<<
>>

Захист права дітей на користування житлом

Користування житлом для дітей є необхідною умовою їх існування. Це підтверджується тим, що право користування житлом входить до складу необхідного життєвого рівня дітей, який потребує особливої охорони з боку держави та суспільства.

Право дітей користуватися житлом є різновидом речових прав, що має самостійний характер, тому це право потребує окремого розгляду та захисту. Для встановлення особливостей захисту права дітей на користування житлом необхідно визначити сутність та підстави користування житлом. Залежно від підстав користування житлом може бути застосована різна правова регламентація, встановлений статус особи користувача, що, у свою чергу, відображається на здійсненні порядку захисту прав. Отже, на початку дослідження захисту права дітей на користування житлом, слід звернутися до дослідження права дітей на користування житлом.

Необхідність дослідження не тільки всього права власності, але й окремих його правомочностей наголошено у працях Є. О. Мічуріна. Науковець стверджує, що це дозволить з’ясувати механізм правового регулювання суб’єктивного права [145, с. 105]. Дійсно розгляд окремих правомочностей щодо житла дозволяє встановити особливості їх здійснення.

Визначення права користування житлом у юридичній науці отримало різне тлумачення. Я. М. Шевченко при визначенні права користування житлом виходить з речової природи цього права та вказує, що право користування полягає в тому, що власник має юридично закріплену можливість використовувати корисні якості речі (майна) для себе, здобувати для себе користь, вигоду [146, с. 433]. І. П. Івашова стверджує, що право користування житлом включає такі правомочності: 1) користування житлом для задоволення житлової потреби власника, членів його сім’ї, наймачів тощо; 2) використання житла як місця постійного, переважного або тимчасового проживання; 3) використання житла з метою отримання доходу при укладенні договорів найму (оренди) житла; 4) можливість використання житла в господарській діяльності як юридичної адреси господарського товариства для надходження кореспонденції; 5) можливість використання житла для розміщення реклами [147, с.

96]. З цим твердженням можна погодитися лише частково. По-перше, вчена виокремлює житлову потребу та потребу у місці проживанні, однак це тотожні категорії, адже житлова потреба - це об’єктивно-існуюча необхідність у постійному місці проживанні, яке відповідає санітарним, технічним, еколого-гігієнічним та іншим характеристикам, що пред’являються до житлового приміщення, з метою створення умов для нормальної життєдіяльності людини [148, с. 9]. По-друге, при використанні для господарської діяльності житло втрачає функціональне призначення для проживання, а, отже, не може бути віднесено до будь-якого виду житла. З цього приводу Є. О. Мічурін доводить, що враховуючи цільове призначення житла, воно не може використовуватися для промислового виробництва, хоча такого обмеження об’єктивно не достатньо. Тому будь-яке інше використання житла, ніж проживання фізичних осіб, може здійснюватися з дозволу місцевого виконкому, який повинен проаналізувати таку можливість та відсутність шкідливих наслідків як для мешканців, так і для об’єктів житлового фонду, що співіснують з об’єктом, який вивчається або, що є його частиною [149, с. 21]. По-третє, тлумачення користування житлом надано без урахування його використання для проживання членів сім’ї власника, наймача житла.

По іншому розглядає користування житлом І. В. Качалова. Дослідник зазначає, що користування житлом здійснюється через проживання в ньому. Проживання може мати різний характер, зокрема, самостійний - заснований на власному речовому праві проживання у житлі; похідний, тобто заснований на чужому речовому праві на житло. Останній вид проживання може мати назву права спільного проживання чи житлові права членів сім’ї [150, с. 136]. З цією позицією варто повністю погодитися, оскільки призначення житла - це проживання у ньому.

Слід підкреслити, що користування житлом має цивільно-правову природу. На це звертає увагу М. К. Г алянтич. Він вказує, що специфікою житлових правовідносин є те, що окрема їх частина, насамперед, та, що виникає за умови отримання житла державного чи комунального житлового фонду на правах соціального найму, є адміністративними правовідносинами, а подальше користування житлом на умовах оренди чи найму є цивільно- правовими відносинами, що суттєво впливає на зміст правового становища суб’єктів житлового права, на обсяг їх прав і обов’язків [36, с.

