1.1. Поняття, зміст та значення підсудності в кримінальному судочинстві

Серед правових інститутів, що процесуально та організаційно визначають основи побудови системи правосуддя, важливе місце займає інститут підсудності. Його правила встановлюють який конкретно суд повинен розглянути ту чи іншу справу по першій інстанції.

Розкриття змісту та юридичної природи інституту підсудності, насамперед, вимагає чіткості визначень на понятійному рівні. Понятійна та термінологічна визначеність – це не лише питання мововикористання, а й вираз чіткого, усталеного мислення та осмислення певного процесу [159, с.421]. У філософії під “поняттям” розуміється одна з основних одиниць розумової діяльності, логічна форма, за допомогою якої будуються інші форми мислення (судження, умовиводи). Пізнавальна цінність поняття полягає у тому, що за його допомогою виділяють суттєве, загальне в предметі (властивість, ознаку, функцію і т.п.), відволікаючись від індивідуального, часткового [123, с.256].

Слід відмітити, що в юридичній літературі зміст поняття підсудності тлумачиться фахівцями по різному. Найбільш поширеним є визначення підсудності як ознаки або властивості справи [219, с.369; 225, с.145; 247, с.311; 253, с.239; 241, с.733; 272, с.211; 129, с.311; 152, с.70]. Так, В.Т. Нор зазначає, що в науці та практиці кримінального процесу під підсудністю розуміють сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на основі яких кримінально-процесуальний закон визначає суд, що має право розглянути її і вирішити по суті пред’явленого обвинувачення” [151, с.308].

Термін “підсудність” не завжди застосовується для визначення одного і того ж поняття.

Вважаємо, що в наведених судженнях міститься багато цінного і корисного для вироблення правильного розуміння підсудності, водночас, доцільно врахувати і наступні обставини. Визначення підсудності як властивості справи або її ознак має потребу в певному корегуванні хоча б уже тому, що підсудність є, перш за все, визначеним законодавцем процесуальним інститутом, тоді як властивості (ознаки), що притаманні безпосередньо справам, є скоріше об’єктивною передумовою підсудності, ніж самою її сутністю. Цілковито поширеними є випадки, коли самі властивості (ознаки) певної категорії справ залишаються в загальному незмінними, однак підсудність їх у відповідності з волею законодавця суттєво змінюється.

З цього питання Л.Н. Гусєв зазначає, що спроба представити підсудність як деяку властивість кримінальної справи не дає досить чіткого уявлення про її сутність. Властивості, ознаки якого-небудь явища визначають його сутність і якість. Із зміною властивості явища, його ознак воно суттєво змінюється, а інколи взагалі стає іншим явищем. У цьому розумінні підсудність кримінальної справи ні в якому разі не можна розглядати як дещо невід’ємне, властиве даній справі. Підсудність кримінальної справи змінюється, але сутність кримінальної справи, її основні ознаки від цього ніяк не змінюються. Сьогодні кримінальна справа підсудна одному суду, а завтра законодавець змінить правила про підсудність і ця кримінальна справа буде підсудна іншому суду, але сутність справи залишиться без змін” [65, с.13-14]^[1].

Властивості і ознаки справ слід вбачати як один із критеріїв встановлення підсудності, як частину його розуміння. Мається на увазі та сукупність юридичних ознак, властивостей кримінальної справи, у відповідності з якими законодавством визначається той суд і його суддівський склад, які правомочні розглянути дану справу в якості суду першої інстанції. Визначення підсудності як властивості, ознаки справи орієнтує законодавця на виявлення тільки матеріально-правових ознак справи, при цьому ігноруються або відставляються на другий план властивості органу, уповноваженого на розгляд тієї чи іншої категорії правових спорів. В результаті, вирішення окремих категорій справ може доручатися судовим органам, які в силу своєї природи і функціональних можливостей не придатні для їх ефективного вирішення.

Дещо по-іншому до цього питання підійшов Л.Є. Володимиров. Перенісши увагу зі “справи” на “особу” він зазначав: “Компетентности суда соответствуетъ, со стороны лицъ обвиняемыхъ, ихъ подсудность, т.е. ихъ подчиненіе юрисдикціи извъстнаго суда, ихъ обязанность отвечать передъ однимъ определеннымъ судомъ въ взводимыхъ на нихъ преступленіяхъ” [250, с.98]. Такий підхід є прийнятним саме для кримінального процесу, в якому особа відповідає перед певним судом. В даному контексті прослідковується прямий зв’язок між термінами „підсудність” та „підсудний”, і, відповідно, допустимо говорити як про підсудність справи певному суду, так і підсудність особи. Саме обов’язок особи відповідати перед певним судом фактично покладено в основу визначення персональної підсудності справ військовим судам (ст. 36 КПК України). Але з огляду на те, що дана сторона розуміння змісту підсудності не притаманна іншим видам процесу (наприклад, в цивільному процесі можна говорити про підсудність спору, а не особи), то більш універсальним є визначення підсудності через „зв’язок” саме справи з компетенцією відповідного суду. Термін “справа” для процесуальної форми є більш об’ємним, він включає як характеристику особи, так і інші юридичні ознаки та властивості, а тому краще підходить для використання у визначенні поняття підсудності^[2].

З такої точки зору викликає сумніви правильність формулювання поняття підсудності, запропоноване російським процесуалістом О.П. Рижаковим, який пише: “Підсудність – це сукупність ознак, що характеризують злочин (суспільно-небезпечне діяння), а в деяких випадках і особу, що скоїла злочин, виходячи з яких розгляд і вирішення кримінальної справи по першій інстанції відноситься до компетенції суворо визначеного суду” [205, с.31]. Слід додати, що дані про особу обвинуваченого враховують завжди, а не тільки в деяких випадках.

