<<
>>

Способи захисту права власності дітей на житло

Динаміка розширення прав дитини пронизує як цивільні, так і житлові правовідносини. Одним з її проявів є те, що власником або співвласником квартири, житлового будинку все частіше становляться неповнолітні.

У відносинах власності обов’язок представляти інтереси неповнолітніх покладено на їх батьків або законних представників. Вітчизняне законодавство містить положення, які захищають права дитини, в тому числі у майновому обороті. Цивільний, Житловий та Сімейний кодекси України регулюють питання виникнення, збереження майнових прав неповнолітніх, порядок розпорядження нерухомим майном тощо. Незважаючи на вказані нормативні акти у правозастосовній практиці постійно виникають ситуації, пов’язані із захистом майнових прав дитини, зокрема права власності на житло.

Чинним законодавством визначено, що фізична особа здатна мати всі майнові права (п. 3 ст. 26 ЦК України). Отже, від народження особа має будь-яке суб’єктивне право, зокрема право власності на житло. При цьому право власності дитини на житло законодавчо закріплено таким чином, що малолітні та неповнолітні особи самостійно від свого імені не мають права укладати угоди щодо відчуження чи придбання житла, найму чи піднайму житлового приміщення. Самостійно захищати вказані права за допомогою юрисдикційних та неюрисдикційних форм захисту неповнолітня особа теж не може, оскільки її правосуб’єктність має пасивний характер, для її активізації необхідно приєднання до дієздатної особи - обов’язкового представника (батьків, усиновлювачів, опікунів) [127, с. 135].

Згідно зі ст. 15 ЦК України право на захист цивільних прав належить кожній особі від народження у разі його порушення, невизнання або оспорювання [22]. Способи захисту права власності дитини на житло є складовою частиною способів захисту цивільних прав взагалі, тому необхідно дослідити способи захисту права власності з метою визначення особливостей захисту права власності дитини на житло.

М. В. Перова вказує, що система цивільно-правових способів захисту права власності - це сукупність юридичних засобів та методів речово- правового та зобов’язально-правового характеру, прямо або побічно спрямованих на усунення перешкод у здійсненні правомочностей володіння, користування та розпоряджання власником належним йому майном, а також захист його законних інтересів від порушень та посягань з боку інших осіб. Науковець пропонує розширену класифікацію способів захисту права, зокрема:

1. Способи захисту безпосередньо права власності:

а) речово-правові способи захисту: вимога про повернення майна з чужого незаконного володіння; вимога про усунення перешкод, не пов’язаних з позбавленням володіння; вимога про звільнення майна з-під арешту (виключення з опису);

б) зобов’язально-правові способи: вимога про повернення

орендованого майна; вимога про повернення майна, переданого у безоплатне тимчасове користування; інші способи захисту прав кредитора-власника майна, що використовується боржником або знаходиться у нього.

2. Способи захисту майнових інтересів власника:

а) речово-правові способи:вимога про визнання права власності;вимога про заборону дій (бездіяльності), що створюють загрозу порушення права власності у майбутньому;

б) зобов’язально-правові способи:вимога про відшкодування збитків, завданих кредиторові-власнику неналежним використанням майна боржником;вимога про сплату неустойки, викликаної несвоєчасним поверненням належного власнику майна кредитору.

3. Способи захисту майнових інтересів колишнього власника: виплата вартості майна - предмета реституції; відшкодування збитків внаслідок знищення майна власника; інші способи захисту інтересів особи, чиє право власності припинилося.

4. Способи захисту майнових інтересів майбутнього власника: вимога сумлінного власника відповідно до цивільного законодавства [128, с. 9]. З цим твердженням можна погодитися. Однак слід звернути увагу, що М. В. Перова виділяє окремо категорію «захист майнових інтересів».

