1.2. Історія розвитку інституту підсудності

Формування інституту підсудності бере свої початки з тих часів, коли розвиток юридичного життя обумовив необхідність в диференціації судів на вищі та нижчестоящі, на суди для окремих територій та суди для окремих соціальних груп.

Згадку про функціонування правил підсудності ми знаходимо у Стародавніх Греції та Римі. Так, в Афінах для боротьби проти громадян, які загрожували демократії, і зокрема для того, щоб запобігти відновленню тиранії чи влади аристократії, Клісфен запровадив так званий остракізм – „суд черепків”. Один раз на рік на народних зборах присутні повинні були відповісти на запитання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить демократії. Засуджені більшістю голосів повинні були залишити Афіни на десять років [224, с.36-37]. Наступним по значенню органом державної влади після народних зборів була галіея – суд присяжних. Ця інституція брала участь у законодавстві, а також здійснювала суд по політичним, релігійним та багатьом іншим справам. В свою чергу, десять стратегів виконували судові функції під час військового стану. Існували і спеціальні судові органи: сіндікі, логісти, апостелея, акстіноми, агораноми тощо, до підсудності яких належали спеціальні категорії справ, головним чином поліцейського або фінансового характеру. Кримінальному процесу Афінської держави були відомі як звичайні форми процесу – фазіс, процес по письмовому обвинуваченню, ендексія, апагога, ефегезія, так і надзвичайні – ейзангелія, пробола, провадження по доносу.

Однією з особливостей інституту підсудності в Стародавньому Римі була відсутність там на протязі тривалого часу „чистих” судових органів, тобто таких, які б мали тільки судові повноваження.

Що стосується правопорушень по відношенню до приватних осіб, то тривалий час потерпілі захищали свої права самі [19, с.10]. Закони ХІІ таблиць несуть на собі відбиток приватної саморозправи: злодій, спійманий на крадіжці, карався шмаганням, а потім його віддавали на розсуд потерпілого. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і приватного. Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом (judicio publico). Майнові спори належало розглядати в цивільних судах (judicio private) [178, с.44-46].

Слід вказати, що коло підсудних осіб було дуже широким – ними не могли бути тільки боги. Отже злочинцем не обов’язково мала бути людини: злочин міг бути здійснений тваринами, а у християнську епоху – Дияволом, що діє через посередництво тварини або іншої матеріальної субстанції [179, с.244-235].

У період від Законів ХІІ таблиць до організації quaest iones perpetuae (з 450 до 148 року до нашої ери) судочинство здійснювали зокрема коміції – загальні народні збори. Так, центуріям були підсудні всі справи про злочини за які римському громадянину загрожувала смертна кара, та інші справи, внесені на їх розгляд консулами та преторами. В свою чергу тріби вирішували всі справи, внесені на їх розгляд плебейськими трибуналами. Справи про політичні злочини (а іноді і про найважливіші загальнокримінальні злочини), скоєні союзниками, були підсудні Сенату. Магістрати (консули, згодом претори, еділи, трибуни, при надзвичайних обставинах диктатури) в мирний час розглядали справи, за якими римський громадянин карався майновим стягненням. У військовий час коло підсудних їм справ розширювалось аж до тих, за які загрожувала смертна кара, але з правом засудженого апелювати до народного зібрання.

Варто відмітити особливі повноваження тріумвірів по кримінальним справам (triumviri capitalеs), створених в 288 році до нашої ери. Крім здійснення поліцейських функцій та функцій по виконанню смертних вироків, вони мали судові повноваження щодо рабів, які порушували інтереси всього класу рабовласників. По окремим злочинам з часу Закону Кальпурнія (інакше – Закону Пізонія) 149 року до нашої ери поступово утворювались постійно діючи комісії, кожна тільки для певного виду злочинів. Справи про злочини тих видів, по котрим були засновані такі комісії (вбивства, хабарництво, насилля, образа державної гідності тощо), вилучались з відання коміцій [92, с.5-6].

