<<
>>

Стан законодавства та юридичної науки щодо цивільно- правового захисту житлових прав дітей

Право на житло закріплено ст. 47 Конституції України [1]. Це право належить людині з моменту народження, але його здійснення, як суб’єктивного права, можливе лише при настанні повної дієздатності.

Незважаючи на те, що дитина фактично не може здійснити свої житлові права, держава створює умови для забезпечення права на житло дитини з моменту народження. Цивільно-правовий захист житлових прав дітей є елементом у складному механізмі здійснення суб’єктивного права на житло. У зв’язку з цим у юридичній науці сформувалась позиція, що в житловому праві необхідно приділити особливу увагу забезпеченню житлом і гарантіям житлових прав дитини [2, с. 5]. На фоні постійних науково-практичних розробок дієвих механізмів захисту прав людини, перед Українською державою постає завдання розв’язання проблем захисту прав дитини, зокрема її житлових прав. Це завдання є поштовхом до реформування житлового законодавства України, у якому питання захисту житлових прав фізичних осіб як учасників цивільних правовідносин набуває дедалі більшої актуальності [3, с. 36]. Варто зазначити, що цивільно-правовий захист житлових прав дітей є динамічною правовою категорією, котра сформувалась внаслідок розбудови прав дитини та житлових прав людини, як на рівні законодавства, так і юридичної науки. Для постановки проблематики дослідження слід звернутись до виявлення стану законодавства, досягнень юридичної науки у сфері цивільно-правового захисту житлових прав дітей.

Права дитини, зокрема, житлові, розвивались поступово і окремо від прав людини, оскільки дитина, достатньо тривалий час не визнавалась суб’єктом права. У різні історичні періоди світової спільноти були сформовані різні принципи прав дитини. Виокремлюють такі етапи та принципи у правах дитини: 1) давні часи (1000 до н.е. - 500 р. н.е.): батько є абсолютним володарем дитини; виховання дітей - це дресирування; діти виховуються як майбутні воїни, державні діячі, мудреці; 2) середньовіччя (500 р.

- 1500 р.): діти мають економічну цінність, роблять внесок у дохід сім’ї; діти не мають іншого вибору як наслідувати професію батьків;

3) період Відродження (1500 р. - 1750 р.): діти народжуються у гріху, щоб вони стали кращими їх треба карати (1500 р. - 1600 р.); перші соціальні спроби захистити дітей від «дорослого світу» (1600 р.); зміна методів виховання дитини від сурових фізичних покарань до гуманних;

4) просвітництво та романтизм (1750 р. - 1850 р.): встановлено, що кожна дитина має право на дитинство, про дітей стали піклуватися гільдії та монархи; 5) промислова революція (1850 р. - 1950 р.): багато дітей працюють на фабриках, діти мають лише обов’язки, початок дискусії про права дітей [4, с. 16, 17]. Варто зазначити, що українські національні традиції містили певні особливості щодо становища дитини у суспільстві, зокрема, серед українців завжди особливу пошану мала мати, а з нею її діти. На це вказують такі історико-правові факти.

Згідно з «Руською Правдою» діти мали право на спадщину. Так, «Руська Правда» йшлося тільки про спадкування після батьків, при цьому сини усували від спадщини доньок, які отримували спадщину тільки в разі відсутності синів. Це пояснювалося патріархальним устроєм життя та непостійністю зв’язку жінки з сім’єю, в якій вона народилася. Спадщина розподілялася між дітьми в рівних частках, але молодшому синові обов’язково припадав будинок з подвір’ям [5, с. 170, 171]. При цьому за часів дії Руської правди батьки спрямовували свої дії на забезпечення дитини житлом.

У Зібранні малоросійських прав 1807 року містились прогресивні правові норми, що стосувались цивільних прав дітей. Зокрема, було проголошено принцип рівності у спадкуванні народжених дітей і тих, що мали народитись (розділ 1 §1); містилась правова дефініція «неповноліття» - неповнолітніми вважались хлопчики віком до 18 років, дівчатка - до 13 років (розділ 3 §1), після досягнення цього віку діти мали право успадковувати майно, дівчата могли виходити заміж (розділ 3 §2), тобто законодавець визначив межі цивільної дієздатності особи.

