію займає і законодавець. Тому обґрунтованим є висновок, згідно з яким місцеві суди пристосовані для відправлення правосуддя по кримінальним справам незалежно від суми приєднаного до них цивільного позову, а застосування цього критерію для розмежування предметної підсудності є недоцільним.

Процесуальне законодавство України нині допускає можливість досить вільної та легкої зміни підсудності, тобто передачі справи з того суду, де вона повинна розглядатись, до іншого, внаслідок чого унеможливлюється забезпечення принципу законного судді. В юридичній літературі позиція законодавця щодо зміни підсудності (ч. 2 ст. 34, ст. 38 КПК) вже багато років піддається нищівній критиці, зокрема, В.Т. Нор вказує: “Проте допущення чинним законодавством можливості визначити підсудність справи за мотивами доцільності не витримує критики. З точки зору демократичних засад здійснення правосуддя в кримінальних справах та зміцнення процесуальних гарантій дотримання прав осіб, притягнених до кримінальної відповідальності, підсудність їх справи має бути чітко визначена законом, а не визначатись за ознакою доцільності, в основу якої кладуться оціночні поняття (“найбільш повне і об’єктивне”, “особливе громадянське значення”, “найкраще забезпечення виховної ролі” тощо). Обвинувачений має право на “свого суддю”, “свій суд”, – той, що чітко і однозначно визначений законом з урахуванням об’єктивних ознак кримінальної справи” [151, c.315-316]. Це зауваження можна віднести до правил зміни як предметної, так і територіальної підсудності.

Так, в ч. 2 ст. 34 КПК України прямо зазначається, що у випадках особливої складності або важливості справи, підсудної місцевому суду, ─ апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя мають право прийняти її до свого провадження. Аналогічний підхід до вирішення цього питання пропонувався суб’єктами законотворчості і в ст. 326 проекту КПК. На нашу думку, вказана норма відкриває шлях до порушень принципу законного судді, не враховує думку підсудного при позбавленні його права судитись у “належному” суді, а запропоновані підстави зміни підсудності можуть підлягати розширеному тлумаченню і, відповідно, залежати від суб’єктивного впливу. В якості контраргументу можна зазначити, що зміна підсудності на підставі розглянутих норм КПК відбувається в практиці судів загальної юрисдикції досить рідко і може розглядатися лише як виключення.

Таким чином, в статті 34 КПК України слід виключити частину другу та відмовитись від впровадження подібної норми у проекті КПК.

В контексті сказаного слід відмітити, що ініціатива про передачу справи у цих випадках може надходити не лише від голови відповідного місцевого чи апеляційного суду, а й від прокурора Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя чи його заступника. Так, ч. 3 ст. 232 КПК України передбачає право вказаних працівників прокуратури у виняткових випадках у разі особливої складності або важливості справи, що підсудна місцевим судам, направляти її для розгляду по суті до апеляційного суду.

Як засвідчує судова практика, визначення підсудності викликає неоднозначне тлумачення та правові суперечки. Так, справа Ф. опинилась в Артемівському місцевому суді м. Луганська внаслідок наступного: заступник Генерального прокурора України замість того, щоб направити справу до суду першої інстанції, направив її до Верховного Суду України; заступник голови Верховного Суду, отримавши цю справу, направив її до апеляційного суду Луганської області, який в свою чергу спрямував її в Артемівський місцевий суд м. Луганська. Прокурор згідно вимог ст. 232 КПК України не направив справу до суду, якому вона підсудна (очевидно, що вона не підсудна Верховному Суду України по першій інстанції) і, відповідно, не повідомив Ф. про направлення справи за підсудністю [128]. Третьою частиною цієї статті передбачено право окремих прокурорів направляти справу до обласного чи прирівняного суду, але ж ніяк не до Верховного Суду України. При цьому, заступник Генерального прокурора України, очевидно перевищуючи свої повноваження, послався на ст. 38 КПК України. Проте ця норма регулює питання передачі справи з одного суду до іншого, а не питання направлення справи від прокурора до суду. Голова Верховного Суду України чи його заступник не уповноважений на те, щоб прийняти справу, направлену прокурором, і тим більше направити її після цього в інший суд. Оскільки вони мають право передачі справи з одного суду до іншого, і не наділені правом передавати справи від прокурорів до суддів, і навіть не наділені правом отримувати від прокурора справи, які направляються для розгляду по першій інстанції, тим більше направляти їх до інших судів, порушуючи норми про підсудність. Таким чином, в даній справі правила підсудності було порушено.

На думку автора, норма закріплена в ч. 3 ст. 232 КПК України повинна бути виключена, оскільки порушує право громадян на законного суддю. Відсутність чітко визначених підстав зміни підсудності відкриває шлях до довільного встановлення підсудності справи, до порушення строю процесуальної форми. Підсудність справи, тим більше предметна, не повинна залежати від власного розсуду прокурора, а має у конкретній формі визначатись законом. Якщо зміна предметної підсудності, встановленої законом, і можлива, то лише з чітко закріплених в КПК підстав. Крім того, вирішення цього питання є, перш за все, прерогативою суду, а не органів прокуратури. Отже, прокурор або його заступник повинні направляти справу лише до того суду, якому вона підсудна згідно закону.

Таким чином, правила предметної підсудності відіграють важливу роль в організації правосуддя, дозволяючи віддиференціювати окремі ланки судової системи з урахуванням обсягу влади, повноважень віднесених до неї судів. З огляду на світовий досвід предметна підсудність слугує інструментом розподілу справ між загальними та мировими судами. В аспекті внутрішньої диференціації в межах судів загальної юрисдикції правила предметної підсудності містять критерії розподілу справ між різними складами суду. Саме предметна підсудність дозволяє врахувати суспільну небезпечність, вид (предмет) скоєного злочину та характер передбаченого за його скоєння покарання. В основу її визначення кладуться об’єктивні чинники, які жодним чином не можуть залежати від суддівського та прокурорського угляду. Окрім того, правила предметної підсудності виступають в якості вагомого аргументу на користь недоцільності передачі розгляду кримінальних справ по суті до компетенції апеляційних чи касаційних судів, функціональні повноваження яких передбачають виконання специфічних завдань в сфері правосуддя.