143]. З цього наукового твердження вбачається, що право дітей на користування житлом, підпадає під цивільно-правовий захист.

Аналізуючи правову природу права користування І. П. Івашова зазначає, що право користування житлом розглядається, як в системі зобов’язального, так і в системі речового права. Суб’єктами права користування житлом виступають як сам власник, так і інші особи на підставах, відмінних від права власності (зобов’язального або сервітутного права). Але незалежно від того, хто виступає суб’єктом, правова природа права користування є незмінною і впливає на обсяг цих прав [147, с. 92]. Погоджуючись з цим, необхідно зазначити, що у межах дослідження цивільно-правового захисту прав дітей на користування житлом, варто виходити з того, що відносини з користування житлом дітей носять похідний характер від права власності або права користування житлом батьків чи осіб, що їх замінюють. При цьому право дітей на користування житлом класифікується за соціально-правовим статусом дитини, що обумовлює її місце проживання: 1) право дитини на користування житлом, яка проживає та виховуються у сім’ї; 2) право дитини на користування житлом, яка влаштована у дитячий будинок. Залежно від цього поділу право користування житлом та його захист має різну характеристику, отже розглянемо її.

Перша група дітей - це члени сім’ї власника або наймача житла, оскільки законодавством (ч. 2 ст. 64 та ч. 4 ст. 156 ЖК) передбачено, що членами сім’ї власника житлового приміщення визнаються: дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство[39]. В юридичній літературі щодо визначення категорії член сім’ї найбільш визнаною є думка П. В. Крашеніннікова, який визначає чотири категорії осіб, котрі можуть визнаватися членом сім’ї. По-перше, це члени сім’ї власника житлового приміщення, тобто особи, які проживають разом з власником і ведуть з ним спільне господарство. По-друге, це колишні члени сім’ї власника жилого приміщення, тобто громадяни, які хоча і проживають разом з власником в одній квартирі, але не є членами його сім’ї (внаслідок розірвання шлюбу, припинення спільного ведення господарства).

По-третє, це члени сім’ї колишнього власника жилого приміщення - особи, які продовжують проживати в квартирі, право власності на яке перейшло від особи, котра зберігає сімейні відносини з користувачами приміщення, до іншої особи. По-четверте, це колишні члени сім’ї колишнього власника жилого приміщення, оскільки особи, які проживають в жилому приміщенні, втратили сімейні відносини з особою, яка уклала правочин на відчуження житла [151, с. 303-304]. З приводу статусу дітей, науковець зазначає, що діти власника житла можуть стати колишніми членами його сім’ї тільки у випадку позбавлення батьківських прав, при оспорюванні батьківства (материнства) або при скасуванні всиновлення. Розірвання шлюбу між батьками дитини не є підставою для припинення сімейних відносин власника житла та його дітей. На думку дослідника, правовий зв’язок батьків і дитини ґрунтується на родинних відносинах, а тому не залежить від віку дитини [152, с. 9]. Погоджуючись з цією позицією В. В. Блошко зазначає, що відповідно до ст. 121 СК України права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому в порядку, встановленому законом. На відміну від укладання шлюбу, зв’язок батьків і дітей є кровним, а не соціально-юридичним. У зв’язку з цим колишніх батьків і дітей не може існувати. Крім того, неповнолітні та повнолітні діти не можуть вважатися колишніми членами сім’ї власника квартири. При цьому необхідно звернути увагу на те, що право користування житловим приміщенням буде зберігається і за повнолітніми дітьми [153, с. 123]. Цю позицію варто підтримати.

Л. Г. Лічман вказує, що у члена сім’ї власника житла право на користування житлом виникає на підставі факту вселення як члена сім’ї (або народження дитини у власника житлового приміщення або членів його сім’ї) [154, с. 177]. Отже, науковець право на користування житлом співвідносить з певними фактами, що мають юридичне значення, зокрема народження або вселення.

В. П. Камишанський вказує, що сім’я представляє собою засновану на шлюбі спільноту осіб, які спільно користуються жилою площею за різними правовими підставами.

