3.3. Підсудність справ колегіальному складу суду

Реалізація ідеї диференціації судочинства в процесі судової реформи призвела до розмежування не тільки одноособових та колегіальних засад розгляду справи, але і до встановлення декількох складів суду для колегіального вирішення кримінальних справ по першій інстанції.

Диференціація колегіального складу суду призвела до виникнення нових проблем у визначенні підсудності справ. Ці проблеми не є новим явищем в правовій науці, а мають столітню історію та досвід їх вирішення по всьому світу. Однак, універсальної рецептури оптимального застосування колегіальних засад для винесення об’єктивного вироку в поєднанні з оперативністю і справедливістю, так і не було створено в жодній державі. Звернення України до диференціації колегіального складу суду потребує більш докладного висвітлення ряду проблем, що виникають при визначенні підсудності справ найбільш оптимальному складу суду та його меж.

Однією з “вічних” проблем, з якою прийшлось стикнутись пострадянським державам є співвідношення коронного та народного елементів. Питання диференціації суддівського складу тісно переплетені з пошуком оптимальних форм участі народу у здійснені правосуддя.

Відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Вказане положення є важливою рисою правової держави та демократичного правосуддя і розкривається в правилі, за яким кожний громадянин, маючи право брати участь в суді над своїми співгромадянами, обвинуваченими в скоєнні злочину, у випадку обвинувачення його самого має право бути судимим за участю своїх співгромадян.

Звертає на себе увагу алогічна ситуація, що склалась в законодавстві України: різке звуження коло справ підсудним судам за участю представників народу із одночасним розширенням підсудності одноособово діючим судам, що поєднане із хаотичністю обрання законодавцем критеріїв розподілу компетенції між різними складами суду. Подібне відношення законодавчої влади до участі народу у відправленні правосуддя як лише до процесуального моменту є неприпустимим і знаходиться в прямому протиріччі із засадами демократичного правосуддя. На це вказували дореволюційні юристи. Так, С.І. Вікторський обґрунтовано виділяв участь народного елементу в кримінальному суді як таку засаду кримінального процесу, яка забезпечує реалізацію всіх інших основних засад, оскільки вона необхідна “чтобы в стране действительно было правосудие, а не одно производство судебных дел” [35, c.39]. В сучасній Україні на питаннях складу суду та забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя акцентував увагу в своїх працях В.Д. Бринцев [22; 23; 24; 25; 26].

Отже, в кримінальному процесі України назріла потреба у більш широкому використанні народного елементу при здійсненні правосуддя. Однак, враховуючи радянський досвід тотального застосування судів за участю народних засідателів, потрібно більш зважено підходити до диференціації суддівського складу з врахуванням критеріїв підсудності. Але, при визначенні межі та порядку участі громадян в здійсненні правосуддя, виникають труднощі, подібні, за суттю, питанням співвідношення одноособового і колегіального розгляду справ – як знайти тонку грань між необхідністю професійного підходу до вирішення справ в судах і не менш необхідними гарантіями незалежності суду?

Ефективність діяльності судової влади залежить, крім іншого, від професійності суддів, що ґрунтується на фундаментальних теоретичних знаннях та практичному досвіді їх застосування.

Пошуки оптимального співвідношення коронного і народного елементів призвели до появи на протязі сторіч різних форм суддівського складу. Незважаючи на це все різноманіття форм можна звести до двох основних моделей побудови процесу за участю непрофесійних суддів. В першому випадку професійні і непрофесійні судді розмежовані і створюють окремі колегії, кожна з яких незалежно від іншої вирішує віднесені до її компетенції питання. В іншому ж – коронний і народний елементи об’єднані для вирішення питань разом, при цьому, звичайно, вони користуються рівними правами. Перша модель свої історичні коріння має в Англії і в наш час втілена в суді присяжних, що ж до іншої, то вона стала розвитком ідеї шеффенського суду.