«Загальне цивільне уложення Австрійської імперії» (1811 року) гарантувало особливий захист дітям, що не досягли 7-річного віку, малолітнім дітям віком до 14 років, неповнолітнім - особам, що не досягли 24 року. Розділ ІІІ цього нормативно-правового акта зобов’язував батьків виховувати й утримувати законних дітей. Водночас, закріплювалась нерівність дітей, народжених у шлюбі й позашлюбних дітей, які хоч і перебували під особливим законним захистом, але для представництва їх інтересів призначався опікун; врегульовувались спадкові права дітей [6, с. 107].

У проекті Конституції Української держави, який було розроблено 30 серпня 1920 року, відповідно до ухвали уряду Української Народної Республіки, закріплювались права дитини. Наприклад, артикул 15 установлював рівність всіх перед законом; артикул 32 передбачав загальнообов’язкове безкоштовне навчання у початкових школах для всіх дітей шкільного віку; артикул 42 передбачав видання окремого закону, який визначав би права громадян національних меншин у школі та публічному житті; артикул 36 декларував державну охорону праці неповнолітніх, жінок та жінок під час материнства [7, с. 128, 130]. Проект не конкретизував права дитини, але це була світова практика.

Аналізуючи історію зародження та розвитку вітчизняної правничої науки можна стверджувати, що для української нації властива спрямованість на охорону прав дітей. Це можна пояснити тим, що для українців характерні традиції турботи про осіб, котрі потребують особливого захисту, а також схильність до свободи, яка закладається у дитинстві.

На міжнародному рівні вперше права дитини були проголошені у 1924 році в Женевській декларації прав дитини, прийнятій п’ятою Асамблею Ліги Націй. Розробником цієї Декларації була Джебб Еглантін, яка спочатку підготувала цей документ як декларацію прав дитини у межах Міжнародного союзу рятування дітей. Прийняття такого документу Лігою Націй стало, з одного боку, результатом розвитку прав людини, з іншого, після Першої Світової війни мільйони дітей залишились без батьківського піклування, їжі та житла.

Ця Декларація закріпила п’ять основних програмних пунктів щодо надання дитині всіх необхідних засобів для нормального матеріального та духовного розвитку: 1) дитині повинні надаватися всі засоби, потрібні для її нормального матеріального та духовного розвитку; 2) голодна дитина повинна бути нагодована; хвора дитина повинна отримати допомогу; сироті чи безпритульній дитині повинен бути наданий притулок і забезпечений догляд; 3) дитина перша повинна отримувати допомогу під час лиха;

4) дитина повинна мати дитинство і захист від усіх форм експлуатації;

5) дитину треба виховувати в усвідомленні того, що її кращі риси повинні бути спрямовані на благо ближнім.

Сьогодні це є звичайною конструкцію прав дитини, але на час прийняття Декларації було дійсним проривом і заклало початок формування складного шляху у розвитку прав дитини. Отже, можна стверджувати про значну роль Женевської декларації прав дитини у визначенні початку формування житлових прав дітей, оскільки цей акт заклав основи для розвитку сучасних прав дитини на житло.

Наступний етап розвитку прав дитини припадає на 1945 рік. Знову до прав дитини світова спільнота приділила увагу після закінчення Другої Світової війни. У 1959 році Генеральною Асамблею ООН була прийнята Декларація прав дитини [8], яка закріпила 10 принципів прав дитини.

Четвертий принцип декларував, що дитині повинно належати право на належне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування. Отже, вперше у світі було виокремлено право дитини на житло у межах соціального забезпечення в 1959 році.

З часом права дитини фактично стали ускладнюватися та розширятися, що призвело до прийняття Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44/25 Г енеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 року, яка набула чинності 02.09.1990 року [9]. В Україні ця Конвенція була ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27.02.91 та набула чинності 27.09.1991 року [10]. Конвенція про права дитини вже стала розгалуженим актом, котрий було побудовано за структурою статей, що проголошували права дитини.

У п. 3 ст. 27 вказаної Конвенції встановлювалось, що держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права та у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом та житлом. Вказана норма визначила два принципи права дитини на житло: по-перше, дитина має право на житло; по-друге, право дитини на житло забезпечується її батьками, а у разі неможливості допомогу надає держава.

У 1996 році була підписана Європейська конвенція про здійснення прав дітей, яка набрала чинності для України 01.04.2007 року. Предметом цієї Конвенції є підтримка прав дитини, надання дітям процесуальних прав і сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, за яким діти особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються [11]. Цей документ став ще одним кроком у формуванні прав дитини.

