Поняття та зміст забезпечення дотримання прав людини в правоохоронних органах України

Серед проблем, які вирішує народ України, однією з найгостріших є проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того щоб в повному обсязі реалізувати права, свободи та обов’язки людини і громадянина, потрібно їх знати та вміти їх захищати.

Статтею 19 Конституції правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [113]. Тобто в разі невиконання, порушення покладених на посадову чи/або службову особу обов’язків особа, яка вважає, що її права та інтереси порушені, має право на судовий захист. «Особливістю таких відносин є те, що вони пов’язані з реалізацією прав і свобод та інтересів суб’єктів у сфері публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку публічної влади при здійснені нею владних управлінських функцій» [91].

Права і свободи людини значною мірою визначали розвиток більшості країн на шляху політичної демократії, економічного прогресу та співробітництва і не втратили своєї актуальності. Історія людства свідчить про можливість еволюції суспільства шляхом домінування свободи і права, формування вільної, незалежної, законослухняної особистості. Наявність інституту прав і свобод людини та громадянина в конституційній державі, закріплюючи волю народу і кожної людини, забезпечує їх захист і формує основи їх гарантій [148].

Права і свободи людини й громадянина є центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особи. Саме в правах, свободах та обов’язках юридично оформлюються стандарти поведінки людини, громадянина, що визнаються й гарантуються державою. Через них розкриваються основні засади взаємовідносин між державою та особою, які на певному етапі розвитку суспільства вона вважає можливими, суспільно - корисними, доцільними чи обов’язковими.

Україна, як і будь-яка інша держава, захищаючи свій суверенітет і незалежність і ставлячи за мету забезпечення гідних умов життя, закріплює певні права і свободи та надає гарантії їх здійснення лише своїм громадянам. Так, участь в управлінні державними справами, свобода об’єднання в політичні партії та громадські організації, право на проведення зборів і мітингів, походів і демонстрацій належать включно громадянам України. Також лише для громадян України держава створює умови для здійснення права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; гарантує право на соціальний захист; право на безоплатну вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах тощо.

Виходячи з вирішального значення для буття України основної цінності українського народу - його землі, Конституція надає право власності на землю лише громадянам України [102; 176]. Становлення й розвиток прав людини мають тривалу історію, супроводжуються боротьбою доктрин і традицій, характерних для певної країни. Права людини тісно вплетені в суспільні відносини, вони є нормативною формою взаємодії людей, координації їхніх учинків та діяльності, запобігання суперечностям, протиборствам, конфліктам. За своєю сутністю вони нормативно формулюють ті умови і способи життєдіяльності людей, які об’єктивно потрібні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства та держави [30].

Правоохоронна діяльність є одним із ключових центральних напрямків державної діяльності, в рамках якого здійснюються запобігання й усунення порушень прав, свобод та інтересів людини і громадянина, а також інтересів суспільства і держави, забезпечуючи при цьому стабільність і сталість конституційного устрою, державного будівництва й суспільного розвитку.

Л. Явич указував, що поки існує об’єктивна необхідність у державі, яка забезпечує правопорядок, зберігається ніби розщеплення особистості на власне людину і на громадянина, що відбито у відомій французькій «Декларації людини і громадянина» (1789 р.), за змістом якої кожного індивіда слід вважати вільною і рівноправною особистістю, природною людиною, тоді як громадянин - це активний учасник суверенної влади, політичної спільноти, державного життя. Саме тому важливо, щоб кожна держава юридично, законодавчим шляхом, закріпила основні права людини, надала їм значення прав громадянина цієї держави і послідовно забезпечувала можливості їх використання кожною людиною [278].

У свою чергу Є. Гіда виявив масштаби негативних наслідків у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності правоохоронних органів України в контексті сучасної складної економічної ситуації в Україні. Беручи до уваги відомі дослідження, можна говорити про гостру потребу в подальшій розробці вищезгаданих соціально-правових проблем, виходячи з сучасних реалій українського суспільства. Тому він поставив за мету визначити основні проблеми забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності правоохоронних органів України, висловити пропозиції щодо мінімізації негативних наслідків вищезгаданих проблем. Права людини розвивалися і вдосконалювалися протягом усього періоду їх існування й були безпосередньо пов’язані з процесом демократизації державного устрою, формою правління, політичного режиму, суспільства загалом. Усе це впливало на права людини, сприяло їх прийняттю, зміні тощо [49].

Головним суб’єктом правоохоронної діяльності є держава, оскільки вона не може існувати без визначеного порядку в системі суспільних відносин, а отже, є її основним ініціатором. Для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій держава повинна мати відповідні органи та організації, які утворюють певну систему, частиною якої є правоохоронні органи України, утворення та діяльність яких безпосередньо пов’язана з реалізацією державою правоохоронних функцій [96].

Ознаками держави, що безпосередньо впливають на формування гарантій прав і свобод людини й громадянина, є наявність загальної нормативності, юридичної визначеності змісту регулювання, публічності визнання й загальнообов’язковості дотримання; сформованість у державі єдиної правової системи, якій мають підкорятися всі члени суспільства; спроможність державної влади сформувати систему обов’язків і юридичної відповідальності як засобу захисту інтересів суспільства і держави, прав інших осіб; наявність у державі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, що врівноважують і стримують одна одну, запобігаючи таким чином невиправданій концентрації влади та можливості державного свавілля, насилля й терору; існування в державі правоохоронних установ, органів юрисдикції, правосуддя та наявність у них необхідних повноважень і належних засобів щодо правового захисту прав та свобод людини і громадянина [14].