З цього приводу Ю. Г. Басин, А. Г. Диденко розглядають захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів як передбачену законом для боротьби з правопорушеннями систему заходів, які опираються на державний примус та направлені на забезпечення недоторканості права й ліквідацію правопорушення, або як сукупність заходів правоохоронного характеру, направлених на застосування до правопорушника примусового впливу з метою визнання чи відновлення оспорюваного чи порушеного права [129, с. 5]. Тому окремо можна розглядати захист інтересів та майнових прав, що пов’язані з правом власності.

Як було встановлено, цивільно-правові способи складають систему, зокрема щодо усунення перешкод у здійсненні правомочностей володіння, користування та розпоряджання власником належним йому майном. Для встановлення характеристики цієї системи способів необхідне їх дослідження.

На думку А. М. Сичевської, способи захисту права власності слід розглядати, як заходи впливу, направлені на захист права власності у разі його порушення, невизнання або оспорювання, вибір яких здійснюється самим власником, встановлюється договором чи актами цивільного законодавства в порядку та на умовах, визначених законом [130, с. 233]. Ця думка не може бути повністю підтримана. По-перше, автор пропонує визначати суб’єкта захисту права власності як власника, але така пропозиція не може бути застосована до суб’єкта захисту права власності дитини, оскільки через свої розумові та фізичні властивості дитина здатна захищати своє право власності лише за допомогою своїх батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників. Отже, при визначенні суб’єкта захисту права власності правильним буде застосування терміну «уповноважена особа». Подруге, А. М. Сичевська стверджує, що способи захисту права власності встановлюються договором чи актами цивільного законодавства, але це твердження не охоплює такий спосіб захисту права власності як самозахист.

О. П. Сергєєв пропонує під цивільно-правовим захистом права власності та інших речових прав розглядати сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосованих у зв’язку з вчиненням проти цих прав правопорушення, та спрямованих на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців [114, с.

549].

Найбільш повну характеристику захисту права власності надано І. О. Дзерою, яка доводить, що правовий захист у загально-правовому розумінні являє собою комплекс правових засобів реагування на випадок порушення права власності, передбачених правовими нормами захисного характеру, тобто нормами активної захисної дії, які є складовою частиною механізму правової охорони цивільних прав. Науковець підкреслює, що специфіка цивільно-правового захисту права власності у вузькому розумінні полягає насамперед у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов’язаної особи, у тому числі шляхом витребування належного власнику майна з незаконного володіння будь-якої особи. Право на захист права власності є субсидіарним відновлювально-нормалізаційним суб’єктивним правом, яке виникає після порушення основного суб’єктивного матеріального права (тобто права власності, належного конкретному власнику) [131, с. 5]. Це твердження слід підтримати та звернути увагу, що на думку науковця, способи захисту права власності реалізуються у засобах, які можуть застосовуватися до конкретного речового правовідношення. Стосовно видів засобів, які можуть бути реалізовані, у науці відзначалась позиція їх розгляду через виокремлення видів позову, які спрямовані на захист права власності.

Розглядаючи цивільно-правові способи захисту права власності Д. М. Жидков пропонує розгалужену систему засобів захисту права власності. Він стверджує, що система цивільно-правових засобів захисту права власності являє собою сукупність чотирьох груп: речово-правові засоби, зобов’язально-правові засоби, самозахист та позови до публічної влади. До речово-правових засобів належать віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання. Зобов’язально-правові засоби захисту права власності поділяються залежно від підстав визначення на договірні та позадоговірні.

