1.4 Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення

Досвід у будь-якій сфері діяльності є безцінним, зокрема у сфері правового регулювання. «Аксіомою можна визнати те, що освоєння реальної дійсності неможливе без опанування минулого та іншого досвіду, а останнє - без порівнянь» [206, с.

Своєю чергою, порівняння законодавства зарубіжних держав щодо встановлення відповідальності за невиконання судового рішення дасть змогу виявити схожі та відмінні риси у кримінальному законодавстві України та інших держав, оцінити переваги та недоліки тих чи інших законодавчих рішень, а також взаємовплив законодавства окремих держав.

Для порівняння передусім оберемо КК окремих держав, що входили до складу Радянського Союзу (Російська Федерація [196] (далі - РФ), Грузія [187], Республіка Вірменія [191] (далі - Вірменія), Киргизька Республіка [190] (далі - Киргизстан), Республіка Таджикистан [194] (далі - Таджикистан), Республіка Казахстан [192] (далі - Казахстан), Азербайджанська Республіка [185] (далі - Азербайджан), Республіка Узбекистан [195] (далі - Узбекистан). Такий вибір не є випадковим, а зумовлений тим, що законодавство цих держав мало спільне підґрунтя та правову систему.

Для ґрунтовного дослідження також розглянемо правовий досвід кримінальних законів держав, які є членами Європейського Союзу, оскільки актуалізується необхідність створення єдиного правового простору, адже «інтеграція України у європейські структури ставить питання про зближення українського національного і європейського права» [214, с.

Слід зазначити, що кримінальне законодавство зарубіжних держав, як і КК України, передбачає систему злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. Зокрема, аналіз КК пострадянських держав засвідчує, що відповідальність за аналізовані посягання встановлено у главі «Злочини проти правосуддя». Лише у КК Грузії міститься окрема глава, присвячена злочинам проти виконання судових актів (Глава XLIV).

Своєю чергою, до злочинів, які полягають у невиконанні судових рішень, законодавець держав СРСР відносить: невиконання судового рішення (ст. 315 КК РФ, ст. 306 КК Азербайджану, ст. 353 КК Вірменії, ст. 362 КК Казахстану, ст. 338 КК Киргизстан, ст. 381 КК Грузії, ст. 363 Таджикистану), незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано (ст. 312 КК РФ, ст. 303 КК Азербайджану, ст. 233 КК Узбекистану, ст. 345 КК Вірменії, ст. 357 КК Казахстану, ст. 335 КК Киргизстану, ст. 377 КК Грузії, ст. 362 КК Таджикистану).

Порівняно з КК України, законодавець деяких пострадянських держав звузив коло злочинів, що полягають у невиконанні судового рішення. Зокрема, у кримінальному законодавстві Узбекистану, Вірменії та Киргизстану не передбачена відповідальність за ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (штрафу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, ухилення від відбування громадських чи виправних робіт). Окрім того, у жодному КК держав колишнього СРСР не передбачена відповідальність за невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості.

Слід зазначити, що у КК РФ, Азербайджану (ст.ст.

Далі зазначимо, що предмет невиконання судового рішення у КК зарубіжних держав СРСР є різним. Так, в одних державах це: вирок, постанова або інший судовий акт (Азербайджан); вирок або інший судовий акт (Грузія); вирок, рішення або інший судовий акт (Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан); вирок, рішення, ухвала і постанова суду (Узбекистан); рішення судової інстанції (Молдова). Що стосується предмета незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано, то ним є майно, однак не будь-яке майно, а описане, на яке згідно з рішенням суду, накладено арешт (ст.

Об’єктивна сторона невиконання судового рішення у КК зарубіжних держав передбачає такі види діяння, як невиконання вироку, рішення, ухвали чи іншого судового акта, перешкоджання їх виконанню (ст. 306 Азербайджану, ст. 232 Узбекистану, ст. 353 Вірменії, ст. 362 Казахстану, ст. 338 Киргизстану, ст. 363 Таджикистан); невиконання вироку, рішення, ухвали чи іншого судового акта або ухилення від виконання, перешкоджання їх виконанню (ст. 320 Молдови).