Розвиток прав дитини пронизує і вітчизняне законодавство. У 1995 році було прийнято Концепцію державної житлової політки № 254/95-ВР, котра не виокремлювала права дитини у житлові сфері. Вона лише передбачала надання житла з державного житлового фонду або субсидій, пільгових кредитів для придбання чи спорудження житла сім’ям, які тривалий час перебувають на квартирному обліку, з урахуванням строку їх перебування на черзі та матеріального стану, а також сприяння молодим сім’ям у спорудженні або придбанні житла [12].

Значення житла для сім’ї, зокрема дитини, було визначено у Концепції державної сімейної політики, схваленої Постановою Верховної Ради України від 17.09.1999 року № 1063-XIV [13] відповідно до якої житлова проблема була визнана однією з найважливіших перешкод у народженні бажаної кількості дітей. Було визначено такі основні напрями державної сімейної політики: вжиття заходів до зміцнення та розширення фонду житла; вдосконалення системи пільг щодо забезпечення житлом багатодітних сімей, сімей з інвалідами; надання сім’ям, особливо молодим, довгострокових кредитів, банківських позичок на пільгових умовах для будівництва, придбання житла та облаштування домашнього господарства.

Виходячи з вказаних позицій законодавця можна стверджувати, що право на житло для дитини є одним із елементів у механізмі реалізації права на життя дитини.

Вперше окремо право на житло дитини було визначено у 2001 році в Законі України «Про охорону дитинства». Стаття 18 цього Закону закріпила, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно- гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових і житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла [14]. Ця стаття встановила загальні засади права на житло дитини: кожна дитина має право на житло, що відповідає санітарно-гігієнічним та побутовим умовам, які не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку; діти мають рівні житлові права з іншими членами сім’ї, зокрема власником, наймачем житлового приміщення; контроль за житловими правами дитини органами опіки та піклування; діти мають право на захист своїх житлових прав.

Вказані засади потребують і подальшого розвитку, зокрема однією з сучасних проблем прав дитини є встановлення змісту права дитини на інформацію. Дитина, яка формується у інформаційному суспільстві, не може знаходиться позаінформаційних процесів, крім того володіння певною інформацією, зокрема про правовий режим житла, дає можливість більш повно та законно здійснювати права. Тому у ч. 1 ст. 9 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що кожна дитина має право на отримання інформації, що відповідає її віку. Це право включає свободу розшукувати, одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію в усній, письмовій чи іншій формі, за допомогою творів мистецтва, літератури, засобів масової інформації, засобів зв’язку (комп’ютерної, телефонної мережі тощо) чи інших засобів на вибір дитини. Їй забезпечується доступ до інформації та матеріалів з різних національних і міжнародних джерел, особливо тих, які сприяють здоровому фізичному і психічному розвитку, соціальному, духовному та моральному благополуччю [14]. Необхідно звернути увагу, що у цій статті проголошено право дитини на інформацію. Однак така законодавча норма побудована без урахування того, що дитина може бути як власником, так і користувачем житла. Статус власника та користувача житла включає і можливість отримання інформації про власне житло, зокрема з державних реєстрів. Тому доцільно внести зміни до ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», доповнивши її частиною четвертою такого змісту: «Дитина має право на отримання інформації щодо власного житла, яке їй належить на праві власності або користування».

Наступним кроком у розвитку житлових прав дитини стало прийняття у 2005 році Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» [15]. У цьому законі вперше виокремлено категорію «житлові права дітей». Так, у ст. 3 закону закріплено, що однією із засад державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа є: захист майнових, житлових та інших прав та інтересів таких дітей. Стаття 4 вказаного нормативного акту закріпила, що державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються щодо: житлового забезпечення на рівні, не нижчому за встановлений у ЖК УРСР; житлового забезпечення таких дітей після завершення їх виховання в різних формах влаштування після досягнення ними 18-річного віку, якщо вони не мають свого житла відповідно до житлових нормативів або мають житло з характеристиками, нижчими за встановлені житлові нормативи. Крім того, у цьому законі проголошено, що захист житлових прав дітей є однією із засад державної політики щодо захисту житлових прав дітей, а, отже, його дослідження у різних галузях права є необхідною умовою формування повноцінної правової регламентації прав дітей. Окремо слід зауважити, що у ст. 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» закріплено правову категорію «житлові права та інтереси дітей».

Також у 2005 році було прийнято Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», який виокремив таку категорію дітей, як безпритульні діти - діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання [16]. Цей закон вперше встановив категорію дітей, які взагалі не мають житла, а, отже, потребують особливого захисту.