Науковець підкреслює, що за наявності договірних чи інших зобов’язальних відносин повинні пред’являтися спеціальні, зобов’язально- правові, а не речово-правові вимоги на захист своїх прав, оскільки між учасниками спору існують відносні, а не абсолютні правовідносини. Наступна група способів охоплюються неюрисдикційною формою захисту, що має прояв у самозахисті. При цьому під самозахистом права власності громадян і організацій слід розуміти дії власника, передбачені законом, спрямовані на забезпечення недоторканності права, припинення порушення і ліквідацію його наслідків. Четверта група засобів - це позови до публічної влади, які складають самостійну групу засобів захисту права власності. Залежно від компетенції органу держави, від викликаних його рішенням (актом) наслідків для власника, останній має право пред’явити різні вимоги. Це, по-перше, заява про визнання недійсності акта місцевого органу державної влади або органу державного управління, що порушує право власності. По-друге, оспорювання акта органу державного управління, що тягне припинення права власності, але не спрямований безпосередньо на вилучення майна у власника (наприклад, у зв’язку з рішенням про вилучення земельної ділянки, на якому розташована належна власнику будова). По- третє, позов про відшкодування збитків, заподіяних вилученням майна у власника [132, с. 19]. Крім цієї вагомої наукової пропозиції існують й інші погляди на засоби захисту права власності.

О. О. Мірошник та Т. О. Присяжнюк визначають не засоби захисту права власності, а окремі позови, що можуть бути віднесені до конкретних засобів, зокрема: 1) про визнання права власності на майно, витребування його з чужого незаконного володіння та від добросовісного набувача у передбачених законом випадках або відшкодування його вартості чи усунення інших порушень прав власника; 2) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю; 3) про поділ спільного майна або виділ з нього частки; 4) про визнання недійсними угод про відчуження майна чи дійсними у випадках, коли одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а інша сторона ухиляється від нотаріального посвідчення угоди за рішенням суду, про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном; 5) про переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності на частку в ній із порушенням права привілейованої купівлі частки іншим співвласником; 6) про передачу у приватну власність майна, якщо за законом воно підлягає відчуженню цьому громадянину, визнання недійсними угод, укладених із порушенням прав цього громадянина; 7) про виключення майна з опису; 8) про відшкодування шкоди, завданої майну, або збитків, спричинених порушенням права власності, виключаючи неодержані доходи; 9) про інші вимоги, пов’язані з охороною права приватної власності [133, с.

68]. Слід звернути увагу, що науковці пропонують систему позовів щодо захисту права власності.

О. П. Сергєєв зазначає, що способи захисту права власності неоднорідні за своєю юридичною природою та поділяються на декілька відносно самостійних груп. Він пропонує виділяти такі групи цивільно- правових способів захисту: речово-правові способи захисту (спрямовані на захист права власності та інших абсолютних прав, зокрема до речово- правових позовів відносяться позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень без позбавлення володіння, а також про визнання права власності); зобов’язально-правові (до них належать: позови про відшкодування заподіяної власнику шкоди, позови про повернення безпідставно набутого або збереженого майна, позови про повернення речей, наданих у користування за договором тощо); до цивільно- правових способів захисту права власності належать ті, які не відносяться ні до речово-правових, ні до зобов’язально-правових способів, але випливають з різних інститутів цивільного права, зокрема правила про захист майнових прав власника, визнаного у встановленому порядку безвісно відсутнім або оголошеного померлим; четверту групу складають способи спрямовані на захист інтересів власника при припиненні права власності, які передбачені законом, зокрема, це гарантії, встановлені державою на випадок звернення у державну власність майна, що перебуває у власності громадян і юридичних осіб (націоналізація) [114, с. 549, 550]. Виходячи з цього, необхідно зауважити, що для захисту житлових прав можна застосовувати речово- правові, зобов’язально-правові способи та інші способи захисту.

До способів захисту права власності І. Б. Живіхіна відносить самозахист. Науковець вказує, що захист права власності здійснюється різними способами, які у сукупності становлять комплекс особливих процедур юрисдикційного та неюрисдикційного характеру. Серед останніх особливе місце займає самозахист права власності, умовами застосування якого є реальне, раптове порушення права власника, неможливість звернення до уповноважених органів і населення, у вигляді пропорційних дій власника [134, с. 8]. Науковець розрізняє самозахист речово-правового та зобов’язально-правового характеру. Самозахист речово-правового характеру спрямований на безперешкодне здійснення права власності та є мірою охорони, а зобов’язально-правовий - спрямований на припинення порушень права власності і є засобом захисту суб’єктивного права [135, с. 17]. Розглянуті наукові твердження дають підстави для висновку про віднесення самозахисту до способів захисту права власності.