Аналіз КК окремих держав СНД засвідчив, що не всі кодекси зазначених держав містять норми аналогічного змісту з нормами вітчизняного законодавства. Зокрема, це полягає у підході до визначення моменту набрання юридичної сили судовим рішенням. У теорії кримінального права зазначається, що для виникнення й розвитку процесуальних правовідносин у стадії примусового виконання судових рішень необхідний певний юридичний склад: таке, що вступило в законну силу судове рішення [68, с. 40-41]. Водночас, окремі кодекси пострадянських держав, на відміну від КК України, позбавлені вказівки на набрання вироком, рішенням, ухвалою та постановою суду законної сили (ст. 232 КК Узбекистану). Відтак уважаємо, що відмова законодавця від використання у КК Узбекистану юридичної конструкції «що набрали законної сили» є безпідставною, оскільки рішення суду вважаються остаточними і не можуть бути змінені лише у тому випадку, якщо вирок, рішення, ухвала, постанова набрали законної сили. Водночас зауважимо, що невиконання судового рішення не завжди тягне кримінальну відповідальність. Настання кримінальної відповідальності за такі дії можливе лише у разі набрання законної сили такого рішення і спливу відповідного строку, впродовж якого таке рішення мало бути виконаним. У цьому контексті слушними видаються міркування тих учених, які вважають, що для складу невиконання судового рішення не має значення, який судовий акт не виконаний суб’єктом посягання: той, яким закінчено провадження у справі, чи той, який було прийнято під час судового розгляду [96, с.

Свої особливості містить кримінальне законодавство пострадянських держав при визначенні способів злочинних діянь, які створюють перешкоди для виконання рішення чи вироку суду щодо майна, на яке накладено арешт або яке описане чи підлягає конфіскації. Такими способами вчинення відповідного посягання є: підміна майна (ч. 1 ст. 303 КК Азербайджану); розтрата, відчуження, приховування (ч. 1 ст. 362 КК Таджикистану, ч. 1 ст. 303 КК Азербайджану); розтрата, відчуження, приховування, передача майна (ч. 1 ст. 345 КК Вірменії, ч. 1 ст. 357 КК Казахстану, ч. 1 ст. 335 КК Киргизстану, ч. 1 ст. 377 КК Грузії); незаконне розпорядження, тобто привласнення, розтрата, приховування, знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 233 КК Узбекистану).

Регламентація відповідальності за вчинення відповідних дій у кримінальному законодавстві пострадянських держав дуже подібна. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 303 КК Азербайджану кримінально караними є дії, що полягають у приховуванні та присвоєнні майна, яке підлягає конфіскації за вироком суду, а також інше ухилення від виконання рішення суду, яке вступило в законну силу про призначення конфіскації майна. Відповідні положення передбачені і в КК Вірменії (ст. 345), Казахстану (ст. 357), Киргизстану (ст. 335), Грузії (ст. 377), Таджикистану (ст. 362).

Аналіз КК зарубіжних держав засвідчує, що, за правило, посягання, які полягають у невиконанні судового рішення, є злочинами з формальним складом, тобто злочинами, в яких суспільно небезпечні наслідки не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони. Такі злочини, як відомо, вважаються закінченими з моменту вчинення зазначених у законі дій чи бездіяльності. Зазвичай різновидами таких дій щодо рішення суду є невиконання рішення, ухилення від його виконання або ж перешкоджання його виконанню. Наприклад, у ч. 1 ст. 306 КК Азербайджану вказано лише на дію, без вказівки на наслідки - злісне невиконання рішення, вироку, ухвали або постанови суду, а також перешкоджання їх виконанню. Схожі положення містяться і в ч.

Безумовно, в злочинах із формальним складом теж має місце настання певних наслідків, але вони не вказані у законі як обов’язкові ознаки складу злочину. Настання таких наслідків не впливає на кваліфікацію злочину і може враховуватися лише при призначенні покарання. Попри це, зазначимо, що «прихованими», міжконтекстними суспільно небезпечними наслідками невиконання судового рішення є перш за все «підрив» іміджу судової системи, заподіяння істотної шкоди організаційним суспільним відносинам, правовідновлювальним суспільним відносинам тощо. Як приклад злочину з матеріальним складом щодо невиконання судового рішення можна вважати злочин, передбачений ст. 233 КК Узбекистану. Диспозиція цієї статті містить вказівку на вид суспільно небезпечних наслідків - шкоду. Зокрема зазначено, що «незаконне розпорядження, тобто присвоєння, розтрата, приховування, знищення або пошкодження майна, на яке накладено арешт або яке поставлене під заставу, якщо це спричинило значну шкоду ...». Отже, окреслений склад злочину слід уважати матеріальним, оскільки у цьому випадку значна шкода є обов’язковим структурним елементом об’єктивної сторони складу цього злочину, та, відповідно, цей злочин уважатиметься закінченим лише з моменту настання цієї шкоди.