Розглянемо деякі аспекти визначення понять «особа», «індивід», «людина». У праці «Правовий захист людини: Теоретичний аспект» Ю. Битяк і В. Зуй, узявши за основу зміст прав і свобод, запропонували їх класифікувати на три групи: а) права на участь у державному управлінні й соціально-політичній активності - на державну службу, внесення пропозицій, одержання необхідної інформації і документів у встановленій формі, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створювати суспільні об’єднання або входити до їх складу та ін.; б) права на одержання допомоги від відповідних компетентних організацій - на медичну, санітарно- епідеміологічну допомогу, безкоштовне користування визначеними благами (бібліотеками, парками та ін.), користування транспортом, одержання платних і інших послуг; в) права на захист - в адміністративному порядку (адміністративна скарга, адміністративно-юрисдикційне виробництво), судовому порядку (скарга, позов), особисто громадянином (необхідна оборона) [24].

П. Рабінович і М. Хавронюк, визначаючи поняття прав людини, підкреслювали, що це передусім - певні свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних учинків, щоб забезпечити собі (і своїй сім’ї) належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались.

органів, посадових осіб, громадських організацій щодо створення сприятливих умов для реального користування громадян своїми правами, а також нормативно-правові гарантії, що становлять систему норм стосовно реалізації прав і свобод людини і громадянина та юридичних механізмів їх практичного забезпечення, охорони та захисту [73].

О. Гончаренко вважає, що гарантії адміністративно-правового

дотримання прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в Україні забезпечені авторитетом самого Основного Закону. Адже Конституція встановлює права людини і громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожен державний орган завжди намагалися через освіту й роз’яснення сприяти поважанню прав людини і забезпеченню національних і міжнародних прогресивних заходів загального й ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України [40; 53].

Україна, як і будь-яка інша держава, захищаючи свій суверенітет і незалежність і ставлячи за мету забезпечення гідних умов життя, закріплює певні права і свободи та надає гарантії їх здійснення лише своїм громадянам. Так, права на участь в управлінні державними справами, свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, на проведення зборів і мітингів, походів і демонстрацій належать виключно громадянам України. Також лише для громадян України держава створює умови для здійснення права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; гарантує право на соціальний захист; право на безоплатну вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах тощо. Виходячи з вирішального значення для буття України основної цінності українського народу - його землі, Конституція надає право власності на землю лише громадянам України. Тому права громадянина - це сукупність прав людини, що отримала своє закріплення в нормативно-правових актах і складається з природних прав людини, а також прав людини, що виникали в процесі розвитку суспільства і держави. Права громадянина обов’язково мають закріплюватись в конституціях й інших законодавчих актах, а держава має їх декларувати і забезпечувати [102].

Таким чином, бачимо, що єдиного погляду серед науковців щодо визначення прав людини немає. Отже, виходячи з наведеного, повністю погоджуємось, що права людини містять у собі свободи, спрямовані на фізичний і моральний розвиток особи.

Український народ із самого початку свого історичного розвитку зробив достатньо великий та гідний внесок у розвиток і становлення положень про права людини. Історія нашого краю багата та починається ще з давніх-давен, а тому можемо сміливо стверджувати, що більшість демократичних інститутів і гуманістичних ідей беруть свій початок безпосередньо на території сучасної України. Адже як наука, права людини активно розвиваються в Україні. Ця проблема не нова, але вважати її повністю вивченою вважати не можемо. Оскільки допоки планета Земля буде продовжувати свій рух, допоки наше життя буде змінюватися, будуть змінюватись соціальні вимоги, законодавство та все життя людства, допоки й потрібно буде всебічно вдосконалювати захист прав людини на законодавчому рівні.

Поняття, які нам дуже добре відомі з головного Закону України, - визнання людини найвищою соціальною цінністю, інтересам якої мають підпорядковуватись державний устрій, система і діяльність органів влади - були відомі та потребували реалізації ще багато століть тому. Тому можна сказати, що права людини - це проблема, яка не виникла нещодавно, це проблема загального історичного, соціального та культурного розвитку всього людства. Сучасний перелік прав людини, який зафіксований у міжнародно-правових документах, відтворений у національному

законодавстві держав, є результатом історичного становлення еталонів і стандартів, які стали нормою сучасного демократичного суспільства [143].

Особливо важливим кроком у забезпеченні прав людини була затверджена Постанова Верховної Ради України № 757 -ХІУ від 17 червня 1999 року «Про засади державної політики України в галузі прав людини», у якій визначено, що головними принципами державної політики в галузі прав людини є визнання прав і основних свобод людини і громадянина такими, які надані людині від народження і є невід’ємними: забезпечення верховенства права і основних свобод людини у відносинах з державою; забезпечення рівності всіх людей перед законом і судом; визнання верховенства права, за яким проголошення і реалізація прав й основних свобод людини і громадянина засновано лише на законі; недопущення звуження змісту та обсягу проголошених Конституцією країни прав і основних свобод людини і громадянина; визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все крім того, що прямо забороняється законом; визнання обмеженості свободи держави, її органів і посадових осіб відповідно до принципу, згідно з яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом [88; 197].