Окремо необхідно зауважити, що можна виділити групу позовів до публічної влади щодо захисту права власності. Цей спосіб встановлено у ст. 16 ЦК України, згідно з яким особа має право на звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. У ст. 21 ЦК України встановлено порядок визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування [22]. Перший порядок спрямований на визнання незаконним та скасування правового акту індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Другий порядок охоплює вимоги щодо визнання незаконним та скасовування нормативно - правовий акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Можливість застосування цього способу до захисту права власності визначено у ст. 393 ЦК України. Так, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди [22]. Аналізуючи цю норму можна встановити такі особливості захисту права власності шляхом подання позову про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності: вимога про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності оформлюється позовом; позивачем виступає власник майна; підставами для подання позову є незаконність акту органів влади, місцевого самоврядування; до вимог власника відноситься вимога про визнання акту недійсним, його скасування та відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта та/або відшкодування майнової і моральної шкоди.

Отже, позовами до публічної влади щодо захисту права власності є: позов про визнання незаконним та скасування правового акту індивідуальної дії; позов про визнання незаконним та скасовування нормативно-правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування; позов про відновлення того становища, яке існувало до видання акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування; позов про відшкодування майнової та моральної шкоди.

І. В. Жилінкова визначала ще превентивний спосіб захисту права власності. Вчена довела, що аналіз положень ч. 2 ст. 386 ЦК України дає можливість зробити висновок про закріплення окремого способу захисту права власності - превентивного. У цілому превенція (лат. praeventio) означає «попередження». На відміну від усіх інших превентивний спосіб передбачає захист права у разі, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно може статися. Поява превентивного способу дає підстави розглядати захисні цивільно-правові способи дещо в іншій площині - виходячи з мети застосування правового примусу. З урахуванням цього можна запропонувати дві групи цивільно-правових способів захисту права власності: а) превентивні способи, які застосовуються для попередження порушення права власності; б) відновлювальні способи, які спрямовані на відновлення правового та майнового становища потерпілої сторони (віндикаційний та негаторний позови, визнання права власності тощо). Превентивний захист спрямований на попередження порушення права власності, яке відсутнє на момент подання позову, але за усіма обставинами розвитку подій реально можливе у майбутньому [136, с. 130, 131]. Безумовно з цією позицією варто повністю погодитися, але сучасне цивільне законодавство побудоване на тому, що підстави для застосування захисту передбачені у ч. 1 ст. 15 ЦК України: кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання [22]. З цього випливає, що превентивні способи захисту можуть бути реалізовані лише у межах самозахисту, що визначено ст. 19 ЦК України.

У ч. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року № 20 вказано, що судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:

а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень прав власника;

б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними у випадках, передбачених законом, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;

д) про переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі- продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника цієї спільної власності, на привілеєву купівлю цієї частки;

е) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» підлягають передачі сім’ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення; згідно п. 12 ст. 20, п. 1 ст. 21, п. 10 ст. 22 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» відповідним категоріям цих громадян передаються у власність жилі приміщення тощо);

є) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов’язків набувача за цією угодою;

ж) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);

з) про виключення майна з опису [137].

Наведені позови захисту права власності можуть бути застосовані і до захисту житлових прав дітей. Виходячи з викладеного можна стверджувати, що способи захисту права власності дитини на житло є складовою частиною способів захисту цивільних прав взагалі. Тому способи захисту права власності дитини на житло можуть поділятися на окремі групи: способи захисту права власності дитини на житло, а також способи захисту прав та інтересів дитини - власника житла (вимоги про відшкодування матеріальної, моральної шкоди при псуванні житла). Вказані способи можуть застосовуватися і у разі, коли дитина є співвласником житла, зокрема, з батьками. Способи захисту права власності реалізуються у засобах, які можуть застосовуватися до конкретного речового правовідношення. До засобів захисту права власності дитини на житло пропонується відносити: речово-правові засоби (віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання), зобов’язально-правові засоби (йдеться про відносні

правовідносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, дарування житла тощо), самозахист та позови до публічної влади (вимоги про визнання незаконними дій, бездіяльності, нормативних актів державних органів, органів місцевого самоврядування).