Далі необхідно зупинитися на суб’єкті невиконання судового рішення. У КК держав СРСР, суб’єкт невиконання судового рішення може бути загальним та спеціальним (ст. 320 КК Молдови, ст. 306 КК Азербайджану, ст. 320 КК Молдови, ст. 362 КК Казахстану, ст. 423 КК Білорусії, ст. 338 КК Киргизстану, ст. 381 КК Грузії, ст. 363 КК Таджикистану) або лише спеціальним (ст. 315 КК РФ, ст. 423 КК Білорусії, ст. 232 КК Узбекистану, ст. 353 КК Вірменії). Зокрема, законодавець в одних випадках користується терміном «службова особа», а в інших - наводить перелік таких осіб. Прикладом можуть слугувати КК РФ (ст. 315) та КК Киргизстану (ст. 338 КК), де передбачена відповідальність за злісне невиконання вироку, рішення суду або іншого судового акта представником влади, державним службовцем органів місцевого самоврядування, службовцям державної установи, комерційної або іншої організації.

Деякі особливості має і зміст суб’єктивної сторони невиконання судового рішення. Зокрема, в одних випадках законодавець вказує на умисний характер відповідного діяння (ст. 232 КК Узбекистан, ст. 353 КК Вірменії), натомість в інших - на злісний характер діяння (ст. 315 КК РФ, ст. 306 КК Азербайджану, ст. 362 КК Казахстану, ст. 338 КК Киргизстану, ст. 363 КК Таджикистану). Така позиція зарубіжних законодавців свідчить про те, що кримінально караними діяннями не слід визнавати невиконання судового рішення, вчинені з необережності або внаслідок певних поважних причин. Таку ж думку поділяє й український законотворець, що, на наш погляд, є позитивним. Однак, не зовсім вдалим є формулювання «злісний характер», оскільки такий термін є оціночним та неоднозначним, а тому його використання є неприйнятним для конструювання положень кримінального закону.

Також не можна оминути увагою вирішення питання щодо кваліфікуючих ознак складів злочинів, що передбачені у кримінальному законодавстві зарубіжних держав за невиконання судового рішення. Зокрема, у КК деяких держав узагалі не передбачено кваліфікуючі ознаки невиконання судового рішення (ст. 296 КК Латвії, ст. 315 КК РФ, ст. 232 КК Узбекистану, ст. 353 КК Вірменії, ст. 338 КК Киргизстану, ст. 381 КК Грузії, ст. 363 КК Таджикистану). Щодо КК інших держав, в частині регламентації відповідальності за невиконання судового рішення, то законодавець встановив лише одну кваліфікуючу ознаку - вчинення злочину службовою особою (ч. 2 ст. 306 КК Азербайджану, ч. 2 ст. 362 КК

Казахстану). Відтак робимо висновок, що порівняно з КК України (ст. 382), законодавець зарубіжних держав значно звузив коло кваліфікуючих ознак, не передбачивши можливості вчинення аналізованого посягання особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, раніше судимою особою. Окрім того, у жодному з проаналізованих кримінальних законів не вказано на такі кваліфікуючі ознаки, як спричинення істотної шкоди, умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини тощо.

Щодо видів покарань за невиконання судового рішення, то необхідно зазначити, що у КК пострадянських держав передбачена різна караність таких дій. Так, за КК Азербайджану (ч. 1 ст. 306) за невиконання судового рішення, вчиненого загальним суб’єктом, передбачене покарання у виді штрафу в розмірі від п’ятсот до тисячі мінімальних розмірів оплати праці, громадських робіт на термін від ста шістдесяти до двохсот годин, виправних робіт на термін до двох років з обмеженням або позбавленням волі на строк до двох років. Натомість за невиконання судового рішення або перешкоджання його виконанню, вчинене службовою особою, передбачені покарання у виді штрафу або позбавлення волі (ст. 353 КК Вірменії) з позбавленням права займати відповідні посади (ч. 2 ст. 306 КК Азербайджану, ст. 232 КК Узбекистану).

