2.4. Надзвичайна підсудність

В основу ідеї правової держави, до розбудови якої прямує Україна, покладена заборона на створення надзвичайних судів, обмеження судового свавілля та забезпечення надійного захисту прав і свобод людини.

Але чи є така заборона дійсно обґрунтованою? В контексті цієї проблеми заслуговує на увагу розробка доктрини, направленої на обґрунтування можливості застосування надзвичайної підсудності (forum extraordinarium). “Когда какая-нибудь местность въ государстве потрясена волнениями, и обыковенныя меры управления оказываются недостаточными для поддержки правового порядка, - писав в свій час П.П. Пусторослев, - то открывается необходимость въ употреблении чрезвычайныхъ меръ для водворения порядка, быстрыхъ, энергичныхъ, но въ то же время законныхъ, целесообразныхъ и действительно соответствующих интересам возможно большаго народнаго благосостояния” [192, c.123]. Незважаючи на ігнорування ряду демократичних принципів, ця ідея знайшла широку підтримку і в сучасному світі, оскільки, як показує практика, застосування ординарних судів в екстраординарних ситуаціях (агресивна війна, окупація, революція) [Див.: 290, с.21-25] є просто неможливим або мало ефективним. Внаслідок цього законодавство деяких країн передбачає у чітко визначених випадках наділення судів, в основному військових, надзвичайною підсудністю. Однак, подібний крок, хоча і заснований на реалістичному погляді щодо суспільних процесів, несе значну потенційну загрозу демократичним засадам держави, а тому неможливий без суттєвих гарантій захисту прав людини і міцних правових традицій.

З цього приводу виникає питання про те, що ж слід розуміти під надзвичайним судом, які його відмінні ознаки в порівнянні із звичайними та особливими судами, та як вони співвідносяться з демократичними принципами права? Це питання актуалізується внаслідок Висновку Конституційного Суду України № 3-в / 2001 від 11 липня 2001 р.

У вітчизняній юридичній літературі ця проблематика є малодослідженою, оскільки свого часу існування вказаних судів не визнавалось. Так, якщо в перші роки радянської влади надзвичайний, репресивний характер революційних трибуналів прямо визнавався в юридичній літературі (зокрема, А.Я. Вишенським, В.С. Ундревичем [51, c.144]), то в наступні роки існування надзвичайної підсудності старанно приховувалося, або ж дослідники, як, наприклад, С.В. Бородін, намагалися переконати, що ці трибунали ґрунтувались на демократичних засадах [219, c.34-35]. Тому слід звернутись до юридичних праць часів царської Росії, в яких був проведений значний обсяг досліджень надзвичайних судів. Певний інтерес становлять також дослідження німецьких юристів поняття надзвичайних судів, розпочаті ще наприкінці XIX століття і втіленні в створенні двох теорій надзвичайних судів: “формальної” та “матеріальної”. В цих теоріях було розроблено деякі неоднозначні ознаки надзвичайних судів, досліджено досить складну й заплутану проблему розмежування надзвичайних і так званих особливих судів, зроблено спробу вирішити низку інших питань [258, c.47-56].

В основу теорії, яка дістала назву “формальної”, було покладено єдину ознака надзвичайного суду – підсудність. Якщо підсудність справи суду визначена індивідуально, тобто суд засновується для розгляду справи щодо конкретної особи або групи конкретних осіб, то подібний суд є надзвичайним.

Однак слід зазначити, що ще раніше положення вказаної теорії було розвинуто саме правознавцями Російської імперії. Так, Я.І. Баршев 1841 року писав: “Чрезвычайная уголовная подсудность имеетъ место тогда, когда въ особенномъ какомъ-либо случае отменяется действие обыкновеннаго суда, установленнаго для делъ известнаго рода и наряжается надъ нимъ новый судъ. Такого рода подсудность по отечественнымъ законамъ осущесвляется въ т.н. Верховномъ Уголовномъ Суде, особенно наряжаемомъ Верховою Властию, по преступлениямъ противъ первыхъ двухъ пунктовъ и по важнымъ преступлениямь Министровъ и Генералъ-Губернаторовъ” [6, c.29]. Пізніше цю ідею розвинули в своїх працях: І.Я. Фойницьий, М.М. Розін, Г.С. Фельдштейн, М.М. Полянський. Зокрема, І.Я. Фойницький зазначав, що надзвичайна підсудність ґрунтується на приписах, які видаються для даної справи ad hoc, такою у нас була підсудність Особливого присутствія Сенату, а у випадках охорони – компетенція військових судів по справам, які у звичайному порядку не підлягають їх провадженню [260, c.87-88]. Своєю чергою, М.М. Полянський вказував, що під іменем надзвичайних розуміються судилища, засновані для судження окремих кримінальних справ, - кожного разу за особливим велінням, яке виходить або від верховної влади, або від особи, яка отримала від верховної влади право на створення надзвичайних судилищ [186, c.84]. Отже, в російському судовому праві пануючу роль отримала “формальна” теорія, положення якої не було належно висвітлено за радянських часів.

