<<
>>

Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей

Захист суб’єктивних прав дитини може здійснюватися у юрисдикційній та неюрисдикційній формі. Остання форма потребує окремої наукової уваги, оскільки вона є динамічною правовою категорією, яка не має сталих меж і може бути трансформована залежно від суб’єктного складу, змісту правовідносин.

Виходячи з цього, виникає теоретико-практична потреба у дослідженні неюрисдикційної форми в окремих сферах цивільно-правового захисту, зокрема житлових прав дитини. Чисельні наукові здобутки визначили загальні засади здійснення цієї форми, однак її застосування з метою захисту житлових прав дитини залишились поза увагою вчених. Для визначення особливостей неюрисдикційної форми захисту житлових прав дітей, слід охарактеризувати неюрисдикційну форму захисту суб’єктивних прав у цивільному праві, що надасть можливість встановити систему її ознак, які можуть бути використані для виявлення особливостей цієї форми захисту житлових прав дітей.

Конституція України у ч. 5 ст. 55 визначає, що кожний має право будь- якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань [1]. Реалізація конституційної норми в цивільному законодавстві відбулася у главі 3 ЦК України. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання, ч. 1 ст. 20 ЦК України закріплює принцип здійснення права особи на захист, ст. 19 ЦК України встановлює поняття та способи самозахисту цивільних прав [22]. Це вказує на можливість особи самостійно застосовувати певні форми захисту свого права, зокрема, неюрисдикційну.

На думку О. П. Сергєєва неюрисдикційна форма захисту охоплює дії громадян і організацій щодо захисту цивільних прав та інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення до державних або компетентних органів. У ЦК України ці дії об’єднані у поняття «самозахист цивільних прав» [92, с.

284]. О. І. Мацегорін зазначає, що неюрисдикційна форма захисту - це певна сукупність дій уповноваженої особи, спрямована на відновлення порушеного права без звернення за захистом цього права до компетентних державних органів та організацій. Науковець співвідносить цю форму захисту із самозахистом та вказує, що способи самозахисту мають відповідати змістові права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Самозахист допускається за наявності таких умов: а) протиправне порушення суб’єктивного права, невизнання його або оспорювання; б) необхідність припинення або попередження порушення; в) самостійне застосування носієм права заходів, які відповідають характеру та змісту правопорушення [93, с. 146]. Аналізуючи наведене необхідно зазначити, що неюрисдикційна форма захисту суб’єктивних цивільних прав співвідноситься із правовою категорією самозахисту, котру визначено у ст. 19 ЦК України, відповідно до якої особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК України). Вони можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства [22]. Виходячи із законодавчого визначення самозахисту можна виділити такі властивості цієї правової категорії:

1) право на самозахист виникає у особи за наявності порушення цивільного права або посягання на це право;

2) самозахист - це протидія правопорушенню;

3) самозахист може здійснюватися як самостійно особою, так і в інтересах іншої особи, зокрема батьками відносно дітей (ч. 1 ст. 154 СК України);

4) при здійсненні самозахисту відсутнє звернення уповноваженої особи до компетентного державного органу щодо захисту своїх суб’єктивних прав;

5) самозахист має певні межі здійснення, зокрема, цей захист не може порушувати норми закону та суперечити моральним засадам суспільства;

6) способи самозахисту відповідають характеру дій, якими порушено цивільне право, та їх наслідкам;

7) способи самозахисту обираються особою, права якої порушені, самостійно чи встановлюються договором, актом цивільного законодавства.

Зазначені характерні властивості самозахисту аргументувались багатьма вченими. Тому необхідно звернутись до аналізу наукових позицій, які виникли щодо цього виду захисту суб’єктивних прав.

Самозахист це, перш за все, природне право особи. Р. М. Сидельников підкреслює, що самозахист є проявом природного права людини на безпеку і, як будь-якому правовому акту, йому належить мати чіткі межі свого здійснення, визначені законодавством, і, як будь-який lege artis виконаний захист окремого правового блага, він одночасно є втіленням правопорядку в суспільстві [94, с. 38]. Ця думка науковця є слушною. Проте, необхідно відмітити, що законодавством не встановлено чітких дій суб’єкта щодо здійснення самозахисту. Тому на рівні юридичної науки, виникає потреба дослідження та встановлення самозахисту щодо певних прав, зокрема житлових прав дітей.