На сьогодні права і свободи особи розглядаються у двох аспектах - суб’єктивному та об’єктивному. В об’єктивному значенні права і свободи особи - це система міжнародних і національних правових норм, що встановлюють правовий статус людини, закріплюють її положення, правила взаємовідносин між людьми, відносини особи (громадянина) та держави. У суб’єктивному значенні права і свободи особи - це можливість, яка належить конкретній особі, що передбачена правовою нормою, і діяння, що захищене державою [33]. Суб’єктивні права і свободи громадян у сфері державного управління, як і в інших галузях, випливають з конституційних (основних) прав і свобод, що перебувають з ними в тісному зв’язку і взаємодії. Конституційні права, свободи й обов’язки громадян, пов’язані з регулюючим впливом інших галузей права, для своєї реалізації потребують зазвичай адміністративно-правового механізму, участі органів виконавчої влади, усієї системи органів державного управління [10].

Адміністративно-правове розуміння поняття «забезпечення» базується на термінолексиці цивільного права («забезпечення виконання зобов’язань», «забезпечення виконання позову»), фінансового права («забезпечення кредиту», «соціальне забезпечення») тощо [34]. Так, В. Тертишник визначає «забезпечення конституційних прав і свобод громадян» як систему гарантій, тобто систему загальних умов і спеціальних (юридичних) засобів, що забезпечують їх правомірну реалізацію, а в необхідних випадках - і охорону [244].

Отже, погоджуємось з цією точкою зору та вважаємо, що у визначенні поняття «забезпечення прав і свобод» слід виходити з розуміння створення належних умов реалізації та охорони цих прав.

У громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання. Статус громадянина випливає з його особливого правового зв’язку з державою - інституту громадянства (ст. 4 Конституції України). Але низка осіб, які не мають статусу громадянина, є особами без громадянства, тобто формально мають права людини, але не мають тих чи інших прав громадянина.

В юридичній літературі розроблена така класифікація інституційних гарантій забезпечення прав людини: а) за видами прав і свобод людини і громадянина - гарантії економічних прав, політичних прав; соціальних прав; громадянських прав; ідеологічних прав; культурних прав; б) залежно від території поширення - внутрішньодержавні гарантії, які розподіляються на державні, локальні й корпоративні, та міжнародні гарантії, які підрозділяються на всесвітні та регіональні; в) залежно від того, якими соціальними нормами вони встановлені, - нормативно-правові й нормативно- неправові; г) залежно від форми закріплення в нормативних актах - конституційні й галузеві; д) залежно від характеру правових норм - матеріальні й процесуальні; е) за способом викладення в нормативно - правових актах - прості, складні і змішані; ж) залежно від того, які органи залучаються до захисту прав і свобод людини, - судові й несудові; з) залежно від функціональної спрямованості - гарантії реалізації, гарантії охорони й гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина [73].

У своєму дослідженні І. Ієрусалімова пропонує класифікувати права та свободи, визначаючи внутрішній зміст цих прав і свобод та ступінь сприяння органів виконавчої влади й інших суб’єктів адміністративно-правових відносин у їх реалізації. За цим критерієм права і свободи людини і громадянина у сфері адміністративно-правового регулювання можна поділити на чотири групи: 1) права і свободи, що безпосередньо реалізуються громадянами та іншими фізичними особами; 2) права і свободи, що реалізуються за безпосереднім сприянням органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; 3) права й свободи, що гарантуються адміністративно-правовим захистом органів держави; 4) права і свободи, що реалізуються за сприянням громадських організацій.

Перша група охоплює права громадян, необхідні їм для участі в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників, а також за допомогою рівного доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України). При цьому поняття участі в управлінні «справами держави» є надзвичайно широким і, власне кажучи, охоплює всі сфери країни. Разом із тим особливість цієї групи прав і свобод у державному управлінні полягає в тому, що їх реалізація вимагає насамперед активного волевиявлення самих громадян як суб’єктів адміністративного права.

Другий блок прав і свобод громадян відрізняється тим, що для їх реалізації необхідні активна діяльність і як мінімум - сприяння виконавчої влади, посадових осіб органів державного управління. Справді без підтримки, допомоги й відповідної реакції органів державного управління громадяни не в змозі реалізувати своє право на проведення зборів, мітингів, демонстрацій й інших публічних заходів (ст. 39 Конституції України), право на об’єднання для захисту своїх інтересів (ст. 36), право на звернення особисто, а також направляти індивідуальні й колективні звернення в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40), право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56) тощо.