Захист права власності дитини на житло здійснюється батьками або законними представниками дитини. Права батьків (опікунів, усиновлювачів), законних представників на захист прав та законних інтересів дитини виникає з моменту порушення, невизнання або оспорювання права, зокрема права власності на житло, та припиняється з моменту відновлення, визнання права.

При цьому згідно зі ст. 177 СК України батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах [23]. Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання [14]. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків, відповідно до ч. 3 ст. 11 вказаного Закону, є забезпечення інтересів своєї дитини. Згідно з ч. 6 ст. 12 цього Закону батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав та обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров’я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків відповідно до закону [14]. Отже, батьки зобов’язані захищати права та інтереси дитини, які формуються навколо права власності дитини на житло.

Якщо батьки порушують або не захищають права дитини, то відновлення права власності на житло здійснюються органами опіки та піклування, оскільки згідно з ч. 3 ст. 18 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень і купівлі нового житла [14].

Стаття 15 ЦК України не визначає підстави для захисту порушених прав, тому порушення права встановлюється залежно від категорії правовідносин, що порушуються [22]. Порушення права власності дитини на житло може мати місце через: недотримання сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215); протиправне позбавлення права власності чи його обмеження (ст. 321); безпідставне заволодіння особою житлом дитини (ст. 387); створення дитині перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм житлом (ст. 391); втрата чи пошкодження житла дитини (ст. 951). Окремо слід виділити порушення права власності дитини на житло у разі не визнання цього права, що полягає в пасивному запереченні наявності у дитини суб’єктивного цивільного права, зокрема, на власність та користування житлом.

Як вже зазначалося, для захисту прав дитини батьки можуть застосовувати способи захисту, які передбачені у ст. 16 ЦК України: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна, припинення правовідносин; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Перелік способів захисту цивільних прав сформульований як відкритий (невичерпний) та з вказівкою на те, що інші способи можуть бути використані у випадках передбачених законом або договором. Ці способи захисту є універсальними, тому вони можуть бути застосовані для захисту прав дитини на власність. Отже систему цивільно-правових способів захисту права власності утворюють різні способи, зокрема, позови: про повернення речей, наданих у користування за договором або які є предметом безпідставного збагачення; про повернення речей в порядку реституції; про витребування індивідуально-визначених речей; про звільнення майна з-під арешту (про виключення майна з опису); про визнання права власності; про відшкодування збитків, завданих пошкодженням чи знищенням речі; самозахист права власності тощо.

Особливе місце в системі цивільно-правових способів захисту права власності дитини на житло займають речово-правові способи. До них слід віднести такі позови: віндикаційний (про витребування майна з чужого незаконного володіння); негаторний (про усунення перешкод користування майном, що не пов’язано з позбавленням володіння річчю). Якщо звернутися до судової практики, то найбільш поширеними справами у сфері захисту права власності дитини на житло є справи про відновлення права власності на житло та визнання права на житло.