Заслуговує уваги вирішення цього питання на теренах України після проведення судової реформи 1864 року. Так, якщо всі цивільні справи, підсудні окружному суду, розглядались в одному і тому ж порядку, в складі трьох постійних членів суду (“коронних суддів”), то при вирішенні кримінальних справ суд діяв в двох різних формах. Ця різниця перш за все відносилась до складу суду, але торкалась також і порядку судочинства. Справи про злочини меншої тяжкості, що тягнуть за собою позбавлення волі з “поражением в правах” (“каторжні роботи” та “виправні арештантські відділення”), були підсудні коронному складу суду з трьох членів. Справи про тяжкі злочини розглядались окружним судом за участю присяжних засідателів. Сам суд був побудований за зразком французького суду, ассизов.

В радянський період, незважаючи на монотипне визначення законодавством складу суду також обговорювалась можливість його розширення – кількості народних засідателів (до 3, 4, 6 і навіть 12) та професійних суддів (до 2-3). Досліджуючи вказане питання М.Л. Якуб відстоював позицію, згідно якої збільшення кількості як народних засідателів, так і суддів повинно посилити гарантії правильного вирішення справи. Воно сприяло б правильному відображенню у висновках суду обставин справи, дій обвинуваченого та його суб’єктивного відношення до скоєного, оцінці діяння та особистості підсудного, так як упущення та помилки в дослідженні матеріалів справи та в їх сприйнятті та інтерпретації, допущені одними суддями, “восполнялись” би іншими. Важливе значення це мало б і в процесі обговорення матеріалів справи у нарадчій кімнаті, причому наявність в складі суду двох або трьох юристів сприяло б успішному вирішенню тих питань, котрі вимагають професійних знань юриста [295, c.127]. Сучасний світовий досвід також пропонує великий вибір систем поєднання професіоналів та непрофесіоналів в єдиній колегії, що розглядають спільно як правові, так і неправові питання і засвідчує світову тенденцію розширення колегіальних складів суду^[48]. Законодавча практика знає і інші вирішення цього питання: повна відмова від непрофесіоналів на користь колегій професійних суддів (Японія) або участь непрофесіоналів-спеціалістів тільки за запрошенням судді професіонала (Ісландія).

Згідно ст. 127 Конституції України правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Стаття 13 Закону про судоустрій уточнює в якому складі суду першої інстанції розглядаються справи: одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних.

На нашу думку, усталеність керівного начала забезпечується судом в складі одного професійного судді та двох народних засідателів (про що свідчить радянський досвід) або ж трьох професійних суддів та чотирьох народних засідателів. Повинна бути одна керуюча сила, яка своїм авторитетом і професіоналізмом здатна забезпечити ефективність правосуддя.

Проте, існування декількох розширених складів суду значно ускладнює процесуальну форму. Застосування для розгляду однієї категорії справ двох складів суду з народним елементом (присяжних і народних засідателів) є недоцільним. Тому розширену колегію за участю народних засідателі слід виключити, залишивши розгляд справ про тяжкі та особливо тяжкі злочини колегії професійних суддів або суду присяжних на вибір обвинуваченого. Суд в складі одного судді та двох народних засідателів доцільно застосовувати для розгляду преважної більшості справ, а, отже, він має стати основним^[49].

Відновлення в Україні суду присяжних ставить нові питання перед законодавством та теорією. Проблематиці інституту суду присяжних приділялась значна увага в працях як дореволюційних науковців [38; 56; 71; 81; 99; 174; 276], так і сучасних [12; 14; 15; 100; 121; 132; 144; 162; 176; 196; 203; 207; 239; 240; 286]. В аспекті дослідження немає потреби включатись до багатостолітнього спору про позитивні і негативні сторони цього суду, та доцільність його існування в принципі. Ю.І. Стецовський вказує, що недоліки можна виявити і в суді присяжних, однак кращий суд людству поки невідомий. А втім, і демократія – найгірша форма правління, якщо не вважити всі інші [222, с.245]. Законодавець поставив крапку в цьому питанні, встановивши потребу в ньому безпосередньо в Конституції України (ст.

