2.5. Підсудність за зв’язком справ.

Питання про підсудність за зв’язком справ (forum connexitatis) виникає при об’єднанні в одному проваджені кримінальних справ, які підсудні різним судам. Йдеться про зміну в процесі такого об’єднання встановленої законом підсудності, побудованої на загальних правилах її визначення.

В основі підсудності за зв’язком справ знаходиться зіткнення різних підсудностей. Невідповідність окремих критеріїв підсудності компетенції лише одного суду викликає до життя цей вид підсудності. Суд може прийняти до свого провадження непідсудну йому за загальними правилами справу, що знаходиться у зв’язку із справою, на розгляд якої він прямо уповноважений законом, але тільки якщо це відповідає інтересам правосуддя. З цього приводу І.Я. Фойницький вказував: “Границы… коренной юрисдикции суда могут раздвигаться, если с делом, ему подлежащим, стоят в связи другие дела, в виде общего правила ему не подлежащие, но требующие совместного с ним рассмотрения в интересах правосудия или процессуального удобства. Подлежательность суду таких дел образует подсудность по связи дел, имеющую характер производной” [260, c.136]. У свою чергу М.М. Розін, розглядаючи цей вид підсудності лише як додатковий, зазначав: “Смыслъ правилъ о подсудности по связи делъ заключается въ достижении практическихъ удобствъ совместнаго разсмотрения однимъ судомъ всехъ преступныхъ деяний, совершенныхъ однимъ обвиняемымъ, или разсмотрения также однимъ судомъ общаго дела несколькихъ соучастниковъ преступного деяния” [200, c.244].

На нашу думку, підсудність за зв’язком справ не можна вважати додатковим, другорядним видом або ознакою, що визначає предметну, територіальну чи персональну підсудність. Кожен з цих видів підсудності є самостійним і не знаходиться у системі підпорядкування один одному.

Підсудність за зв’язком справ характеризується об’єднанням провадження у відношенні декількох злочинів або декількох осіб. Можна виділити три категорії таких справ:

- справи за обвинуваченням однієї особи у скоєні декількох злочинів;

- справи за обвинуваченням декількох осіб у скоєні одного злочину;

- справи за обвинуваченням декількох осіб у скоєні декількох злочинів.

Спірні питання зміни підсудності виникають тоді, коли справа про одні злочинні діяння підлягає розгляду в одному суді, а про інші – в іншому, або – якщо у справі міститься обвинувачення у скоєні злочину декількома особами, справи про злочини котрих підсудні різним судам. З метою забезпечення ефективності правосуддя потрібно, попередньо проаналізувавши, встановити чіткі правила, на підставі яких визначається підсудність об’єднаних кримінальних справ у випадках сукупності злочинів і при наявності співучасті декількох осіб, справи про злочини яких підсудні різним судам.

Особливу увагу звертають на себе ґрунтовні дослідження теоретичних і практичних аспектів підсудності за зв’язком справ викладені у працях відомих процесуалістів часів царської Росії [213, c.204-207; 260, с.136-150; 181, с.168]. Вони стверджували, що приєднання додаткової справи до головної має в своїй основі або процесуальний зв’язок його з останнім, або матеріальний.

Процесуальний зв’язок ґрунтується на зручності спільного розгляду справ з точки зору судочинства. В кримінальному процесі Російської Імперії виділялось три таких випадки:

1) приєднання цивільного позову до кримінального обвинувачення;

2) приєднання зустрічного обвинувачення (по справам образи, честі);

3) приєднання справ про проступки, вчиненні у судовому засіданні при розгляді якої-небудь справи (delits d`audience).

Наведені випадки залишаються актуальними і по цей час. Так, згідно умов ст. 26 КПК України зустрічні обвинувачення по справам, які порушені не інакше як за скаргою потерпілого (ч. 1 ст. 27 КПК), можуть бути об’єднанні в одне провадження (ч. 3 ст. 251 КПК). Це сприяє встановленню істини і досягненню процесуальної економії [251, c.52].