В теорії кримінального процесу сформувалась також позиція, згідно якої підсудність – це право і обов’язок суду розглядати визначену категорію кримінальних справ в якості суду першої інстанції. На думку Л.Н. Гусєва підсудність – це частина компетенції суду: “при встановленні того чи іншого виду судів законодавець завжди визначає компетенцію даного виду судів, в тому числі і їх повноваження по розгляду справ в якості суду першої інстанції… Отже, не можна ставити знак рівності між поняттями компетенції суду та підсудності або використовувати ці терміни один замість іншого. Компетенція – весь обсяг повноважень суду, а підсудність – тільки частина його прав” [65, с.9].

Згадана позиція розкриття сутності підсудності через компетенцію відповідного суду отримала своє закріплення у науково-практичних коментарях КПК УРСР [251, с.63; 246, с.53]. У цивільному процесі вона зайняла домінуюче положення [59, с.200; 60, с.124; 284, с.200]. З цього ж приводу А.С. Мамикін пише: „Підсудність характеризує компетенцію судів різних ланок судової системи і однанайменних судів щодо їх права здійснювати правосуддя по тій чи іншій категорії справ” [253, с.239].

Із вище викладеного бачимо, що підсудність виступає багатогранним явищем, сутність якого не можна розкрити, застосовуючи лише один критерій. Деякі автори, розуміючи це, намагалися відійти від одностороннього погляду на підсудність, але так і не створили єдиного комплексного визначення цього інституту. Одні вчені розглядають підсудність тільки в якості інституту процесуального права, як властивість, ознаку справи.

Розуміння цього феномену знайшло своє відображення у деяких авторів. Зокрема, дореволюційний вчений С.В. Познишев вказував, що слово “підсудність” має декілька значень, а саме: “въ примененіи к судебному установленію” та “въ примененіи къ отдельному делу или группе делъ” [181, с.159]. Але він роз’єднав вказані значення, не встановивши їх єдності.

В сучасній юридичній літературі поширилося дуалістичне розуміння підсудності. М.В. Боровський вказує: “Термін “підсудність” нерідко використовується для позначення хоча й взаємопов’язаних, проте різних понять” [249, с.324]. Він не розглядає підсудність як єдине правове явище, говорячи окремо про підсудність справ та судів. Водночас такі науковці, як К.Ф. Гуценко [248, с.277], С.В. Бородін [219, с.369], Г.П. Івлієв [247, с.294], М.Й. Штефан [284, с.200] та інші, вказуючи на існування декількох розумінь підсудності, віддають перевагу лише одному з них.

Аналізуючи зміст досліджень цих науковців, можна зробити висновок, що вони вбачають непримиренну різницю між цими поняттями підсудності, але все ж об`єднують їх по суті, бо наголошують на визначенні суду, який повинен розглядати справу. Подібна взаємозаміна понять стала кроком уперед до більш системного дослідження підсудності, але разом з тим роз`єднане визначення не дає єдиного розуміння цього інституту як цілісного явища.

Інші автори у своїх працях також намагалися визначити співвідношення понять “компетенція” та “підсудність”, а через нього і їх сутність. Зокрема, М.С. Строгович зазначає: “Взаємний зв’язок підсудності справ і компетенції суду полягає в тому, що підсудність справ є процесуальним вираженням компетенції суду, а компетенція суду - судоустрійним вираженням підсудності справ. Іншими словами, підсудність і компетенція є двома сторонами одного і того ж моменту організації правосуддя.” [225, с.145].

Подібна концепція була розроблена ще за часів Російської Імперії І.Я. Фойницьким та М.М. Розіним. Так, І.Я. Фойницький писав: “Возложенная государством на судебные места власть производства уголовных дел имеет субъектом уголовные суды, а предметом – уголовные дела. Распределение судебной власти между судебными местами образует компетенцию, или ведомство, их, а отношение между делами и судом, в силу которого определенные дела подлежат ведомству определенного судебного места, составляет подведомственность, или подсудность, дела. Ведомство и подсудность, таким образом, суть две стороны одного и того же понятия судебной власти: первое есть субъективная его сторона, вторая — объективная” [260, с.87-88] (курсив мій – С.О.). В свою чергу М.М. Розін зазначив: “Юридическое значеніе понятий ведомства и подсудности одинаково – это две стороны, два полюса одного и того же процессуального явленія, неразрывно между собою связанные и характеризующіе взаимоотношеніе власти судебного органа и предметовъ, этой властью обнимаемыхъ” [200, с.235]. Саме цю властивість інституту підсудності особливо підкреслює проф. М.С. Строгович. Він вказує, що поняття підсудності в кримінальному процесі і в судоустрої є корелятами, тобто співвідносними поняттями. Л.Н. Гусєв із цього питання зазначає, що “в даному випадку буде правильніше говорити не про два поняття, а про два значення підсудності – одного в судоустрої, а другого – в кримінальному процесі” [65, с.10].

В юридичній літературі царської Росії отримало поширення розуміння підсудності як відношення між судом та справою. Таку основу визначення підсудності у своїх працях поклали Я.І. Баршев, І. Ніколаєв, І.Я. Фойницький та О.П. Чебишев-Дмітрієв. Зокрема останній із авторів під підсудністю розумів: “Отношеніе между темъ или другимъ судомъ и уголовными делами, въ силу которого эти дела подчиняються ведомству определеннаго уголовнаго суда.” [270, с.19]. Пізніше С.І. Вікторський, термін “відношення” застосував при визначенні підсудності як “відносини підпорядкування певних справ даним судам, що встановлюється в силу тієї чи іншої компетенції останніх” [33, с.173].

Визначення підсудності як відношення між справою та судом, безумовно, заслуговує уваги, оскільки дозволяє у більш повній мірі відобразити сутність цього інституту. С.І. Ожегов в своєму словнику дає одне з таких тлумачень слова “отношение” це: “... взаимная связь разных величин, предметов, действий” [168, с.419]. Саме використання цього терміну об`єднує різні значення підсудності в судоустрої та процесуальному праві, показує їх динамічний взаємозв`язок та взаємозалежність.