Визначення кола справ, які має сенс надати на розгляд присяжних засідателів для досягнення мети правосуддя потребує розуміння сутності такої колегіальної форми. Найбільш яскраву характеристику суду присяжних надав І.Я. Фойницький ще в XIX столітті: “Палладиум личной свободы и политической независимости народной, ревностный страж общественной безопасности и строгий судья злодеяний, это установление более и более делается для культурного мира судом естественным по преимуществу, от введения которого в интересах народной экономии устраняются лишь дела наименьшей важности” [259, c.359]. В цьому вислові міститься чимало слушних думок, однією з яких є недоцільність застосування цього суду до всього кола справ, а лише до тих, що потребують додаткові процесуальні і політичні гарантії. Крім того, як відмічають правознавці багатьох країн, суд присяжних – це досить дорогий спосіб здійснення правосуддя. На жаль в українських реаліях це питання набуло центрального значення – при загальній кризі фінансування судової системи підсудність всіх категорій злочинів або навіть значної їх частини суду присяжних стане просто непосильним тягарем для державного бюджету, що змушує звертатися до традиційних форм судочинства диференціюючи їх. З таким положенням речей вимушений рахуватися український законодавець при встановленні меж підсудності тим більш, що цей інститут набуває виразного політичного характеру.

Однак, значно більше має важити інший бік цього питання – юридичний. Це пояснюється тим, що які б не були політичні міркування, але якщо суд присяжних дає можливість державі підтримувати рівновагу між обвинуваченням і захистом, охороняти суспільну безпеку та наділений двома якостями – незалежність від стороннього впливу та здатність постановити правильне по справі рішення, то цей суд слід визнати таким, що відповідає високим засадам демократичного правосуддя. Досягнення такої високої мети є неможливим без чіткого визначення оптимальних критеріїв підсудності справ суду присяжних. Як вірно зазначив І.Я. Фойницький від належної „постановки” підсудності справ суду присяжних залежить судове положення та успіх самого інституту [260, с.118].

Однією з основних ознак, що визначає підсудність справ присяжним засідателям, є міра максимального покарання за скоєне злочинне діяння. Ця ознака є легко вловимою, характеризується об’єктивністю, а тому отримала загальносвітове визнання. Однак, вона не завжди здатна визначити діяння за які не передбачена значна санкція, але які мають велике значення для державних, суспільних і приватних інтересів. Тому юридична теорія намагається доповнити її іншими ознаками, які містяться безпосередньо у властивостях справи, в їх юридичній природі. При цьому може враховуватись також персональна ознака, пов’язана із віком підсудного чи потерпілого або їх посадовим, суспільним становищем.

В проекті КПК України пропонується застосувати лише одну ознаку визначення підсудності – міру максимального покарання. Згідно ст. 440 проекту КПК України судом присяжних розглядаються кримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальним законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі. На думку автора, коло підсудних суду присяжних справ слід розширити і включити до нього справи про особливо тяжкі злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років (ч. 5 ст. 12 КК України). Ці злочини не становлять великої кількості і їх розгляд судом присяжних за клопотанням обвинуваченого не обтяжить апеляційні суди. Таке рішення дозволить забезпечити демократичність правосуддя, доступність суду присяжних для більшого кола осіб, а, відповідно, надасть їм додаткові гарантії правосуддя.

Оптимальне застосування вказаних ознак, на нашу думку, може проявитись у наступній їх взаємодії: панівною ознакою визначення підсудності справи суду присяжних є максимальна міра покарання передбачена кримінальним законом за скоєння даного діяння, а інші додаткові ознаки, направлені на розширення або звуження підсудності присяжним окремих категорій справ, які слід розглядати в якості виключень із загального правила. В свою чергу І.О. Русанова вважає доцільним введення в Україні поетапності предметної підсудності справ суду присяжних, з визначенням на першому етапі тільки розгляду справ про злочини, за які законом може бути призначене довічне позбавлення волі. Розширяючи (або звужуючи) предметну підсудність суду присяжних, на її думку, можна знайти оптимальні умови для його діяльності [204, с.9].