Криза Римської республіки мала одним з своїх наслідків відсторонення колегіального суду, який існував з давніх часів, і заміна його судом одноособовим. Такий перехід до одноособового судочинства відповідав інтересам того політичного режиму, який виник разом з імперією.

За часів Римської імперії підсудність стала суворо становою. Представники вищих станів судились самим імператором. Чиновник мав привілей бути підсудним своєму керівнику. Особливий суд існував для рабів і колонів [274, с.112]. Отже, на перший план при визначенні підсудності виступають персональні ознаки особи, яку обвинувачують у скоєнні злочину.

Головною ознакою територіальної підсудності в сучасному судочинстві є місце скоєння злочину (forum delicte commissi). Вона і була прийнята за вихідну точку зору в римському законодавстві, але римське право, приймаючи її за загальне правило, допускало у визначених випадках і виключні, додаткові ознаки. В середні віки всі відносини визначалися поземельною власністю і, відповідно, кожен поземельний володілець мав верховну владу і поширював свою юрисдикцію на своїх васалів та віланів. При таких відносинах засади підсудності за місцем скоєння злочину зникли, і підсудність стала визначатись місцем осідлості злочинця.

Історія України надала свої приклади розвитку інституту підсудності. В добу Київської Русі суд не був відділений від адміністрації. У ролі судді в першу чергу виступав князь. Лише князівському суду були підсудні справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без „княжа слова” (ст. 33 Короткої редакції, ст. 78 Просторової редакції Руської Правди). Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації – посадники, волостелі та їх помічники (ст. 41 Короткої редакції, статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Просторової редакції Руської Правди). Юрисдикції князівського суду підлягало все населення, за винятком „церковних людей”.

З утворенням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчині суди. Це був суд землевласників над феодально залежним населенням (закупами, холопами). Про ці суди згадується у літопису і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр’єву монастирю 1130 року.

Значний вплив на життя усього населення Русі мала церква. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. Так, архімандриту були підсудні справи, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкві були оголошені також справи, так чи інакше пов’язані з релігією, незалежно від учасників судового розгляду (тобто персональна підсудність в даному випадку не мала ніякого значення). До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Виключну підсудність церковного суду складали справи про святотатство, чаклунство, знахарство, розпусту, двоєженство, віровідступництво, здійснення язичницького культу, пов’язані з церковним майном [93, с.53-54; 87, с.39-40; 263, с.37-38; 97, с.34].

Заслуговує уваги „Статут князя Ярослава про церковні суди” в якому наведений перелік злочинів, підсудних церковному суду, а саме: підпал (ст. 13), крадіжка певних предметів (ст. 27, ст. 28), побиття чужої жінки (ст. 31), зґвалтування (ст. 3) та ряд інших. Передбачалась і подвійна підсудність. В Статуті чітко конкретизується род вбивств, у вирішенні яких поряд з князем бере участь владика. В першу чергу, це вбивство під час весільних боїв (ст. 29) [201, с.168-170].

У ХІV – XVI століттях на землях феодальної Росії намісникам підлягали всі кримінальні справи в межах міста та найближчих волостей. Деяким з них надавалось право „боярського суду”, тобто право без доповіді князю карати важливих злочинців, „лихих людей”, татей, душогубів смертю та „торговою стратою”. Територіальна підсудність часто не враховувалась. Так, судді „данные” не мали своєї дільниці та призначалися тимчасово, для вирішення якої-небудь справи, а судді „разъезжие” відправлялись на певний строк в той чи інший уєзд. В свою чергу, губним старостам або головам (з 1539 року) було доручено розглядати виключно розбійні справи з правом, після покарання батогом, піддавати смертній карі.

В період дії Литовських статутів судова система в українських землях, що знаходились під владою Польщі та Литви, безпосередньо залежала від феодально-станового ладу суспільства. В її основу були покладені залежність суду від адміністрації, станового принципу побудови судових установ тощо. Так, представники пануючих станів користувалися „судом рівних”.