Основною характеристикою самозахисту є те, що особа для захисту свого права не звертається до будь-яких юрисдикційних органів. Так, Ч. Н. Азімов стверджував, що самозахист - це дія, спрямована на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, які здійснюються самостійно фізичними та юридичними особами без звернення за допомогою до державних чи до інших уповноважених органів [95, с. 135-141]. Науковець підкреслював і таку важливу характеристику самозахисту, як здійснення самостійних дій особи, тобто ці дії не визначаються законодавством та вони не можуть співвідноситися з певними правами або обов’язками.

Ще одна характеристика правової категорії «самозахист» пропонується О. І. Антонюк, котра вказує, що самозахист - це право особи будь-якими не забороненими законом заходами захищати свої права та права інших осіб без звернення до юрисдикційних органів [96, с. 98]. Отже, самозахист повинен здійснюватися засобами, які не заборонені законом. Більш широке визначення самозахисту надано А. О. Штефаном, а саме - це самостійне застосування особою захисту, право якої порушується, порушене або щодо якого є загроза порушення, засобів захисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства [97, с.

62].

На думку В. Б. Ісакова самозахист - це можливість односторонніх дій по забезпеченню свого суб’єктивного права, що допускається законом [98, с. 127]. Отже, самозахист - це одностороння дія, що є додатковою характеристикою самозахисту.

У житловому праві найбільш поширеною позицією щодо самозахисту житлових прав є твердження Є. О. Мічуріна Дослідник вказує, що під самозахистом розуміється весь комплекс дозволених законом дій, заходів і засобів, які громадяни чи організації, житлові права яких потребують захисту, безпосередньо спрямовують на відновлення порушених житлових прав [72, с. 319].

Необхідно погодитися з вказаними термінологічними характеристиками самозахисту та поєднуючи ці позиції надати визначення, що самозахист цивільних прав - це самостійні, односторонні, фактичні дії уповноваженої особи, які спрямовані на протидію порушенню прав або відновленню прав, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Варто підкреслити, що самозахист щодо порушених прав дитини має певну специфіку.

Слушною є думка В. М. Коссака, що самозахист цивільних прав - це здійснення уповноваженою особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону її особистих або майнових інтересів, котрий завжди здійснюється після вчинення правопорушення [67, с. 218]. Відносно такого суб’єкта самозахисту як «уповноважена особа» О. Є. Богданова підкреслює, що самозахист - це особливий (приватний) випадок захисту, специфіка якого проявляється в тому, що уповноважена особа безпосередньо своїми діями може захищати порушене право [99, с. 39].

З приводу дій батьків щодо захисту прав дітей слід навести думку Л. В. Красицької, що самозахист особистих та майнових прав батьків і дітей можна визначити як діяльність матері, батька і дитини без звернення за допомогою до юрисдикційних органів, посадових та службових осіб у разі порушення їх сімейних прав чи існування реальної загрози такого порушення шляхом вчинення дій юридичного і (або) фактичного характеру, що не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на припинення порушення сімейних прав, присікання порушення сімейних прав, відновлення порушених сімейних прав [25, с.

291]. Щодо здійснення самозахисту батьками Б. К. Левківський вказує, що як правило, самозахист має місце у тому випадку, коли суб’єкт правовідносин (батько або мати) переконаний, що ефективний і своєчасний захист прав та інтересів дитини можливий виключно у такій формі й у такий спосіб, а звернення до уповноважених суб’єктів владних повноважень або неможливе або не є необхідним. Уповноважена особа (батько/мати) через осмислення реальної ситуації та внаслідок внутрішнього переконання самостійно визначає необхідну форму захисту. Неправильно оцінюючи ситуацію, особа може помилитися у виборі форми та способу захисту, перейти межі самозахисту, тим самим вчинити самоуправство [100, с. 138].

Ці позиції науковців надають можливість встановити першу особливість цієї форми захисту щодо захисту житлових прав дитини - самозахист дитини може здійснюватися уповноваженою особою (законними представниками), зокрема батьками, усиновлювачами, опікунами або органами опіки та піклування.