Право користування приміщенням, які вони займають, виникає у членів сім’ї не з договору з власником, а ґрунтується на виключно довірчих відносинах із власником (співвласниками) житлового приміщення [155, с. 269]. Безумовно відносини між членами сім’ї мають довірчий характер, однак з приводу права користування житлом цієї категорії осіб слід погодитися з Є. В. Богдановим, який один з перших вказав на сервітутний характер відносин права користування членів сім’ї власника житла [156, с. 85].

І. А. Ємелькіна доводить, що право користування приміщенням членом сім’ї власника цього житла за правовою природою близьке до прав сервітутного типу - особистих сервітутів, відомих ще римському праву [157, с. 26]. Схожу позицію займає Є. М. Денисевич, котрий розмірковуючи про юридичну природу права користування житлом громадян, які проживають спільно з власником житлового приміщення, і про співвідношення речових та зобов’язальних прав у цьому, говорить про особистий сервітут договірного типу [158, с. 18]. Отже, при розгляді прав дітей на проживання у житлі варто застосовувати природу особистого сервітуту.

Найбільш поширеним видом особистих сервітутів у Давньому Римі був узуфрукт (ususfructus), тобто право користування чужою неспоживною річчю з правом отримання плодів, які вона здатна приносити. Предметом узуфрукту могли бути лише неспоживні (res non consumptibiles) речі, оскільки лише їх можна було повернути неушкодженими (salva rerum substantia). Узус (usus) відрізнявся від узуфрукту відсутністю права вилучення плодів, що була здатна приносити річ. Вигодонабувач (узусуарій) набував лише права користування чужими речами без права вилучення їх плодів. Право користування чужим житлом (для проживання) (habitatio) полягало у праві особи безоплатно і, як правило, довічно використовувати чуже житло для особистого проживання та розміщення своєї сім’ї. Найчастіше право користування чужим житлом встановлювалося за заповітом і набувало характеру легата (legatum). Вигодонабувач (легатарій) мав право вселити іншу особу лише за умови встановлення такого права в легаті.

Зміст останнього визначав у необхідних випадках також право легатарія здавати це житло в піднайм, залишаючи собі отримані кошти [159, с. 109, 110, 111].

Стосовно особистого сервітуту на проживання Д. О. Формакідова наголошує на його особливих ознаках. По-перше, таке право може належати тільки громадянину (фізичній особі) і носить суворо особистий характер, тобто пов’язано з певною особою - особою, визнаною відповідно до закону членом сім’ї власника або вказаною у заповіті чи в договорі. По-друге, цільове призначення зазначених прав - використання чужого житлового приміщення виключно для особистого проживання. По-третє, всі ці права відрізняє безоплатність, тобто члени сім’ї власника житла не вносять власнику плату за проживання в належному йому житловому приміщенні (якщо актом, що встановив це право, або угодою між власником та уповноваженою особою не передбачено інше). По-четверте, зазначені правовідносини носять, як правило, довічний характер [160, с. 30].

В. В. Кара, аналізуючи практику застосування законодавства щодо права дітей на користування житлом зазначає, що це право є речовим та представлене одним із його видів - особистим сервітутом. Свою позицію науковець обґрунтовує таким:

- вселення членів сім’ї відбувається незалежно від волі на це власника житла, якщо при їх вселенні не було укладено угоди (договору) про порядок користування цим приміщенням. При зобов’язальних правовідносинах, наприклад, у договорі позики воля власника житла є обов’язковою. Так, при вселенні до батьків їхніх дітей згоди власника не потрібно;

- право користування, що виникло у членів сім’ї, існує довічно, тобто до смерті особи, на користь якої встановлено сервітут. Зобов’язальні правовідносини виникають на певний строк або діють безстроково;

- ніхто не може припинити право користування члена сім’ї та виселити членів сім’ї, навіть власник, крім випадків, встановлених законом. Так, у ч. 2 ст. 405 ЦК України встановлено, що член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Підстави ж припинення зобов’язальних правовідносин є іншими;

- права членів сім’ї захищаються від посягань власника житла;

- характер і зміст цього права визначаються законом, а не договором, хоча їх обсяг можливо змінити договором (користуються жилим приміщенням нарівні з власником такого приміщення; можуть вселяти, за певних умов, інших членів сім’ї; зобов’язані дбайливо ставитися до житла; брати участь у витратах щодо утримання житла, прибудинкової території і проведенні ремонту) [161, с. 38].