Як свідчить законодавча практика царської Росії (статті 201, 201¹, 202, 1032, 1076 СКС) та наукові праці [164, с.198-199; 200, с.240; 260, с.118-122; 273, с.756] підсудність суду присяжних, незалежно від тяжкості покарання, може розширюватись або звужуватись щодо таких категорій справ:

– справи політичного і релігійного характеру;

– справи про злочини скоєні неповнолітніми особами, а також статеві злочини проти неповнолітніх;

– справи про злочини проти держави;

– справи про посадові злочини скоєні вищими особами держави;

– ряд справ пов’язаних із злочинами, що внаслідок своєї невеликої складності або малої суспільної небезпеки, на думку законодавця, не потребують для їх вирішення такої складної колегіальної форми з додатковими гарантіями як суд присяжних (справи про багатошлюбність, бродяжництво, посягання на чуже майно, шахрайство і тому подібні справи).

Історії відомі приклади звуження підсудності, що ґрунтуються на процесуальних нормах Так, визнання підсудним своєї вини в англосаксонському праві передбачало непідсудність таких справ суду присяжних. Таке правило порушує основні засади сучасного правосуддя, а тому, на думку автора, його застосування в законодавстві України є недоцільним.

Суперечливим залишається питання про включення до підсудності присяжних засідателів справ політичного характеру про злочини проти держави. За імперських часів в мотивах до ст. 1032 СКС була наведена наступна аргументація такого обмеження: “Політичні і соціальні теорії, направлені проти існуючого порядку речей в державі і суспільстві, мають стільки відтінків, що від пустих, майже невинних мрій та утопій, доходять до самих шкідливих вчень, які підривають навіть можливість суспільного життя; але іноді і ті, і інші, людьми недосвідченими вважаються рівно незначними і нешкідливими. За таких поглядів надати присяжним, обраними суспільством, вирішувати питання про злочинність або незлочинність вчень та дій, що помилково тлумачиться та невірно розуміються багатьма, іноді навіть добросовісними членами суспільства, означало б залишити державу, суспільство і владу без усякого захисту” [232, c.384-385]. Щодо злочинів, скоєних високопосадовцями, то віднесення їх до підсудності суду присяжних залишається дискусійним внаслідок того, що ці злочини також нерідко набувають політичного забарвлення.

З цього приводу І.Я. Фойницький стверджував, що будучи установою судовою, а не політичною, присяжні засідателі повинні розглядати ті справ, в яких їх участь забезпечить найбільш успішне досягнення цілей правосуддя. Тому неправильним уявляється визначення їм підсудності по міркуванням не судової здатності цього інституту, а його політичної спроможності або придатності. Чи буде така ознака використана з метою передачі присяжним справ політичного характеру або вилучення з їх підсудності, вона однаково небажана [260, с.118].

При визначенні підсудності справ суду присяжних перш за все слід враховувати його правову природу та позитивні властивості, що випливають з особливостей процесуальної форми. Так, на думку Ю.І. Стецовського достоїнство суду присяжних – його велика колегіальність та незалежність, привнесення в казенну атмосферу здорового глузду та свіжого погляду на справу [222, c.44-45]. Така позиція заслуговує на увагу. Суд присяжних, перш за все, корисно застосовувати там де потрібна мудрість звичайного життя, якою наділені присяжні і яка врівноважує „бездушність” закону. В свою чергу на думку І. Ніколаєва слід звертати увагу, наскільки для даного роду справ необхідні ті високі гарантії правосуддя, які надаються інститутом присяжних, а також, наскільки присяжні здатні до правильного вирішення справ даної категорії [164, c.199]. На підставі цього коло підсудних суду присяжних справ може розширюватись або звужуватись.