Віндикаційний та негаторний позови відомі з часів римського права. Незважаючи на це в юридичній науці актуальною є дискусія щодо розуміння цих позовів. Так, О. Л. Орлова при дослідженні віндикаційного способу захисту доводить, що віндикаційно-правовий захист, у широкому розумінні, є протекційно-правовим явищем, котре реалізується за допомогою витребування майна (речі) з чужого незаконного володіння (якщо мова йде про класичну віндикаційно-правову конструкцію) або іншим чином, наприклад, шляхом витребування бездокументарних цінних паперів, що не є речами та не мають володільця (якщо мова йде про віндикаційно-правову конструкцію з префіксом «квазі»). Віндикаційно-правовий захист, у вузькому розумінні, віндикаційні правовідносини, або віндикаційне домагання, право віндикації, а не їх єдність. Суб’єкти класичного віндикаційно-правового захисту - коло осіб, де з однієї сторони виступають особи, які не є титульними володільцями, а з іншої - фактичні власники, незаконність володіння яких підлягає доказуванню у віндикаційному порядку. Суб’єкти квазівіндикаційно-правового захисту мають можливість стати титульними володільцями після закінчення строку набувальної давності у разі пред’явлення ними віндикаційно-правових вимог [138, с. 9]. Захист права власності дітей на житло може бути реалізовано за допомогою механізмів віндикаційно-правового захисту, зокрема у разі відмови повернення жила дитині, яка була влаштована у дитячий будинок або якщо житло було незаконно відчужено у дитини, вимоги про виселення.

На думку Т. П. Подшівалова, негаторний позов - це матеріально- правова, позадоговірна вимога особи, яка володіє і (або) використовує нерухому річ на законній підставі, що пред’являється до третьої особи про усунення триваючих неправомірних фактичних дій, котрі перешкоджають використанню нерухомої речі або створюють загрозу такого порушення, але не спричинили позбавлення володіння або оспорювання самого права. Цей позов може бути використано для захисту прав тільки на нерухомі речі, причому ті, які віднесені до цієї категорії за фізичними властивостями. Різновидом негаторного позову є прогібіторний позов (позов про заборону створювати перешкоди щодо володіння та користування у майбутньому), який полягає в можливості пред’явлення двох вимог: 1) вимога про заборону неправомірних дій з боку порушника на майбутнє, у разі наявності реальної загрози вчинення порушення в майбутньому; 2) вимога про заборону вчинення повторного аналогічного порушення [139, с. 7]. Суб’єктом негаторного позову, тобто позивачем, може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем, тобто зобов’язаним суб’єктом,є лише особа, яка перешкоджає власнику (титульному володільцю) у здійсненні цих правомочностей [131, с. 6]. Отже, негаторний позов щодо захисту прав дітей може застосовуватися у разі створення умов, що перешкоджають поверненню дитині житла. Окремо варто зауважити про необхідність законодавчого закріплення права уповноваженої особи щодо захисту житлових прав дітей вимагати покладення на порушника обов’язку не здійснювати аналогічних дій у майбутньому, якщо є підстави очікувати повторних порушень.

При розгляді засобів права власності на житло дітей слід звернути увагу, що одним із поширених позовів є позов про визнання права на житло. Щодо цього засобу І. О. Дзера зазначає, що позов про визнання права власності може бути самостійним речовим позовом або додатковим до віндикаційного чи негаторного позовів, а також інших позовів. У цьому позові може бути відсутній спір, а відтак і відповідач [131, с. 7]. З цього приводу В. А. Другова вказує, що позов про визнання права власності подається тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності майна, створюється неможливість реалізації права власності у зв’язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо. За таких обставин, коли суб’єктивне право власності ще безпосередньо іншими особами не порушено, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і вимагатиме винесення зобов’язуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач [140, с. 120]. Отже, крім віндикаційного та негаторного позову, котрі можуть бути застосовані для захисту права власності дітей на житло, можна виділити позов про визнання права, який надає можливість підтвердити факт належності житла відповідній дитині.

