Суб’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення

Склад злочину визначається як сукупність встановлених у кримінальному законодавстві об’єктивних та суб’єктивних правових ознак, що характеризують певне суспільно небезпечне діяння як злочин.

Поняття суб’єкта злочину є засадничим у схемі «суб’єкт - вина - кримінальна відповідальність» і виявляється у процесі реалізації кримінальної відповідальності. Поняття суб’єкта злочину охоплює сукупність ознак, на основі яких фізична особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, підлягає кримінальній відповідальності [6, с. 21]. Наявність у особи необхідних ознак (вік і осудність) дає змогу характеризувати її як суб’єкта злочину і застосувати відповідні заходи кримінальної відповідальності [177, с. 57-58]. Тобто для того, аби встановити можливість визнання певної особи суб’єктом певного злочину слід визначити наявність у неї ознак, що передбачені чинним кримінальним законом. Такими загальними ознаками суб’єкта злочину слід визнавати фізичне існування особи, настання певного віку, з якого, відповідно до нормативних приписів кримінального закону, може наставати кримінальна відповідальність та осудність.

Відтак донедавна у вітчизняній теорії кримінального права стверджувалося, що суб’єктом усіх, без винятку, злочинів може визнаватися виключно фізична особа. Це загалом відповідає принципу особистої винної відповідальності особи, яка володіє свободою волі і діє свідомо. Однак така концепція уже неодноразово піддавалася критиці під час проведення наукових досліджень. Так, ще А. Н. Трайнін наголошував, що юридична особа сама діяти не може, проте на основі лише цього положення не можна вважати вирішеним питання щодо її кримінальної відповідальності [181, с. 245].

Розвиваючи теорію запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб, це питання висвітлювали у своїх працях П. П. Андрушко [4], Т.С. Батраченко [10], Б. М. Грек [58], В. К. Грищук [59], Р. Р. Кузьмін [103], О. Ф. Пасєка [149] та інші. Не вступаючи у полеміку «pro» чи «contra» щодо можливості запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб, зазначимо, що така ідея вже підтримана законодавцем, та й загалом може бути підтриманою у науці, з огляду на те, що нерідко судові рішення підлягають виконанню саме не конкретною особою, а власне підприємством чи іншою юридичною особою, або ж злочини вчиняються керівниками юридичних осіб не у власних інтересах, а в інтересах саме юридичної особи.

Так, керівник СТОВ «Полісся», будучи зобов’язаним виконувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 21 січня 2010 року, яка набрала законної сили 1 лютого 2010 року, згідно з якою СТОВ «Полісся» зобов’язане сплатити на користь Управління Пенсійного фонду України в Овруцькому районі борг у розмірі 55678,32 грн., та маючи надходження на рахунки та до каси господарства протягом 2008-2010 років коштів у розмірі 2295108 грн., діючи умисно, в інтересах очолюваного ним господарства, маючи реальну можливість виконати зазначену постанову суду, приймав рішення не про виконання рішення суду, а про спрямування коштів на господарські потреби товариства, що заподіяло істотну шкоду державним інтересам у вигляді несплати до бюджету Управління Пенсійного фонду в Овруцькому районі 55678,32 грн.

Наукову ідею про запровадження можливості застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб підтримав законодавець і це стало результатом прийняття Закону України № 314-VII (314-18) від 23.05.2014 р., згідно з яким Кримінальний кодекс доповнено Розділом XIV¹ «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». Відповідно до цього закону юридична особа фактично стає суб’єктом, щодо якого можуть застосовуватися такі заходи кримінально-правового характеру як штраф, конфіскація майна та ліквідація. Оскільки такі заходи кримінально-правового характеру можуть застосовуватися до юридичних осіб лише у кримінальному судочинстві, то слід визнати, що у такому разі однозначно має йтися про рішення законодавця запровадити кримінальну відповідальність юридичних осіб, яка є дещо відмінною від кримінальної відповідальності фізичних осіб. Така відмінність полягає у виді заходів, що підлягають застосуванню до фізичних та юридичних осіб, відтак - це покарання та заходи кримінально- правового характеру (хоча серед видів покарань, що застосовуються до фізичних осіб (п.п. 1, 7 ст. 51 КК України «Види покарань»), є, так звані, заходи кримінально-правового характеру, що можуть бути застосовані до юридичних осіб - штраф та конфіскація майна). А зважаючи на те, що згідно з ч. 1 ст. 3 КК України «Законодавство України про кримінальну відповідальність» законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, а застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб передбачено розділом XIV-1 КК України, то слід погодитись із тим, що законодавець все ж передбачив для юридичних осіб власне

кримінальну відповідальність, а тому юридичну особу слід визнавати суб’єктом кримінальної відповідальності.