Задля вдосконалення положень чинного кримінального закону та запозичення позитивного досвіду щодо встановлення відповідальності за невиконання судового рішення необхідно проаналізувати кримінальні закони тих держав, які є членами Європейського Союзу. Зокрема, у КК аналізованих держав відсутня система норм, які полягають у невиконанні судового рішення. Окрім того, у деяких із них (КК ФРН, Бельгії) взагалі не передбачена відповідальність за аналізовані посягання. Своєю чергою, в КК зазначених держав передбачені окремі норми, які регламентують відповідальність за невиконання судового рішення, зокрема: невиконання вироку або рішення суду (ст. 296 КК Латвії, ст. 468 КК Іспанії), ухилення від відбування призначеного судом покарання (ст. 312 КК Латвії), відчуження або приховування майна, яке підлягає арешту (ст. 308 КК Латвії).

Необхідно наголосити, що деякі з них мають певні особливості. Одним із яскравих прикладів є § 148 КК Данії, у якому встановлена відповідальність особи, «...яка наділена юрисдикцією або іншою державною владою вирішувати правові питання або чиїми обов’язками є застосування карної влади держави, яка умисно або через грубу необережність не виконує передбачену законом процедуру щодо розгляду справи або виконання відповідних юридичних актів щодо арешту, тюремного ув’язнення, виїмки або інших заходів аналогічного характеру». Відтак кримінальний закон відносить до поняття правосуддя діяльність не лише судових органів, а й інших державних органів. Зауважимо, що диспозиція § 148 КК Данії має дещо узагальнений характер, оскільки незрозуміло, які акти необхідно вважати «юридичними». Окрім того, лише у КК Данії (§ 148) зазначається, що невиконання судового рішення може вчинятися і з умисною, і з необережною формами вини.

В окремих кримінальних законах держав, (Данії, Бельгії, Іспанії, Швейцарії) правова норма, яка б регламентувала відповідальність за незаконні дії щодо майна, яке піддане опису або арешту чи підлягає конфіскації, взагалі відсутня. Щодо КК інших держав, то конструкція відповідної статті за структурою, а також змістом є різною. Передусім це очевидно з аналізу об’єктивної сторони досліджуваного посягання. У теорії кримінального права Р. Л. Максимович зазначає, що кримінальне законодавство більшості зарубіжних держав містить кримінально-правові норми з деякими особливостями, зумовленими специфікою системи права, важливістю відповідних відносин у житті держави, традиціями побудови загальнообов’язкових правил поведінки тощо [121, с. 41-42]. Зокрема, щодо майна, яке підлягає конфіскації, можуть бути здійснені такі дії: підміна майна (ч. 1 ст. 308 КК Латвії); знищення або привласнення заарештованого предмета (ст. 314-6 КК Франції).

За КК Франції (ст. 314-7), кримінально караними є дії, вчинені боржником до винесення судового рішення, що констатує його заборгованість, що проявилося в організації своєї неплатоспроможності, або шляхом заниження або приховування всіх або частини своїх доходів, або приховування будь-якого майна і має на меті ухилення від виконання вироку майнового характеру, винесеного судом у кримінальних справах, або рішення, винесені судом зі цивільних справ. Необхідно виокремити і суворість законодавця Франції, оскільки за вчинення замаху на знищення або привласнення заарештованого предмета, яке знаходиться у боржника передбачене те ж покарання, що і за закінчений злочин (ч. 2 ст. 314-6). Своєю чергою, лише в КК Австрії (ч. 3 § 271) передбачені підстави звільнення від кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, яке підлягає конфіскації. Зокрема, зазначається, що не підлягає покаранню особа, яка добровільно повернула майно до початку кримінального переслідування.

Отже, відмінність кримінальної відповідальності за подібні дії у європейських країнах обумовлюється історичною та національною специфікою законодавчої мови та техніки, особливостями державного та політичного устрою, а також відповідним досвідом щодо протидії подібним посяганням та забезпечення своєчасного виконання судових рішень.