Третій блок прав і свобод громадян у сфері державного управління (особистих, економічних, соціальних) характерний тим, що їх реалізація вимагає від органів виконавчої влади, посадових осіб функціональної різноманітної діяльності із забезпечення умов для їх здійснення, державної гарантії їх охорони, захисту й відновлення порушених прав у випадку їх порушення. Так, кожен громадянин має право на рівний захист законом, на рівний захист від будь-якої дискримінації, ніхто не може бути підданий свавільному арештові, затримці, депортації та ін. [21; 89]. Адміністративно- правове забезпечення передбачає насамперед регулювання за допомогою норм адміністративного права суспільних відносин, що виникають для і в процесі реалізації прав і свобод людини та громадянина, вплив на них з допомогою передбачених у законодавстві елементів. Крім того, для адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина важливим засобом є реалізація норм адміністративного права. Причому тут важливі всі способи реалізації та використання, коли громадянин сам скористається засобами реалізації, і додержання та виконання норм, а особливо - застосування певних норм адміністративного права з метою надання можливості громадянину отримати таке право [89].

Гарантії прав і свобод людини становлять самостійне соціально - правове явище, оскільки мають індивідуальні витоки, персональні форми відтворення, особисті принципи, закони становлення, існування та розвитку. Держава, право, суспільство і людина як складові гарантій прав і свобод людини та громадянина мають певні ознаки, завдяки яким можуть бути гарантами цих прав і свобод. Ознаками держави, що безпосередньо впливають на формування гарантій прав і свобод людини й громадянина, є наявність загальної нормативності, юридичної визначеності змісту регулювання, публічності визнання й загальнообов’язковості дотримання; сформованість у державі єдиної правової системи, якій мають підкорятися всі члени суспільства; спроможність державної влади сформувати систему обов’язків і юридичної відповідальності як засобу захисту інтересів суспільства і держави, прав інших осіб; наявність у державі законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, що врівноважують і стримують одна одну, запобігаючи таким чином невиправданій концентрації влади та можливості державного свавілля, насилля і терору; існування в державі правоохоронних установ, органів юрисдикції, правосуддя та наявність у них необхідних повноважень і належних засобів щодо правового захисту прав та свобод людини і громадянина [59].

Наукова спільнота має всі підстави стверджувати, що історичний розвиток людства пов’язаний зі зміною уявлень про права людини. Загальний прогресивний розвиток суспільства є неможливим, якщо він не вносить свою новизну у статус людини, якщо особа не отримує з кожною новою сходинкою розвитку додаткові свободи. Зважаючи на низку історичних обставин, на жаль, спеціальних досліджень з історії становлення й розвитку прав людини проводиться дуже мало, наразі маємо лише звужені та узагальнені дані, які дають змогу змоделювати лише загальну «картинку». Але не слід забувати, що саме на території сучасної України було створено блискучий зразок античної демократії - присягу громадянина Херсонесу, а згодом у союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії - першими паростками народовладдя [219].

Тому коротко проаналізуємо розвиток прав і свобод людини.

Візантійський історик другої половини VI ст. Прокопій Кесарійський писав, що «племена ці, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні справи й невигідні завжди ведуться спільно». Як зазначається у історичних джерелах, «у період Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.), яка внаслідок збігу низки історичних обставин не знала рабовласницького устрою, на українських землях не спостерігалося нелюдського ставлення до особи, хоча окремі утиски щодо холопів і челяді звісно мали місце. Перехід від первіснообщинного устрою до феодалізму, утворення Київської Русі, а згодом на її місці Київського, Чернігівського, Галицько-Волинського та інших самостійних князівств не призвело до тієї сваволі правителів, попрання людських прав і правового нігілізму, який був притаманний багатьом європейським феодальним державам.

Вирізнялися наші пращури й помітною віротерпимістю, про що свідчать зокрема норми русько-візантійських договорів 912, 945, 971 рр., в яких договірні сторони скріплюють угоди клятвою. Греки клянуться церквою св. Іллі, а нехрещена Русь - Перуном. Давнє звичаєве право - закон Руський

- хоча й узаконювало панування феодалів, але водночас і обмежувало його, створювало певні правові гарантії для нижчих верств населення, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і талону («око за око»), обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Норми і принципи «Руської правди» зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, зокрема на землях могутньої Галицько-Волинської держави (1199-1340 рр.).

Пізніше внаслідок ординської навали та експансії з боку сусідніх держав на українських землях настали важкі часи. Починаючи з XIV ст., більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі українські князівства отримали сприятливі умови для свого соціально-економічного й культурного розвитку. У цей період основна частина українського населення - селянство

- підпала під владу земельних власників, а в розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вільності та привілеї. Унаслідок цього Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішим в Європі збірником законів, закріпили низку принципово нових підходів до статусу особи. Офіційно в них проголошувалось, що законодавство - єдине для всіх підданих держави і вони рівні перед законом. Було проголошено неприпустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд справи неупередженим судом, право на допомогу адвоката (зокрема і для осіб, не спроможних її оплатити). Заборонялося карати за чужу провину родичів або слуг правопорушника [219].

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоврядування і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі. На початку XIV ст. це право дістали багато міст Закарпатської України, які були підвладні Угорщині, починаючи з другої половини XIV ст. - чимало міст Правобережної України, і нарешті наприкінці XIV ст. - деякі міста Лівобережжя. Міста, які одержували магдебурзьке право, виходили з - під влади місцевих феодалів, а їх мешканці формально вважалися вільними людьми й отримували низку пільг і привілеїв.