Після Бєльського сейму 1564 року, коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа, внаслідок якої була створена нова система державних судів. Кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян) були підсудні гродським („замковим”) судам. Вони розглядали справи, що стосувалися найбільш тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Згідно з Литовськими статутами земські суди (шляхетські трибунали) розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо).

Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду. У містах, які користувалися самоврядуванням, судові функції здійснювали магістрати і ратуші. Так, найбільш тяжкі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою з міським старостою. Наприклад, в місті Львові до підсудності великого бурграбського суду належали найбільш важливі справи, що стосувалися інтересів міста: великі розбої, крадіжки, убивства та інші. В свою чергу, гостинний суд розглядав справи, які стосувались замаху на міське майно, порушення правил торгівлі, використання фальшивих грошей та інших способів обману покупців [104, с.110]. У містах України діяли ще цехові суди, де як суддя виступав цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні справи між членами цеху в процесі їх трудової діяльності. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

В Україні тривалий час продовжували існувати общинні, так звані, копні суди. Найбільший розвиток цих судів припадає на першу половину XVI століття. Коло підсудних копному суду справ було досить широким. Він розглядав земельні суперечки поміж селянами, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. В окремих випадках копний суд вирішував справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право розгляду його справи в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з підсудності копних судів, а перелік справ, що підлягали їх розгляду, скоротися. Після Люблінської унії 1569 року та юридичного закріплення селянства Третім Литовським статутом 1588 року копні суди поступово було замінено домініальними судами феодалів. [93, с.152-153; 64, с.111; 87, с. 76-77].

Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини: кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а у найбільш складних справах як суд першої інстанції інколи виступав увесь кош. Основні функції щодо здійснення правосуддя покладалися на військового суддю.

Судова система Гетьманщини після 1654 року являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду, який діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. Отримала домінуюче положення підсудність справ колегіальному складу суду. Держава не втрачалась у сферу духовного судочинства, хоча значно обмежила коло підсудних йому справ. Кримінальні і важливі цивільні справи церковних людей відтепер розглядалися світськими судами. Окрім зазначених судів, у Гетьманщині діяли мирові, цехові, третейські, суди у магістратських містах та ярмаркові суди [87, с.127-128].

Наприкінці XVII – у XVIII ст. підсудність справ козацьким та міщанським судам іноді повністю зливалася, проте тотального підпорядкування міщанських судів козацьким не відбулося. Гетьман Данило Апостол в 1730 р. вперше вжив заходів до формально-юридичного розмежування цих судів, установивши, що „где есть, - майстрат особно, а сотенный суд особно – ж дела свои отпровлять имеют” [53, с.111-112].

За реформою 1760-1763 років на території України було в основних рисах відновлено модель судової системи, передбаченої Литовськими статутами. Судова реформа за її задумом мала зрівняти у підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компетенція Генерального військового суду як першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та кримінальних справ. Після її проведення склалася нова система загальних судів – земські, міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією, а до підсудності міських судів були віднесені виключно кримінальні справи про вбивство, зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій тощо.

Окремої уваги заслуговує визначна пам’ятка українського права – „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року. На той час на визначення підсудності значний вплив мали соціальний статус особи та місце її проживання. Зокрема, в пункті 5 „Кто какому суду подлежитъ?” артикулу 1 глави 7 зазначається: „Судебные дела производить по жалобамъ ответсвиямъ; // в Судахъ Сельскихъ на козаковъ и посполитыхъ техъ же селъ, а в Градськихъ или Ратушныхъ Судахъ на мещанъ и посполитыхъ тамошныхъ; в Магистратовыхъ же Судахъ упривилийованыхъ городовъ на гражданъ и посполитыхъ жетелей техъ же городовъ; в Сотенныхъ Судахъ на урядниковъ сотенныхъ же, да на казаковъ техъ же сотенъ; в Полковыхъ Канцелярияхъ и Судахъ на полковую старшину, сотниковъ и значковыхъ товарищей; в Войсковой енеральной Канцелярии и въ енеральном Суде на старшину енеральную, на полковыхъ и бунчуковых товарищей” [188, с.81]. Окремі питання підсудності визначаються в Правах в залежності від національності особи та її належності до певної релігійної конфесії, про що свідчить глава 30 „О цыганахъ, татарахъ, жидахъ и другихъ неверныхъ, о безчестии, ранахъ и убийстве ихъ” [188, с.486].