Водночас, не вдаючись до подальшого ґрунтовного вивчення проблеми кримінальної відповідальності юридичних осіб, зауважимо, що згідно зі ст. 96 «Підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру» серед переліку статей немає ст. 382, 388, 389, 389¹ КК України, однак серед альтернативних дій, що визнаються вчиненими в інтересах юридичної особи (а це є обов’язковою ознакою підстави для застосування таких заходів згідно з чч. 1, 4 ст. 96 КК), є дії, що були спрямовані на ухилення від передбаченої законом відповідальності (ч. 2 примітки до ст. 96 КК України). Одним із видів такого ухилення від відповідальності є невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення. Такий висновок можна зробити на підставі того, що судове рішення завжди передбачає певну відповідальність для суб’єкта-порушника, а тому дії службової особи, вчинені в інтересах юридичної особи щодо невиконання винесеного судом рішення, можна розцінювати як ухилення юридичної особи від передбаченої законом відповідальності. Однак de ure згідно з положеннями ст. 96³ КК України, до юридичної особи неможливо застосовувати заходи кримінально-правового характеру за вчинення її уповноваженою особою злочинів, передбачених ст.ст. 382, 388, 389, 389¹ КК України.

Попри наведене, таки вважаємо за доцільне внесення ст.ст. 382, 388 КК України до переліку статей, встановленого ст. 96 КК України, в якій, згідно з якими до юридичної особи можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру, адже вивчаючи матеріали судової практики щодо розгляду кримінальних проваджень у сфері правосуддя, є випадки, коли службова особа притягується до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 382, ст. 388 КК України за дії, що були вчинені не в її особистих інтересах, а в інтересах юридичної особи. Так, у одному із вироків суду зазначено, що директор КП «Дорожник», будучи службовою особою, достовірно знаючи про відкрите зведене виконавче провадження № 34837314 про стягнення з Комунального підприємства «Дорожник» (ЄДРПОУ 31329952, розташоване по вул.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 18 КК України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з кого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність. У ч. 2 ст. 18 КК України зазначено, що спеціальним суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Отже, залежно від сукупності визначених у кримінальному законі ознак, суб’єктом вищезазначених злочинів може бути загальний та спеціальний суб’єкт злочину.

П. С. Берзін та В. О. Гацелюк зазначають, що як елемент складу злочину суб’єкт злочину характеризується певними ознаками, які поділяються на обов’язкові та додаткові.

Отже, залежно від сукупності обов’язкових ознак, що визначені у диспозиції кримінально-правової норми та характеризують суб’єкта злочину, він поділяється на загальний та спеціальний суб’єкт злочину. Суб’єкта будь- якого складу злочину характеризує низка обов’язкових та додаткових (яких може і не бути) ознак, з-поміж яких: вид особи - фізична особа; загальний вік фізичної особи, з якого може наставати кримінальна відповідальність; осудність особи (лише для фізичних осіб).

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 22 КК України «Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність», суб’єктом злочину, передбаченого ст.ст. 382, 388, 389, 389¹ КК України, може бути фізична особа, якій на момент учинення злочину виповнилося шістнадцять років. Якщо ця вимога не буде дотримана, то не буде підстав говорити про наявність у діях особи складу злочину. Тобто на момент учинення особою дій, що полягають у невиконанні судового рішення чи перешкоджанні його виконанню, а також вчинення незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, чи невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості їй має виповнитися шістнадцять років. Недосконалим у цьому випадку є положення ст. 389 та 389¹ КК України, адже відповідно до чч. 1, 2 ст. 22 КК України суб’єктом цих злочинів може бути лише особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, але згідно з ч.1 ст.98 КК України до неповнолітнього з чотирнадцятирічного віку може застосовуватися таке альтернативне позбавленню волі покарання, як штраф (громадські та виправні роботи застосовуються зі шістнадцятирічного віку). З огляду на це, навіть якщо неповнолітній засуджений (з моменту досягнення ним чотирнадцятиліття і до досягнення шістнадцяти років) не виконуватиме рішення суду щодо виконання покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, не сплатить штрафу або ж не виконає угоди про примирення чи про визнання винуватості, він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за зазначеними статтями. Такі положення створюють у неповнолітніх хибне уявлення про необов’язковість виконання судових рішень та дають змогу уникнути відповідальності за їх невиконання. Єдиним наслідком для неповнолітнього у разі невиконання такої угоди є можливість скасування вироку суду, яким була затверджена така угода, тоді суд призначає судовий розгляд у загальному порядку або передає матеріали провадження для завершення досудового розслідування у загальному порядку, якщо угода була ініційована на стадії досудового розслідування.

Наступною ознакою, що потребує наукового аналізу під час дослідження суб’єкта злочину, є осудність особи. Як зазначається у кримінально-правовій літературі, осудність - це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії і керувати ними. За чинним кримінальним законодавством, лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи. Здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак злочину (об’єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Тобто свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи [91, с. 47]. Відтак для того, щоб стверджувати, що особа підлягає кримінальній відповідальності за невиконання судового рішення та є осудною, вона має усвідомлювати, що вона своїми діями перешкоджає виконанню або ж своєю бездіяльністю не виконує судового рішення, або ж вчиняє дії, що суперечать рішенню суду (наприклад, особа розуміє, що своїми діями не виконує або перешкоджає виконанню рішенню суду, вчиняє розтрату, відчужує, приховує, підмінює, пошкоджує, знищує або вчиняє інші незаконні дії з майном, ухиляється від сплати штрафу або обіймає певні посади чи займається певною діяльністю, яка для неї заборонена рішенням суду або ухиляється від відбування громадських чи виправних робіт або ж усвідомлює, що не виконує угоду про примирення чи визнання винуватості тощо). Водночас така особа має не лише усвідомлювати суспільну небезпеку своїх дій, а й керувати ними - використовувати певні зусилля задля досягнення своєї мети.