Отже, право на користування житлом дітей - членів сім’ї власника житла має правову природу особистого сервітуту, який носить безоплатний,

довічний характер та спрямований на особисте проживання. Право на користування житлом у дитини виникає на підставі факту народження, тобто біологічного зв’язку, що існує між батьками та дитиною. При цьому умови системного проживання та ведення спільного господарства на дитину не поширюються. Окремо необхідно визначити зміст права дітей на користування житлом.

Стаття 405 ЦК України встановлює, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони вправі займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом [22]. Наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, за їх взаємною згодою можуть дозволити тимчасове проживання у помешканні іншої особи без стягнення сплати за користування житлом - тимчасових мешканців. Згідно зі ст. 156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім’ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім’ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім’ї власника будинку (квартири) зобов’язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім’ї власника зобов’язані брати участь у витратах з утримання будинку (квартири) і прибудинкової території та проведення ремонту. Спори між власником та членами його сім’ї про розмір участі у витратах вирішуються в судовому порядку [39].

Зміст права користування житлом найбільш повно охарактеризовано Д. В. Васильєвим. Він виокремлює різні за своїм змістом права користування житлом, які виникають якщо: 1) власник та інші особи ніколи спільно не проживали однією сім’єю у належному власнику житловому приміщенні;

2) власник та інші особи спільно проживають однією сім’єю у належному власнику житловому приміщенні; 3) власник та інші особи проживали спільно однією сім’єю раніше, але сімейні відносини між ними припинилися. У першому випадку (ніколи не було спільного проживання) має місце право користування, засноване на цивільно-правових відносинах, а тому норми житлового законодавства не можуть застосовуватися до вказаних відносин. Це може бути право користування за договором безоплатного користування (позики) або комерційного найму. У другому випадку (власник та інші особи спільно проживають однією сім’єю) має місце право користування на рівних з власником умовах. У третьому випадку (припинення сімейних відносин) має місце право користування із застосуванням правил договору найму житлового приміщення. За правовою природою зазначені права користування житлом можна поділити на дві групи: абсолютні (речові) або відносні (зобов’язальні). До абсолютних (речових) прав користування відносяться: 1) право користування співнаймачем приміщенням за договором соціального найму (це право є речовим правом); 2) право користування житловим приміщенням членами сім’ї власника. До відносних (зобов’язальних) прав користування відносяться: 1) права тимчасового мешканця за договором соціального найму; 2) права осіб, які ніколи не проживали разом з власником в належному йому житловому приміщенні;

3) право користування колишніми членами сім’ї власника [162, с. 113]. Наведена класифікація повноцінно розкриває зміст права користування житлом членом сім’ї власника житла. Стосовно змісту права дітей на користування житлом необхідно зазначити, що воно є абсолютним речовим правом, котре може захищатися на рівні права власності. До права дітей на користування житлом можна віднести: проживання у житлі, користування у ньому окремим приміщенням (кімнатою) та житлово-комунальними послугами. При цьому, житлово-комунальні послуги включаються у право користування житлом, оскільки вони спрямовані на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил (ст. 1 Закону України «Про житлово- комунальні послуги») [163]. До житлових прав дітей відноситься право на проживання у безпечному житлі, що відповідає санітарно-гігієнічним умовам. Одним з елементів гігієни є наявність у житлі житлово-комунальних послуг.

Право дітей на користування житлом є похідним від права користування житлом їх батьків, зокрема від права власності та користування. Відносно права власності на житло батьків у дитини виникає особистий сервітут. Залежно від правового режиму житла, яким користуються батьки можна виділяти право дітей на проживання у житлі за договором комерційного, соціального найму, житла з тимчасового житлового фонду.