В найбільшій мірі сучасна правова система України має історичний зв’язок з етапами розвитку, що склалися після судової реформи 1864 року. Кримінальні справи були підсудні або мировим, або загальним судам. Відповідно до статті 33 СКС до підсудності мирових суддів належали проступки, за які передбачались 1) догана, зауваження та “внушение”; 2) грошове стягнення не вище 300 рублів; 3) арешт не більше трьох місяців; 4) ув’язнення в тюрмі не більше одного року. [164, с.197; 271, с.754-755]. Основним критерієм, за яким визначалась підсудність справ мировому суду, виступала тяжкість покарання. Пряма вказівка про віднесення певної категорії справ за їх родом на розгляд мировим суддям встановлювалась окремо, лише як додаток. Всі справи, що виходили за межі підсудності мирових суддів (місцевих судових установ), розглядались загальними судовими установами, - окружним судом, без участі або з участю присяжних засідателів або станових представників, судовими палатами та касаційним департаментом, з участю або без станових представників, та „Особым Присутствием Правительствующего Сената” за участю станових представників. Так, окружний суд засновувався для розгляду цивільних та кримінальних справ, що перевищують підсудність мирових суддів, а також справ про порушення обмежуючих віру постанов та мір до запобігання торгівлі жінками з метою розпусти.

Заслуговує згадки Верховний кримінальний суд, який розглядав найбільш важливі справи в якості першої і останньої інстанції. Він створювався кожен раз за особливим указом монарха і в його основу були покладені правила надзвичайної підсудності.

Судова реформа, найбільш послідовно втілюючи в життя нові принципи судоустрою, зберегла залишки кріпосницьких судових інститутів: волосний суд для селян, окремі суди для духівництва, спеціальні „інородні” суди для неросійських народів, особливий порядок розгляду справ про службові злочини чиновників [208, с.92; 288, с.121-127].

В період з 1864 по 1889 роки мали місце ряд змін підсудності справ. Так, суттєві зміни до Судових статутів вніс Закон від 7 червня 1872 року, згідно якого основна маса справ про державні злочини була передана до розгляду не судовими палатами, а „Особым Присутствием Правительствующего Сената” за участю станових представників [202, с.21]^[11]. В травні 1878 року були прийняті ще два закони, - „Про підсудність та порядок провадження справ про державні злочини” і „Про тимчасову зміну підсудності та порядку провадження справ за деякі злочини” [183]. Ці прийняті у 80-90 роках ХІХ століття законодавчі акти об’єктивно відображають конкретно-історичну обстановку: змови, терор, тайні організації та вказують на підвищення значення розгляду державних злочинів в даний історичний період. В цьому процесі підвищується роль предметної та спеціальної підсудності по розподілу особливо значимих для держави злочинів [214, с.42].

Найбільш радикальних змін судова система, а разом з нею і інститут підсудності, зазнали після Жовтневої революції. Основною тенденцією розвитку підсудності в радянський період було систематичне розширення кола підсудних народному суду справ.

У перші роки існування Радянської влади, коли ще не була проведена кодифікація, при визначені підсудності кримінальних справ керувалися можливою мірою покарання та ціною цивільного позову в даній справі (ст. 2 декрету Ради народних комісарів № 1 “Про суд” від 24 листопада 1917 р.). В подальшому законодавець відмовився від вказаних ознак визначення підсудності справ. Декрет „Про суд” № 2 від 7 березня 1818 року заснував окружний суд для розгляду справ, що перевищували підсудність місцевого народного суду. Вперше в законодавчому порядку перелік злочинів, справи про які були підсудні місцевому народному суду, встановив декрет Ради народних комісарів № 3 “Про суд” від 20 липня 1920 року, який значно розширив підсудність справ народному суду, тим самим посилив значення низової ланки судової системи. Цим декретом було встановлено, що місцевий народний суд має право розглядати справи про всі злочини за винятком справ про замах на людське життя (вбивство), про зґвалтування, розбій та бандитизм, підробку грошових знаків, хабарництво, спекуляцію, а також справи про контрреволюційні злочини, погроми, підлог радянських документів та неправомірне користування цими документами, про хуліганство та шпигунство. Справи про ці види злочинів було доручено розглядати, відповідно, окружним народним судам, революційним трибуналам та революційним військовим трибуналам.