А. А. Васильєв уважає, що формулу осудності необхідно виводити на підставі трьох критеріїв: двох змістовних (психологічного та медичного) та формально-правового (юридичного). Змістовні критерії повинні характеризувати власне оцінку психічного стану особи і визначати інтелектуально-вольові здатності особи під час учинення злочину. Натомість формально-правовий (юридичний) критерій допомагає встановити наявність юридичного факту, що висловлюється словами «під час вчинення злочину». Таким фактом є вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, що вважається первинною ознакою, яка характеризує поняття осудності. Адже без учинення суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину, таке питання і не виникає, все обмежується визначенням дієздатності особи у рамках цивільних правовідносин. Отже, суть формальноправового (юридичного) критерію полягає в тому, що він надає можливість суду визначити реальну спроможність (достатність здатностей) особи усвідомлювати фактичний характер та суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) та керувати ними під час вчинення злочину (у конкретній ситуації за досягнення певних цілей) [18, с. 130-131].

Оскільки змістовними критеріями осудності є психологічний та медичний критерії, то їх необхідно дослідити. Р. І. Міхеєв зазначає, що сутність психологічного (психофізіологічного) критерію полягає в тому, що психічний стан особи повинен вказувати на здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Цей критерій містить як здатність повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, так і знижену здатність, коли таке зниження спричинили аномалії психіки та психічні розлади. Зазначений критерій формується завдяки поєднанню двох обов’язкових ознак - інтелектуальної та вольової [128, с. 61].

Інтелектуальна ознака психологічного критерію осудності відображає здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати фактичний характер та суспільну небезпечність дій (бездіяльності) та їх наслідків. Вольова ознака психологічного критерію осудності - здатність особи під час вчинення злочину керувати своїми діями (бездіяльністю). Кожна вольова дія є цілеспрямованою. Воля є практичним відтворенням свідомості і полягає у регулюванні практичної діяльності людини [128, с. 61; 60, с. 36]. Ця ознака відображає здатність людини здійснювати вольові вчинки, що відповідають її потребам. Про вольову ознаку йдеться і тоді, коли в особи зберігається формальна оцінка подій та їх розуміння, але знижується, а іноді і втрачається здатність утриматися від здійснення певного вчинку. Людина, будучи спроможною усвідомлювати протиправний характер своїх дій, іноді не може керувати ними діями. Це ймовірно внаслідок порушення взаємозв’язку між свідомістю та волею. Найбільш виразно це простежується при психопатіях, коли виявляється «парціальна некритичність» психопатичних осіб, знижується прогностична функція інтелекту.

Суть медичного критерію відображає наявність у особи відносного психічного здоров’я, що не виходить за рамки «психічної норми» і, відповідно, - осудності. Відносність психічного здоров’я полягає в тому, що існує ціла гамма проміжних станів, які вказують на різні форми психічних аномалій та не виходять за рамки осудності. Осудним може бути визнано і психічно здорового суб’єкта, і суб’єкта психічно аномального, але за умови, що розлади психіки останнього не досягли такого ступеня і характеру, які повністю або значно знижують його здатність до свідомої та вольової поведінки (здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними) [18, с. 132]

Отже, задля того, щоб визначити осудність особи, необхідно встановити наявність трьох обов’язкових критеріїв: психологічного, медичного та формально-правового. Тільки за умов визнання того, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій (бездіяльності) та керувала ними під час учинення злочину (впродовж учинення злочину) можемо стверджувати, що вона є осудною.

Усі ці ознаки є загальними та характерними для усіх, без винятку, злочинів. Однак, як уже зазначалося, окрім загальних ознак, окремі суб’єкти злочину характеризуються ще однією чи декількома додатковими ознаками, які вказують на те, що суб’єкт певного злочину є спеціальним. З огляду на зазначене, розглянемо, який саме суб’єкт злочину - загальний чи спеціальний - передбачений у ст.ст. 382, 388, 389, 389¹ КК України.

У кримінально-правовій літературі суб’єкт злочину, передбаченого чч. 1, 3 ст. 382 КК України, розглядається як фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку, та не виконує судове рішення або перешкоджає його виконанню. Натомість у чч. 2-4 ст. 382 КК України суб’єктом злочину є службова особа, котра, як відзначають різні вчені в галузі кримінального права: повинна виконувати судові рішення або допомагати їх виконанню [93, с. 298]; виходячи з її службових обов’язків, повинна виконати судове рішення [142, с. 776-777]; відповідно до повноважень повинна була вчинити дії з виконання судового рішення або завдяки своїм повноваженням мала можливість перешкодити останньому [96, с. 535; 141, с. 995]. До кримінальної відповідальності, за ч. 2 ст. 382 КК України, може бути притягнута лише службова особа, яка відповідно до своїх повноважень повинна була вчинити дії з виконання судового рішення або мала можливість перешкодити його виконанню. Це можуть бути працівники державної виконавчої служби, установ виконання покарань, міліції (поліції. - Г. Б.), керівники та інші службові особи підприємств, установ та організацій тощо [140, с. 749].