Здійснення захисту житлових прав дітей можливе лише шляхом виконання певної системи дій. Особливість дій законних представників дитини при здійсненні самозахисту є їх односторонність. Щодо цієї характеристики дій Ю. Г. Басін вказував, що самозахист слід зводити до дозволених законом односторонніх дій заінтересованої особи, спрямованих на забезпечення недоторканості права й ліквідацію наслідків його порушення [101, с. 36-37]. Аналогічна позиція відстоювалась Г. Я. Стоякіним, який розглядав самозахист як передбачені законом односторонні дії особи юридичного чи фактичного характеру, застосовані уповноваженим на їх здійснення суб’єктом і спрямовані на припинення дій, що порушують його майнові чи особисті права [102, с. 5-17]. Отже, при здійсненні самозахисту житлових прав дитини законні представники дитини здійснюють односторонні дії юридичного чи фактичного характеру.

Б. К. Левківський при розгляді здійснення дій самозахисту дитини вказує, що необхідно виділити ознаки самозахисту, які притаманні тільки йому при захисті суб’єктами сімейних правовідносин особистих прав та інтересів, прав та інтересів залежних (заінтересованих) осіб (діти, підопічні, онуки тощо).

Першою ознакою самозахисту є те, що самозахист завжди передбачає активну дію уповноваженого суб’єкта (як правило, власне сама особа - носій права, уповноважені особи - батьки, опікуни, піклувальники, бабусі, дідусі тощо). Другою сталою ознакою є те, що дія уповноваженого суб’єкта спрямована на зміну або припинення правовідношення (наприклад, відібрання дитини від матері, зміна місця проживання дитини тощо). Третя ознака - дія суб’єкта здійснюється з урахуванням думки, а також позиції залежної (заінтересованої) особи та виключно в її інтересах (визначальним моментом при здійсненні самозахисту є те, що самозахист має здійснюватися у власних інтересах або інтересах заінтересованої особи, зокрема дитини, при цьому має бути відсутнім конфлікт інтересів особи, яка вдається до самозахисту та особи, на захист прав якої спрямована дія. З урахуванням зазначеного, при здійсненні батьками права на самозахист прав та інтересів своєї дитини, має враховуватися думка самої дитини, це, зокрема, підтверджується ст. 171 СК України, в якій чітко закріплено право дитини на висловлення своєї думки щодо питань, що стосуються її особисто. Не можливо здійснити самозахист фізичної особи в межах чинного законодавства, якщо ця особа не тільки не бажає змін, а і противиться цим змінам. Як приклад, можна навести зміну одним із батьків місця проживання дитини всупереч її волі). Четверта - активні дії суб’єкта здійснюються у межах чинного законодавства (ця ознака безпосередньо випливає з принципу добросовісності здійснення суб’єктивних прав, закріпленого у ст. 13 ЦК України, відповідно до якого при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, котрі могли б порушити права інших осіб). Право на самозахист має не тільки відповідати зовнішнім формам дотримання меж дозволеного, а і своїм внутрішнім наповненням та спрямованістю не мати на меті завдати шкоди іншому суб’єкту цих відносин [100, с. 138]. Безумовно, думку дитини необхідно враховувати, оскільки дії самозахисту пов’язані із захистом суб’єктивного права дитини на житло.

Крім того, необхідно звернути увагу, що дитина у житлових правовідносинах може здійснювати активну дію щодо захисту своїх прав. Так, дитина з десяти до чотирнадцяти років надає згоду на проживання з одним із батьків (ч. 2 ст. 160 СК України) [23]; з чотирнадцяти років самостійно обирає собі місце проживання (ч. 2 ст. 29 ЦК України, ч. 2 ст. 160 СК України) [22]. При реалізації цих прав дитина має право як надавати згоду так і заперечувати, тобто здійснювати протест. Отже, цей протест дитини можна розуміти як прояв самозахисту. Тому пропонуємо самозахист розглядати у вузькому та широкому розумінні. Самозахист житлових прав дітей у широкому розумінні охоплює увесь спектр дій щодо самозахисту житлових прав і не може здійснюватися у повному обсязі дитиною (наприклад, встановлення ґратів на вікнах, укладання договір з охоронним агентом щодо охорони житла). Самозахист у вузькому розумінні - це здійснення окремих засобів із захисту конкретних житлових прав дітей, зокрема у вигляді протесту дитини щодо місця проживання.