Даний перелік справ чітко показує картину пріоритету визначених державою цінностей в конкретних історичних умовах. Саме увага держави до певних правопорушень, виражена у зміні їх підсудності шляхом вилучення з відомства місцевих судів і направлення на розгляд вищестоящого або спеціального суду, і може бути використана в якості основного критерію при історико-правовому дослідженні підсудності. Такий підхід найбільш яскраво підкреслює історичну та політичну сутність підсудності.

Українська Народна Республіка на шляху державотворення намагалась створити власну судову систему. Центральною Радою були прийняті рішення про „неправомочність” судових палат (грудень 1917 р.), ліквідацію селянських волосних і верхніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 р.) та розширення їх компетенції. Однак, саме за часів нової Республіки розвивається надзвичайна підсудність. Так, наприкінці квітня 1918 р. з’явилась „Інструкція військовому революційному суду”, який „улаштовувався у випадках убивства, підпалу, зґвалтування, грабіжництва і розбою владою, губернського коменданта” [90, с.4; 85, с.128]. Надзвичайні судові повноваження надавались і комісарам Центральної Ради на місцях [87, с. 182].

В період Гетьманату функціонували такі органи судової влади: а) суди цивільного відомства – мирові суди, окружні суди, Одеський комерційний суд, Київський апеляційний суд, Київська, Харківська і Одеська судові палати, Генеральний суд, Державний сенат; б) суди військового відомства – Київський та Катеринославський вищі військові суди та штабні суди при штабах дивізій, корпусів та головному штабі [39, с.46-47]. Так, мирові судді розглядали дрібні адміністративні, цивільні і кримінальні справи. По кримінальній справі мировий суддя міг винести вирок, що не перевищував півтора року ув’язнення. Вони могли також розглядати справу коли збитки, заподіяні злочином не перевищували трьох тисяч карбованців, а у випадку самовільно зрубаних чи понівечених дерев – півтори тисячі карбованців.

Відповідно до Закону „Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року військовим судам Української держави підлягали у порядку звичайної підсудності: „Військові за всі злочини, зазначені в військовому уставі про кари і за ті з зазначених в загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов’язки по службі військовій” [265]. Слід зазначити, що до 1 квітня 1919 року, згідно вказаного вище закону, військовослужбовці підлягали військовому суду за всі злочини, не виключаючи і тих випадків, коли вони разом з цивільними брали участь в загальних злочинах.

В порядку звичайної підсудності цивільні особи підлягали військовому суду у випадках ухилення від проходження військової служби та неприбуття на навчальні збори, а також в тому випадку, коли вони разом з військовими скоїли службовий злочин. Якщо ж цивільні особи, котрі раніше проходили службу чи перебували на навчальних зборах, скоїли злочин в період перебування у війську, то вони підлягали також військовому суду [266]. У разі вчинення цивільним під час війни чи військового стану таких злочинів як: зрада, шпигунство, повстання проти влади, вбивство, розбій, підпал, зґвалтування, опір владі, знищення військового майна, вони підлягали військовому суду в порядку виняткової підсудності. У разі ведення бойових дій на чужий території, жителі місцевостей, захоплених армією під час війни, підлягали військовому суду в порядку виняткової підсудності у випадках: а) при відсутності в даній місцевості загальних судів – за всі злочини; б) при існуванні загальних судів – за окремі злочини (наприклад, шпигунство, опір владі) [267]. Згідно прийнятої 8 листопада 1918 року постанови „Про тимчасові правила розпорядку ведення в військових судах справ виключної підсудності” [70] в разі закінчення попереднього слідства по даних справах, вони передавались прокурору того вищого військового суду, в межах територіального відання якого вчинено злочин. Останній, в свою чергу, зобов’язувався передати справу з актом обвинувачення у відповідний штабний суд.