Таким обґрунтованим випадком розширення підсудності суду присяжних є віднесення на його розгляд справ про злочини неповнолітніх, що набуває своєї актуальності у разі впровадження ювенальної юстиції. Крім застосування правил предметної підсудності, які диференціюють склад суду, в цьому випадку враховується і персональна підсудність. Такий крок слід розглядати з позиції надання додаткових гарантій правосуддя, враховуючи специфіку суб’єкта злочину.

Питання впровадження суду присяжних у військових судах носить дискусійний характер. Так, незважаючи на давні традиції суду присяжних в США, цей інститут не функціонує в американських військових судах. В Україні обрано інший шлях, у відповідності з яким передбачається застосування інституту присяжних у всіх загальних апеляційних судах, в тому числі і у військових (ст. 31 Закону „Про судоустрій України”). Проте, життєвий досвід присяжних при розгляді військових злочинів, внаслідок їх специфічного характеру, не може бути ефективно застосований. Крім того формування колегії присяжних за обставин військового часу є досить ускладненим, а включення до неї військовослужбовців, згідно ч. 4 ст. 68 Закону „Про судоустрій України”, викликає сумніви у неупередженості такого суду. Присяжні, обрані з числа військовослужбовців, здійснюють свої функції не на постійній основі і, на відміну від військових суддів, крім здійснення правосуддя можуть залучатись до виконання інших обов’язків військової служби. Відносини субординації та жорсткої ієрархічної підпорядкованості, що становлять одну з головних підвалин війська, не дають змогу в повній мірі реалізувати засади незалежності військових присяжних. Над кожним з них висить „домоклов меч” повернення до військової служби під владу своїх командирів. Отже, здійснення правосуддя професійними військовими суддями, наділеними комплексом процесуальних гарантій незалежності, є найбільш оптимальним шляхом розвитку військової юстиції. Тому інститут присяжних засідателів не доцільно використовувати у військових судах, а, отже, підсудність справ суду присяжних має звужуватись щодо військових злочинів

Процес введенні інституту присяжних засідателів безпосередньо сам створює нові проблемні питання із визначенням підсудності справ. Здійснення державою політики впровадження суду присяжних нерідко наштовхується на невідповідність існуючого законодавства новим нормам або протидією зі сторони представників суспільства^[50].

Так, процес відродження інституту присяжних в Російській Федерації як і в Україні виявився досить складним і тернистим. Закріпивши в ч. 2 ст. 20 Конституції РФ положення, згідно якого обвинувачений у злочині, за який кримінальним законом передбачене покарання у вигляді смертної кари, має право на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів, законодавець запровадив суд присяжних тільки у декількох регіонах (п.п. 1 і 2 Постанови Верховної Ради РФ від 16 липня 1993 року). Наслідком такого рішення стало виникнення нових проблем із визначенням підсудності справ, оскільки суди, в яких не створювались лави присяжних втрачали право на розгляд справ підсудних суду присяжних. Зміна ж територіальної підсудності викликала великі суперечки в правовому полі Росії, аж до визнання недійсними вироків таких судів.

Для подолання такого стану речей була винесена не менш спірна Постанова Конституційного Суду РФ від 02.02.1999 р. № 3–П. Конституційний Суд отримав на свій розгляд два питання. Перше питання стосується конституційності положень ст. 41 та ч. 3 ст. 42 КПК РРФСР, що приписують розглядати кримінальну справу тим судом, до територіальної підсудності котрого вона відноситься, незалежно від того, чи бажає підсудний, щоб його справу розглядав суд присяжних, і чи діє такий суд на даній території, а також, п.п. 1 і 2 вказаної постанови Верховної Ради РФ від 16.07.1993 р., яка розповсюдила діяльність суду присяжних тільки на дев’ять регіонів. Друге питання торкається конституційності практики розгляду без участі присяжних засідателів справ про злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання у вигляді смертної кари, коли підсудний подає клопотання про розгляд його справи судом присяжних в порядку ст. 20 Конституції, та власне самого призначення смертної кари як міри покарання звичайним судом.

Перше питання стосується безпосередньо процедур відродження суду присяжних. Вводячи суд присяжних лише в декількох регіонах, законодавець, як відмічається в Постанові Конституційного Суду, виходив з поетапності введення цього суду в ході судової реформи, що само по собі не заперечувало необхідності повсюдного забезпечення кожному обвинуваченому в злочині, за вчинення котрого встановлено покарання у вигляді смертної кари, права на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів і тим більш не могло перешкоджати законодавцю після набрання чинності Конституції у відповідності з її вимогами прийняти закон і забезпечити реалізацію даного права на всій території держави. Крім того, в Постанові відмічається, що в “Заключних і перехідних положеннях” не вказані конкретні часові межі перехідного періоду і до прийняття відповідного закону в інших регіонах зберігається попередній порядок розгляду справ. На підставі вказаного положення ст. 41 і ч. 3 ст. 41 КПК РРФСР, які визначають територіальну підсудність не можуть бути визнані такими, що суперечать Конституції РФ.

Слід відмітити завуальовану позицію Конституційного Суду РФ щодо питанню про часткову відповідальність Конституції РФ (статті 19, 20, 46), пункту 1 вказаної вище Постанови Верховної Ради РФ в тій мірі, в якій “вона далі не забезпечує на всі території Російської Федерації реалізацію права обвинуваченого у злочині, за скоєння якого федеральним законом в якості виключної міри покарання встановлена смертна кара, на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів”. Таким чином, конституційна перевірка положень статей 41, 42 КПК РРФСР (територіальна підсудність) і п.п. 1 і 2 вказаної Постанови Верховної Ради РФ ще раз підтвердила безумовну необхідність законодавчого регулювання питань впровадження та дії суду присяжних на всій території держави.

Щодо другого винесеного питання, то аналізуючи норму статті 20 Конституції РФ в який гарантований розгляд справ судом присяжних Конституційний Суд РФ вважав, що при вирішенні питання необхідно врахувати вимоги ч. 1 ст. 46 Конституції, де сказано, що кожному гарантується судовий захист його права і свобод, а також вимоги ст. 18 Конституції РФ, яка вказує, що права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими і саме вони визначають суть, зміст і застосування законів.

Ґрунтуючись на вказаному вище взаємозв’язку статей 18, 20 і 46 Конституції РФ, Конституційний суд зробив висновок, що “в цих випадках право обвинуваченого на розгляд його справи за участю присяжних засідателів виступає особливою кримінально-процесуальною гарантією судового захисту права кожного на життя (як основного, невідчужуваного і належного кожному від народження)”. Отже, суть рішення Конституційного Суду зводиться до того, що само по собі застосування смертної кари як міри покарання конституційно лише при наданні обвинуваченому права на розгляд його справи судом присяжних. За ситуації, коли суд присяжних діє лише в декількох регіонах держави, не можна також говорити про дотримання рівності прав громадян на судовий захист. У зв’язку з викладеним Конституційний Суд приписав Федеральному зібранню не мешкаючи внести до законодавства зміни, що забезпечать на всій території Російської Федерації кожному такому обвинуваченому можливість реалізації права на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів (п. 4 Постанови Конституційного Суду РФ).

Не менше важливим є рішення, згідно якого з моменту вступу в силу Постанови Конституційного Суду РФ і до моменту введення в дію відповідного федерального закону покарання у вигляді смертної кари призначатися не може незалежно від того, розглядається справа судом присяжних чи ні (п. 5 Постанови), тобто по суті введений мораторій на смертну кару.