Загалом дослідження щодо вирішення проблеми кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення дає підстави для певних висновків. Невдалими видаються положення кримінального законодавства тих держав, у яких передбачене однакове покарання за замах та закінчений злочин, який полягає у невиконанні судового рішення (ч. 2 ст. 314-6 КК Франції), а також відсутність норм, які б регламентували кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення. Водночас позитивним та вартим запозичення є досвід кримінального законодавства Австрії (ч.3 § 271 КК) стосовно звільнення від кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, яке підлягає конфіскації, у випадку, якщо особа добровільно повернула майно до початку кримінального переслідування. Впровадження такого положення у вітчизняний кримінальний закон дасть змогу говорити про забезпечення неухильного виконання судового рішення та, водночас, про наявність заохочувальної кримінально-правової норми для осіб, які визнали неправомірність свого діяння.

Висновки до першого розділу

За результатами виконаного дослідження можна зробити такі висновки:

- аналіз кримінально-правових джерел дав змогу виокремити питання, щодо яких науковці є одностайними (за своєю суттю та правовими наслідками судове рішення має силу закону, яке відновлює порушене право та водночас не створює нових правових норм; під «невиконанням рішень суду» необхідно розуміти бездіяльність, зокрема невчинення дій, до яких зобов’язують відповідні акти; форми (способи) невиконання судового рішення можуть бути різними: пряма чи відкрита відмова від його виконання, усна чи письмова форми), а також які є дискусійними (які судові акти підпадають під охорону статті, що передбачає кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення; щодо визнання чи невизнання наказу суду предметом складу злочину, передбаченого ст. 382 КК України; чи належить діяльність Конституційного Суду України до правосуддя, і, відповідно, охороняється нормою, що регламентує кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення; визначення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 388 КК України) та які не висвітлено взагалі чи окреслено поверхнево (щодо комплексного аналізу видів складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення; стадії вчинення відповідних посягань; питання кваліфікації злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, вчинених у співучасті; розмежування аналізованих посягань від суміжних складів злочинів або злочинів, передбачених конкуруючими нормами; аналіз караності відповідних посягань та обґрунтованість визначення меж покарань);

- визначено систему складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. До них запропоновано відносити: невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення (ст. 382 КК України); незаконні дії щодо майна, на яке рішенням суду накладено арешт або ж підлягає конфіскації за рішенням суду ( ст. 388 КК України); ухилення від виконання покарання, не пов’язаного з обмеженням чи позбавленням волі (ст. 389 КК України); умисне невиконання засудженим угоди про примирення або про визнання винуватості (ст. 389¹ КК України).

- здійснено огляд історико-правових джерел, що містили відповідні кримінально-правові норми. Історичний екскурс засвідчив, що кримінально- правова охорона виконання судового рішення забезпечувалась не на всіх етапах розвитку суспільства. Протягом століть відповідні правові норми розвивалися поступово. Якщо до ІХ ст. спеціальні норми, які регулювали би порядок здійснення правосуддя, були відсутні, то вже за часів Київської Русі є згадки про них. Вперше нормативні заборони невиконання вимог вироку суду з’явилися в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. У КК УРСР 1922 р. та 1927 р. спеціальна норма, що регламентувала би відповідальність за невиконання судового вироку або рішення, не передбачалася взагалі. Лише у КК УРСР 1960 р. була передбачена відповідальність за порушення порядку виконання судових рішень у частині правового режиму майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано. Однак систематизовані законодавчі норми, які передбачають кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень, у сформованому вигляді з’явились вже у чинному КК України;

- проаналізовано кримінальне законодавство пострадянських держав, а також держав, які є членами Європейського Союзу, щодо кримінальної відповідальності за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення. Констатовано, що у кримінальному законодавстві зарубіжних держав є певні положення, які доцільно було б запозичити українському законодавцю, зокрема: стосовно звільнення від кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, яке підлягає конфіскації, у випадку, якщо особа добровільно повернула майно до початку кримінального переслідування. Невдалими є положення кримінального законодавства тих держав, у яких передбачене однакове покарання за замах та закінчений злочин, який полягає у невиконанні судового рішення (ч. 2 ст. 314-6 КК Франції), а також відсутність норм, які б регламентували кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення.