<<
>>

Висновки до розділу 1

Дослідження теоретико-методологічних засад цивільно-правового захисту житлових прав дітей дало змогу зробити низку висновків, зокрема:

1. Окреслено основні етапи у розбудові правового регулювання розвитку нормативно-правового регулювання та наукової думки щодо цивільно-правового захисту житлових прав дітей.

З’ясовано, що початок формування житлових прав дітей було закладено у Женевській декларації прав дитини 1924 р. Вперше у світі право дитини на житло було встановлено, у межах прав соціального забезпечення, у Декларації прав дитини 1959 р. В Україні вперше право дитини на житло, як самостійна правова категорія, визначена у 2001 р. в Законі України «Про охорону дитинства». Наголошено, що на науковому рівні право дитини на житло має невизначену правову природу, зокрема воно розглядається як конституційне право, право на достатній життєвий рівень дитини, як сімейно-правова та цивілістична категорія.

Визначено, що у житловому праві право дитини на житло є самостійною правовою категорією, котра може розглядатися у широкому (як елемент правосуб’єктності дитини, що охоплює право на житло, житлові права, житлові інтереси) та у вузькому (проявляється у конкретизації права на житло: право дитини на проживання, користування конкретним житловим приміщенням) розумінні. Аргументовано, що право на житло дитини є різновидом соціально-економічних прав, спрямованих на забезпечення безпечних та гідних умов проживання дитини. Встановлено, що проблематика цивільно-правової охорони житлових прав дітей потребує окремого розгляду та регламентації.

На підставі аналізу Законів України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» виділено три правові категорії: «право дитини на житло», «житлові права дітей» та «житлові інтереси дітей».

Визначено, що право дитини на житло - це загальна можливість кожної дитини на володіння та користування житлом, яке відповідає державним санітарно-гігієнічним, технічним умовам, на підставі права власності, договору або сервітуту.

Сформульовано визначення житлового інтересу дитини, як прагнення до задоволення потреб дитини у проживанні та користуванні житлом, яке відповідає санітарно-технічним умовам та забезпечує безпечне існування дитини, її гармонійний розвиток, та є самостійним об’єктом судового захисту і інших засобів правової охорони.

Запропоновано житлові права дітей залежно від їх соціально-правового статусу поділяти на дві групи: 1) житлові права дітей, що виховуються у сім’ї; 2) житлові права дітей-сиріт або дітей позбавлених батьківського піклування. До першої групи житлових прав дітей віднесено: право на вселення до батьків; право на безпечне житло; право на користування житлом; право на захист від правочину, що може погіршити житлові умови проживання дитини тощо. Другу групу житлових прав дітей (дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування) складають: право на отримання житла; право на збереження житла; право на повернення житла, що зберігалося за ними та у якому вони проживали до передачі під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, призову на строкову військову службу до Збройних Сили України, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк; право на негайне вселення у житло, що зберігалося за ними; право на компенсацію за втрачене житло, яке належало дитині тощо.

Обґрунтована доцільність розмежування понять «місце проживання дитини» (постійне місце проживання) та «місце перебування дитини» (тимчасове місце проживання), які залежать від місця знаходження їх батьків.

Визначено поняття «житлові права дітей», як систему гарантованих законами суб’єктивних прав дітей, що надають можливість здійснювати дії щодо отримання житла, проживання у конкретному житловому приміщенні, вимагати визнання цих прав від інших (зобов’язаних) осіб, зокрема батьків, та у разі потреби здійснювати захист цих прав.

2. Досліджено житлові права дітей як загальну правову категорію та надано характеристику видів житлових прав дітей. Житлові права визначено як систему прав, спрямованих на здійснення та захист прав щодо отримання, володіння, користування, управління житлом. Це права, які випливають з житлових правовідносин щодо користування конкретним житловим приміщенням. Зроблено висновок, що житлові права дитини, в цілому, збігаються з житловими правами повнолітньої особи за певних умов. На підставі аналізу наукових положень щодо з’ясування житлових прав дітей запропоновано поділяти житлові права дітей на окремі групи. Доведено, що залежно від соціально-правового статусу дітей (дитина, що виховується у сім’ї; дитина-сирота або позбавлена батьківського піклування) варто виділяти такі групи житлових прав дітей: житлові права дітей, що виховуються у сім’ї; житлові права дітей-сиріт або дітей позбавлених батьківського піклування.

3. Наголошено, що цивільно-правовий захист житлових прав дітей є актуальною науково-практичною проблемою, що обумовлено низкою факторів. По-перше, дитина внаслідок вікових особливостей не може самостійно здійснювати захист своїх житлових прав. По-друге, обсяг дієздатності дитини не дозволяє їй використовувати повний спектр матеріальних та процесуальних прав для захисту своїх житлових прав. По- третє, житлові права, які наділяють дитину правомочностями щодо стабільного користування впорядкованим житлом, потребують встановлення особливого механізму захисту, оскільки відсутність житла загрожує як життю дитини, так і розвитку її як гармонійної особи у суспільстві. Проаналізовано захист житлових прав дітей як можливість застосування законними (батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники) та іншими (органи опіки та піклування, прокуратура тощо) представниками дитини заходів правоохоронного характеру з метою відновлення порушених житлових прав дитини і припинення дій, що порушують житлові права. Наголошено, що здійснення захисту житлових прав дітей є обов’язком батьків та інших законних представників дитини або осіб, які їх замінюють.

Обґрунтовано співвідношення й розмежування понять «право батьків на захист дитини» (охоплює дії із захисту біологічного існування дитини та захисту законних прав та інтересів дитини) і «право батьків на захист законних прав та інтересів дитини» (спрямоване на забезпечення та реалізацію суб’єктивних прав та інтересів дитини) та доведено, що, незважаючи на наявність спільних ознак, ці поняття є різними за змістом і обсягом правовими категоріями;

Право на захист житлових прав дітей визначено, як гарантована правова можливість дитини мати захист своїх житлових прав та інтересів від протиправних посягань, скориставшись системою встановлених державою засобів, з метою відновлення порушених житлових прав або попередження дій щодо можливого порушення цих прав, усунення перешкод у здійсненні регулятивного суб’єктивного житлового права або відновлення його попереднього стану, яке здійснюється її законними та/або іншими представниками.

<< | >>
Источник: МОВЧАН ОЛЬГА ВАСИЛІВНА. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖИТЛОВИХ ПРАВ ДІТЕЙ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Висновки до розділу 1:

  1. § 2. Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 — грудень 1992 pp.)
  2. Об’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  3. Поняття та сутність речових доказів у цивільному процесі
  4. ВСТУП
  5. ВСТУП
  6. ВСТУП
  7. ВСТУП
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. ВСТУП
  10. Поняття та структура механізму адміністративно-правового забезпечення дотримання прав людини в правоохоронних органах України
  11. ВСТУП
  12. ВСТУП
  13. 1.4 Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи у законодавстві зарубіжних країн
  14. 2.3 Характеристика суб’єкта злочинів, що посягають на волю особи
  15. 3.1 Шляхи імплементації в Особливу частину КК України відповідальності за насильницьке зникнення особи
  16. ВИСНОВКИ
  17. ВСТУП
  18. 1.2 Кримінальна відповідальність за порушення порядку проходження військової служби за законодавством зарубіжних держав
  19. 3.1 Суб’єкт злочинів, передбачених у ст.ст. 407-409 КК Украйни