Для повного уявлення про тогочасні права і вільності людини суттєве значення має аналіз політичного зближення Великого князівства Литовського і Польщі, яке розпочалося Кревською (1385 р.) і завершилося Люблінською (1569 р.) уніями та утворенням єдиної держави Речі Посполитої, до складу якої входила значна частина українських земель. Від Польщі на нашу землю прийшли не тільки посилення феодального гноблення і покатоличення населення, що призвело до низки селянських і народних повстань. У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступила під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом (колегіальним органом) за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності.

Шляхетство мало значні права, які були невід’ємними (наприклад, особисту недоторканність). Водночас звичаї залишалися первісними, дикими: у школах при монастирях шляхетських недоростків монахи били, сікли різками великих хлопців і навіть дівчаток), але підняти руку на дорослого шляхтича не мав права ніхто, навіть сам король. У разі порушення монархом прав і свобод підданих останні отримували право на так звану «конфедерацію» - створення коаліцій, спрямованих проти цього, і «рокош» - офіційне повстання проти короля. Усі ці права й вольності були згодом було поширено й на українську шляхту [219].

Якщо говорити про більш пізній час, то не можна обійти пактів і конституцій, законів і вільностей Війська Запорозького між Гетьманом Пилипом Орликом та старшиною, полковниками, а також Військом Запорозьким 1710 р., що включають статті про захист недоторканності законів і вільностей; право власності не тільки Гетьмана, а й ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб; право обирати козацьких і простих урядників, а особливо полковників вільним волевиявленням і голосуванням; право вдів козаків, їхніх дружин і дітей-сиріт, жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, бути вільними від загальних повинностей та сплати податків. У Конституції декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав та вільностей», відновлення «всіх природних прав та рівності» [15; 123].

Починаючи з кінця ХІХ - початку ХХ століття відкривається перспектива повернення думки про безумовну цінність і святість прав та вольностей людини і громадянина. Етапним твором української думки на шляху такого усвідомлення стає праця «Самостійна Україна», що була написана 1899 року студентом-правником М. Міхновським. Не слід забувати і про погляди класиків української політичної філософії (Т. Шевченко, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського) на права людини. Вони формувалися під впливом боротьби українського народу (самостійно або в союзі з народами Європи) за громадянську свободу та самостійний розвиток [270].

Важливим кроком у проголошенні прав людини в Україні була доба Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. У Конституції УНР (Статут про державний устрій, права та свободи людини і громадянина УНР), прийнятій 29 квітня 1918 р., цілий розділ був присвячений правам громадян України. Він складався з 15 статей, в яких закріплювалися і проголошувалися основні права та свободи людини і громадянина УНР. Широким був і спектр політичних прав та свобод, проголошених Західноукраїнською Народною Республікою: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій; недоторканність особи; свобода організацій союзів, товариств і партій; установлення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорційної системи виборів; безпрецедентне у світовій практиці гарантування кожній нації відповідної квоти своїх представників на виборах в органи влади, судові органи тощо, можливість організації своїх міністерств [82].

Важливим чинником у процесі формування вітчизняної думки щодо розвитку права на захист слід вважати ратифікацію Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, де Україна повністю визнала на своїй території дію Конвенції та юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Також деякі положення Конвенції отримали своє відтворення в Кодексі адміністративного судочинства України та інших нормативних актах держави щодо судового захисту прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, до яких можна віднести право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом (ст. 6 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції) [208].

Відповідно структуру прав людини в аспекті сучасної суспільної справедливості формують такі різновиди можливостей: можливість реалізації своїх прав у певному виді діяльності у законний спосіб; можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб’єктивних інтересів. Ця складова суб’єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм; можливість вимагати виконання обов’язку іншими суб’єктами права як гарантії дієвості права; можливість звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб’єктів [241].

Закріплення цих прав у національних і міжнародних нормативних актах є правами громадянина. Виходячи з вищевикладеного, правову самостійність прав людини можна визначити за такими ознаками: власні можливості людини щодо свого існування та розвитку; можливості людини, що мають природний характер (існують від народження); можливості людини, які гарантує держава; можливості людини, які залежать від рівня розвитку суспільства. Особливістю змісту адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян України є використання органами державної влади всього комплексу національних і міжнародних актів, не порушуючи при цьому суверенітету держав, де відбувається цей процес. Більш детально з’ясувати природу нормативного регулювання процесу адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян України можна через аналіз реалізації компетенції органами державної влади.

В. Полюхович поняття «адміністративно-правового захисту» розглядає як сукупність застосовуваних в адміністративному порядку юридичних засобів, спрямованих на здійснення уповноваженими на те органами (посадовими особами), а також особами та громадянами відповідних процесуальних дій, спрямованих на припинення незаконного посягання на права, свободу та інтереси громадян, ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх здійсненні; визнання або підтвердження, поновлення та примусове виконання прав, невиконаних або неналежним чином виконаних обов’язків з притягненням винної особи до відповідальності [187].