Користування житлом за договором комерційного найму стосовно дітей має певні особливості. Відповідно до ст. 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. На стороні наймача за договором найму житла можуть виступати декілька осіб з різним правовим статусом, тому їх доречно поділити на певні групи. До першої групи належать особи, які виступають в договорі найму житла співнаймачами, вони мають рівні права щодо користування житлом, а їхні обов’язки за договором є солідарними. Другу групу становлять інші особи, які мають самостійне право користування житлом нарівні з наймачем житла. Це можуть бути будь- які особи - як пов’язані, так і не пов’язані шлюбно-сімейними відносинами. ЦК України визначив правовий статус цих осіб, наділивши їх рівними правами з наймачем житла, а відповідальність за порушення умов договору зазначеними особами покладається на наймача житла (ст. 816 ЦК України).

Отже, наймач має право вселити в житлове приміщення членів своєї сім’ї або інших осіб, як під час укладення договору, так і після вселення в житло. У першому випадку зазначені особи набувають самостійного права користування житлом за сукупності таких фактів, як поіменування цих осіб в договорі, а, отже, згоди наймодавця на їх проживання та вселення в житлове приміщення разом з наймачем або в інший встановлений строк на постійне проживання. У другому випадку, коли вселення осіб відбувається після укладення договору, право постійного проживання виникає також за сукупності певних фактів, а саме: вселення в житлове приміщення, яке наймач займає на підставі чинного договору, згода осіб, які постійно проживають разом з наймачем, та згода наймодавця. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Ці особи набувають рівних прав з наймачем та членами його сім’ї, якщо при їх вселенні не було визначено інший порядок користування житлом [75, с. 443].

Згідно з ч. 1 ст. 817 ЦК України наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, мають право за їх взаємною згодою та за згодою наймодавця вселити в житло інших осіб для постійного проживання у ньому. Для вселення малолітньої або неповнолітньої особи до батьків необхідна згода наймодавця. Особи, які вселилися у житло відповідно до ч. 1 ст. 817 ЦК України набувають рівних прав з іншими особами-користувачами житла, якщо інше не було передбачено при їх вселенні [22].

Право користування житлом може бути порушено у зв’язку з чим виникає потреба у захисті цього права. І. П. Івашова зазначає, що виходячи з аналізу судової практики та юридичної літератури, можна визначити такі категорії справ, що виникають з цивільних правовідносин при захисті права користування житлом: 1) про встановлення порядку користування житлом; 2) про втрату права користування житлом; 3) про позбавлення права користування житлом; 4) про усунення перешкод у користуванні житлом [164, с. 73]. Щодо захисту прав дітей на користування житлом можливо подання позову про встановлення порядку користування житлом, усунення перешкод у користуванні житлом. При цьому відповідно до ст. 3 Конвенції ООН про права дитини [9], ч. 2, 3 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» [14] та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» право користування дитини житлом захищається на рівні з правом власності [16].

Судова практика свідчить про збільшення справ щодо намагання власника житла позбавити права користування житлом дітей, зокрема членів власної сім’ї. Так, 07.03.2013 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Хмельницької області, розглянувши скаргу прокурора, який діяв в інтересах захисту неповнолітніх дітей, встановила такі обставини справи. Позивач звернувся до суду з позовом про визнання відповідача та чотирьох неповнолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням у будинку. Обґрунтування позову базувалося на тому, що відповідач (невістка) з липня 2011 року проживала разом із дітьми за іншою адресою. Відповідач перебувала із сином позивача у фактичних шлюбних відносинах, була зареєстрована з дітьми у його домогосподарстві. У липні 2011 року сім’я сина розпалася та відповідач з дітьми виїхала з домогосподарства позивача, придбавши житловий будинок. За таких обставин рішенням Новоушицького районного суду від 04.12.2012 року позов було задоволено та визнано відповідача разом з чотирма неповнолітніми дітьми такими, що втратили право на користування житловим будинком. В апеляційній скарзі прокурор із рішенням суду не погодився, посилався на порушення норм матеріального та процесуального законодавства, зокрема вказував, що судом не було взято до уваги той факт, що відповідач разом із дітьми упродовж семи років проживала у спірному будинку. Також у скарзі зазначалося, що житло в якому проживала відповідач з дітьми не було її власністю, не благоустроєне, вибуття зі спірного будинку мало місце з поважних причин [165]. Аналізуючи обставини цієї справи слід звернути увагу, що при захисті права користування житлом дитини були виявлені певні факти (на які посилався прокурор у скарзі): наявність благоустрою у житлі, в якому проживають діти, та строк фактичного користування житлом, що має значення для визначення зв’язку дитини з житлом, у якому вона проживала. Розглядаючи справу в апеляційному порядку суд задовольнив апеляційну скаргу прокурора.