Матеріальний зв’язок випливає з необхідності застосування до декількох справ одного і того ж матеріального закону. Вказаний зв’язок кримінальних справ, в силу єдності застосованого до них кримінального закону, полягає або в єдності злочинного діяння, скоєного декількома особами, ─ тоді говорять про об’єктивну єдність, яка створює підсудність за співучастю, або ж в єдності особи, обвинуваченої одночасно у вчиненні декількох злочинів, ─ тоді говорять про суб’єктивну єдність, що обумовлює підсудність за сукупністю злочинів. Таке розмежування було згодом підтримано, зокрема, видатним радянським вченим М.О. Чельцовим, який погоджувався, що з’єднання справ можливе або в силу процесуального їх зв’язку, або в силу зв’язку матеріального, тобто побудованого на положеннях матеріального кримінального права. Так, на його думку, матеріальний зв’язок справ випливає з того, що до однієї і тієї ж особи повинні бути застосовані декілька норм кримінального права або до декількох осіб повинна бути застосована одна норма кримінального права. Він також виділяє суб’єктивну і об’єктивну єдність вказуючи, що розгляд всіх обвинувачень в одному процесі дозволяє більш правильно встановити міру покарання [272, c.219].

Об’єднання справ для спільного їх розгляду потребує встановлення чітких правил. Так, І. Ніколаєв вказував: “Въ подсудности по связи делъ такимъ образомъ действуетъ то начало, что судъ, имеющий право разрешать определённыя дела, одновременно уполномоченъ также на решение дель меньшихъ или равныхъ по своей подсудности, но обратного положения, то есть присоединения делъ высшей подсудности къ деламъ низшей подсудности, не допускаеться” [164, c.205].

Об’єднання справ у разі співучасті злочинців в скоєні одного злочину (об’єктивний зв’язок) може передбачити зміну предметної, територіальної і спеціальної підсудності як окремо, так і разом. Це пов’язано з тим, що справа одного із співучасників може належати за загальними правилами зазначених видів підсудності, наприклад, до апеляційного суду певної області або до місцевого військового, а інші співучасники, за цими ж правилами, не підсудні йому. З метою запобігання вільної передачі справ з одного суду до іншого в державі повинні функціонувати чіткі правила для кожного варіанту зміни підсудності.

У даному випадку співучасть як підстава зміни підсудності ґрунтується на тій засаді, що скоєння злочину спільною умисною діяльністю декількох осіб складає єдине спільне діяння. Інтереси правосуддя вимагають, щоб діяння було досліджено всебічно і щоб участь кожного підсудного була точно встановлена, а цьому сприяє сумісний розгляд. На підставі цього обґрунтованим є встановлення правила, закріпленого в ч. 1 ст. 26 КПК України, згідно якого в одному провадженні можуть бути об’єднані справи по обвинуваченню декількох осіб – співучасників вчинення одного чи кількох злочинів. Але ця норма ще не визначає безпосередньо суд, який повинен розглядати справу в кожному окремому випадку.

Так, зокрема, яким правилом користуватися у випадку, якщо співучасники, кожен окремо, підлягають відомству судів різних рівнів, окремо апеляційному і місцевому. Процесуальне законодавство України не дає повної відповіді на це питання. Правила визначення підсудності справ, які належать до компетенції різнонайменних судів, передбачені ч.

Таким чином, ч. 1 ст. 40 КПК України та п. 1 ст. 329 проекту КПК України слід подати у такій редакції : “Якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні одного або декількох злочинів, справи про які підсудні судам різного рівня, справа розглядається судом вищого рівня”.

В розглянутому випадку персональна підсудність одного із співучасників може змінити предметну підсудність всієї справи. Причому не має значення, хто із співучасників злочину є підсудний суду вищого рівня: організатор, підбурювач чи посібник. Наприклад, у справі про вчинення групою осіб шахрайства, де посібником був суддя, справа щодо всіх співучасників буде розглядатися в апеляційному суді.