Однак значна кількість кримінальних справ розглядалась військово-польовими судами Німеччини та Австро-Угорщини. Ще за часів існування Центральної Ради, 25 квітня 1918 року генерал-фельдмаршал Ейхгорн видав наказ, відповідно до якого військово-польові суди мали право розглядати кримінальні справи щодо всіх жителів України, які не перебували на службі в регулярних військових частинах. Даний наказ мав загальний характер і в ньому не були передбачені конкретні види злочинів і відповідні санкції [268].

Аналізуючи правову спадщину Директорії, слід відмітити закон „Про надзвичайні військові суди” від 26 січня 1919 р. За цим законом надзвичайні суди утворювались в „місцевостях, на території яких оголошено воєнний стан або стан облоги, а також на театрі воєнних дій” [83, с.107]. Запроваджений наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. [36] інститут військово-польових судів використовувався не лише для підтримання дисципліни та боєздатності армії, а й для викорінення контрреволюції, боротьби зі спекуляцією, ворожою агітацією, мародерством, грабунками тощо. Кількість справ, які вимагали провадження через надзвичайні судові інстанції, була дуже великою [122, с.100; 165, с.113-114]. В свою чергу, в главі першій Закону „Про судочинство в Штабних судах” (ухвалений 4 серпня 1920 р.) йшлося про випадки застосування персональної і територіальної підсудності, притягнення до кримінальної відповідальності співучасників злочину, тощо [84, с.125].

В радянський період правила підсудності були закріплені в перших КПК УСРР 1922 та 1927 років. Прийнятий на основі Конституції СРСР 1936 року Закон „Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік” від 16 серпня 1938 року сформулював ряд положень про підсудність кримінальних справ окремим ланкам судової системи. На відміну від нині діючих процесуальних кодексів, в яких застосоване загальне формулювання, згідно якого нижчий ланці судів підсудні всі справи, крім справ віднесених прямою вказівкою на розгляд вищестоящого або спеціалізованого суду, в ст. 21 цього Закону наведений повний перелік категорій кримінальних справ, що розглядаються народним судом. Виключення злочинів з підсудності нижчої ланки є більш вдалим та гнучким прийомом з позиції юридичної техніки, крім того не дублює і не має значної залежності від змін в Кримінальному кодексі. Відповідно до статей 32 та 40, згаданого Закону про судоустрій, вищестоящим судам були підсудні кримінальні справи: про контрреволюційні злочини (крім шпигунства), про особливо небезпечні злочини проти державного управління, про розкрадання соціалістичної власності, про особливо важливі посадові та господарські злочини [91, с. 566-568].

Слід зазначити, що в окремі періоди історії деякім злочинам держава надавала особливої уваги, встановлюючи їх підсудність окремими нормативними актами. Так, Постановою Пленуму Верховного суду СРСР від 20 вересня 1946 року особливо великі справи про спекуляцію, а також про спекуляцію, пов’язану з викраденням соціалістичної власності, були віднесені на розгляд крайових, обласних судів та верховних судів союзних та автономних республік. З прийняттям Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, справи про спекуляцію розглядаються тільки районними (міськими) судами.

Розгляд деяких категорій справ набував, безумовно, особливого значення під час великих суспільних потрясінь, таких як революції та війни. В період Великої Вітчизняної війни особливо велике значення набуло ведення рішучої боротьби із злочинами, які посягали на боєздатність Збройних Сил, на правопорядок військового часу. Тому 22 червня 1941 року Президія Верховної ради СРСР видала укази “Про військове положення” та “Про затвердження положення про військові трибунали в місцях, що оголошені на військовому положенні, та в районах військових дій” [32]. Цими указами була розширена підсудність військових трибуналів [Див. додатк.: 194, с.9-11].