Для встановлення захисту права дитини на користування житлом важливо виявити та проаналізувати обставини, на які звертають увагу суди при ухваленні рішення.

По-перше, при встановленні факту не проживання дітей у житлі необхідно з’ясувати строк не проживання. Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім’ї власника житла втрачає право користування житлом, якщо протягом року не проживає у житлі без поважних причин [22]. Доказом не проживання повинні бути акти обстеження спірного житла, які б доводили вказані обставини та надавали б можливість суду дійти висновку щодо часу не проживання там неповнолітніх дітей, а також встановлення дати початку не проживання у спірному житлі.

По-друге, необхідно виявити факт поважності чи не поважності не проживання у спірному житлі неповнолітніх дітей. Наприклад, необхідно виявити чи не створювалися штучні умови, за яких дитина не може проживати у житлі.

По-третє, при ухваленні рішення щодо визнання дитиною такою, що втратила права користуванням житлом суд повинен враховувати положення ч. 4 ст. 29 ЦК України, відповідно до якої місцем проживання фізичної особи, котра не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає [22]. Тому важливо встановити факт проживання дитини з однім із батьків, а також наявність або відсутність добровільної угоди між батьками про місце проживання дитини.

Встановлення вказаних фактів є гарантією повноти розгляду справи з позбавлення дитини права користування житлом.

Діти, які виховуються у сім’ї, мають право на користування житловим приміщенням у житловому фонді соціального призначення. У ст. 20 Закону

України «Про житловий фонд соціального призначення» закріплено, що договір найму соціального житла - це угода, оформлена в письмовій формі, за якою одна сторона (наймодавець), передає або зобов’язується передати іншій стороні (наймачеві) житло для проживання в ньому на певний строк [124]. Відповідно до ч. 4 ст. 20 цього Закону в договорі найму соціального житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов’язків щодо користування соціальним житлом. Наймач соціального житла вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, своїх дітей, батьків. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей вказаної згоди не потрібно.

Право дитини на користування житлом може виникнути і в тимчасовому житловому фонді, що врегульовано главою 4-1 ЖК УРСР. Житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються: 1) громадянам, які втратили житло внаслідок звернення стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення; біженцям; 2) громадянам, котрі вимушені залишити житлове приміщення внаслідок його аварійного стану, стихійного лиха або з інших підстав, які загрожують стану та безпеці відповідного житлового приміщення, у порядку, встановленому законом. Першочергове право на забезпечення житловим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання мають сім’ї з неповнолітніми дітьми, вагітні жінки, особи, які втратили працездатність, та особи пенсійного віку [39]. Умовами надання житлового приміщення з фондів житла для тимчасового проживання є те, що для громадянина таке житло є єдиним місцем проживання, сукупний доход громадянина недостатній для придбання або найму іншого житлового приміщення. Це житло надається на строк до одного року з можливістю його продовження у разі неспроможності мешканця вказаного приміщення набути альтернативне місце проживання. Якщо сім’я з дітьми не може придбати собі інше житло, то договір найму повинен бути продовжений. Для цього можливо застосовувати вимоги щодо захисту прав дітей на користування житлом.