Слід звернути особливу увагу на конституційну заборону в Україні не тільки надзвичайних, а й особливих судів.

Аналіз праць відомих правознавців свідчить про те, що в дореволюційній російський правовій теорії, безпосереднє відношення до якої має і Україна, склалась єдина позиція, згідно з якою під особливими судами розуміються військові, церковні, волосні, тобто ті, які сучасна юридична теорія визнає як спеціалізовані. Фактично ж і в законодавчих актах відбулась просто заміна терміну “особливий” на “спеціалізований”, але суть цих понять залишилась такою самою.

Так, П.П. Пусторослев дав їм таке визначення: “...особенные уголовные суды приноровлены, по своему устройству, къ отправлению уголовнаго правосудия при особенныхъ обстоятельствах, также постоянно существующихъ въ народной жизни, но только какъ бы въ виде исключения изъ общаго правила” [186, c.115]. Тобто особливим судам надано на розгляд чітко встановлені законом групи (а не одиничні справи) злочинних діянь, які внаслідок їх специфічного характеру визнано законодавцем підсудними постійно діючому, спеціалізованому органу правосуддя. З цього приводу В.К. Случевський зазначав, що звичайні і особливі суди є судами нормальними, що діють на підставі загального закону, причому для особи, підсудної особливому суду, цей суд є таким же природним і законним судом (наприклад для військового – військовий суд), яким вважається природним і загальним звичайний суд, для особи йому підсудної (наприклад для приватної особи – суд цивільного відомства) [213, c.103-104]. Така сама позиція дістала панівне становище і в західних країнах, зокрема, відомий у ФРН спеціаліст у галузі конституційного права К. Гессе підкреслював, що забезпеченню правосуддя, заснованому на всебічному захисті прав людини, слугує заборона надзвичайних судів. Суд не може створюватись для вирішення справ по відношенню одного або кількох осіб.

Отже, особливі суди, які за традицією, що існує в нашій юридичній теорії, розуміють як спеціалізовані, мають повне право на існування, тим більше, що Україна взяла курс на спеціалізацію судової системи. Тобто виникає суперечність: з одного боку, особливі (вони ж спеціалізовані) суди забороняється створювати, а з іншого - судова система будується на принципі спеціалізації. Крім того, слід додати, що в Конституції Російської Федерації та більшості країн Європи також встановлено заборону на створення надзвичайних судів, однак вона не передбачається щодо особливих судів, або ж прямо дозволяється створення особливих судів на підставі закону.

Виходячи з викладеного, має сенс, з метою усунення термінологічних та змістовних непорозумінь змінити редакцію частини 5 статті 125 Конституції та відповідної їй частини 4 статті 3 Закону України “Про судоустрій України” і викласти їх у такій редакції: “Створення надзвичайних судів не допускається”. Тим самим буде проведено чітку межу між спеціальною та надзвичайною підсудністю.

Як свідчить історичний досвід, відсутність чіткого розмежування надзвичайних, особливих та звичайних судів з ясно визначеними критеріями підсудності неодноразово призводила до завуальованої діяльності одних судів під виглядом інших. Таку гірку практику мають не тільки країни колишнього СРСР, а й демократичні країни Західної Європи, що і спонукало до теоретичної розробки цього питання. Зокрема, в Німеччині було встановлено ще в Конституції 1919 року заборону на діяльність надзвичайних судів, однак допускалось, як і в більшості сучасних країн, створення особливих судів. Під останніми розумілись суди, які були призначені для вирішення вказаних в законі справ по відношенню до груп осіб або предметів спору замість загальних судів. Відповідно параграфу 14 Закону про судоустрій Німеччини 1877 року в редакції 1924 року в якості особливих судів допускались визначені суди пароплавств, аграрні суди, общинні суди та ремісницькі суди.