Об’єднання справ за співучастю може мати своїм наслідком зміну територіальної підсудності однієї або декількох справ. Згідно ст. 39 КПК України в разі об’єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці справи підсудні двом або декільком однонайменним судам, справу розглядає той суд, в районі діяльності якого було порушено кримінальну справу або закінчено досудове слідство чи дізнання. Наведена норма встановлює альтернативну підсудність при передачі справи до іншого суду, передбачаючи можливість вибору між однонайменними судами, а, відповідно, і суб’єктивізм при прийнятті такого рішення. Паралельна система визначення територіальної підсудності у вищезазначених випадках використовувалась також в ст. 207 СКС, але вирішувалось це питання по-іншому: всі співучасники у злочині судяться в одному суді, а саме в тому, якому підсудні головні винні або у відомстві якого знаходиться більша кількість обвинувачених. Право вибору належало суду, в провадженні якого знаходилась справа і він керувався інтересами процесуальної зручності, при цьому сторони мали право подати скаргу або протест на таку постанову суду. Сучасне законодавство Російської Федерації пішло в цьому питанні схожим шляхом. Так, згідно п. 3 ст. 32 КПК РФ, якщо злочини скоєні в різних місцях, то кримінальна справа розглядається судом, юрисдикція якого розповсюджується на те місце, де скоєно більшість злочинів, що розслідуються по даній справі або скоєно найбільш тяжке з них.

На думку автора, сучасний російський варіант найкраще здатний забезпечити ефективність правосуддя по цим справам, оскільки надає можливість більш повного дослідження доказів за місцем їх знаходження. Такий підхід процесуально спрощує розгляд справи, що веде до її більш швидкого вирішення та зменшення фінансових витрат.

На фоні беззаперечної важливості вказаних правил, виглядає дивною відмова українських правознавців включити їх до проекту КПК України. Відсутність цієї норми в новому Кодексі є суттєвою прогалиною. Частково це питання вирішено щодо однієї особи обвинуваченої у вчиненні декількох злочинів (п. 2 ст. 327 проекту КПК України) і стосується суб’єктивного, а не об’єктивного зв’язку. На підставі сказаного доречним буде включити до проекту КПК України нову статтю наступного змісту:

Стаття _____ Визначення підсудності справ, які належать до компетенції декількох однонайменних судів

Справа, яка підсудна одночасно декільком однонайменним судам, розглядається тим судом, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин. У разі, коли вчинено кілька злочинів однакової тяжкості, справа розглядається судом, у районі діяльності якого закінчено дізнання або досудове слідство, або за місцем проживання більшості свідків чи потерпілих .

Однак, більш доцільним було б включити вищезазначену норму окремим пунктом до ст. 329 проекту КПК, тим самим об’єднати всі правила підсудності за зв’язком справ в одній статті, що спростить їх застосування. Назву статті відповідним чином перейменувати на ”Підсудність за зв’язком справ”. Нарешті, п. 2 ст. 327 проекту КПК виключити з метою уникнення дублювання норм.

Як у вітчизняній, так і зарубіжній судовій практиці визначення підсудності за зв’язком справ не рідко має проблемний характер. Так, Постановою Кіровського районного суду м. Саратова кримінальна справа у відношенні групи осіб обвинувачених у скоєні злочинів на території діяльності декількох судів була направлена за підсудністю до суду Ленінського району м. Саратова. Президія Саратовського обласного суду відмінила дану постанову і справу направила для розгляду в суд м. Саратова. Заступник Голови Верховного Суду РФ в протесті поставив питання про скасування постанови президії обласного суду і направленні кримінальної справи для розгляду в Ленінський районний суд м. Саратова. Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду РФ протест задовольнила, вказавши наступне. Органами попереднього слідства групі осіб пред'явлено обвинувачення у тому, що в грудні 1994 року вони створили злочинну групу з метою заволодіння майном різних підприємств шляхом обману і зловживання довірою. Згідно ст. 41 КПК РРФСР, справа підлягає розгляду в тому суді, в районі діяльності якого був завершений злочин, тобто справу повинен розглядати Ленінський районний суд м. Саратова [30]. Проте ст. 41 КПК регулює лише питання територіальної підсудності, а в даному випадку йдеться про підсудність за зв’язком справ. Тому слід звернутись до чинної на той час ч. 3 ст. 42 КПК РРФСР відповідно до якої справа, яка за тих чи інших підстав підсудна одночасно декільком однонайменним судам, розглядається тим судом, в районі діяльності якого було закінчено попереднє слідство або дізнання по справі. Розслідування у справі проводилось слідчим відділом УВС м. Саратова, що знаходиться на території Кіровського району. Отже підсудність справи з самого початку була визначена правильно і справа повинна розглядатись Кіровським районним судом м. Саратова.

Дискусійні питання виникають при визначенні підсудності справ по обвинуваченню групи осіб у скоєні злочину, якщо один із співучасників має статус військовослужбовця (або прирівняної до нього особи). Неоднозначні погляди на цю проблему призвели і до її різного законодавчого вирішення. Вказане питання безпосередньо стосується співвідношення повноважень військових та інших загальних судів, що визначає їх положення у судовій системі.

При зіткненні підсудності справ щодо цивільних осіб і військовослужбовців, законодавство Російської Імперії звертало увагу на род злочину. Якщо в скоєнні злочину, який не відноситься до порушення законів дисципліни та військової служби, разом з особами цивільного відомства обвинувачуються і військовослужбовці, то справа про тих і про інших за загальними правилами підсудності підлягає розгляду або мирового судді, або інших судів цивільного відомства (ст. 1236 СКС). Відповідно ж до статті 1246 СКС якщо у злочині, який торкається порушення законів дисципліни і військової служби, разом з особами військового відомства брали участь і особи відомства цивільного, то справу по тих і про інших підлягає розгляду військового суду.

Отже, підсудність справ військовим судам в даному випадку визначається двома факторами: наявність статусу військовослужбовця (або прирівняної до нього особи) у одного із співучасників та скоєння ними злочину пов’язаного із військовою службою (військового злочину). Особливі суди, вказує з цього приводу І.Я. Фойницький, вважаються нижчими у порівнянні із загальними, за винятком тільки військових судів, які не поступаються відомству загальних судів при вчиненні злочинних діянь, що мають характер порушення законів військової дисципліни, але поступаються їм місцем при злочинах іншого роду [260, c.141].

Радянське законодавство пішло дещо іншим шляхом. Так, якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна військовому трибуналу, то справу розглядає військовий трибунал (ч. 2 ст. 40 КПК УРСР, ст. 14 Положення про військові трибунали). Тут, слід відмітити, що згідно ч. 3 ст. 40 КПК України при обвинуваченні групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що не є військовими злочинами, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна загальному суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним судом. Введення предметної ознаки „не військові злочини” суттєво скорочує коло підсудних військовим судам справ. Проте, з точки зору юридичної техніки, стаття 40 КПК має суттєві недоліки, які ускладнюють її чітке тлумачення, а, отже, це може призвести до помилок у застосуванні правил підсудності за зв’язком справ^[45].

У вказаних випадках суттєві зауваження викликає відмова законодавця від дотримання принципу законного судді. При зміні підсудності один із співучасників втрачає право на “свого” суддю, що є особливо неприпустимим при віддані цивільної особи до військового суду, як особливого органу правосуддя. Військовий суд, відповідно до своєї правової суті, перш за все, покликаний вирішувати кримінальні справи щодо військовослужбовців про вчинення ними злочинів військового характеру. Тому розгляд справи про злочин цивільної особи військовим судом може розглядатися лише як виключення, що має право на існування лише у разі неможливості розгляду цієї справи загальним “цивільним” судом. В цьому контексті заслуговує уваги п. 2 ст. 33 КПК РФ, в якому прямо зазначено, що за загальним правилом розгляд кримінальних справ військовим судом щодо осіб, які не є військовослужбовцями, не допускається. В разі конкуренції підсудності право вибору суду залишається за обвинуваченим, що є цивільною особою (п. 7 ст. 31 КПК РФ).

З урахуванням положень принципу законного судді, який гарантує право кожного на розгляд справи в тому суді і тим суддею, до підсудності котрих вона віднесена законом, бажано не об’єднувати в одному провадженні кримінальної справи по обвинуваченню військовослужбовців і цивільних осіб, якщо це можливо за обставинами справи. У випадку ж такого об’єднання потрібно враховувати думку цивільної особи, оскільки тільки їй повинно належати право на відмову від “законного” судді. Це означає, що цивільна особа повинна подати у встановленому процесуальному порядку згоду на зміну підсудності своєї справи. Однак, може виникнути ситуація, коли цивільна особа не бажає судитись у військовому суді, але виділити її справу в окреме провадження неможливо. Тоді виникає конкуренція підсудності між загальним “цивільним” та військовим судами.

Дискусійним є питання, який суд, військовий чи невійськовий, має перевагу і здатен забезпечити ефективний розгляд з дотриманням демократичних засад правосуддя справи про злочин групи осіб, одні з яких є військовослужбовцями, а інші ні. Радянський кримінальний процес вирішував це питання на користь військового трибуналу, який нерідко використовували як знаряддя політичних репресій незалежно від статусу особи. Нині даний підхід законодавець дещо пом’якшив, але норма і зараз не відповідає сучасним реаліям побудови правової держави. Загальний суд за статусом є вищий і наділений більшим об’ємом влади ніж особливі (спеціалізовані) суди, так як покладені в його основу засади правосуддя роблять його за своєю суттю здатним вирішити будь-яку юридичну справу, тобто він має властивість універсальності. Особливі суди є лише вилученням, покликаним здійснювати правосуддя у певній сфері правовідносин у відповідності до їх специфіки. Ось чому надзвичайно важливо правильно визначити статус суду. Надання законом військовим судам статусу загальних є помилковим, оскільки вони за своєю природою є спеціалізованими судами, які покликані здійснювати правосуддя лише у сфері військових правовідносин. Прирівнення військових судів до загальних формально підвищує їх у статусі, тим самим перетворюючи вилучення на загальне правило і вносячи плутанину в обґрунтування правил зміни підсудності за зв’язком справ. Загальний суд (як видно навіть з назви) може бути доступним для всіх громадян, до яких входять і військовослужбовці; військовий же суд покликаний здійснювати правосуддя тільки щодо військовослужбовців, як більш вузьке явище, що виходить із значно ширшого і може бути включеним до нього. Це означає, що загальний “цивільний” суд здатний ефективно здійснювати правосуддя як у справах щодо цивільних осіб, так і військовослужбовців. Військовий же суд не наділений такою здатністю, так як не створений для вирішення всіх категорій справ. Будучи ефективним знаряддям у своїй сфері, військовий суд, в разі використання його не за призначенням, втрачає цю якість і може бути навіть шкідливим і небезпечним, особливо щодо гарантування демократичних принципів правосуддя.

Таким чином, при об’єднанні в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню декількох осіб, якщо справа про злочин одного з них підсудна військовому суду і виділити її в окреме провадження неможливо, то цю справу щодо всіх осіб повинен розглядати загальний “цивільний” суд. Тобто при цьому має відбуватись зміна спеціальної підсудності справи про злочин здійснений військовослужбовцем. Отже при виникненні конкуренції підсудності справ загальним та спеціалізованим судам, звичайна підсудність повинна мати пріоритет над спеціальною.

Зміна підсудності може також відбуватися внаслідок суб’єктивного зв’язку, тобто зв’язку за сукупністю діянь. “Подсудность по совокупности преступлений, ─ писав І. Ніколаєв, ─ означаетъ такое право суда, когда онъ, будучи компетентнымъ на разсмотрение одного дела, учиненнаго подсудимымъ, одновременно вследствие такой компетентности приступаетъ къ разсмотрению предъявленнныхъ противъ того же подсудимого обвинений по другимъ, въ обыкновенномъ порядке этому суду не подсудныхъ” [164, c.206]. Таке об’єднання слугує підставою зміни декількох видів підсудності: предметної, територіальної або спеціальної.