Звернемось до визначення способів здійснення самозахисту. Обрання способу застосування самозахисту характеризується Д. Д. Луспеником, який вказує, що способи повинні бути дозволені законом або договором, спрямовані на забезпечення недоторканності права, припинення порушення й ліквідацію наслідків такого порушення [103, с. 102]. Щодо цього наукового висновку слід зазначити, що вказані підстави самозахисту вченим дещо звужені, оскільки підстави самозахисту не можуть бути завжди чітко передбачені лише законом або договором. Ця форма захисту надає уповноваженому суб’єкту можливість здійснювати самостійні дії, які не завжди передбачені договором або законом. Наприклад, батьки для захисту житла дитини можуть встановити відеоспостереження або ґрати на вікнах, при цьому ці способи захисту власності дитини не передбачені спеціальним нормативним актом або договором. Тому слушною є думка В. П. Грібанова, який під самозахистом цивільних прав розумів здійснення уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону її особистих або майнових прав та інтересів [104, с. 117]. Науковець справедливо зазначив, що фактичні дії із самозахисту прав не витікають із закону, а лише ним дозволяються. Аналіз змісту ч. 1 ст. 20 ЦК України свідчить, що право на захист особа здійснює на свій розсуд [22]. Таке положення в достатній мірі відповідає принципу свободи особи й сутності права на самозахист. Виходячи з цього, слід зазначити, що обрання способу самозахисту житлових прав дитини, здійснюється законними представниками дитини самостійно або встановлюється законом, договором. Отже, способи самозахисту житлових прав дітей, залежно від підстав виникнення, можна поділяти на: самостійні односторонні дії фактичного порядку, які дозволені законом; передбачені законом; передбачені правовстановлюючим документом (договором, заповітом) [105, с. 208].

Приводом для застосування самозахисту цивільних прав є будь-яке їх порушення. Від характеру порушення й ступеня його безпеки залежить лише вибір способу самозахисту і визначення меж його реалізації [106, с. 151]. Виходячи з цього, самозахист житлових прав дитини можливо застосовувати лише за наявності їх порушення, наприклад, незаконного виселення дитини, позбавлення дитини власності на житло, незаконного вселення у житло дитини тощо.

При встановленні неюрисдикційної форми захисту житлових прав дитини необхідно розглянути способи застосування самозахисту. Особливість цих способів пов’язана з тим, що законодавець не встановив конкретні способи самозахисту, тому особа повинна самостійно визначити спосіб, який повинен відповідати правопорушенню та не виходити за межі законності дій. Тому для визначення способів самозахисту слід звернутись до аналізу здобутків юридичної науки.

С. В. Горбачова пропонує під способами самозахисту розуміти систему дій, що здійснюються людиною для відвернення, припинення правопорушення або відновлення становища, яке існувало до правопорушення. На думку науковця, способи самозахисту можна умовно поділити на правові та не правові. Правові способи самозахисту - це дії, врегульовані нормами права; неправові способи самозахисту - це дії, прямо не передбачені законодавством, але які не суперечать йому [107, с. 7]. З цією диференціацією способів можна погодитися за змістом, але за лінгвістично- логічною побудовою з нею важко погодитися, оскільки дефініція «неправові» більш властива протиправним діям, а самозахист - це завжди правова дія суб’єкта у межах законодавства, котра здійснюється шляхом, що не визначений законом або договором.

Інший поділ способів самозахисту пропонує М. С. Корабльова. Вчена поділяє способи самозахисту на фактичні (силові) та юридичні. До фактичних способів відноситься дія у стані необхідної оборони та крайньої необхідності, а до юридичних - заходи оперативного впливу та утримання [108, с. 9]. Однак особа, яка діє в стані необхідної оборони не завжди може чітко сформулювати способи захисту, а діє в межах необхідного та найбільш потрібного захисту на час правопорушення. Юридичні способи захисту при їх виборі є найбільш виваженими, тому вони можуть бути більш конкретно підібраними залежно від стану порушення прав.

