ВИСНОВКИ

У дисертації на основі аналізу КК України та практики його застосування теоретично узагальнено і запропоновано нове за змістом вирішення наукових і практичних завдань, зокрема щодо кримінально-правової характеристики невиконання судового рішення.

Констатовано, що обрана для дослідження проблема не може обмежуватися аналізом лише складу злочину, передбаченого однією статтею Особливої частини КК України.

Відтак виконане дослідження дало змогу зробити такі висновки:

1. Обов’язковою ознакою об’єкта злочинів, передбачених ст. 382 та 388 КК України, є їх предмет. Предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України є судове рішення (вирок, рішення, ухвала, постанова, а також судові рішення, що приймаються у формі виконавчих документів, виданих на виконання цих судових рішень), винесене судом загальної юрисдикції, що набрало законної сили (частини 1-3 ст. 382 КК України), рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосуються конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішень іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, що набрали законної сили і підлягають визнанню на території України відповідно до міжнародних договорів України, та рішення Європейського суду з прав людини (ч. 4 ст. 382 КК України). Складами злочинів, якими передбачена кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення, є: майно, на яке накладено арешт або яке описано; заставлене майно; кошти, на які накладено арешт (ч. 1 ст. 388 КК) або яке підлягає конфіскації на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 388 КК); вирок суду (ст. 389 КК України) та ухвала суду про затвердження угоди про примирення або угоди про визнання винуватості (389¹ КК України).

2. Об’єктивна сторона складів злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, за винятком невиконання рішення Європейського суду (ч. 4 ст. 382 КК України), охоплює декілька альтернативних діянь: невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення (частини 1-3 ст. 382 КК України), тільки невиконання судового рішення (ч. 4 ст. 382, ст. 389¹ КК) або тільки ухилення (ст. 389 КК) або передбачає розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення майна або вчинення інших незаконних дій із майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано; порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном; здійснення операцій із коштами, на які накладено арешт (ст. 388 КК України).

3. На підставі аналізу ст. 382 КК України «Невиконання судового рішення» доведено, що суб’єкт цього злочину - і загальний (ч. 1, 3 ст.382 КК), і спеціальний (ч. 1, 2, 3, 4 ст. 382 КК). Натомість аналіз ст.ст. 388, 389, 389¹ КК України дає змогу стверджувати, що суб’єктом цих посягань може бути лише спеціальний суб’єкт.

4. Умисне невиконання судового рішення або перешкоджання його виконанню вчиняється виключно із прямим умислом, оскільки особа, вчиняючи такі дії, не лише усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дії, а й передбачає суспільно небезпечні наслідки свого діяння, а саме бажає, щоб судове рішення було невиконаним. Стосовно спричинення суспільно небезпечних наслідків у вигляді істотної шкоди, то психічна діяльність суб’єкта може характеризуватися як прямим чи непрямим умислом, так і злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю. Однак ставлення особи до цих наслідків на кваліфікацію злочину не впливає, а слугує лише підставою для індивідуалізації кримінальної відповідальності.

5. Під час аналізу судової практики про злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, не було встановлено жодного вироку, який містив би посилання на ст. 14 «Г отування до злочину» КК України. Це пояснюється високою латентністю таких посягань, а також незначним ступенем їх суспільної небезпеки, внаслідок чого застосовується звільнення від кримінальної відповідальності. Окрім того, готування, навіть тоді, коли воно свідчить про наявність у суб’єкта умислу, ще не свідчить про непохитну рішучість суб’єкта вчинити злочин.

6. На практиці поширені помилки під час здійснення кримінально- правової кваліфікації злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. Зокрема, бувають ситуації, коли суди під час розгляду конкретної справи, ігноруючи один із принципів кримінально-правової кваліфікації (принцип non bis in idem), двічі притягують особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (зокрема, за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей чи ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків суди кваліфікують дії винної особи одночасно за ст. 164 чи ст. 165, а також ст. 382 КК України), відтак порушують правило правозастосування за конкуренції загальної та спеціальної норм, де вказується, що в таких випадках повинна застосовуватись лише спеціальна норма.

7. У деяких випадках законодавцем необгрунтовано визначені межі покарань. Зокрема, за менш суспільно небезпечне діяння судом може бути призначено суворіше покарання і навпаки, що засвідчує, що аналізовані санкції побудовані зі суттєвим порушенням законів юридичної логіки та законодавчої техніки (наприклад, ч. 1 та ч. 2 ст. 382; ч. 3 та ч. 4 ст. 382; ч. 1 та ч. 2 ст. 388 КК України).

8. Суди часто призначають покарання нижче від найнижчої межі. Дослідження проблем індивідуалізації кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення дає підстави для висунення гіпотези про те, що за сучасного стану вітчизняного судочинства призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено кримінальним законом, не завжди відбувається обґрунтовано. Окрім того, суди в абсолютній більшості випадків за вчинення аналізованих посягань призначають покарання ближче до мінімальної межі санкції або не призначають додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або провадити певну діяльність. Натомість покарання, що відповідає максимальній межі санкції, застосовується лише у поодиноких випадках, та, за правило, за вчинення злочину, який містить кілька кваліфікуючих ознак.

9. Щодо злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, відомі випадки звільнення від кримінальної відповідальності (5,9 %) та закриття кримінального провадження внаслідок акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння (1,08 %). Окрім того, у 24 % випадків до осіб, які вчинили злочини, що полягають у невиконанні судового рішення, застосовується інститут звільнення від кримінального покарання з випробуванням, за наявності підстав, які передбачені Загальною частиною КК України. Встановлено, що застосування цього інституту здебільшого більшості випадків є справедливим рішенням суду та ґрунтується на чинному кримінальному законодавстві.

10. Чимала кількість норм, які регламентують відповідальність за невиконання судового рішення, свідчить про їх суперечливість, а також невиправдану конкуренцію. Відтак задля вирішення відповідної проблеми, з урахуванням викладеного, пропонуємо зміни та доповнення до КК України, зокрема:

ст. 382 «Невиконання судового рішення»

- ч. 3. ст. 382 КК України: «Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, яка має непогашену або незняту судимість за злочин, передбачений цією статтею»

ст. 963 «Підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру»

- п. 4 ч. 1 ст. 963 КК України: «вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого зі злочинів, передбачених статями 109, 110, 113, 146, 147, 382, 388, частинами другою-четвертою статті 1591, статями 160, 260, 262, 436, 437, 438, 442, 444, 447 цього Кодексу».