Проаналізувавши Закони України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» можна зробити висновок, що на законодавчому рівні виокремлені три правові категорії: «право дитини на житло», «житлові права дітей» та «житлові інтереси дітей». Терміни «право дитини на житло» та «житлові права» також передбачені у Законі України «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року» [17]. Тому необхідно звернутись до характеристики цих термінів з урахуванням їх розробки у юридичній науці.

Починаючи розгляд права дитини на житло, треба отримати відповідь на питання, чи є права дитини самостійною правовою категорією, чи це частка прав людини? Потреба у цьому виникає внаслідок того, що у науці склалося два підходи щодо прав дитини: одні вчені ототожнюють, поєднують права людини та права дитини, вказуючи, що для цієї категорії суб’єктів значна частина основних прав людини змістовно нічим не відрізняється від прав повнолітніх осіб. Інша ж група науковців виокремлюють права дитини та вказують, що вони певним чином специфікуються, конкретизуються [18, с. 28]. Наприклад, О. Ф. Скакун, обстоюючи першу позицію, зазначає, що права дитини - це можливості (свободи) неповнолітньої дитини, необхідні для її існування, виховання та розвитку. Численні права дитини співпадають з правами людини (право на життя, ім’я, отримання громадянства, вільне висловлювання думки тощо) [19, с. 186]. Інший підхід пропонується Н. О. Оніщенко, О. Л. Львовою, С. О. Сунєгіним, які стверджують, що дітям належать ще й інші, особливі, притаманні лише їм, можливості. Це фізичні, особисті, культурні, економічні, політичні та інші права. Вони пропонують під правами дитини розуміти можливості дитини щодо її гармонійного розвитку і росту в певних соціальних, економічних і духовних умовах, що відповідають окремим координатам часу і простору [20, с. 14, 15]. Слід підтримати останню позицію, оскільки права дитини є спеціальною правовою категорією, яка базується на самостійності прав дитини у системі прав людини, через те що дитина має неповну дієздатність, а її права спрямовані на забезпечення повноцінного та гармонійного розвитку дитини.

Особливість житлових прав дітей проявляється у тому, що дитина не може самостійно їх здійснювати, що також випливає з самого терміну «дитина». Поняття дитини міститься як у законодавстві, так і у науковій літературі. Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше [9]. У ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше [14]. Слід зауважити, що міжнародне та національне законодавство під час визначення категорії «дитина» базується на віковому критерії. Ця позиція підтримується і в науковий літературі. Так, В. І. Абрамов, наголошуючи на пріоритеті вікових параметрів, вказує, що категорія «дитина» («діти») є універсальною, а категорії «неповнолітній», «малолітній», «підліток» та інші охоплюються загальним поняттям «дитина» і водночас можуть служити підставою для формування самостійних видів правового статусу дітей [21, с. 119]. Аналізуючи зазначене, можна стверджувати, що до досягнення 18 років фізична особа має правовий статус дитини. Наявність у особи такого статусу означає, що така особа має відповідні права та обов’язки дитини.

Законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене у ст. 242 ЦК України [22] та ст. 14 СК України [23]. Право батьків представляти свої малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батьків потрібна також наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини) або рішення суду про визнання батьком дитини. Право на представництво батьків визнається автоматично без відповідних письмових повноважень, зокрема: опікунами над неповнолітніми, які не досягли 15 років; піклувальниками над неповнолітніми віком від 15 до 18 років. Якщо дитина є сиротою та перебуває у виховному чи навчально-виховному закладі, відповідно опікуном та піклувальником є керівник того закладу, в якому вона перебуває. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, які за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків. Механізм сприяння батьків (усиновлювачів), опікунів та піклувальників у реалізації прав своїх підопічних (або своїми підопічними) повинен забезпечувати реальну дійсну участь дітей (недієздатних, обмежено дієздатних) у цивільних правовідносинах [24, с. 24]. Зауважимо, що діями законного представника «доповнюється» недостатній обсяг дієздатності малолітньої дитини для забезпечення нормального функціонування цивільного обороту і здійснення особистих немайнових прав малолітньої дитини. Тому можна стверджувати, що батькам належить право на представництво малолітньої дитини. Основною ознакою представництва у цивільному праві є вчинення представником правочину не від власного імені, а від імені особи, яку він представляє [25, с. 50]. Виходячи з цього, житлові права дитини здійснюються батьками або особами, які їх замінюють, з метою забезпечення та захисту житлових прав дітей. При цьому вони діють від імені дитини. Представництво батьками прав дитини здійснюється як у цивільних відносинах щодо житла (укладання правочину щодо житла), так і в адміністративних відносинах, зокрема управління житлом, сплата податку на житлову нерухомість.