В наступні роки поняття “особливий суд” в Німеччині набуло іншого змісту і насправді під назвою особливих діяли надзвичайні суди. З приходом Гітлера до влади постановою уряду “Про створення особливих судів” від 21 березня 1933 року в окрузі кожного вищого земельного суду був створений особливий суд. Їх завдання, за заявою теоретика особливих судів В. Іделя, полягала у знищенні ворогів “Третього рейху”, головним чином комуністів та соціал-демократів [302, c.39]. Пізніше законом “Про зміну норм кримінального права і кримінального процесу” від 24 квітня 1934 року був утворений вищий надзвичайний суд, так званий Верховний народний суд^[43]. Але, оскільки у відповідності з “формальною” теорією підсудність, як особливих судів, так і Верховного народного суду була визначена абстрактно для розгляду справ про державні злочини, а не справ щодо конкретної особи або групи осіб, то вони формально (як і в СРСР) не підпадали під поняття надзвичайного суду.

“Формальна” теорія отримала визнання диктаторських режимів саме тому, що вона при розмежуванні понять надзвичайного і особливого судів відкидала політичну сторону даного питання. Так, В. Ідель, за його ж словами, відтворив тільки визначення, котре на протязі багатьох років є пануючим і правильним: “Різницю між особливим і надзвичайним судами слід шукати у встановленій законом сфері діяльності, і, зокрема, надзвичайними судами слід вважати ті, котрі покликані розглядати і вирішувати справи у відношенні окремих осіб або декількох осіб і точно встановлених законом злочинів. Але якщо підсудність визначена абстрактно для деякого кола злочинів або осіб незважаючи на особистість, то ми маємо справу з особливим судом” [258, c.50-51]. З такою позицією не можна погодитись, оскільки вона призводить до завуальованого застосування надзвичайної підсудності особливими або звичайними судами.

Потрібно зазначити, що “формальна” теорія і в наш час користується повним і офіційним визнанням в країнах Європи. Ця теорія будується на повній деполітизації предмета свого дослідження. Це дозволяє відповідно до єдиної ознаки індивідуальної підсудності засвідчити, що в державі, мовляв, не існували надзвичайні суди. На законодавчому рівні вказане питання регулюється, як правило, Конституцією держави, зокрема, в статті 101 Конституції ФРН встановлено: “Надзвичайні суди не допускаються. Ніхто не може бути вилучений з відання законного судді. Суди для особливої категорії справ можуть бути засновані тільки законом”. Голова головного комітету парламентської ради 1948 року Г. Шмідт роз’яснив, що під названими в Конституції судами для особливої категорії справ слід розуміти суди по справам неповнолітніх, житлові суди, орендні суди та інші, але не політичні надзвичайні суди [299, c.234].

З огляду на викладене, бачимо, що розуміння особливих судів в правовій теорії Західної Європи та царської Росії є в основному ідентичним. А, отже, встановлена в Конституції України заборона на створення особливих судів не має теоретико-правового підґрунтя.

Аналіз основних положень “формальної” теорії свідчить, що вона з самого початку не була розрахована на всебічне і повне з’ясування сутності, природи надзвичайних судів, дуже вузько тлумачить поняття вказаного судового органу. В її основу покладена єдина формальна ознака – індивідуальна підсудність кримінальних справ цьому суду, і вона ігнорує інші ознаки, котрі, як засвідчує практика, властиві надзвичайній підсудності. З огляду на це не можна погодитись з подібним обмеженим розумінням екстраординарних судів та відповідної підсудності.

Сучасна юридична думка, враховуючи історичний досвід, вимагає нових підходів до проблеми надзвичайних судів, наріжним каменем якої є визначення ознак, котрі можуть вказати на приналежність того чи іншого суду до категорії надзвичайних. Досліджуючи це питання Х. Фрейтаг-Лорінгофен вказував, що для виявлення характеру суду, чи є він надзвичайним, слід враховувати певну систему ознак, а саме: чи забезпечується особиста і службова незалежність суддів, чи є можливість впливу на суд уряду або інших органів виконавчої влади, чи допускається при створенні суду свавілля та чи переслідує суд політичні цілі [300, c.273-274].

Нові погляди стали відомими в правовій літературі під назвою “матеріальної” теорії надзвичайних судів. На відміну від “формальної”, “матеріальна” теорія оперує основоположними ознаками, котрі стосуються таких важливих положень, як особливі політичні завдання суду, статус суддів, організація і склад вказаних судових органів, що дозволяє вияснити на якісно іншому рівні політичну і правову природу надзвичайних судів.

У правовій державі судочинство має будуватися на демократичних принципах, в яких відображені риси й загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів. Усі принципи тісно взаємопов’язані та в сукупності становлять єдину систему. Дія одного принципу зумовлює дію інших, а, отже, порушення надзвичайною підсудністю хоча б одного з них призводить і до порушень інших, знищуючи підґрунтя правової держави. Як свідчить історія, надзвичайні суди набували різних форм, маючи постійні та змінні ознаки, а, відповідно, і по-різному співвідносились із принципами права в кожному окремому випадку.

Перш за все зазначимо, що надзвичайна підсудність є несумісною з принципом законності, як невід’ємним елементом правової держави, хоча завжди верховна влада намагалась надати діяльності цих судів вигляд законності та публічності. Реалізація принципу законності передбачає забезпечення державою всім суб’єктам повного та реального здійснення суб’єктивних прав, що є неможливим при застосуванні надзвичайної підсудності. У правовій державі має діяти принцип верховенства закону, відповідно до якого органи правосуддя утворюються та функціонують лише на підставі закону. Ніщо не може виправдати порушення законності, навіть надзвичайна ситуація. Закони внаслідок суспільних подій можуть змінюватись, але в жодному разі не можуть порушуватися.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судом, а це означає, що ніякий інший орган, крім суду, не наділений функцією здійснення правосуддя. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу в зовнішньому прояві імітуватиме процедуру здійснення правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її не виконав суд. Відповідно до ст. 31 Закону України „Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 року правосуддя на території, де введено надзвичайний стан, здійснюється лише судами, створеними відповідно до Конституції України. Введення будь-яких скорочених або прискорених форм судочинства забороняється. Право на судовий захист виступає як гарантія щодо всіх прав і свобод. Воно не може бути обмежено ні за яких обставин, в тому числі в умовах військового або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 63 Конституції України). Однак історія знає достатньо прикладів наділення надзвичайною підсудністю для здійснення політичних розправ саме судових органів, які за своїми ознаками мало чим відрізнялись від “нормальних” судів і були встановлені на законодавчому рівні, а, отже, цих ознак недостатньо для визнання суду надзвичайним і потрібно враховувати й інші ознаки в загальній сукупності.

Позасудові органи в рамках політичної юстиції СРСР були каральним придатком до судової системи, що суміщала адміністративну за суттю репресію з кримінальним судочинством. Тим не менш “особливі наради” та колегії “ВЧК-ОГПУ-НКВД“, “двійки”, “трійки” на місцях застосовували покарання передбачені кримінальним кодексом, але діяли за власною по суті адміністративною процедурою. Внаслідок цього деякі автори називають їх квазісудовими органами [130, c.279].

Слід визнати, що існування надзвичайних судів є прямо протилежним принципу єдності судової системи. Свого часу відомий російський правознавець В.К. Случевський з цього приводу зазначив: “Начало единства судебной власти находитъ ограничение такимъ образомъ не въ условияхъ места, занимаемаго органом власти въ системе государственныхъ должностей и учреждений. Оно ограничивается существованиемъ чрезвычайныхъ или исключительныхъ судовъ, предназначеныхъ для суждения отдельнаго уголовнаго дела или особой категории делъ. Деятельность этихъ судовъ фактически ставитъ пределы деятельности нормальныхъ судовъ, а следовательно, ограничиваетъ и осуществляющееся въ этой деятельности начало единства судебной власти” [213, c.99].

Зокрема, обставини періоду військового комунізму визначили характер роботи судового апарату та його організаційні форми: революційні трибунали та народні суди, які співвідносились як надзвичайні і загальні (звичайні). Таке розмежування єдиної політики судового апарату між організаційно один з одним не пов’язаними гілками призвело до своєрідного організаційного дуалізму радянської судової системи, коли фактично діяли дві самостійні організаційно різні за принципами своєї побудови і судочинства системи. Принцип єдиної судової системи було порушено, і надзвичайні суди не тільки обмежували владу “нормальних” судів, але практично зводили її нанівець. Наприклад, Положення про революційні трибунали від 17 лютого 1919 року визначало підсудність не в порядку переліку визначених класово небезпечних діянь, а за ознакою політичного значення справи, що означало свободу розсуду трибуналу у визначенні своєї підсудності та повною мірою відповідало його характеру екстраординарного суду з політичних справ. Одночасно було підкреслено, що оскарження підсудності справи не допускається.