Також для захисту прав дітей може подаватися позов про відновлення права власності, зокрема, яке було порушено внаслідок укладання правочину щодо житла, яке належить дитині на праві власності або дитина є співвласником такого майна. Відновлення становища, яке існувало до порушення права, включає не тільки поновлення суб’єктивних прав, а й припинення порушення, а також його попередження [68, с. 130]. Судове рішення щодо відновлення права може містити: 1) відновлення правового становища відповідного суб’єкта (наприклад, відновлення права власності тощо); 2) відновлення незаконно порушених відносин (наприклад, комерційних відносин між фізичними і (або) юридичними особами); 3) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; 4) примусова реалізація невиконаного обов’язку щодо суб’єкта, чиї права порушені (наприклад, покладання обов’язку на роботодавця виплатити заробітну плату працівникам); 5) компенсація втрачених благ матеріального та нематеріального характеру (відшкодування матеріального збитку, відшкодування упущеної вигоди); 6) крім того, рішенням суду можуть бути визнані юридично недійсними акти органів влади, акти органів місцевого самоврядування, громадських організацій і громадян, оскільки в таких випадках нові права не виникли і положення сторін приводяться в первісний стан [141, с. 20, 21].

Окремо слід зазначити, що при зверненні до суду з метою захисту права власності дитини на житло, представник дитини повинен обов’язково сформулювати у позові спосіб захисту прав дитини. Тому, слід звернутись до аналізу судових справ щодо захисту прав власності дітей на житло.

Наприклад, 24.12.2014 року Заводський районний суд м. Миколаєва розглянувши справу № 487/10291/14-ц встановив таке. У жовтні 2014 року орган опіки та піклування звернувся до суду з позовом про зобов’язання відповідачів - подружжя громадян А. і Б. - відновити порушене право власності їх неповнолітньої доньки шляхом придбання на її ім’я житла або його частки, яка відповідає відчуженому праву дитини на 1/8 частку у квартирі із загальною площею 85,7 кв. м. Позивач в обґрунтування вимог посилався на те, що у квітні 2014 року відповідачам - батькам дитини було надано дозвіл органу опіки на відчуження житла, співвласником якого була і малолітня дитина, з обов’язковим оформленням малолітній права власності на нове житло. Відповідачі надали органу опіки та піклування адресу нового житла дитини. Позивач стверджував, що ці умови дозволу та права дитини щодо її власності відповідачами порушені, оскільки належного правочину на ім’я дитини на нове житло не оформлено. Відповідачі з позовом не погодилися, пояснили, що оформленням договорів купівлі-продажу займалася матір відповідача, через яку укладався договір із посередниками, але договір про придбання житла дитині залишився не оформленим та наразі у відповідача відсутні кошти для його оформлення. У свою чергу, належного оформлення правочину про придбання 1/8 частки квартири на ім’я дитини, не відбулося. Суд встановив, що на час розгляду справи дитина відповідачів, маючи в минулому право власності на частку житла, у новому житлі його позбулася, що було результатом безвідповідальних дій та бездіяльності батьків під час придбання нового житла. З’ясувавши обставини справи, дослідивши докази, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову та зобов’язання відповідачів придбати у власність дитини 1/8 частку житла [142]. Аналогічну справу розглянув Ленінський районний суд м. Миколаєва 18 березня 2013 року. У цій справі орган опіки та піклування Миколаївської міської ради також звернувся до суду з позовом до батьків дитини про зобов’язання поновити порушене право власності їх неповнолітньої дитини шляхом придбання на її ім’я житла. Батьки дитини після продажу частки квартири, що належала неповнолітньому на праві власності, не забезпечили дитину житлом, яке б належало їй на праві власності. Вони лише брали на себе зобов’язання оформити частку права власності на житло, яке належало особі (що не була стороною у справі), на підставі договору дарування. Під час розгляду справи суд дійшов висновку, що зобов’язання батьків придбати або оформити договір дарування житла на ім’я неповнолітнього, яке їм не належить на праві власності, не відповідає способу захисту порушеного права, встановленого законом. Захист порушеного права у такий спосіб неможливий, адже залежить виключно від волі дійсних власників такого житла, якими не є відповідачі, котрі майнові права неповнолітнього не порушували і до участі у справі як відповідачі не залучалися. Позов було задоволено, оскільки суд встановив порушення відповідачами батьківських обов’язків у частині забезпечення збереження майнових прав неповнолітньої дитини на житло [143]. З наведених справ можна зробити такі висновки. По - перше, право власності на житло дитини активно порушується батьками, при цьому відновленням прав дитини займаються органи опіки та піклування. Це підкреслює, що контроль з боку держави за правами дітей, все ще є обов’язковим елементом у механізмі захисту прав та інтересів дитини. Подруге, при відновленні права власності дитини на житло необхідно чітко вказувати спосіб такого поновлення, зокрема придбання власності на житло для дитини батьками за їх рахунок. Крім того, одним із способів захисту права власності дитини на житло є відновлення становища, яке існувало до порушення права, отже відновлення права власності дитини на житло передбачає можливість звернення до суду з позовом про повернення житла дитини. Відновлення права власності на житло дитини належить до одного зі способів захисту права власності взагалі. Можливість застосування цього способу пов’язано з тим, що при порушенні право власності дитини на житло не припиняється. Воно знаходиться у пасивному стані, коли дитина-власник не може використовувати та розпоряджуватися власним житлом. Відновлення права як спосіб захисту не може бути застосовано у разі припинення права власності дитини, яке припинилось внаслідок порушення (наприклад, знищення житла). У разі припинення права власності дитини на житло необхідно застосовувати інші способи захисту, зокрема відшкодування шкоди.