Предметна підсудність змінюється у випадку об’єднання в одному провадженні справ про злочини, одні з яких підсудні апеляційному суду, а інші – місцевому. За таких обставин діє загальне правило, закріплене в ч. 1 ст. 40 КПК України, згідно якого, якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні різнонайменним судам, то справа розглядається вищестоящим з цих судів. Дещо в іншому напрямку йшло законодавство царської Росії. Так, згідно ст. 205 СКС у випадку обвинувачення кого-небудь у декількох злочинах або проступках, з яких одні підлягають розгляду нижчого, а інші – вищого суду, справа розглядається тим судом, якому підсудні найбільш важливі з цих злочинів. Така норма містить в собі суттєві недоліки. Так, якщо один із вчинених особою злочинів, який є більш важливим, підлягає розгляду не вищого, а нижчого суду, то кожен злочин повинен розглядатися окремо, оскільки внаслідок похідної підсудності може бути розширена юрисдикція вищого суду відносно нижчого або рівного щодо рівного, а не нижчого за рахунок вищого. Такий стан речей зводить правила підсудності за зв’язком справ нанівець.

Неоднозначним є вирішення питань зміни територіальної підсудності за суб’єктивним зв’язком. Визначення підсудності справ, які належать до компетенції декількох однонайменних судів, врегульовано статтею 39 КПК України, але тільки щодо обвинувачення декількох осіб у вчиненні декількох злочинів. Як бачимо, чинне законодавство України не врегульовує випадок, коли тільки одна особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів у районі діяльності різних однонайменних судів. Подолати цю прогалину в законодавстві покликаний п. 2 ст. 327 проекту КПК України, який передбачає таку ситуацію. Згідно цієї норми основною ознакою територіальної підсудності є тяжкість злочину, а додатковими за альтернативою – або місце закінчення дізнання чи судового слідства, або місце проживання більшості свідків чи потерпілих. Таке вирішення цього питання є досить обґрунтованим і перевірене судовою практикою царської і сучасної Росії, яка йшла схожим шляхом^[46].

Отже, як свідчить розвиток процесуального права пострадянських держав, відбувається поступове повернення до ідей і норм закладених в Статуті кримінального судочинства 1864 року. Зокрема, український та російський законодавці реанімували таку ознаку підсудності як тяжкість покарання за вчинений злочин, та ряд правил визначення підсудності пов’язаних із нею. Історичний досвід законодавчої діяльності є неоднозначним і тому завжди містить як позитивні, так і негативні риси, характерні для сучасного йому періоду та минулого, успадкованого ним. Отже, є сенс звернутись і узагальнити історичний розвиток кримінального судочинства, критично оцінити його з позиції сьогодення, творчо використати там, де необхідний позитивний досвід і запобігти допущенню помилок минулого у сучасній кодифікаційній практиці.

Заслуговує уваги, зокрема, позиція укладачів Статутів щодо зміни спеціальної підсудності справи при сукупності злочинів внаслідок суб’єктивного зв’язку. Так, у випадку обвинувачення кого-небудь в скоєні двох або більше злочинів, з яких один злочин підлягає розгляду цивільного, а інший військового суду, питання про порядок розгляду справ в них повинно бути вирішено відповідно до тяжкості цих злочинів (статті 1250, 1251 СКС). Статут вказував, що в цих випадках, проведене в цивільному та військовому відомствах слідства, направляються або до прокурора окружного суду, якщо найважливіший злочин скоєно в цивільному побуті, або до військового керівництва, якщо більш важливий злочин підлягає розгляду військовому суду. Суд, якому підсудний найважливіший із інкримінованих злочинів, розглядає справу в повному об’ємі і визначає покарання підсудному за правилами про сукупність злочинів. Сучасне українське законодавство визначає підсудність справи військовому суду, якщо хоча б один із декількох злочинів, вчинених особою, підсудний цьому суду (ч. 2 ст. 40 КПК України).

Теорія кримінального процесу та законодавча практика знає і випадки, коли об’єднання справ в одному провадженні визнається недоцільним. Досліджуючи випадки підсудності за зв’язком справ, І.Я. Фойницький вказував, що при сукупності злочинних діянь, з яких одні належать провадженню в порядку публічного, а інші – в порядку приватного обвинувачення, кожне з них провадиться окремо, за своєю підсудністю внаслідок глибокої різниці цих порядків [260, c.150]. Доцільніше розглядати ці справи, на думку В.К. Случевського, окремо і потім, коли вирок по кожній справі набуде законної сили, постановити один загальний вирок за сукупністю злочинів [213, c.287].