В. І. Борисов та В. І. Тютюгін зазначають, що питання про суб’єкта злочину, передбаченого ст. 382 КК України, слід вирішувати диференційовано. Так, за ч. 1 ст. 382 КК України, якщо злочин вчиняється шляхом невиконання судового акта, суб’єкт злочину лише спеціальний, тому що ним може бути тільки така особа, на яку законом і цим актом покладено обов’язок з його виконання, і вона має реальну можливість його виконати. Якщо, відповідно до ч. 1 ст. 382 КК України, злочин здійснюється шляхом перешкоджання виконанню судового акта, то з урахуванням характеру дій, що можуть становити зміст такого перешкоджання, вчинити цей злочин у змозі як названий вище спеціальний (зобов’язана особа), так і загальний суб’єкт - будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку [71, с. 144]. Зважаючи на таку аргументацію, загалом можна погодитись із твердженням, що суб’єктом злочину у разі умисного невиконання судового рішення є спеціальний суб’єкт - особа, яка відповідно до рішення суду зобов’язана його виконати. Однак слід також визнати: якщо рішення суду не скероване на конкретного адресата його виконання (наприклад, відмови від виконання ухвали суду про проведення обшуку, коли в ухвалі вказується приміщення, в якому має бути проведено обшук, або ж вказано лише підприємство, що зобов’язане виплатити заробітну плату працівнику, суд забороняє проведення мітингів тощо), то суб’єкт такого злочину буде загальний, незалежно від того, які дії вчиняє особа, - чи не виконує, чи перешкоджає його виконанню.

Водночас, як слушно зауважили В. І. Борисов та В. І. Тютюгін, якщо злочин учиняється шляхом невиконання судового акта, суб’єкт злочину лише спеціальний, оскільки ним може бути тільки така особа, на яку законом і цим актом покладено обов’язок з його виконання, і вона має реальну можливість його виконати [71, с.144]. Така думка видається слушною: коли у конкретному судовому рішенні вказаний конкретний суб’єкт його виконання, то такий злочин, що полягає у «невиконанні», може бути вчинений лише цією особою. Така особа, з огляду на наведене, володіє ще однією додатковою ознакою суб’єкта злочину - наявністю у неї обов’язку виконати рішення суду, а тому її цілком виправдано можна визнати спеціальним суб’єктом злочину.

Відтак виникає слушне запитання про те, як у особи (суб’єкта злочину) виникає обов’язок виконувати конкретне судове рішення. З цього приводу існують такі міркування. Обов’язковість рішень суду є конституційним принципом правосуддя, закріплений у п. 9 ст. 129 Конституції України. У ч. 2 ст. 535 КПК України зазначено, що суд разом зі своїм розпорядженням про виконання судового рішення надсилає його копію відповідному органу чи установі, на які покладено обов’язок виконати судове рішення. З огляду на зазначене, зауважимо, що якщо це службова особа, то такий обов’язок виникає у неї у зв’язку із виконанням її службових повноважень, що, відповідно, закріплені певними нормативно-правовими актами та посадовою інструкцією. Якщо це пересічна фізична особа, яка є учасником судового процесу, то обов’язок щодо неухильного виконання судового рішення покладається на неї Конституцією України, визначається відповідним процесуальним законодавством, а отже, зазначається про такий обов’язок виконати судове рішення безпосередньо у самому судовому рішенні.

Водночас, згідно із чч. 2-4 ст. 382 КК України, суб’єктом цих складів злочинів може бути службова особа, службова особа, що займає відповідальне чи особливо відповідальне становище. Отже, спеціальним суб’єктом зазначеного злочину може бути ще й службова особа, яка у межах своїх службових повноважень мала обов’язок виконати судове рішення, але не зробила цього або ж вчинила активні дії - перешкоджала його виконанню.

Однак виникає запитання: які саме службові особи є суб’єктом злочину, передбаченого ст. 382 КК України. Відповідно до положень ч. 3, 4 ст. 18 КК України «Суб’єкт злочину», службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом. Службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів. Відтак можемо констатувати, що усі перелічені особи можуть бути суб’єктом злочину, передбаченого ст. 382 КК України.

Водночас виникає запитання щодо визначення ознак спеціального суб’єкта зазначеного злочину - службової особи, що займає відповідальне чи особливо відповідальне положення (ч. 3 ст. 382 КК), адже, посилаючись на ст. 18 КК України, ці ознаки встановити неможливо, оскільки у цій статті таких роз’яснень немає. Попри це, у ч. 2 примітки до ст. 368 КК України «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою» містяться роз’яснення, що службовими особами, які займають відповідальне становище, у ст.ст. 368, 369 і 382 цього Кодексу є особи, зазначені у пункті 1 примітки до ст. 364, посади яких згідно зі ст. 25 Закону України «Про державну службу» віднесені до третьої, четвертої, п’ятої та шостої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць.

Службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, у ст.ст. 368, 369 і 382 цього Кодексу є особи, зазначені у частині першій ст. 9 Закону України «Про державну службу», та особи, посади яких згідно зі ст. 25 Закону України «Про державну службу» віднесені до першої та другої категорій. Перелік осіб, які віднесені цим Законом до тих, що займають відповідальне або особливо відповідальне становище, є вичерпним, однак у окремих пунктах ст. 25 цього закону зазначається, що у кожній із чітко перелічених категорій посад державних службовців є вказівка на «інші, прирівняні до них посади», що дає підстави стверджувати, що перелік цих посад згідно із положеннями Закону України «Про державну службу» не є вичерпним. Тобто це дає змогу зробити висновки, що здійснюючи кримінально-правову оцінку вчиненого службовою особою суспільно небезпечного діяння, необхідно щоразу вивчати нормативно-правові акти, що регулюють певну діяльність із метою визначення категорії посади такої службової особи.

Ще одним актуальним питанням, що потребує наукового дослідження, є аналіз положення ч. 3 ст. 382 КК України щодо визначення змісту такої ознаки, що характеризує суб’єкта зазначеного злочину як «вчинені особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею». Ця актуальність перш за все обумовлена власне формулюванням цієї ознаки «раніше судимою». В. В. Голіна зазначає, що судимість персоніфікована і пов’язана лише з конкретною особою, а обмеження прав і всі несприятливі для особи правові наслідки пов’язані не взагалі зі судимістю, а з тим злочином, який вчинила особа і за який була засуджена [50, с. 23]. Відтак робимо висновки, що ця ознака характеризує саме суб’єкта злочину, оскільки наведене формулювання цієї кваліфікуючої ознаки стосується саме особи, що вже вчиняла цей злочин та була за нього засуджена із призначеним покаранням.

У літературі зазначається, що особа, раніше судима за злочин, передбачений цією статтею, - особа, що була засуджена за будь-якою частиною ст. 382 КК України і судимість у якої не погашена або не знята [140, с. 749]. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК, особа визнається такою, що має судимість, із дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. Зі змісту наведеної норми очевидно, що погашення або зняття судимості, як завершальний етап реалізації кримінальної відповідальності, означає повне й остаточне припинення існування всіх обмежень і позбавлень, пов’язаних з судимістю.

Відтак особа, судимість якої погашена або знята, у правовому сенсі вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала [141, с. 203]. Анульована судимість не повинна спричиняти правових наслідків, обмежень прав і свобод людини у сфері конституційних, цивільних, сімейних, трудових та адміністративних правовідносин. Урахування погашеної чи знятої судимості під час вирішення будь-яких питань, зокрема за надання характеристики особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є неприпустимим. Особа, судимість якої погашена або знята, у правовому сенсі вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Формулювання «раніше судимою особою» означає особою, яка попередньо була засуджена. За такого формулювання цієї ознаки безпідставно робити висновки, що ця ознака стосується лише осіб, судимість яких не знята або не погашена у встановленому законом порядку. Тобто за словосполучення «раніше судимою особою» ця ознака враховуватиметься навіть тоді, коли судимість знята чи погашена, що суперечить принципу існування кримінальної відповідальності доти, доки вона не скасована у визначеному законом порядку. Відтак доцільно було б уживати таке словосполучення, яке виключало б можливість застосування неоднозначних тлумачень цієї ознаки та відповідало б значенню відповідних положень Розділу ХІІІ «Судимість» Загальної частини КК України, зокрема: «особою, яка має непогашену або незняту судимість».

Аналіз ст. 382 КК України «Невиконання судового рішення» дає змогу стверджувати, що суб’єктом цього злочину є і загальний суб’єкт злочину (чч.1, 3 ст. 382 КК), і спеціальний суб’єкт злочину (чч. 1, 2, 3, 4 ст. 382 КК).

Аналіз статей 388, 389, 389¹ КК України дає змогу стверджувати, що суб’єктом цих злочинів може бути лише спеціальний суб’єкт.

Аналіз ч. 1 ст. 388 КК України «Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації» дає змогу стверджувати, що суб’єкт зазначеного злочину лише спеціальний, оскільки така особа, окрім загальних ознак суб’єкта злочину має бути наділена бодай однією додатковою ознакою суб’єкта цього злочину (такій особі має бути ввірено майно або вона є представником банку або іншої фінансової установи). В іншому випадку (за відсутності вказаних ознак) така особа не буде визнаватися суб’єктом зазначеного злочину, а отже, і неможливо буде говорити про склад цього злочину взагалі.

В. І. Борисов та В. І. Тютюгін наголошують, що суб’єкт зазначеного злочину лише спеціальний: а) приватна особа (зокрема, сам винний чи його родичі), якій майно ввірено на збереження після його опису чи арешту; б) службова особа (зокрема, представник органу місцевого самоврядування), якій майно ввірено на відповідне збереження у зв’язку з його описом, арештом чи конфіскацією; в) представник банківської або іншої фінансової установи, на рахунках якої знаходяться заарештовані чи конфісковані кошти (вклади) [71, с. 119]. В. А. Головчук зазначає, що особи, яким майно ввірено на відповідальне зберігання (власник майна, яке підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, інша особа, якій ввірено це майно), а також представник банківської або іншої фінансової установи - володіють певними правовими ознаками, що відносить їх до категорії спеціальних суб’єктів [53, с. 197]. Такий висновок і справді небезпідставний, адже суб’єкт цього злочину наділений, окрім загальних ознак, спеціальними: йому ввірене майно, така особа є службовою особою або представником банку чи іншої фінансової установи. З огляду на зазначене, видається, що суб’єкт цього злочину може бути лише спеціальним.