Досліджуючи питання цілісності юстиції, Н.Д. Сергієвський у своїй праці [210, c.14-15] доводив, що умова ця міститься в тому, щоб відомству юстиції було підпорядковано все, що входить в цю сферу, без будь-яких обмежень. Інакше кажучи, щоб суди відали всіма справами, які вимагають кримінального правосуддя, і щоб не було ніяких спеціальних і привілейованих судилищ або трибуналів, незалежних від ординарних органів правосуддя. Він сформулював висновок, за яким принцип цілісності юстиції зводиться до таких положень:

- будь-яке покарання може бути накладено лише судом;

- будь-яке судове переслідування повинно бути обставлено формами, в законі встановленими;

- суд, встановлений законом, має бути загальним для всіх громадян і всіх справ.

Отже, створення надзвичайного суду, як квазісудового, репресивного органу, призводить в будь-якому разі до порушень вищевказаних положень принципів правосуддя.

Поряд з цим, застосування надзвичайної підсудності неодноразово призводило і до порушень єдності кримінального процесу. Так, М.С. Строгович зазначав, що кримінальний процес являє собою єдиний в усіх судах і за всіма справами порядок провадження, котрий обумовлюється єдиними принципами правосуддя та єдиними задачами виявлення за всіма кримінальними справами істини, справедливого вирішення цих справ та забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу [225, c.34].

Вказані положення порушувались встановленням особливого провадження не тільки у спеціально створених надзвичайних судах, а і його застосуванням у звичайних судах для визначеного кола справ і осіб^[44]. Для сучасного правосуддя є неприйнятне процесуальне “упрощенчество” взагалі та ідея “двох кримінальних процесів”, зокрема. Кримінальний процес є єдиним, і в своїх формах будується на одних і тих самих принципах.

Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову неможливо реалізувати повною мірою без забезпечення незалежності суддів при відправленні правосуддя. Але надзвичайна підсудність не здатна забезпечити незалежність суддів, яка є основною передумовою їх об’єктивності та неупередженості. Суддя, підкорюючись лише законові, при здійсненні правосуддя та приймаючи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом, виходячи з власного його розуміння та переконання, які ґрунтуються на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб (Див.: постанову Пленуму Верховного Суду України “Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність судів” від 12 квітня 1996 року №4).

Саме порушення вказаних засад є однією з характерних ознак надзвичайної підсудності. Верхова державна влада не раз безпосередньо брала на себе функцію судової влади, створюючи для власних політичних цілей “кишенькові“ суди із спеціально підібраним складом суддів для отримання потрібного їй вироку. Такі судді залежали від впливу і думки представників виконавчої влади, партій та окремих осіб. Розгляд і вирішення конкретної кримінальної справи нерідко відбувалися не на основі закону та призводили до свавілля і беззаконня. Отже, дотримання принципу незалежності суддів і підкорення їх лише законові слугує однією з основоположних гарантій від застосування надзвичайної підсудності.

Крім цього, можна виділити і таку взаємопов’язану з вищевказаним принципом ознаку надзвичайної підсудності, як склад суду. Якщо склад суду спеціально підібрано, то такий орган не може бути гарантом проти позасудового, політичного впливу на нього. Надзвичайні суди завжди були направлені на переслідування, розправу з політичними противниками. При цьому виконання подібних завдань покладалось на суддів, які були позбавлені незалежності і підпорядковувались не закону, а владі “придержащих” в самих різних формах.

Надзвичайна підсудність також ігнорує принцип рівності громадян перед законом і судом та принцип законного судді, тобто недопустимість вилучення особи з відання законного судді. Хоча за екстраординарною підсудністю виключний суд може розглянути справу будь-якої особи, незалежно від її раси, переконань, статі, походження, майнового стану, інших ознак, тим не менш усякий надзвичайний суд знаходиться в протиріччі із засадою громадської рівності, оскільки передача справ на розгляд цього суду ставить одних осіб, а саме обвинувачених по цій справі, у виключне положення в порівнянні з усіма іншими, справи яких розглядаються в загальному порядку.