Адміністративно-правові способи захисту, як зазначає І. Бородін, регулюються нормами адміністративного права, охоплюють різноманітні за змістом і обсягом сукупності суспільних відносин, мають виконавчо- розпорядчий характер, обов’язковим учасником яких є громадянин. Вони становлять собою врегульовану адміністративно-правовими нормами діяльність уповноважених органів (посадових осіб) у сфері державного управління, спрямовану на адекватне, правильне розуміння й застосування чинного законодавства [26]. Об’єктом адміністративно-правового захисту є охоронювані й порушені права, свободи й інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Адміністративно-правовий захист здійснюється правовими засобами в разі порушення охоронюваного права. За їх допомогою можна впливати на відносини у сферах громадського порядку, громадської безпеки та боротьби з різними видами правопорушень. Найчастіше застосовуваним адміністративно -правовим засобом є

притягнення винної особи до відповідальності, яка настає за посягання на об’єкт адміністративно-правового захисту [119].

Забезпечення особистої безпеки громадян здійснюється через низку заходів, спрямованих на попередження загрози життю, здоров’ю, честі, гідності та майну громадян, що виникає внаслідок протиправних дій чи бездіяльності з боку будь-кого. Такий захист полягає в тому, що громадяни мають право звертатися до правоохоронних органів, насамперед до Національної поліції, а її представники, пересвідчившись у наявності фактів правопорушення, мають ужити заходів щодо припинення протиправних дій, встановити і притягнути до відповідальності винних та забезпечити поновлення порушених прав і свобод громадян. Основним суб’єктом правоохоронної системи держави є державний правоохоронний орган, якому відповідно до функціональної спрямованості властиві специфічні риси й ознаки, що відрізняють його від політичних партій, громадських об’єднань, органів місцевого самоврядування й інших організацій. Одне з центральних місць серед чинних в Україні державних правоохоронних органів посідають органи внутрішніх справ. Особливе становище цих органів зумовлюється обсягом і складністю їх компетенції при здійсненні правоохоронної діяльності. Крім того вони найчисленніші серед інших правоохоронних органів України [47].

Ю. Битяк вважає, що всіх державних службовців слід ділити на тих, хто займає «політичні посади», і тих, хто посідає «адміністративні посади». Політична посада - це визнана Конституцією та законами України посада в органах державної влади, яка обіймається внаслідок обрання на неї українським народом або призначення всенародно обраними носіями державної влади на визначений законом термін чи з метою реалізації політичної програми. Адміністративна посада - це посада в органах виконавчої влади щодо практичного виконання їх функцій і завдань, а той, хто її посідає, отримує заробітну плату за рахунок коштів Державного бюджету України [24].

Працівники правоохоронних органів діють на основі основних принципів державної служби, які визначено у ст. 3 Закону України «Про державну службу»: 1) служіння народу України; 2) демократизм і законність; 3) гуманізм і соціальна справедливість; 4) пріоритет прав людини і громадянина; 5) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; 6) персональна відповідальність за виконання службових обов’язків, дисциплінованість; 7) дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування, прав підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян [24; 196].

У їх повсякденній діяльності на першому місці має бути принцип поваги до прав людини, що є першим пріоритетом не тільки чинного законодавства, а й міжнародної спільноти. Як приклад - створення ООН: «...для утвердження віри в фундаментальні права людини, гідність та цінність особи, у рівні права жінок та чоловіків; створення умов для обстоювання правосуддя та поваги до обов’язків, які закладені в угодах та інших джерелах міжнародного права, та заохочення соціального прогресу і кращих життєвих стандартів на тлі більшої свободи [253]. На думку В. Тертишника, допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності є принциповим положенням, згідно з яким втручання у сферу прав і свобод людини, застосування примусових заходів має допускатись лише у випадках крайньої необхідності, з метою забезпечення правосуддя, якщо цього неможливо досягти іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута [243].

У цивілізованому суспільстві кожна людина має знати права й обов’язки поліції, порядок звертання до правоохоронних органів, свої права й обов’язки як громадянина. Поліція часто недооцінює важливість систематичного інформування населення про свою повсякденну діяльність, проте саме така інформація, що відбиває реальну діяльність поліції, створює сприятливу основу для зміни громадської думки, підвищує довіру громадян до неї. Якісне, ефективне виконання поліцією завдань щодо забезпечення прав і свобод громадян певним чином залежить від добре розвиненої бази, тобто від наявності правового регулювання цієї діяльності за допомогою законів та інших нормативно-правових актів [64; 231]. З цього приводу С. Лисенков зазначав, що таке «правове регулювання має переслідувати такі цілі: 1) визначення кола суспільних відносин, які потребують забезпечення з боку міліції (у нормативних актах зазначаються зміст, сфери здійснення, перелік суб’єктів, що користуються тією чи іншою можливістю); 2) чітке визначення повноважень (прав та обов’язків) різних служб і посадових осіб органів міліції під час забезпечення реалізації прав і свобод громадян (необхідне чітке визначення прав та обов’язків конкретних посадових осіб міліції стосовно громадян, державних органів та їх представників, громадських організацій, чітка правова регламентація профілактичних заходів, засобів переконання та примусу, умов, порядку, основ їх застосування); 3) закріплення видів і заходів відповідальності працівників міліції за невиконання або неналежне виконання тих чи інших повноважень щодо забезпечення прав та свобод громадян» [64; 141].