Спеціальним є і суб’єкт злочинів, передбачених ст.ст. 389 та 389¹ КК України. Ст. 389 не містить жодної вказівки на обов’язкову додаткову ознаку суб’єкта цього злочину, але назву цієї статті сформульовано за допомогою словосполучення «ухилення від покарання...», що означає, що особа була засуджена і щодо неї набрав чинності обвинувальний вирок суду. Натомість у ст. 389¹ зазначено обов’язкову ознаку суб’єкта цього злочину - «засуджений», що теж означає, що така особа була засуджена обвинувальним вироком. Отже, зважаючи на те, що суб’єктом злочинів, передбачених ст.ст. 389 та 389¹, може бути лише засуджена особа - особа, щодо якої вже набрав чинності обвинувальний вирок суду, то можемо зробити висновок про наявність додаткової ознаки щодо такого суб’єкта злочину, а тому є підстави для висновку, що суб’єкт цих злочинів спеціальний. Отже, спеціальним суб’єктом є також суб’єкт злочинів, передбачених ст.ст. 389 та 389¹ КК України, оскільки у ч. 1 ст. 389 вказується на таку обов’язкову ознаку суб’єкта цього злочину, як «засуджений до цих видів покарань», а у ст. 389¹ - лише на таку ознаку, як засудження, що означає, що особа визнана у судовому порядку винною у вчиненні саме цього злочину.

Отже, робимо висновок, що суб’єктом злочинів, передбачених ст.ст. 382, 388, 389 та 389¹ КК України, є: загальний суб’єкт злочину - фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку; спеціальний суб’єкт - службова особа та службова особа, що займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, а також особа, якій ввірене майно, визначене у рішенні суду, а також представник банку чи іншої фінансової установи та особа, яка засуджена (має непогашену або незняту судимість). Відтак для встановлення частини суб’єктивних ознак цього складу злочину достатньо встановити обов’язкові ознаки загального суб’єкта цього злочину: фізична особа, осудна особа, особа, якій виповнилося 16 років; та додаткових ознак для спеціального суб’єкта: особа має обов’язок виконати рішення суду, особа, яка має можливості для виконанння рішення суду, особа наділена організаційно- розпорядчими чи адміністративно-господарськими функціями, особа, наділена функціями представників влади чи місцевого самоврядування, особа, якій ввірене майно, визначене у рішенні суду, особа, яка є представником банку або іншої фінансової установи та може вчинити банківські операції з коштами, на які рішенням суду накладено арешт. Однак вичерпний перелік суб’єктів цих злочинів не наведений, оскільки, як уже зазначалося, у Законі України «Про державну службу» при встановленні категорій державних службовців (зокрема тих, що займають відповідальне та особливо відповідальне становище) вказується «та інші, прирівняні до них посади», що дає змогу стверджувати, що такий перелік посад не є вичерпним та регулюється іншими нормативно- правовими актами.

Уже наголошувалося, що для характеристики суб’єктивних ознак складу цього злочину недостатнім є лише встановлення ознак суб’єктів зазначених злочинів. Завершальний етап у констатації наявності складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення - це встановлення всіх ознак його суб’єктивної сторони, що «відображає ставлення свідомості і волі людини до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється і до його наслідків» [89, с. 142].

Під суб’єктивною стороною злочину в науці кримінального права розуміють психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, що характеризуються конкретною формою вини, мотивом і метою злочину. Утворюючи психологічний зміст суспільно небезпечного діяння, ця сторона злочину є його внутрішньою (щодо зовнішньої об’єктивної сторони злочину) стороною - невід’ємною від суб’єкта [87, с. 115]. Зокрема, умисел особи охоплює й усвідомлення ознак спеціального суб’єкта злочину під час учинення злочину, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Д. В. Бараненко вважає, що суб’єктивна сторона складу злочину не є визначальним елементом у встановленні спеціальних ознак суб’єкта або у з’ясуванні їх юридичного змісту, проте як ланка взаємопов’язаної системи вона від спеціальних ознак суб’єкта злочину не відмежована і співвідноситься з ними через фактор усвідомлення чи відсутності усвідомлення особою наявності у неї спеціальних ознак суб’єкта злочину, що впливає на кваліфікацію [9, с. 4]. Справді, суб’єктивна сторона складу злочину беззаперечно пов’язана зі суб’єктом цього злочину. Це насамперед проявляється в усвідомленні суб’єктом злочину суспільної небезпеки вчинюваних ним дій та власне його ставленням до наслідків, що і характеризує безпосередньо суб’єктивну сторону складу злочину. Однак за умови: якщо вчинення певного злочину можливе лише певною конкретною особою - спеціальним суб’єктом злочину, то умисел особи має охоплювати й усвідомлення того, що вчинення цього злочину ймовірне лише певною особою і що така особа володіє усією сукупністю ознак, що притаманні спеціальному суб’єкту цього злочину. Без встановлення усієї сукупності суб’єктивних ознак складу конкретного злочину ми не можемо констатувати, що саме певна особа вчинила конкретний злочин із конкретною формою вини, тобто не можемо встановити усієї сукупності ознак, що вказують на вчинення конкретного злочину та не можемо говорити про склад злочину. Є. Л. Стрельцов слушно зауважує, що встановлення суб’єктивної сторони потрібне не тільки під час вирішення питання про наявність складу злочину в діях конкретної особи, але й під час кваліфікації злочинів, розмежування злочинів, особливо тих, які є схожими за об’єктивними ознаками [173, с. 164].