У дореволюційній процесуальній літературі існують й інші визначення підсудності. Спробу визначити підсудність як належність справи суду зробили С.В. Познишев та Г.С. Фельдштейн, але підтримки вона не отримала. Хоча в радянській період була спроба реанімувати таке розуміння підсудності. Так, А.А. Любавін в дисертації “Подсудность в советском уголовном процессе”, захищеної в 1953 році [142], визначає підсудність як належність справи суду. З цього приводу Л.Н. Гусєв зазначає, що визначення підсудності кримінальної справи як належності справи суду може породити не зовсім правильне уявлення про сутність цього правового інституту. Крім того, це визначення підсудності не розкриває сутності явища, яке досліджується, а лише замінює один термін іншим, але відповіді на питання про те, що таке підсудність, не дає [65, с.12-13].

Протиріччя розуміння норм, що регулюють підсудність у різних галузях права можуть бути усунені, якщо розглядати це питання в світлі концепції судового права як складної, комплексної галузі права, що включає судоустрій та різні види судочинства [191, с.14]. Підсудність, виступаючи правовим інститутом судового права, одночасно є інститутом судоустрою, цивільного, господарського та кримінального процесів. Розгляд її тільки в одній галузі права як інституту судоустрою або процесуального права дає лише однобічне розуміння підсудності. Як зазначив С.В. Познишев, підсудність: “стоитъ какъ бы на рубежъ между судоустройствомъ и судопризводствомъ” [181, с.159]. Потрібно визнати, що норми підсудності в процесуальному праві не мають пріоритету над нормами підсудності в судоустрої і повинні розглядатися як складова єдиного інституту підсудності.

Спираючись на вищесказане, можна виділити основні риси підсудності і, об’єднавши їх, дати її загальне визначення. Практично всі автори згодні, що визначити підсудність – це визначити той суд, який повинен розглядати справу. В сучасній російській юридичній літературі додається, що це також визначення складу суду. Так, М.В. Боровський зазначає, що в теперішній час питання про склад суду є необхідним елементом визначення підсудності кримінальної справи [249, с.324]. Для України це є актуальним у зв’язку з диференціацією складу суду і введенням суду присяжних.

Потрібно також зазначити, що йдеться про підсудність саме суду першої інстанції, а не другої чи третьої, що мають інші функції. Цей момент є також загально визнаним. Однак в сучасному законодавстві інколи зустрічаються і деякі непорозуміння. Так, помилкове застосування терміну “підсудність” у невластивій йому сфері, що суперечить його сутності містить закон про судоустрій, зокрема, згідно п. 2 ст. 47 цього Закону Верховний Суд України розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів, віднесених до його підсудності процесуальним законом. Подібне використання терміну “підсудність” щодо касаційного провадження є неприпустимим, оскільки підсудність визначає суд для розгляду справи по першій інстанції, а не для її перегляду у апеляційному чи касаційному порядку.

Питання підсудності повинні бути чітко законодавчо врегульовані. При визначенні суду, який повинен розглядати справу, має враховуватися його компетенція, тобто об’єм повноважень в судовій системі по розгляду справ. Для того щоб встановити, зазначає Г.П. Івлієв, якому суду підсудна конкретна справа, співставляються властивості (ознаки) цієї справи та компетенція судів [247, с.311].

Проведений аналіз положень щодо сутності підсудності дозволяє зробити загальний висновок, що терміном, який найбільш адекватно обіймає зміст даного інституту, може бути поняття “відношення”, маючи на увазі взаємозв`язок двох значень підсудності – в судоустрої та в процесуальному праві, а саме – як частини компетенції суду та як сукупності властивостей і ознак справи.

З урахуванням викладеного, підсудність – це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції.

Важливе значення має визначення підсудності не тільки щодо компетенції, але і в ряду таких понять як “юрисдикція”, “підвідомчість” та “підслідність”. При розгляді питань про підсудність в юридичній літературі деякі автори одночасно використовують терміни юрисдикція та компетенція. Іноді ці терміни застосовуються один замість іншого в якості синонімів. Тому доцільно уточнити значення цих термінів, хоча вони і означають спорідненні між собою поняття, але не є зовсім тотожними.

Термін “юрисдикція” застосовується в різних аспектах і тому має різноманітні значення. З етимологічної точки зору він походить від латини, і означає: jurisdictio – судочинство; jus - право, dico – проголошувати [291, с.326]. Різноплановість використання цього терміну призвело до неоднозначного його розуміння. Латинський термін “jurisdictio” використовується в якості іншомовного синоніма як підсудності (І.Я. Фойницький), так і компетенції (М.Й. Штефан). Так, на думку М.С. Строговича, іншим вираженням поняття компетенції є поняття юрисдикції. Юрисдикція означає повноваження суду здійснювати правосуддя по таким-то справам в такому-то районі [225, с.145]. Термін юрисдикція застосовується не тільки щодо суду, а й до держави та її органів. Так, Л.Н. Гусєв окремо виводить поняття „судової юрисдикції держави” і „судової юрисдикції”, під якою розуміє право суду розбирати визначену категорію справ, скоєних на території, яку повинен обслуговувати суд [65, с.7-8]. Водночас, В.В. Сердюк в своєму дисертаційному дослідженні стверджує, що поняття “юрисдикція” визначається як встановлена законом чи іншим нормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто давати оцінку діям суб’єкта права з точки зору їх правомірності чи неправомірності. Причому юрисдикція визначається залежно від виду і характеру справ, їх територіальної належності та від осіб, які беруть участь у розгляді справ [211, с.12]. Проте, використання тотожних підстав визначення юрисдикції та підсудності, може призводити до проблем у їх відмежуванні.

Термін „юрисдикція” в сучасній літературі та законодавстві зустрічається досить рідко. Частіше він застосовується в актах міжнародно-правового характеру та в літературі з міжнародного права. Так, ст. 5 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду має назву: “Злочини, що підпадають під юрисдикцію суду” і фактично розкриває коло підсудних йому справ.