Розглянувши загальні правила підсудності за зв’язком справ, виникає питання: чи має в даному випадку зміна підсудності імперативний характер або ж залежить від суб’єктивного розсуду судді. З цього питання висловлювались різні думки. Так, М.М. Розін стверджував, що, так як існування цих правил викликається міркуваннями зручності, то і саме здійснення їх ставиться у залежність від практичної можливості і не може бути визнано завжди обов’язковим для суду [200, c.244]. В свою чергу В.К. Случевський займав більш жорстку позицію з цього приводу: “Судъ не можетъ по произволу своему допускать раздельное разсмотрение делъ, а долженъ оправдать его мотивированымъ определениемъ” [213, c.286]. Дещо інакшу відповідь давав на це питання І.Я. Фойницький. Він розглянув окремо підсудність у випадку об’єктивного і суб’єктивного зв’язку. Так, ним був зроблений висновок, що правило про підсудність всіх співучасників у вчиненні злочину одному суду підлягає обов’язковому виконанню. Злочинне діяння, скоєне ними, є загальна їх справа; дати йому правильну оцінку можна не інакше як маючи на увазі діяльність усіх співучасників; уривчастий розгляд справи ускладнює розкриття істини і підготовлює ґрунт для небезпечних протиріч у рішеннях судів. Варто також додати, що згідно пояснення до ст. 26 у науково-практичному коментарі КПК УРСР справи по обвинуваченню співучасників злочину не тільки можуть, але і повинні об’єднуватись в одне провадження [251, c.51]. Однак у випадку суб’єктивного зв’язку І.Я. Фойницький зайняв іншу позицію: “... зміна нормативної підсудності при сукупності злочинів повинна бути визнана не безумовним обов’язком суду, а його правом, яке застосовується або не застосовується вищим судом або судом, відомству якого підлягає найважливіший злочин, дивлячись на те, який з цих шляхів він знаходить більш зручним для провадження справи у даному випадку” [260, c.144]. Ця точка зору була підтримана за радянських часів М.О. Чельцовим, який стверджував, що у випадку сукупності злочинів скоєних однією особою, справи про них можуть бути об’єднані в одне провадження, але об’єднання це не обов’язкове і підпорядковується засаді доцільності [272, c.219].

Аналіз судової практики вказує, що суди йдуть по шляху розгляду таких кримінальних справ звичайно в одному суді і до окремого розгляду в різних судах звертаються досить рідко. Роздільний розгляд двох справ у відношенні осіб, пов’язаних між собою спільними діями, що інкримінуються ним, може призвести до неповноти та необ’єктивності судового розгляду. Прикладом може слугувати постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 19 грудня 1949 року по справі Ч. та інших та по справі Г. Внаслідок роздільного розгляду обох справ не була в повній мірі досліджена низка суттєвих обставин, які мали значення для вирішення питання про винуватість обвинувачених. При розгляді справи Г. виявились нові обставини до розглянутої раніше справи Ч. та інших. По обом справам були допитані в основному одні і ті ж свідки, у показах яких були суттєві протиріччя на першому і другому процесі. Вся ця неповнота дослідження доказів в судових засіданнях по двох справах і наявності суттєвих розбіжностей в показаннях свідків привели до того, що ці дві справи багаторазово розглядались в різних судових інстанціях і нарешті ними вимушений був зайнятися Пленум Верховного Суду СРСР, який відмінив усі судові рішення по обом справам, обидві справи об’єднав в одне провадження і направив її на новий розгляд зі стадії попереднього слідства [65, c.41-43]. Отже, забезпечення завдань кримінального судочинства є тим критерієм, що визначає необхідність об’єднання справ в одному провадженні.