В контексті дослідження найбільшої уваги заслуговує визнання неконституційною в Росії практики передачі кримінальних справ з суду одного регіону (де відсутній суд присяжних) в рівнозначний суд іншої територіальної одиниці (де суд присяжних діє). В Україні також склалась практика вільної зміни територіальної підсудності навіть без достатньої аргументації. Подібна тенденція, думається, є хибною і порушує законні права особи на “свого” компетентного суддю. Крім того, необґрунтована зміна підсудності в кінцевому рахунку впливає на об’єктивність розгляду справи, оскільки віддаленість суду іншої адміністративної одиниці від місця скоєння злочину, свідків та доказів по справі створює перешкоди для повного дослідження обставин справи.

Підводячи підсумок вищесказаного слід відмітити наступне: досвід Російської Федерації свідчить, що в Україні не варто вводити суд присяжних поетапно в окремих областях, як це пропонує, наприклад, А. Курбатов [133, с.98]. Цей процес повинен бути проведений одночасно на всій території держави, що забезпечить успіх цього інституту і підтвердить конституційність суду присяжних як необхідної гарантії права на судовий захист громадян.

Гальмування процесу впровадження суду присяжних в Україні є прямим порушенням конституційних прав громадян. Відповідно до частини 1 статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а стаття 129 Конституції вказує, що це може бути здійснено судом присяжних і забезпечується безпосередньо участю народу у здійснені правосуддя через присяжних (ч. 4 ст. 124 Конституції). Варто також додати, що права і свободи людини є невід’ємними та непорушними (ст. 121 Конституції), а, отже, повинні діяти. Це підтверджує частина 3 статті 8 Основного Закону, в якій зазначено, що норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Отже, норми Конституції, що визнають право особи на захист своїх прав і свобод в суді, в тому числі суді присяжних, є чинним конституційним правом, тим більш, що дія п’ятирічного терміну наданого Перехідними положеннями Конституції України для проведення судової реформи вже закінчилась. Але, за відсутності відповідного закону про суд присяжних, влада намагається загальмувати процес введення цього суду. Це створює неприпустиму ситуацію, коли у особи є право, а влада відмовляється його забезпечити.

Незважаючи на це підсудність справ суду присяжних можна визначити методом аналогії. Так, звичайно, суд за участю присяжних засідателів розглядає справи про найбільш тяжкі злочини, за які передбачено найсуворіше покарання визначене в Кримінальному Законі (смертна кара, довічне позбавлення волі, найбільший термін ув’язнення). Враховуючи, що в Україні найбільш важким покаранням є довічне позбавлення волі, можна з упевненістю стверджувати, що суду присяжних в Україні підсудні справи про злочини, за які передбачене максимальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Таким чином, спираючись на пряму дію норм Конституції України (статті 8, 21, 55, ч. 4 ст. 124, ч. 2 ст. 129), обвинувачений має право вже в даний час вимагати розгляд його справи судом присяжних у випадку, якщо за скоєний ним злочин передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Проте, враховуючи відсутність на даний час законодавчої бази для створення і діяльності суду присяжних і необхідність дотримання діючого порядку судочинства, судам слід приймати такі справи до свого провадження, однак, обмежитись у винесенні найвищої міри покарання. Йдеться про введення мораторію на довічне позбавлення волі до прийняття відповідного закону, що забезпечить права і гарантії особи при здійсненні правосуддя в повному обсязі. Це дає також підстави визнати попередні вироки, що карали до найвищої міри покарання незаконними і такими, що підлягають скасуванню.

Таким чином, послідовна реалізація завдань судово-правової реформи, неухильне впровадження демократичних принципів правосуддя, наближення українського законодавства до законодавства європейських країн обумовлює неухильне розширення сфери дії колегіального суду з відповідною зміною правил підсудності, що, безперечно, дозволить підвищити ефективність дії процесуальних гарантій, посилити авторитет судової влади, зробити крок до більш справедливого правосуддя, метою якого є утвердження верховенства права.