Виходячи з такої кількості значень юрисдикції, цей термін в словниках і довідниках отримав комплексне розуміння і розкривається декількома визначеннями [291, с.326]. Так, зокрема, у довіднику юридичної термінології вказується, що юрисдикція це, по-перше, компетенція судових органів щодо розгляду цивільних, кримінальних та інших справ; коло справ, які даний суд має право розглядати і вирішувати, а по-друге, коло питань, що відноситься до відання держави або державної установи [57, с.194].

Поняття підсудності знаходиться в певному взаємозв’язку з поняттям підслідності кримінальної справи. Частіше всього співвідносяться територіальні ознаки підслідності і підсудності. Однак тісного зв’язку між ознаками підсудності і підслідності немає [86, с.12; 219, с. 371-372; 293, с.19-22].

В праві поряд з терміном підсудність використовується також поняття підвідомчості. Якщо співвідношення цих понять для цивільно-правової та господарсько-правової сфери має суттєве значення, то для кримінальної юстиції згадка про підвідомчість має, насамперед, умовний характер. Дана проблематика актуалізується внаслідок невизначеності у застосуванні і співвідношенні понять „підвідомчість” та „підсудність”, (зокрема, предметної та спеціальної підсудності), що іноді призводить до їх неправильного застосування та дублювання один одного. Проблема співвідношення підсудності та підвідомчості має міжгалузевий характер, відноситься до всіх процедур судового права, а тому в даному випадку доцільно дещо вийти за межі предмету дослідження.

Так, термін “підсудність” в процесуальному законодавстві до прийняття діючого з 1964 року ЦПК змістовно охоплював собою не тільки підсудність, але і підвідомчість. В науці цивільного процесуального права поняття підвідомчості вже тривалий час трактується по різному. Детально це питання розглянуто в дисертаційних роботах П.М. Тимченко [243], П.С. Дружкова [77], В.Я. Музюкіна [158]. Так, дослідивши існуючи в юридичній літературі визначення підвідомчості П.С. Дружков доводить, що під нею слід розуміти коло спорів про право та інших правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного органу держави або громадськості [77, с.5].

„Однак вирішення питання про підвідомчість кримінальної справи судові, - пише В.Т. Нор, - ще не дає відповіді на те, який конкретно суд має її розглянути і вирішити по суті... Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність” [151, с.308]. Це і є “червона лінія”, яка розмежовує підсудність та підвідомчість.

З врахуванням викладеного можна стверджувати, що інститут підвідомчості слугує розмежуванню кола питань між судами та іншими юрисдикційними органами, а інститут підсудності – розмежуванню віднесених судовою підвідомчістю юридичних справ між судами усередині єдиної судової системи щодо їх розгляду по першій інстанції.

Характер правовідносин є загальною підставою розмежування підвідомчості між судом та адміністративними або іншими органами. Особливого значення в цьому випадку набуває визнання правопорушення проступком або злочином, в залежності від чого визначається підсудність^[3]. Заслуговує уваги позиція І. Коліушка та І. Голосниченка, щодо проблеми відмежування адміністративних проступків від проступків, що підпадають під юрисдикцію суду [112, с.39]. На їх думку проступки доцільно поділити на адміністративні та підсудні залежно від суб’єкта юрисдикції. Суб’єктами адміністративної юрисдикції є органи виконавчої влади, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, а справи про підсудні проступки розглядатимуть суди загальної юрисдикції, які спеціалізуються на кримінальному праві. Ще одним критерієм розмежування адміністративного та підсудного проступку, на їх думку, є тяжкість та вид стягнення. За суб’єктами правопорушення: адміністративну відповідальність нестимуть як фізичні, так і юридичні особи, відповідальність за підсудний проступок – лише фізичні особи. Запропонована ідея може мати сенс у випадку впровадження мирових судів та судів у справах неповнолітніх, але, на нашу думку, внесення подібних змін в чинне законодавство є недоцільним.

Немає сумніву, що для кожної сторони в справі важливо достовірно знати: в якій якості відповідач може бути притягнутий до відповідальності на суді – в якості “тяжущагося” або в якості обвинуваченого. Між тим, за часів царської Росії, на практиці ледве не більш за все зустрічались труднощі у застосуванні законів, що відмежовують підсудність цивільну від кримінальної. Зокрема, О.Ф. Кістяківський, так сформулював одну з основних проблем щодо цього питання: “Какъ при производстве уголовнаго суда возникаютъ вопросы гражданскаго права, такъ и при производстве гражданскаго суда – вопросы уголовнаго права. Вопросы эти, въ данномъ деле второстепенные и подчиненные главному, возникши въ одномъ суде и принадлежа къ области другаго, находятся, однакожъ, въ такой органической связи съ главнымъ, что безъ предварительного решенія ихъ нельзя постановить решеніе и о главномъ предмете. Отсюда неизбежно возникаетъ вопросъ о такъ называемых предрешеніяхъ” [102, с.1]. В наш час питання “предрешений” та чіткого взаємоузгодження різних порядків судочинства залишається відкритим^[4]. Стаття 31 ЦПК УРСР та частина 3 статті 35 ГПК України встановлює обов’язковість вироку суду по кримінальній справі для прийняття рішення по цивільній або господарській справі, що випливає з фабули кримінальної справи, звільняючи суд та сторони від доказування цих питань. В свою чергу, кримінально-процесуальне законодавство не містить аналогічних правових норм, хоча практика знає чимало прикладів, коли обставини кримінальної справи вимагалось встановити та правильно вирішити саме засобами цивільного або господарського процесу.

Таким чином, „підсудність” є самостійним поняттям, що регулює окремо визначену сферу правовідносин і не повинне ототожнюватися з категоріями „компетенція”, „юрисдикція”, „підвідомчість”, „підслідність”.