З’ясування ознак суб’єктивної сторони складу злочину зводиться насамперед до встановлення психічного ставлення суб’єкта до вчиненого ним злочину, тобто обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина у формі умислу або необережності. Мотив, мета та емоції мають допоміжне значення та розкривають психологічний зміст суб’єктивної сторони складу злочину. На відміну від вини, мета, мотив і емоції є факультативними ознаками складу злочину, які у передбачених законом випадках можуть бути ознаками основного або кваліфікованого складів, а також впливати на кримінальну відповідальність як обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання. Є. Л. Стрельцов зазначає, що таке розмежування на основні та факультативні ознаки у Загальній частині кримінального права засвідчує, що найбільш важливою визнається необхідність саме загального встановлення психічного ставлення особи до вчинення суспільно небезпечного діяння та його наслідків, а більш детальне встановлення конкретної причини виникнення такого психічного стану (мотив), результату, який планує отримати така особа, учиняючи відповідні дії (ціль), стають обов’язковими тільки при визначенні їх у кримінально-правових нормах Особливої частини кримінального права [173, с. 161]. Тобто вина є обов’язковою ознакою кожного складу злочину та характеризується вольовим та інтелектуальним ставленням винної особи до вчинюваного нею діяння та суспільно небезпечних наслідків, а такі ознаки, як мотив, мета та емоційний стан є додатковими ознаками та мають кримінально-правове значення лише у тому разі, коли ці суб’єктивні ознаки безпосередньо передбачені у кримінальному законі. Отже, визначення ставлення винної особи до свого діяння та наслідків є обов’язковим у кожному конкретному складі злочину, а встановлення мотиву, мети чи емоційного стану - тільки тоді, коли на це прямо вказує положення кримінального закону.

Відтак основною ознакою суб’єктивної сторони у злочинах, які полягають у невиконанні судових рішень, є вина. Відповідно до ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Р. В. Вереша зазначає, що форма вини визначається закріпленим у законі співвідношенням психічних елементів (свідомість і воля), які утворюють зміст вини, тобто розбіжностями в інтенсивності і вираженості інтелектуальних і вольових процесів, що протікають у психіці суб’єкта злочину [19, c. 15]. У літературі зазначається, що законодавець для визначення умислу використовує зміст інтелектуального і вольового елементів психіки. Інтелектуальний критерій умислу складається з таких елементів: 1) усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваних дій; 2) передбачення настання суспільно небезпечних наслідків і причинного зв’язку між діянням і такими наслідками [92, с. 151-152].

У науці кримінального права поширеною є думка про те, що злочини з формальним складом можуть учинятися винятково з прямим умислом, а формула для визначення вини є такою: особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер учинюваної дії й бажала вчинити цю дію [92, с. 14; 7, с. 49; 16, с. 11; 60, с. 74; 146, с. 97]. В. Куц та О. Бондаренко зазначають, що з огляду на те, що законодавче визначення необережної форми вини сфокусоване на суспільно небезпечних наслідках діяння, а вони не входять до структури об’єктивної сторони формальних складів злочину, можливість вчинення такого злочину з необережності виключається. Отже, без зміни теоретичного розуміння та законодавчого визначення форм вини необережний злочин з формальним складом уявити неможливо. Такі злочини є винятково умисними [110, с. 36]. Протилежну позицію щодо характеристики вини у формальних складах злочину має Б. С. Нікіфоров. На його думку, слід зважати на те, що суспільно небезпечний результат завжди є органічно втіленим у діяння. Вчинення діяння є не чим іншим, як спричиненням певних наслідків. Умисел - форма психічного ставлення не до власне діяння, а до його соціальної сутності, тобто до його наслідків [143, 27-28]. Ще більш категоричними є міркування В. М. Мельничка, який стверджує, що встановлювати вину у злочинах із формальним складом необхідно лише на підставі психічного ставлення суб’єкта до ймовірних наслідків цього злочину, до заподіяння шкоди у сфері об’єкта посягання. Тому потреби у з’ясуванні вольової ознаки стосовно діяння взагалі не існує [126, с. 21].