Окремо право на користування житлом у дітей виникає на підставі заповідального відказу. Заповідальний відказ - це односторонній правочин всередині іншого цивільного правочину - заповіту [166, с. 130]. Ю. О. Цибульська стверджує, що заповідальний відказ є правочином, який опосередковується існуванням волі заповідача та для виникнення правовідносин, внаслідок якого необхідні інші юридичні факти (смерть заповідача, наявність заповіту, який містить розпорядження про заповідальний відказ, прийняття спадкоємцем спадщини, прийняття заповідального відказу відказоодержувачем), що разом з волею заповідача складають юридичний склад [167, с. 288]. Заповідальний відказ щодо житла визначений у ч. 2 ст. 1238 ЦК України, зокрема на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше [22]. Аналізуючи цю статтю І. П. Івашова зазначає, що право користування житлом носить оплатний характер. Оплатність користування житлом складається з: 1) плати за користування житлом за договором найму (ст. 762 ЦК України); 2) плати за комунальні послуги (ст. 162 ЖК УРСР); 3) витрат, пов’язаних з утриманням та ремонтом житла (ст. 151 ЖК УРСР). Виходячи з того, що право користування житлом, яке виникає із заповідального відказу є проявом волі спадкодавця, який обдаровує відказоодержувача, надаючи йому тільки право на користування майном, то вважається недоречним стягувати плату за проживання, оскільки ніякого договору найму між спадкоємцем та відказоодержувачем не укладається. Спадкоємець-власник може лише визначити яку кімнату в квартирі або будинку буде займати відказоодержувач. Але це не означає, що відказоодержувач повністю звільняється від будь-яких витрат на утримання житла [168, с. 45]. Виходячи з цього можна стверджувати, що у дітей право користування житлом на підставі заповідального відказу охоплює правомочності щодо користування житлом (квартирою, будинком, кімнатою) і таке користування дитини є безоплатним. Отримання у користування житла на цій підставі потребує вступу дитини у спадщину.

Отже, діти, котрі проживають та виховуються у сім’ї, мають право на користування житлом. Складовими цього права є: право на проживання у житлі, користування у ньому окремим приміщенням (кімнатою) та житлово- комунальними послугами. Право користування, котре пов’язано з наданням дозволу на проживання тимчасових мешканців або управління житлом, не може бути реалізовано дитиною до повноліття. Права користування дитиною житлом потребує цивільно-правового захисту при їх порушенні. Право на захист цих прав є їх складовою, оскільки право на захист є складовою будь- якого суб’єктивного права, нарівні з правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб [169, с. 94].

Судовий захист права дитини на користування житлом здійснюється в рамках цивільного судочинства, при цьому судова форма захисту порушених житлових прав (зокрема, шляхом подання позову) є найбільш ефективною [170, с. 3]. Спори, що розглядаються судом про користування дитиною житлом, відносяться до категорії житлових. При цьому ці спори підсудні судам загальної юрисдикції, адже у п. 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01.03.2013 року № 3 вказано, що у порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття з такого обліку, надання житла, користування житловим приміщенням у будинку державного чи приватного жилого фонду, житлово - будівельних кооперативів, у гуртожитках, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Отже, право дітей, які виховуються у сім’ї, на користування житлом захищається у судовому порядку [171].

Виходячи з викладеного слід зазначити, що права дітей, які виховуються у сім’ї, на користування житлом можуть здійснюватися у речово-правових способах, зобов’язально-правових способах, самозахисті, визнанні недійсним акту органу публічної влади.

До засобів захисту цих прав можна віднести: визнання права на користування житлом; відновлення права на користування житлом; вимогу про припинення дій, котрі порушують права дітей на проживання тощо. Для доведення факту користування дитиною житлом можуть бути такі докази: реєстрація за місцем проживання; показання свідків; довідки з медичних, шкільних установ; акти обстеження умов проживання дитини; квитанції, платіжні доручення про оплату житлово-комунальних послуг тощо; дані про отримання Інтернет-послуг, про користування дитиною дитячими ресурсами (довідка постачальника Інтернет-послуг, що обслуговує ІР-адресу, де проживає дитина).