В. Д. Андрійцьо поділяє способи захисту цивільних прав за конкретно- цільовою спрямованістю на: 1) превентивні - тобто спрямовані на попередження порушення цивільних прав; 2) припинювальні - спрямовані на припинення порушення цивільних прав; 3) відновлювальні - направлені на відновлення порушених прав; 4) компенсаційні - спрямовані на компенсацію втрат, понесених у зв’язку з порушенням цивільних прав [109, с. 6]. З цим поділом можна погодитися, крім того його можна застосовувати до встановлення способів самозахисту. Близькою до цієї позиції є думка Д. В. Мікшіса. Так, за функціональним критерієм він виділяє: припиняючі (припиняють початок правопорушення та попереджають несприятливі наслідки правопорушення), відновлюючі (усувають триваюче правопорушення), компенсаційні (усувають заподіяну шкоду) та забезпечувальні (створюють передумови для отримання компенсації) [110, с. 43-45]. Вказані позиції науковців можуть бути застосовані для виокремлення способів захисту житлових прав дитини. Тому їх необхідно розглянути більш детально.

До припиняючих способів самозахисту житлових прав дитини слід віднести захист прав дитини з володіння житла, зокрема, захист житла на випадок незаконного проникнення до нього. Наприклад, вимоги про те, щоб особа, яка здійснила вторгнення до житла, звільнила його. Ці дії можуть вчиняти як законні представники дитини, так і органи опіки та піклування, Служба у справах дітей, котра зобов’язана вживати заходи з охорони житла дитини, влаштованої до дитячого будинку.

Відновлюючі способи самозахисту житлових прав дитини можна звести до відновлення володіння житлом та управління ним. Це здійснення самостійних дій з виселення правопорушника з житла, які не порушують закон, тобто є ненасильницькими.

При розгляді компенсаційних способів самозахисту варто зазначити, що вони можуть розглядатися як вимога про компенсацію шкоди, яка нанесена житлу дитини. Наприклад, житло дитини було передано у користування за договором оренди, при цьому орендатор вчинив руйнування житла або його комунікацій. У такому випадку законні представники дитини, органи опіки та піклування, Служба у справах дітей можуть вимагати від орендаря самостійно відновити стан житла або компенсувати витрати на ремонтні роботи.

Забезпечувальні (превентивні) способи самозахисту житлових прав дітей, спрямовані на вчинення дій, які забезпечують збереження житла дитини, зокрема, встановлення ґратів на вікнах, укладання договору з охоронною організацією про охорону житла.

На підставі дослідження неюрисдикційної форми захисту житлових прав дитини можна запропонувати такі висновки.

1. Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей охоплює категорію «самозахисту». Вона здійснюється уповноваженою особою, зокрема батьками, усиновлювачами, піклувальниками, опікунами або органами опіки та піклування, Службою у справах дітей.

2. Самозахист цивільних прав визначено як самостійні, односторонні, фактичні дії уповноваженої особи, спрямовані на протидію порушенню прав або відновленню прав, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

3. Самозахист житлових прав дітей - це односторонні, самостійні, фактичні дії уповноваженої особи, котрі не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на попередження, припинення правопорушення та відновлення порушених житлових прав дітей. Самозахист здійснюється дитиною, її законними представниками.

4. Запропоновано класифікацію способів самозахисту житлових прав дитини шляхом їх поділу за такими критеріями: а) підстава виникнення (самостійні односторонні дії фактичного порядку дозволені законом, передбачені законом, закріплені у правовстановлюючих документах (договір, заповіт); б) конкретно-цільова спрямованість (припиняючі, відновлюючі, компенсаційні та забезпечувальні (превентивні).

5. Окремо слід зазначити, що встановлення способів самозахисту житлових прав дитини є актуальним та перспективним напрямом подальших наукових досліджень.

<< | >>
Источник: МОВЧАН ОЛЬГА ВАСИЛІВНА. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖИТЛОВИХ ПРАВ ДІТЕЙ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей:

  1. ЗМІСТ
  2. Юрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  3. Неюрисдикційна форма захисту житлових прав дітей
  4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