Вирішення питання про підсудність має для справи першочергове значення. Адже, тільки визнавши отриману справу підсудною собі, суд може розпочати вирішувати інші питання, пов’язані із її провадженням. “Питання про підсудність, - писав І.Я. Фойницький, - має важливе значення для правильного направлення та руху кримінальних справ. Постановка і вирішення його на самому початку провадження попереджує прийняття судовими місцями справ, їм не підвідомчих, і таким чином сприяє швидкості судового розгляду” [260, c.151].

Інститут підсудності має важливе значення як для суб’єктів процесу, так і для всього суспільства, тому що підсудність є інститутом створеним і в інтересах публічних, і в інтересах приватного характеру.

Судова система в державі звичайно будується з врахуванням видів справ (в першу чергу з огляду на характер та тяжкість злочинів), а також статистичної кількості справ, з метою їх рівномірного розподілу між судами та раціональної процедури провадження. Крім того, норми про підсудність дають змогу врахувати специфіку окремих видів справ (наприклад, про військові злочини). Значення інституту підсудності в судоустрої полягає у визначенні та розмежуванні повноважень судів різних ланок судової системи, а також однонайменних судів однієї ланки щодо розгляду справ в якості судів першої інстанції. Тим самим забезпечується оптимальне функціонування всієї судової системи, створюються умови для здійснення покладених на неї завдань. Інститут підсудності набуває дещо іншого значення у випадку коли судова система побудована за чітким функціональним розподілом компетентності по ланкам, тобто якщо всі справи по першій інстанції підсудні місцевим судам, а апеляційний та Верховний Суд здійснюють лише перегляд судових рішень. В такому плані, наприклад, предметна підсудність не відіграє роль інструменту розподілу повноважень першої інстанції між судами різного рівня. За такою моделлю правила предметної підсудності застосовуються з метою розподілу судових справ або за складом суду або за поділом на мирову та загальну юстицію.

І.Я. Фойницький, розглядаючи значення підсудності, вказував, що порушення підсудності супроводжується тяжкими для суду наслідками: відмова в прийнятті судом справи, йому підсудної, є відмова в правосудді, тобто бездіяльність влади; прийняття до провадження справи, йому непідсудної, є перевищенням влади. Так як підсудність лежить в основі провадження, то питання про неї може бути порушене в будь-якому положенні справи, не обмежуючись ніякими строками, і тільки вирок суду компетентного визнається рішенням “надлежащего” суду, що має auctoritatem rei judicatae [260, с.87-88]. Отже, публічний інтерес в існуванні чітких правил про підсудність є очевидним.

Інститут підсудності має також важливе значення і для приватних осіб. Кожному важливо знати, який суд розглядатиме його справу, кожен має право вимагати, щоб його справу розглядав суд компетентний, незалежний та неупереджений.

Одним з невід’ємних прав особи є право на розгляд її справи компетентним судом. У відповідності з ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. “кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється йому, або при визначенні його прав і обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним та неупередженим судом, який створено на підставі закону”.

Компетентним є суд, до підсудності якого належить дана справа. Однією з суттєвих гарантій того, що суд, який розглядає справу, буде справедливим і неупередженим, є неможливість свавільної зміни підсудності. Підсудність має бути чітко регламентована законом з метою запобігти суб’єктивізму посадових осіб у вирішенні питання про те, у який суд необхідно направити справу для її розгляду по суті^[5].

Ще за часів царської Росії відомий вчений М.М. Розін, аналізуючи юридичне значення підсудності, стверджував, що таким шляхом створюється “належний” суд, вирокам якого надається виключна сила [200, с.234]. Сучасний російський правознавець М.В. Боровський з цього приводу зробив висновок, що як однин з проявів принципу рівності всіх перед законом і судом, чітко встановлена законом підсудність набуває рис суб’єктивного права людини на законного, або “свого” суддю, тобто права любої людини заздалегідь знати, який саме суд і в якому складі у відповідності із законом має право розглядати його справу, якщо така виникне [249, с.325].

Підсудність є однією з правових гарантій справедливого правосуддя [151, с.309], а, отже, є також і процесуальною гарантією, тобто встановленим процесуальним законом засобом, яким забезпечується правильне здійснення по кожній справі завдань правосуддя [225, с.28]. Особливе значення вона набуває як засіб, яким охороняються та забезпечуються права та законні інтереси осіб. Так, в Російській Федерації важливою гарантією права людини на об’єктивний та неупереджений суд є можливість вибору складу суду, котрий, на думку обвинуваченого, здатен саме його справу вирішити справедливо.

Таким чином, підсудність – це інститут, в основі якого лежить суб’єктивне право особи на законного суддю і який є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини.

Ці категорії тісно пов’язані між собою, але їх не можна змішувати. Суб’єктивним є право особи вимагати від інших осіб та державних органів здійснення визначених законом дій або ухилення від них, а процесуальні гарантії – це забезпечення прав, засоби, за допомогою яких ці права охороняються [225, с.29].

Ще наприкінці ХІХ століття проф. Л.Є. Володимиров писав: ”уголовная же подсудность установлена не въ видахъ пользы частныхъ лицъ, а въ видахъ общественнаго порядка” [250, с.98], чим вона й відрізняється, на його думку, від підсудності в цивільному процесі. Навряд чи можна визнати нині таку думку вірною. Публічний характер підсудності не може протиставлятися інтересам приватних осіб, оскільки вони взаємопов’язані й не можуть виключати один одного. Питання полягає лише в тому, де приватний інтерес особи має бути обмежений з метою захисту публічного інтересу, а де публічний інтерес має бути обмежений для захисту прав особи. Безумовно, у цивільному процесі воля особи при визначенні підсудності має відчутно більший вплив ніж у кримінальному, але це не заперечує публічного характеру підсудності, так саме як і в кримінальному процесі обмеження цієї волі не є підставою для висновку про те, що підсудність має суто публічний характер. Omne jus hominum causa constitutum est^[6]

Отже, правила про підсудність повинні відображати як приватні, так і публічні інтереси з урахуванням особливостей завдань кримінального судочинства.