Розглядаючи правила підсудності за зв’язком справ в контексті об’єднання і виділення справ слід звернути увагу на зміст правила про неподільність основного питання справи. Це правило, як пише Я.О. Мотовіловкер, полягає в тому, що на підставі всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи суд зобов’язаний винести рішення, яке охоплює питання про кримінальну відповідальність обвинуваченого в повному об’ємі, включаючи як його фактичну, так і юридичну сторону. Фрагменти одного і того ж діяння, події, обвинувачення (в матеріальному розумінні) не можуть розглядатися в різних процесах. Вирок щодо частини діяння означає вирішення основного питання справи в цілому (res judicata); не вирішується двічі те, що входить до предмету основного питання справи (neb is in idem). Я.О. Мотовіловкер робить висновок, що правило про неподільність основного питання слід тлумачити широко. По-перше, основне питання справи неподільне, доки мова йде про єдине діяння як в його фізичному, так і в юридичному розумінні. По-друге, кількість основних питань справи не завжди співпадає з кількістю скоєних єдиним діянням злочинів. Тому при ідеальній сукупності злочинів потрібно виходити з того, що, оскільки діяння єдине, йдеться про єдине основне питання справи, хоч страждають від цього діяння різні групи суспільних відносин. По-третє, кількість основних питань справи може (в залежності від тих чи інших вказівок кримінально-матеріального закону) не співпадати з кількістю не тільки однорідних (при продовжуваних злочинах), але і неоднорідних злочинних діянь (при „составных” злочинах).

Питання неподільності основного питання справи безпосередньо пов’язане із виділенням та об’єднанням кримінальних справ. Внаслідок неподільності основного питання, як зазначалось, не допускається розгляд в різних провадженнях окремих її фрагментів. Але за умов, вказаних в статті 26 КПК, допускається виділення справ. Останнє правило, на слушну думку Я.О. Мотовіловкера, не є виключенням з правила про неподільність основного питання справи. Дійсно, говорячи про неподільність основного питання справи, ми маємо на увазі так званий простий (однопредметний) процес, предмет якого відбитий у питанні про кримінальну відповідальність однієї особи за одне злочинне діяння, яке йому інкримінується. Коли ж в статті 26 КПК йдеться про виділення справ, то мається на увазі не простий, а так званий складний (багатопредметний) процес, тобто процес, в якому поєднані два (чи більше) основних питання. Виділення з складного (багатопредметного) процесу (наприклад, по обвинуваченню однієї особи в крадіжці та вбивстві) кримінальної справи (наприклад, про крадіжку) не вступає в протиріччя з правилом про неподільність основного питання справи тому, що основне питання кожного процесу (питання про вбивство – в основному та про крадіжку – у виділеному проваджені) продовжує залишатися неподільним. Правило про неподільність основного питання справи, таким чином, розраховано на випадки, коли із справи по обвинуваченню однієї особи в скоєнні одного злочинного діяння нічого виділити більше не можливо, а не на випадки, коли з багатопредметного провадження виділяється кримінальна справа [156, с.22-30].

Підсумовуючи вищевикладені правила підсудності за зв’язком справ, пропонуємо об’єднати їх в одній статті і викласти у такій редакції:

Стаття _____ Підсудність за зв’язком справ

1. Якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні судам різного рівня, справа розглядається судом вищого рівня.

2. У разі об’єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню однієї або декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці справи підсудні різним однонайменним судам, справу розглядає той суд, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин. У разі, коли вчинено кілька злочинів однакової тяжкості, справа розглядається судом, у районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство, або за місцем знаходження більшості свідків чи потерпілих.

3. При обвинувачені групи осіб, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна військовому суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається військовим судом при відсутності заперечень особи, яка не є суб’єктом військового злочину. При наявності заперечень зі сторони вказаної особи кримінальна справа щодо неї виділяється в окреме провадження і розглядається відповідним загальним невійськовим судом. У випадку, якщо виділення кримінальної справи в окреме провадження неможливо, дана кримінальна справа у відношенні всіх осіб розглядається відповідним загальним невійськовим судом. Розгляд кримінальних справ військовими судами у відношенні осіб, які не є суб’єктами військового злочину не допускається, за винятком випадків, передбачених цією статтею.

Таким чином, підсудність за зв’язком справ відіграє важливу роль при упорядкуванні відношення „між справою і судом”, вона має забезпечити дію правил, згідно яких у випадку конкуренції за предметною підсудністю справа розглядається вищим судом; територіальною підсудністю – судом, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин; спеціальною або персональною підсудністю – загальним, а не спеціалізованим (військовим чи ювенальним) судом.