Інтереси дитини представляють і при здійсненні права на житло, яке охоплює декілька правомочностей. Для визначення змісту права дитини на житло необхідно звернутися до загального трактування «права на житло». С. М. Корнєєв вважає, що право на житло складається з двох частин. По- перше, право на житло означає, що держава гарантує кожному можливість користуватися цим житлом. Друга складова частина права на житло полягає в тому, що держава приймає на себе обов’язок сприяти тому, щоб кожен громадянин був забезпечений житлом [26, с. 149]. Т. І. Погодіна пропонує на конституційному і галузевому рівні розрізняти поняття право на житло як елемент правоздатності та суб’єктивне право [27, с. 7]. З останньою думкою слід погодиться, оскільки право на житло у житлових правовідносинах може мати зміст суб’єктивного цивільного права, а отже дитина наділена цим правом від народження, а здійснює його з моменту настання дієздатності з приводу відповідних правомочностей у житловій сфері.

Щодо права дитини на житло О. Є. Аврамова вказує, що право на житло є елементом загального правового статусу дитини та конкретизується у відповідних галузевих статусах дитини. Вчена розглядає його як більш вузьку категорію, ніж житлові права дитини [28, с. 162]. Вбачається, що право дитини на житло - це загальна можливість кожної дитини на володіння та користування житлом, яке відповідає державним санітарно-гігієнічним умовам, на підставі власності, договору або сервітуту. Воно підлягає цивільно-правовому захисту нарівні з іншими цивільними правами, але має власну специфіку. До змісту права дитини на житло слід віднести: можливість отримання житла у власність або користування, можливість визнаватися особою, яка потребує житла, шляхом прийняття на квартирний облік, право на проживання у безпечному житлі, право на захист житлових прав тощо [29, с. 235]. Тому право на житло є більш широкою правовою категорією, яка конкретизується у житлових правах дитини.

Житлові права дитини закріплені у житловому, сімейному

законодавстві та законодавстві про соціальне забезпечення. Наприклад, у ч. 6 ст. 167 СК України зазначено, що дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, зберігає право на проживання у житловому приміщенні, де вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього [23]. Ця норма повністю відповідає конституційному праву на житло, що виникає з моменту народження. Однак у законодавстві не передбачено, як це житло реально буде надано дитині та як уникнути шахрайства навколо житла дитини. У разі позбавлення житла або відсутності житла у дитини-сироти після закінчення перебування у відповідних закладах згідно зі ст. 33 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» діти мають право зараховуватися на квартирний облік по досягненню ними 16- річного віку [15]. Варто звернути увагу, що окремі правомочності щодо здійснення житлових прав можуть виникати у дитини ще до досягнення нею 18-річного віку, тобто до набуття повної цивільної дієздатності. У цьому проявляється особливість житлових прав дитини. Таке законодавче положення щодо віку здійснення житлових прав дитини є одним із елементів у системі захисту прав дитини.

Як вже зазначалось, законодавець виділяє ще категорію «житлові інтереси дітей». Для їх встановлення слід звернутись до дослідження загального визначення інтересу особи. Інтерес - це практичне виявлення необхідності, при цьому інтерес більш безпосередньо відбиває ставлення людей до свого існування та розвитку [30, с. 67]. Законні інтереси особи - це дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами [31, с. 133]. Категорія «інтересу» визначається Є. О. Харитоновим у аспекті цивільного інтересу, котрий відповідно до концепції українського цивільного законодавства може бути охарактеризований як прагнення, устремління, потреби особи, які не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але спрямовані на виникнення або збереження останніх [32, с. 100].

У ст. 15 ЦК України визначено, що до загальних засад цивільного права, зокрема віднесено судовий захист цивільного права та інтересу. Так, ч. 2 ст. 15 ЦК Украйни закріплено, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства [22]. Аналізуючи гл. 3 кн. І ЦК України можна стверджувати, що законодавець у системі захисту окремо визначає інтерес особи. Стаття 2 Закону України «Про охорону дитинства» також окремо встановлює категорію «інтереси дитини», зокрема завданням законодавства про охорону дитинства є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, культурного розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні. Також можна навести ч. 6 ст. 12 вказаного закону: батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини [14]. Отже, законодавство про охорону дитинства чітко визначає окремо, як права, так і інтереси дитини.