Потрібно додати, що в деяких випадках законодавець все ж визначав поряд із кваліфікацією злочину ще такий не властивий радянському процесуальному праву критерії визначення підсудності як тяжкість покарання. Так, справи про навмисне вбивство при обтяжуючих обставинах, за які міг бути застосований розстріл, були підсудні обласним та прирівняним до них судам (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1954 року).

У 30-х-50-х роках в Україні функціонували залізничні лінійні та воднотранспортні суди, які вирішували справи про державні і особливо небезпечні злочини проти порядку управління відповідно на залізничному та водному транспорті, порушення їх працівниками правил трудової дисципліни, правил утримання шляхів тощо, а також справи про розкрадання майна, вантажів, деякі посадові і господарські злочини працівників залізничного та водного транспорту й інші злочини, що порушували нормальну роботу транспорту. З розширенням повноважень судових органів союзних республік, ці суди в 1957 році були ліквідовані [175, с.64].

Апогеєм розвитку радянського кримінально-процесуального законодавства стала кодифікація 1958-1964 років. В нових процесуальних кодексах знайшла свої відображення давня тенденція розвитку радянського судового права – розширення компетенції народного суду як основної ланки судової системи. Підсудність справ народному суду є найбільш широкою у порівнянні з іншими судами і охоплює переважну більшість справ, в тому числі про злочини, що становлять істотну суспільну небезпеку. Таким чином, судам найнижчої ланки підсудні кримінальні справи майже про всі злочини, крім тих, котрі законом віднесені до відання вищих або спеціалізованих судів. Широка підсудність справ народному суду складає суттєву рису інституту підсудності в радянському судовому праві.

Сучасне право України успадкувало основні правила підсудності радянського періоду. Але в процесі судово-правової реформи були внесені суттєві зміни в законодавство, внаслідок чого, виникли нові спірні питання меж судової влади, на які міг би дати відповідь інститут підсудності. Створення нової судової системи, вимагає і відповідних змін у процесуальному законодавстві, особливо, щодо визначення щодо підсудності.

Ілюстрацією сказаному можуть слугувати зміни в ст. 34 КПК України (Закон України “Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України” від 12 липня 2001 року) щодо підсудності справ апеляційному суду. Відповідно до цих змін до кола підсудних апеляційному суду справ були включені нові злочини і, навпаки, деякі віднесені на розгляд місцевих судів. Так, наприклад, такі злочини як: розголошення державної таємниці (ст. 328 КК), бандитизм (ст. 257 КК) та ряд інших, виключені з підсудності апеляційних судів. Але враховуючи незмінну важливість деяких злочинів, законодавець залишив їх розгляд в другій ланці судової системи. Крім того, ряд злочинів були включені до підсудності апеляційних судів. Особливої уваги заслуговують діяння, які були визнанні злочинами в новому Кримінальному кодексі і яскраво характеризують позицію держави щодо них встановленням вищої підсудності. Це такі злочини як порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК), геноцид (ст. 442 КК). Взагалі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві України вказують на тенденцію розширення підсудності місцевих судів за рахунок вилучення справ з підсудності вищестоящих судів^[12].

Як підтверджують вищенаведені історичні факти інститут підсудності є інструментом, що активно використовується в часи реакції, а саме шляхом введення надзвичайних судів, в часи військових загострень через розширення юрисдикції військових судів, в тому числі завдяки звуження колегіальності. На протязі всієї історії різним суспільним формаціям була властива диференціація повноважень судів по розгляду справ, залежно від характеру злочину та особи яка його вчинила. Спеціалізація судів враховувала як предметні, так і персональні ознаки підсудності.

Отже, підсудність повинна розглядатися в нерозривному зв’язку із тими конкретно-історичними умовами в яких вона функціонує. Досліджуючи підсудність як історичне явище, ми бачимо, що в залежності від економічних, соціально-політичних змін в суспільстві та обумовлених ними змін в організації судової системи змінювались і правила підсудності.