На підставі проведеного дослідження можна зробити такі висновки.

1. На законодавчому рівні доцільно закріпити самостійне поняття «захист прав дитини». З цією метою ст. 15 ЦК України слід доповнити частиною третьою такого змісту: «Право на захист цивільних прав та інтересів дитини здійснюються законними та/або іншими представниками дитини. Батьки або особи, які їх замінюють зобов’язані здійснювати захист прав та інтересів дитини у разі необхідності збереження життя та безпеки дитини» [144, с. 151, 152].

2. Захист права власності дитини на житло має абсолютний характер та може бути застосований до будь-якого порушника, зокрема батьків, опікунів, усиновлювачів, інших суб’єктів, дії яких призвели до порушення прав дитини. Способи захисту права власності дитини на житло є складовою частиною способів захисту цивільних прав взагалі. Способи захисту права власності дитини на житло можуть поділятися на окремі групи: способи захисту права власності дитини на житло; способи захисту прав та інтересів дитини - власника житла (вимоги про відшкодування матеріальної, моральної шкоди при псуванні житла).

3. Доведено, що право власності на житло дитини активно порушуються батьками, при цьому відновленням прав дитини займаються органи опіки та піклування. Це підкреслює, що контроль з боку держави за правами дітей, все ще є обов’язковим елементом у механізмі захисту прав та інтересів дитини. При відновленні права власності дитини на житло необхідно чітко вказувати спосіб такого відновлення, зокрема придбання власності на житло для дитини батьками за їх рахунок.

3.3

<< | >>
Источник: МОВЧАН ОЛЬГА ВАСИЛІВНА. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖИТЛОВИХ ПРАВ ДІТЕЙ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Способи захисту права власності дітей на житло:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Характеристика права на захист у системі житлових прав дітей
  4. Юрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  5. Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  6. Висновки до розділу 2
  7. 3.1 Види цивільно-правових способів захисту житлових прав дітей
  8. Способи захисту права власності дітей на житло
  9. Захист права дітей на користування житлом
  10. Захист житлових прав дітей при вчиненні правочину
  11. Способи відновлення житлових прав дітей, які втратили повністю або частково житло у зоні проведення АТО
  12. Висновки до розділу 3
  13. ВИСНОВКИ
  14. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  15. 1.3. Сучасні концепції адміністративної відповідальності
  16. ДОДАТКИ
  17. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  18. 2.3. Стан законодавчого забезпечення процесів формування ґендерної політики в Україні
  19. Сутність та система прав і свобод людини, стандарти їх забезпечення