Досліджуючи цю правову категорію слід проаналізувати позицію Конституційного Суду України, який у рішенні у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», котре вживається у ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України в логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам [33]. Крім того, у ч. 1 ст. 18 Конвенції про права дитини закріплено, що найкращі інтереси дитини є предметом основного піклування батьків [9]. Отже, інтереси дитини є окремою правовою категорією.

Отже, виходячи з аналізу викладених позицій під житловими інтересами дітей необхідно розуміти прагнення до задоволення потреб дитини у проживанні та користуванні житлом, яке відповідає санітарно-технічним умовам і забезпечує існування дитини, її гармонійний розвиток, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони. Носіями цих інтересів є діти, а захищати їх інтереси можуть батьки або особи, що їх замінюють. До житлових інтересів дитини варто віднести: інтерес у проживанні в житлі, яке відповідає її розвитку та потребам, зокрема наявність спального місця, робочого місця, місця для гри; інтерес у відпочинку тощо. Необхідно зазначити, що житлові інтереси дитини є динамічними, оскільки змінюються залежно від віку дитини, що природно відображається на її інтересах. Наприклад, у сучасній науці прийнята періодизація дитячого віку, основою якої є стадії психічного і фізичного розвитку й умови, за яких відбувається виховання та становлення особистості: немовлячий вік - до 1 року; переддошкільний період - 1-3 роки; дошкільний вік - 3-6 років: молодший дошкільний вік - 3-4 роки; середній дошкільний вік - 4-5 років; старший дошкільний вік - 5-6 років; молодший шкільний вік - 6-10 років; середній шкільний вік - 10-15 років; старший шкільний вік - 15-18 років [34, с. 8]. Отже, для дитини трьох років та п’ятнадцяти років житлові інтереси будуть зовсім різними, що обумовлено їх психоемоційним, фізичним розвитком. При цьому контроль за збереженням житлових інтересів дитини повинні здійснювати органи опіки та піклування.

Проведене дослідження у цьому підрозділі дозволяє зробити такі висновки. Початок формування житлових прав дітей було закладено у Женевській декларації прав дитини 1924 року. Вперше у світі право дитини на житло було встановлено у межах прав соціального забезпечення у Декларації прав дитини 1959 році. Принципи права дитини на житло вперше були визначені у Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 року. Йдеться про такі принципи: по-перше, дитина має право на житло; по-друге, право дитини на житло забезпечується її батьками, а у разі неможливості допомогу надає держава. В Україні право дитини на житло, як самостійна правова категорія, вперше було виокремлено у 2001 році в Законі України «Про охорону дитинства». Аналізуючи Закони України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» виділено три правові категорії: «право дитини на житло», «житлові права дітей» та «житлові інтереси дітей». Доведено, що право дитини на житло є широкою, самостійною правовою категорією, яка конкретизується у житлових правах дитини. До змісту права дитини на житло віднесено: можливість отримання житла у власність або користування; можливість визнаватися особою, яка потребує житла, шляхом прийняття на квартирний облік; право на проживання у безпечному житлі; право на захист житлових прав тощо. Пропонується розглядати житлові інтереси дітей як прагнення до задоволення потреб дитини у проживанні та користуванні житлом, яке відповідає санітарно-технічним умовам та забезпечує існування дитини, її гармонійний розвиток. Проаналізувавши здобутки юридичної науки можна стверджувати, що проблема визначення, змісту та захисту житлових прав дітей є недостатньо дослідженою і потребує окремого розгляду.

1.2

<< | >>
Источник: МОВЧАН ОЛЬГА ВАСИЛІВНА. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖИТЛОВИХ ПРАВ ДІТЕЙ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Стан законодавства та юридичної науки щодо цивільно- правового захисту житлових прав дітей:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Стан законодавства та юридичної науки щодо цивільно- правового захисту житлових прав дітей
  4. Характеристика права на захист у системі житлових прав дітей
  5. Юрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  6. Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  7. 3.1 Види цивільно-правових способів захисту житлових прав дітей
  8. Способи захисту права власності дітей на житло
  9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  10. 2.3. Стан законодавчого забезпечення процесів формування ґендерної політики в Україні
  11. Поняття та сутність представництва прокуратурою інтересів дітей в суді
  12. Підстави представництва прокуратурою інтересів дітей в суді