Крім утворення надзвичайних судів принцип рівності перед законом і судом порушується надзвичайною підсудністю при передачі на розгляд спеціалізованих (особливих), постійно діючих судів таких справ, котрі за загальними правилами їм непідсудні. В цих випадках спеціалізований суд стає за своєю природою надзвичайним. Вказану особливість відмітив ще на початку ХХ сторіччя Г.С. Фельдштейн, вказавши на те, що суди екстраординарні можуть бути судами особливими, які призначені для постійних цілей, але у певний момент пристосовані для інших завдань. Такими є, наприклад, суди військові, перетворені в суди надзвичайні внаслідок особливих обставин, хоча компетенція їх за звичайних умовах поширюється лише на правопорушення, вчинені особами військового відомства [257, c.119].

Ознаками надзвичайної підсудності може бути також порушення таких основоположних принципів, як гласність судового процесу, змагальність сторін та свобода у наданні ними доказів, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, встановлення об’єктивної істини, забезпечення обвинуваченому права на захист, свобода від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких родичів, забезпечення доведеності вини та презумпції невинуватості. Недотримання всіх вищевказаних принципів при застосуванні надзвичайної підсудності може проявлятися в різних формах, причому, як окремо так і разом.

Найбільш яскравим та гірким прикладом надзвичайних судів стали військово-польові суди та революційні військові трибунали, що діяли на теренах нашої держави. Військово-польові суди діяли поза норм існуючого в державі кримінального законодавства, на основі особливого положення при спрощеному судочинстві та при відміні більшості гарантій законного перебігу процесу та охорони прав підсудного. Такі суди застосовувались в ряді держав у військовий час, наприклад, в 1871 році у Франції під час придушення Паризької Комуни, в 1918-1920 роках в Німеччині, Польщі, Угорщині, в Російський імперії під час революції 1905-1907 років та в деяких інших державах.

Так, військово-польові суди в Росії, відповідно до Закону про військово-польові суди та Положення про утворення військово-польових судів 1906 року, утворювались в кожному випадку для розгляду конкретної справи (або справ) розпорядженням генерал-губернатора тієї місцевості, яка була оголошена на військовому положенні. Склад присутності зберігався в таємниці, а сам процес проходив в закритому судовому засіданні, порушуючи принцип гласності. Обвинувальний акт замінявся наказом про віддання до суду, так що обвинувачений тільки з нього дізнавався про обвинувачення. Крім того, підсудні не мали права на захист через повірених. Винесений вирок не підлягав оскарженню і негайно вступав в силу. Вся процедура від арешту до виконання вироку займала не більше 48 годин. До того ж під персональну підсудність цих судів підпадали не тільки військові, а й цивільні особи. Як наслідок за перші шість місяців діяльності військово-польових судів ними було засуджено до смертної кари 960 чоловік, при тому, що з 1866 по 1900 рік в Росії було винесено всього 134 смертних вироки.

Радянська влада також використала військово-польові суди у вигляді революційних військових трибуналів, які успадкували всі найгірші риси подібних судів і в законодавчих актах прямо називались надзвичайними. Так, наприклад, вироки реввоєнтрибуналів не підлягали оскарженню ні в апеляційному, ні в касаційному прядку і виконувались на протязі 24 годин; допуск представників обвинувачення і захисту залежав від розсуду трибуналу. Безпосередньо самим революційним трибуналам належало необмежене нічим право у визначенні мір репресії, посилене ще правом звертатись до губернського виконавчого комітету з клопотанням не пропускати касаційні скарги і прохання про помилування та звертати вироки до негайного виконання. Це найбільш характерна ознака виключної компетенції трибуналів, як органів судової розправи, які керувалися не законом, а лише революційною совістю та інтересами пролетарської революції.

Отже, як бачимо, надзвичайна підсудність є багатогранним явищем, що включає в себе різноманітні ознаки. Вони вказують, що в теорії та на практиці не існує єдиного, загальновизнаного поняття надзвичайного суду, а тому слід враховувати всі ознаки цього судового органу, що були сформульовані як “формальною”, так і “матеріальною” теоріями.

Таким чином, надзвичайним визнається суд, створений для розгляду конкретної справи (групи справ) за особливим розпорядженням верховної державної влади або уповноваженої нею особи, а також постійно діючий суд, зазвичай спеціалізований (особливий), на розгляд якого владним велінням передано окремі справи, які за загальними правилами йому не підсудні. Цим судам властиві такі ознаки: особливі політичні завдання, спрощений процесуальний порядок розгляду справ, спеціально підібраний склад суду, ігнорування принципів рівності громадян перед законом і судом та законного судді, залежність суду від органів виконавчої влади та недотримання ряду інших демократичних принципів правосуддя. Всі ці ознаки як в сукупності, так і окремо визначають надзвичайну підсудність справи суду.