За сучасних умов ефективна правоохоронна діяльність працівників поліції не можлива без усвідомлення сутності поточних реформ. Поліція має стати основним правозахисником, носієм та гарантом забезпечення прав і свобод громадян. Від глибини внутрішнього усвідомлення змісту реформ і законів, що впроваджуються, залежить правомірність поведінки працівників поліції щодо реалізації програми побудови правової держави. Формування та вдосконалення морально-правової культури сприяє всебічному й гармонійному розвитку особистості працівника поліції, виробленню в нього морально-правових якостей, необхідних для захисту прав громадян.

Нині актуальною є потреба вирішення проблем «затяжного й безрезультатного реформування системи МВС, необхідна ретельна переробка завдань стратегії і тактики, вирішення яких у найближчому майбутньому гарантує негайний та вагомий успіх у боротьбі зі злочинністю і підйом авторитету МВС в очах громадськості» [36]. На думку О. Негодченка, це передбачає гарантії захисту прав і свобод як систему соціально-економічних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів і способів, що створюють можливості для здійснення прав, свобод, інтересів людини та громадянина. Ним виділяється система конституційних організаційно- правових гарантій, серед яких він називає Президента України, Верховну Раду України, органи виконавчої влади, суди, прокуратуру, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, місцеве самоврядування. Юридична відповідальність ним визначена як вид нормативно-правових гарантій поряд з нормами-принципами та обов’язками [168].

Для перетворення Національної поліції на професійний деполітизований і ефективний інститут потрібно встановити ефективний громадський контроль, підвищити рівень диверсифікованості персоналу для кращого відображення етнічної та тендерної структури населення. Більшість порушень прав людини поліцією, які відзначаються правозахисниками, стосуються безпідставних затримань, незаконного застосування сили, катувань і жорстокого поводження. Вони стали наслідком відсутності ефективного розслідування злочинів і недосконалості системи утримання осіб в місцях несвободи. Розповсюдження катувань і жорстокого поводження залишається проблемою. Необхідність брати дозвіл на затримання у слідчого судді призвела до значного зменшення кількості затримань і, відповідно, зменшення незаконних дій під час затримання. Також дієвою нормою нового КПК виявилося відхилення доказів судом, якщо вони були зібрані незаконним шляхом. Можливість звернення до центру безоплатної правової допомоги і участь адвоката в допиті затриманого стала серйозним запобіжником незаконного насильства. У європейських країнах арештована судом особа лише у виключних випадках може знов утримуватись у підрозділі поліції.

Поліцією більшості країн Європи особи утримуються протягом мінімального проміжку часу. У Великій Британії час утримання особи в поліцейських закладах несвободи є одним із показників ефективності роботи поліції, і чим він коротший, тим вищий показник ефективності підрозділу. У нас же особа, арештована судом, з метою участі в судових засіданнях регулярно доставляється до підрозділу поліції, де утримується протягом 10 днів, під час такого тривалого утримання відбуваються її контакти зі слідчими та оперативними працівниками, що об’єктивно є передумовою впливу поліцейських на таку особу. Крім того, перебування таких осіб в місцях позбавлення волі в поліції призводить до впливу останньої на тих, хто вперше був затриманий, і в таких випадках наслідком є психологічне або й фізичне насильство щодо затриманих осіб з боку арештованих злочинців.

Ще одним чинником, який негативно впливає на роботу поліції, є потреба фінансування витрат поліції на забезпечення санітарних умов для арештованих осіб, утримання автопарку спецтранспорту та регулярна необхідність витрат як матеріальних, так і людських ресурсів на здійснення конвоювань та охорони таких осіб. Через загальний негативний стан ресурсного забезпечення поліція змушена перерозподіляти ресурси з підтримання публічного порядку та протидії злочинності на фінансування утримання осіб, що фактично мали би перебувати в підпорядкуванні іншого відомства (Міністерства юстиції), як в усіх розвинених країнах Європи.

Виходить так, що поліція здійснює не передбачені Законом України «Про Національну поліцію» функції з конвоювання та утримання заарештованих осіб за рахунок використання ресурсів, передбачених на підтримання публічної безпеки та протидію злочинності. Хоча, зауважимо, арештованих могли б утримувати в секторах СІЗО у виправних колоніях, а не в ІТТ. І в цьому сенсі слід звернути увагу, що підрозділами поліції практично не використовуються камери затриманих і доставлених. Тобто те, що є безпосередньо повноваженням поліції в європейських країнах, нами не використовується через відсутність законодавчої бази, а те, що не є повноваженнями більшості поліцейських структур Європи - утримання арештованих осіб, незважаючи на відсутність норми в Законі «Про Національну поліцію», покладено на поліцію. Разом із тим у державі є значна кількість незаповнених і навіть порожніх установ виконання покарань, які не використовуються [70].

Основною ефективною формою захисту прав і свобод є судовий захист. Потреба в судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру і структури економічних відносин, зростання конфліктності й соціальних суперечностей у суспільному житті. Разом із тим, на жаль, доводиться констатувати ще досить низький авторитет судової влади. На нашу думку, це може бути пов’язано з великою перевантаженістю судів, дорожнечею судових витрат, низькою ефективністю судових рішень. Ліквідація слабких сторін організації судового захисту вимагає забезпечення доступності судових органів населенню в територіальному і процесуальному аспектах, оперативного вирішення справ, фактичного досягнення реальності судового захисту як безпідставно обвинувачених, так і осіб, які постраждали від злочинів і посадових зловживань [207;236].