Роль інституту підсудності в будь-якому процесі полягає в тому, що він сприяє досягненню завдань відповідного судочинства, оскільки передбачає такий розподіл справ між судами та розгляд їх таким складом суду, які створюють найбільш сприятливі умови для всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, забезпечують максимальний виховний вплив судових процесів та усувають тяганину в судовій діяльності. Тут не останню роль відіграє й забезпечення своєчасності винесення підсумкового судового рішення (вироку). Вищевказане дає можливість стверджувати, що правила про підсудність захищають інтереси правосуддя, забезпечують права особи, економізують діяльність суду.

Інститут підсудності інколи набуває “особливого” значення й в інших аспектах. Так, М.О. Чельцов наголошував, що питання про підсудність є в першу чергу політичним, а не процесуальним. При визначенні підсудності кожної категорії справ, законодавець виходить із загальної політичної обстановки. Зміна її впливає на оцінку законодавцем ступеня небезпеки окремих злочинів, а у зв’язку з цим і на визначення підсудності справ про ці злочини. Прикладом може слугувати розширення підсудності справ військовим трибуналам в період Великої Вітчизняної війни і різке звуження цієї підсудності в післявоєнний період [272, с.211]. Найяскравіше соціально-політичний аспект підсудності проявляється при створенні надзвичайних та особливих судів. Влада нерідко доручала розгляд конкретних справ не вже існуючим традиційним судам, а спеціально створеним, що мали на меті досягнення політичних цілей. Найбільшого поширення така практика набуває в умовах абсолютиських та авторитарних режимів. Історія знає досить прикладів вказаних судів: Верховний кримінальний суд царської Росії, революційні військові трибунали, “особые присутствия” Верховного Суду СРСР.

Інститут підсудності пов’язаний з поняттям державного суверенітету. Тобто обмеження державного суверенітету знаходить своє відбиття на межах реалізації судової влади і, відповідно, на правилах підсудності^[7]. Проблеми підсудності в певних випадках можуть набувати й міжнародно-політичного значення, наприклад, коли йдеться про Міжнародний кримінальний суд або про військові суди у військах, що знаходяться за межами своєї країни.

Інститут підсудності є одним з засобів підвищення виховної ролі суду й авторитету правосуддя. Якщо справа буде передана на розгляд суду, розташованого поблизу від місця скоєння злочину, місцеве населення добре знатиме зміст і результат судового розгляду, зможе краще усвідомлювати реальні дії суду, оцінювати, як суд захищає суспільство, державу й окремих громадян від злочинних посягань.

Нові норми про підсудність, викладені в проекті Кримінально-процесуального кодексу України, має сенс розглядати в світлі вищесказаного, що слугуватиме лакмусовим папірцем для встановлення їхньої відповідності конституційним та міжнародно-правовим засадам.

В цьому контексті виникає проблема визначення місця правил про підсудність в новому КПК, оскільки саме від цього залежить правильне розуміння суті та значення цього інституту. У проекті Кодексу більшість норм, що регламентують питання підсудності, наведено в розділі VII “Підсудність. Попередній розгляд справ”. Тобто автори законопроекту запропонували об’єднати інститут підсудності зі стадією кримінального процесу, що, на нашу думку, є невиправданим рішенням, оскільки воно суперечить його сутності. Підсудність як інститут судового права взаємодіє не з однією стадією судового процесу, а врегульовує значно ширше коло автономних правовідносин, причому не тільки в кримінальному судочинстві. Обмежене розуміння підсудності, яке встановлює Проект, не відповідає її правовій природі, що, в кінцевому підсумку, призводить до порушення конституційних прав громадян на судовий захист і здійснення правосуддя законним і компетентним судом.

У контексті сказаного розв’язання цієї проблеми, на нашу думку, можливе шляхом згрупування норм про підсудність в окремому розділі, де вони будуть не пов’язані з певною окремою стадією процесу. Це підвищить статус підсудності, правила якої мають вплив на весь судовий процес. Саме такий напрям обрали законодавці царської Росії та Радянського Союзу і їх досвід не варто відкидати.

Законодавчій практиці відомий і інший шлях, що ґрунтується на взаємозв’язку підсудності та суду, зокрема на його компетенції щодо розгляду справ по першій інстанції. Такий напрямок, наприклад, обраний в новому КПК РФ, де в розділі II “Учасники кримінального судочинства” передбачена окрема п’ята глава “Суд”, у якій і зібрано норми, що встановлюють повноваження суду, його склад та підсудність. Гадаємо, цей шлях у розвитку законодавства не відповідає сучасному розумінню правової сутності інституту підсудності. Так, підсудність справи визначають з урахуванням не тільки компетенції суду, а й сукупності юридичних ознак (властивостей) певної справи, які не можливо віднести до повноважень суду, і, відповідно, вони не визначають статус учасника процесу.

Отже, на нашу думку, доцільно вилучити главу 36 “Підсудність кримінальних справ” із розділу VII проекту КПК України і створити на її фундаменті новий розділ.

Інститут підсудності має, таким чином, важливе значення для здійснення правосуддя і цілком заслуговує на те, що б основні його регулятиви були об’єднані на рівні категорії принципу.

Ідея правової держави стала провідним маяком судової реформи в Україні, оскільки саме в такій державі судова влада є реальною основою державності, інститутом, що забезпечує соціальний мир, правопорядок і стабільність у суспільстві [Див.: 278, с.7-10]. Так, А.М. Колодій з цього приводу зазначає: „Зрозуміло, що будь-які заходи у рамках правової реформи слід починати з удосконалення основоположних джерел, керівних ідей усього права, тобто з принципів права. Це дасть змогу послідовно, комплексно й системно здійснювати правову реформу, а отже, відповідно до цього покращувати права в Україні загалом. Адже принципи права – це явища, що не тільки пов’язують право з політикою, економікою, духовним життям суспільства, а й забезпечують єдність різних власне правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, понятійно-категорійних рядів” [111, с.3].