Щодо захисту прав на користування житлом дітей (друга група дітей), які влаштовані до дитячого будинку, то слід зазначити таке. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» місцем проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є місцезнаходження закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, жиле приміщення дитячого будинку сімейного типу, прийомної сім’ї, опікунів або піклувальників, житло, в якому дитина проживає, інше житло [15]. Служба у справах дітей з моменту виявлення дитини без батьківського піклування встановлює майно та житло, яке є у дитини, зокрема право користування житлом. Відповідно до п. 62 Постанови Кабінету Міністрів України «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини» від 24.09.08 року № 866, якщо право користування житлом є тільки у дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, за клопотанням служби у справах дітей за місцем її походження або проживання за заявою опікуна, піклувальника районна, районна у містах Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті ради за місцем знаходження житла вживає заходів для передачі його у власність дитини [51]. Аналізуючи цю норму можна стверджувати, що одним із засобів захисту права дитини на житло є передача у власність дитини житла, яке належить їй на праві користування. Вказаний спосіб захисту права дитини на житло може бути визначений як спеціальний, оскільки має особливий характер та він не передбачений у ст. 15, 16 ЦК України.

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про забезпечення організаційно- правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також особами з їх числа зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними до встановлення опіки, піклування, влаштування у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України [15]. Отже, у разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під опіку чи піклування, влаштування в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї жиле приміщення, в якому вони проживали (право користування), зберігається за дітьми протягом усього часу перебування їх в цих закладах, у опікунів чи піклувальників, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сім’ї.

Необхідність додаткових механізмів захисту права на користування житлом вказаної категорії дітей цілком базується на вимогах закону. Так, відповідно до ст. 25 Закону України «Про охорону дитинства» діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави [14]. Слід звернути увагу, що законодавець використовує термін «особливий захист». Вказаний захист охоплює певні права дитини, зокрема ст. 3 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» закріплює, що основними засадами державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа є захист майнових, житлових та інших прав і інтересів таких дітей. Згідно зі ст. 4 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» заходи соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа гарантуються, забезпечуються та охороняються державою [15].

Окремо слід звернути увагу, що суб’єктом захисту дитини-сироти повинен виступати піклувальник. Так, згідно зі ст. 69 ЦК України піклувальник зобов’язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного [22]. Отже, захист дитини-сироти є обов’язком піклувальника.

Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Отже, захист права дитини на користуванням житлом може здійснюватися батьками або особами, що їх замінюють, службою у справах дітей, прокурором.

На підставі проведеного дослідження можна зробити такі висновки.

1. Право користування дитини житлом є одним із основних прав дитини, яке захищається на рівні з правом власності, оскільки користування житлом для дитини є необхідною умовою її існування. Доведено, що по- перше, право користування житлом входить до складу необхідного життєвого рівня дитини, який потребує особливої охорони з боку держави та суспільства; по-друге, право дитини на користування житлом активно порушується як батьками й особами, котрі їх замінюють, так і спеціалізованими органами держави, що дбають про охорону дитинства. Діти, котрі проживають та виховуються у сім’ї, мають право на користування житлом, яке включає в себе проживання у житлі, користування у ньому окремим приміщенням (кімнатою) та житлово-комунальними послугами. Права користування, пов’язані з наданням дозволу на проживання тимчасових мешканців або управління житлом не можуть бути реалізовані дитиною до повноліття. Тому такі права дитини і потребують цивільно- правового захисту при їх порушенні [172, с. 79].

2. Розкрито способи захисту права дитини на користування житлом, котрі залежно від її соціально-правового статусу поділяються на дві групи: захист права користування житлом дитини, яка проживає та виховується у сім’ї і захист права користування житлом дитини, яка влаштована у дитячому будинку.

3. Визначено, що статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування вимагає особливого захисту права користування житлом, оскільки наявність житла у такої категорії дітей є запорукою їх майбутнього стабільного соціально-економічного статусу, що впливає на достатній життєвий рівень.

3.4

<< | >>
Источник: МОВЧАН ОЛЬГА ВАСИЛІВНА. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖИТЛОВИХ ПРАВ ДІТЕЙ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Захист права дітей на користування житлом:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Стан законодавства та юридичної науки щодо цивільно- правового захисту житлових прав дітей
  4. Житлові права дітей як предмет цивільно-правового захисту
  5. Характеристика права на захист у системі житлових прав дітей
  6. Висновки до розділу 1
  7. Юрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  8. Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  9. 3.1 Види цивільно-правових способів захисту житлових прав дітей
  10. Способи захисту права власності дітей на житло