Отже, на законодавчому рівні мають бути розмежовані повноваження відносно затриманих і заарештованих осіб, а система установ, передбачена для утримування затриманих і підданих адміністративному арешту має бути оптимізована. Їхня кількість має бути зменшена з 388 до 147. Систему цих установ було перепідпорядковано до створеного 2016 року Управління забезпечення прав людини Національної поліції. Це Управління складається з двох відділів - спецустанов і прав людини. Відділ спецустанов включає всі установи позбавлення волі в Національній поліції, які мають відповідно до закону утримувати під вартою затриманих та адмінарештованих, а відділ прав людини виконує такі функції: по-перше, здійснює моніторинг стану дотримання прав людини в діяльності органів та підрозділів, які підпорядковуються Національній поліції, виявляє та в межах компетенції вирішує проблеми, що виникають під час взаємодії поліції та населення, а по - друге, здійснює організаційне та нормативно-методичне забезпечення роботи органів і підрозділів НП з питань дотримання прав затриманих і взятих під варту осіб під час їх тримання в ізоляторах тимчасового тримання та конвоювання, контролює роботу зазначених спеціальних установ та конвойних підрозділів.

Працівники відділу прав людини мають проводити службові розслідування випадків порушень прав людини працівниками НП, оперативно інформувати Управління забезпечення прав людини НПУ про випадки резонансних подій, пов’язаних із порушенням прав людини і основоположних свобод у діяльності органів і підрозділів, підпорядкованих НПУ, організовувати та проводити навчально-освітні заходи для працівників органів і підрозділів НПУ з питань забезпечення прав людини і основоположних свобод, розглядати звернення громадян з питань, пов’язаних з порушенням прав людини в діяльності органів і підрозділів НП, вести прийом громадян, зокрема виїзні прийоми. 2016 року було проведено за участю правозахисників добір працівників для роботи в центральному апараті Управління забезпечення прав людини й регіональних секторах, і Управління почало працювати [70].

З метою недопущення порушення прав і свобод громадян в Україні створено Парламентський контроль. Парламентський контроль за додержанням конституційних свобод людини і громадянина здійснює

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - уповноважений з прав людини). Сферою компетенції та діяльності Уповноваженого з прав людини є відносини, що виникають при реалізації конституційних свобод людиною і громадянином України, незалежно від місця його перебування, та органами державної влади, місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами. Уповноважений у справах людини є гарантією забезпечення реалізації права громадян на звернення й відновлення порушених прав, постає додатковим засобом захисту права громадян на звернення щодо інших правозахисних механізмів, усуває прогалини й компенсує недоліки судових засобів захисту права громадян на звернення, парламентського контролю і відомчого контролю за адміністративними органами [99].

Гарантом свобод людини і громадянина є Президент України. Для здійснення повноважень із забезпечення конституційних свобод людини Президентом України утворено службу з питань звернень громадян, яка є структурним підрозділом Секретаріату Президента України. Служба з питань звернень громадян утворена для надання їм допомоги для здійснення функцій забезпечення реалізації права громадян на звернення у всіх сферах народногосподарського комплексу держави. Важливе місце в гарантуванні Президентом України конституційної свободи на індивідуальні чи колективні звернення займає робота зі зверненнями громадян. Порядок такої роботи закріплюється Конституцією (ст. 40), відповідними законами України та нормативними документами Президента України, до яких належить Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» [251].

Також громадський контроль за дотриманням прав і свобод, за виконанням гарантій з боку держави покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об’єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування. (ст.36 Конституції України).

Усі гарантії захисту прав і свобод людини перебувають у тісному й нерозривному зв’язку; є взаємозалежними і взаємопов’язаними. Тим самим ми доходимо висновку, що забезпечення дотримання прав людини в правоохоронних органах України - це система засад та адміністративного інструментарію адміністративної діяльності громадськості, адміністративних відомчих і позавідомчих органів та адміністративного суду щодо створення надійних умов для недопущення й мімінізації порушень прав і свобод людини посадоми особами правоохорнних органів, відновленння порушених прав і свобод та притягненння винних до адміністративної відповідальності чи стоворення умов для приятгнення до кримінальної відповідальності винних у цьому осіб.

Таким чином, посадові особи правоохоронних органів, коли за ними немає дієвого позитивного (адміністратиновго заохочення й переконання) і негативного впливу шляхом адміністративного контролю і притягнення до спеціальної адміністратиної відповідальності, схильні до професійної деградації. У такому разі вони можуть перетворитися на деструктивну публічну силу, яка стає небезпечною для окремої людини й суспільства в цілому. Тим самим публічна адміністрація котребує постійного адміністративного котролю - громадського, відомчого й позавідчого (адміністративного прокурорського, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і судового).

Отже, правове виховання, зростання матеріальної забезпеченості громадян, стабілізація економічних відносин, розвиток демократії - це найважливіші шляхи зміцнення законності й правопорядку. А ліквідація таких негативних явищ, як корупція, уседозволеність, байдужість до життєвих проблем громадян, є пріоритетом у діяльності держави в цьому напрямку.

1.2