Система принципів правосуддя не залишається незмінною. Підкорюючись загальним закономірностям розвитку держави, деякі принципи набувають нового змісту, а також з’являються нові [173, с.44]. В цьому контексті виникає питання створення нового специфічного принципу, який би забезпечив внутрішню єдність норм про підсудність.

На думку автора таку роль здатен виконати „принцип законного судді”, який на даний час не розроблений в теоретичних працях і не отримав поширення в українській юридичній літературі. Цей принцип побіжно згадується у працях деяких російських вчених і під ним розуміється недопустимість вилучення особи з відання законного судді. Однак будь-яких теоретичних розробок, які б розкривали сутність і зміст принципу законного судді, автором не виявлено. Право на розгляд справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких вона віднесена законом, зазначає В. Савицький, широко відоме на Заході, ніколи не фігурувало у нас, навіть теоретично, серед прав людини і громадянина [206; с.20]. Актуальність і новизна цього принципу зумовлює необхідність його докладного дослідження.

Одну із спроб надати особливого значення правилам підсудності і підвідомчості можна спостерігати в позиції П.М. Тимченка, який сформулював такі принципи інституту підвідомчості: виключність судової підвідомчості, спеціалізації судової підвідомчості і переважної підвідомчості правових спорів судам загальної юрисдикції [243, c.4]. Дана позиція має правильне спрямування з точки зору мети надання правилам підсудності принципового значення. Разом з тим дещо схематичний підхід, спроба перенести систему принципів судочинства в площину проблем підсудності і підвідомчості заслуговує на критику.

В юридичній літературі панує слушна думка, що принципами процесу є тільки такі керівні ідеї, які отримали своє закріплення в нормах права [225, с.73; 161, с.26-27; 74, с.9; 246, с.13-15]. Положення, які визначають кримінально-процесуальну діяльність, повинні бути закріпленні законом, так як ця діяльність може здійснюватись тільки на підставах і у формах, передбачених законом. До моменту набуття ідеєю державно-владного, а тому і загальнообов’язкового характеру, тобто до тих пір, поки вони не стануть правовими нормами, вони не можуть самостійно регулювати правові дії та правові відносини. Аналіз чинного законодавства вказує на те, що своє закріплення в законі засади судочинства отримують двояко. У більшості випадків ці засади отримують прямий і повний вираз в окремій нормі закону; в інших – зміст засади випливає із ряду правових норм, кожна із яких формулює тільки окрему, складову частину її (наприклад, засада об’єктивної істини). Тобто про засади судять не по тому, в якому розділі законодавчого акта вони містяться і як названі, а по тому, який їх справжній зміст, що вони виражають і характеризують, яку роль відіграють у здійсненні завдань кримінального судочинства [246, с.11-12].

Прикладом нормативного вираження принципу законного судді є положення ст. 101 Конституції ФРН, ч. 1 ст. 47 Конституції РФ, ч. 3 ст. 8 КПК РФ та з недавнього часу схожі положення здобули закріплення і в п. 3 ст. 6 Закону України „Про судоустрій України”, згідно якого ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена законом, а отже, ніхто не може бути вилучений з відання законного судді.

Враховуючи важливість вказаної норми, слід визнати доцільним закріпити її також і в Конституції України. Тим самим принцип законного судді набуде статусу конституційного, що дозволить привести у відповідність з ним норми процесуального законодавства.

Міцним підґрунтям для зазначеного принципу виступає міжнародне право. Так, у відповідності із статтями 7, 8, та 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року^[8] і статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року всі рівні перед законом і судом; кожний при визначенні його громадянських прав і обов’язків або при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, має право на справедливий і публічний розгляд справ у розумний строк компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Наведені положення, згідно ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України. Виходячи з їх суті, право кожної людини на судовий захист через законний, незалежний і безсторонній суд означає, зокрема, що розгляд справ повинен здійснюватись законно встановленим, а не вільно обраним складом суду, без упередження, повно, всебічно і об’єктивно. Свій розвиток зазначені провідні положення знаходять у процесуальних кодексах, зокрема, в главі “Підсудність” КПК України.

Розгляд справ мусить здійснюватись законно встановленим, а не вільно обраним складом суду, неупереджено, повно і об’єктивно. Законом повинні бути закріплені критерії, які в нормативній формі визначали б, в якому суді підлягає розгляду та чи інша справа. Це дозволило б суду, сторонам та іншим учасника процесу уникнути невизначеності в цьому питанні, яку в іншому випадку довелось би усувати за допомогою правозастосовчого рішення, тобто дискреційним повноваженням правозастосовчого органу, і тим самим визначати підсудність справи не на підставі закону. [5, с.35]. З іншого боку, як писав ще у 1841 році Я.І. Баршев: “Безъ точнаго и прямаго определенія суда, онъ умедлитъ въ производствъ следствія и суда или самъ отъ себя, или по причинъ столкновенія съ другими судами, что можетъ покровительствовать укрытію преступленій и преступніковъ” [6, с.13]. На думку Д. Козака, неможливість довільно змінити компетенцію судді, порушив правило про необхідність розгляду справи судом, до підсудності якого вона віднесена законом, реально забезпечує незалежність та неупередженість конкретного судді в конкретній справі [108, с. 4]. Отже, принцип законного судді забезпечує реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону, оскільки його правила протидіють довільному направленню справи до „потрібного” суду.

Керуючись такими ідеями Конституційний Суд РФ поставив право кожного на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких вона віднесена законом, поряд з такими основоположними конституційними принципами як право громадян на судовий захист, рівність усіх перед законом і судом, здійснення правосуддя тільки судом та незалежності суддів (Див.: Постанову Конституційного Суду РФ № 9-П від 16 березня 1998 року). Даним юридичним актом було визначено вагоме правове значення цього принципу та визначений його нерозривний зв’язок з іншими принципами права. Доцільно згадати, що одна із спроб окреслити надзвичайне значення правил підсудності була здійснена на теоретичному рівні М.С. Строговичем, який стверджував, що процесуальним принципом, включеним до закону про судоустрій, є підсудність кримінальних справ народному суду, обласному та іншим судам [225, с.53].

В аспекті розгляду фундаментальних положень підсудності на рівні категорії принципу, слід вказати, що принцип – це узагальнений вираз суті певного явища, що відображує об’єктивно існуючу реальність і закономірності, які існують у ній. У філософському розумінні принцип є теоретичним узагальненням найбільш типового, що констатує і виражає закономірність, покладену в основу пізнання взагалі або в основу будь-якої галузі знань [74, с.6]. З етимологічної точки зору слово “принцип” походить від латинського “principo”, що означає основа, першооснова, початок [212, с.547] та є синонімом іншомовного походження поняття “засада”. „Значення засад судочинства, - як зазначає В.Т. Маляренко, - вбачається не тільки в тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що вони вносять упорядкованість у випадках застосування права за аналогією, а також сприяють правильному розумінню змісту інших правових норм” [145, с.44].

Принциповий статус відповідного положення в юридичній літературі визначається певною сукупністю властивостей [Див.: 241, с.83; 105, с.44; 151, с.35; 228, с.96; 198, с.33; 271, с. 68; 157, с.22; 246, с.6], керуючись якими можна стверджувати, що принцип законного судді – це найзагальніші вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення та визначають спрямованість і зміст правил підсудності. Крім того, він виражає панівні політико-правові ідеї, закріплені в нормах права, які стосуються завдань і способу здійснення судочинства, а його порушення означає незаконність рішення у справі і обов’язково тягне скасування такого рішення.

В системі правових принципів принципу законного судді має бути відведено роль інтегруючої засади, що є однаково важливою як для процесуальної форми, так і для основ судоустрою. В юридичній літературі щодо системи принципів існують досить різні погляди [226, с.125; 241, с.85; 128, с.56-57]. З цього приводу М.С. Строгович писав, що “майже не кожен теоретик-процесуаліст пропонує свою систему, а іноді навіть не одну” [227, с.15-16]. Зокрема, на думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти організаційні, організаційно-функціональні та функціональні принципи [150, 223; 151, с.36]. Такий суто формальний поділ був підданий критиці прихильниками іншої позиції [74, с.11-16; 246, с.15-17; 191, с.126-128]. Так, Т.Н. Добровольська вважає, що в кожній із засад є і організаційні, і процесуальні елементи, але в одних на перший план виступає організаційний, а в інших – процесуальний бік [74, с.12].

Таким чином, наголошуючи на тому, що принцип законного судді містить як організаційні, так і функціональні ознаки, можна підсумовуючи зазначити, що його основний зміст складають наступні положення.

1. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом.

2. Кожна людина заздалегідь має право знати, який суд і в якому складі у відповідності із законом може розглядати справу, якщо така виникне.

3. Суд не тільки вправі, а й зобов’язаний ухилитися від розв’язання справ, йому не підсудних, і навпаки суд не вправі ухилитися від розв’язання підсудних йому справ і зобов’язаний прийняти їх до свого провадження; тільки при наявності законних підстав, відкривається шлях до переносу справи до іншого суду.

4. Цьому праву та обов’язку суду відповідає обов’язок сторін підкоритися вимогам “належного” суду, тобто компетентного суду, а також право вимагати суду незалежного і неупередженого.

5. Питання про підсудність можуть бути порушені не тільки сторонами, а й судом.

6. Вказані питання можуть бути порушені в будь-який момент провадження.

7. Взаємна згода сторін на зміну законної підсудності справи, як загальне правило, не може мати ніякого процесуального значення. Publicum jus pactis privatorum mutari non potest^[9].

8. Закони, що визначають межи (обсяг) влади суду, не повинні тлумачитись розширено. Суд може прийняти до свого розгляду лише ті справи, до розгляду яких він уповноважений законом. Підсудність повинна бути точно встановлена в законі, а не визначатися стосовно конкретної справи, наприклад, за ознакою її “особливої складності”, “виняткового громадського значення” або “доцільності”. Lex simper cera est^[10].

9. Суд сам повинен вирішувати, чи підсудна йому справа, що надійшла на його розгляд, не звертаючись до посередництва або вказівок вищого суду. Кожен суд повинен знати закони (jura novit curia).

10. В основі рішення суду про підсудність повинен бути той акт, який визнається законним приводом до початку справи. До перевірки цього акту по суті, як і обставин, що в ньому викладені, суд може приступити тільки попередньо, отже до визнання справи підсудної саме цьому суду, він сприймає на віру викладенні обставини, не розпочинаючи їх дослідження на достовірність.

11. Підсудність справи може бути змінена тільки на підставі об’єктивних чинників, встановлених в процесуальному законі і не повинна залежати від суб’єктивного угляду суду чи прокурора.

Узагальнений аналіз цих складових елементів дозволяє зробити висновок про те, що принцип законного судді є фундаментом правил підсудності, він являє собою суттєву гарантію правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, відіграє роль судоустрійної засади, через його реалізацію досягається виконання завдань кримінального судочинства.

Принцип законного судді цілковито заслуговує на закріплення на конституційному рівні, що логічно завершувало б ту регламентацію, яка має місце в процесуальному кодексі та в законі про судоустрій.

Підсумовуючи викладене щодо поняття, змісту та значення правил підсудності в кримінальному судочинстві, слід констатувати, що дані правила визначають стійкій юридичний зв’язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в сфері юстиції. Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по першій інстанції; лежать в основі права особи на законного суддю; сприяють досягненню завдань кримінального судочинства; підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя; є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини; забезпечують реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та можуть виступати елементом регулювання міжнародних відносин. Правила підсудності чітко окреслюють суверенне право держави на здійснення правосуддя в межах своєї території.