Послідовним прихильником необхідності встановлення психічного ставлення до наслідків злочинного діяння у будь-якому складі злочину, зокрема й у формальному усіченому, є відомий український криміналіст А. О. Пінаєв. Відтак він слушно зазначає, що у формальних складах злочину за межі складу виводяться не наслідки посягання, а лише їх розміри. На думку вченого, яку важко спростувати, у злочинах із формальним складом «... особа не лише усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, але й передбачає її суспільно небезпечні наслідки, бажаючи їх настання» [150, с. 147]. Справді, важко уявити, що вчиняючи злочин, особа не усвідомлює спричинення шкоди комусь або чомусь внаслідок таких її дій. Ідеться про те, що цілком осудна адекватна людина може оцінювати суспільну небезпеку внаслідок вчинення своїх дій та передбачати їх настання. Тобто у будь-якому разі, людина завжди критично оцінює не лише свої дії, а й наслідки, що можуть спричинити її дії.

Інша річ, що у деяких випадках законодавець для криміналізації визначення суб’єктивного ставлення особи до діяння не вбачає необхідності встановлення ставлення цієї особи до наслідків. Однак це не означає, що внаслідок цього діяння не заподіюється шкода, оскільки у такому разі не було б злочину (за умови незаподіяння істотної шкоди або не створення загрози її заподіяння). З огляду на зазначене, видається, що визначення ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків є обов’язковим у кожному конкретному складі злочину, адже безнаслідкових злочинів немає.

Кримінально-правова література наводить окремі випадки, коли форма вини конкретного складу злочину може встановлюватися завдяки викладу конкретної диспозиції статті у тексті КК України [4, с. 151]. Така думка є виправданою і щодо складу злочину, передбаченого ст. 382 КК України. Так, диспозиція ст. 382 містить пряму вказівку на умисну форму вини як обов’язкову ознаку складу цього злочину. На думку науковців, змістом вини злочину, що посягає на встановлений порядок виконання судових рішень, є лише прямий умисел [96, с. 538; 95, с. 477; 141, с. 1095]. Однак зауважимо, що законодавець не визначає, який саме вид умислу притаманний для цього злочину, зокрема у чч. 1-4 цієї статті лише міститься вказівка на те, що такі діяння особи (невиконання судового рішення) визнаватимуться злочином лише за умови вчинення їх умисно.

Відповідно до положень ст. 24 КК України закріплено такі види умислу як прямий та непрямий. Кожному з цих різновидів умислу властиве певне, лише йому притаманне поєднання інтелектуальних і вольових процесів, тобто кожен із них має специфічний зміст. Відповідно до чч. 1-3 ст. 24 КК України прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання, а непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. З огляду на таке трактування умислу, очевидно, що суб’єкт злочину, передбаченого ст. 382 КК України, повинен усвідомлювати, що не виконує або перешкоджає виконанню рішення суду і бажає або свідомо припускає, що це судове рішення внаслідок вчинюваних ним дій чи бездіяльності не буде виконаним. Хоча, беззаперечно, склади злочину, передбачені чч. 1, 2, 4 ст. 382 КК України, є формальними (оскільки містять вказівку лише на діяння без визначення у диспозиції суспільно небезпечних наслідків такого діяння), однак із змісту кожної із зазначених частин цілком очевидним є наслідок такого діяння - невиконане рішення суду. З огляду на це, якщо особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння - усвідомлює, що вона своїми діями не виконує рішення суду чи перешкоджає його виконанню, то не можна заперечувати, що вона діє з прямим умислом, адже припустити, що вона не бажала настання наслідку, що судове рішення не буде виконане, - неможливо.

Водночас, зважаючи на те, що кваліфікуючою ознакою цього складу злочину є заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, то виникає необхідність установлення ставлення винної особи до заподіяння такої шкоди. В. І. Борисов та В. І. Тютюгін уважають, що психічне ставлення до наслідків у виді заподіяння істотної шкоди, що передбачені ч. 3 ст. 382 КК України, є і в умисній, і в необережній формі вини [71, с. 114]. Розглядаючи це питання, зауважимо, що відповідно до положень ст.ст. 24 та 25 КК України, основна відмінність між умислом та необережністю полягає у вольовому ставленні особи до суспільно небезпечних наслідків, що настають у результаті вчинення злочину.

О. Ф. Бантишев і С. А. Кузьмін, вивчаючи проблему визначення вини у злочинах зі змішаною протиправністю, зазначають, що найбільшу проблему становить те, що форма вини у таких складах злочинів здебільшого має комплексний характер та повинна охоплювати не менше, ніж два самостійні елементи: психічне ставлення особи до безпосереднього порушення правил (у цьому разі правил виконання судових рішень) та психічне ставлення до безпосередньо спричинених наслідків. Науковці доводять, що діяння і наслідок повинні перебувати у причинному зв’язку, що, своєю чергою, має бути усвідомлено суб’єктом злочину. Відтак тільки сукупність діяння, наслідку та причинного зв’язку між ними може бути покладена в основу кваліфікації за об’єктивною стороною злочину. Отже, і психічне ставлення особи - суб’єкта злочину - повинно поширюватись на всі три складові об’єктивної сторони складу злочину, оскільки відсутність кримінально-правової вини щодо будь-якої з цих складових об’єктивної сторони унеможливить наявність суб’єктивної сторони у складі злочину, а отже, і самого злочину [8, с. 164]. Таке трактування взаємозв’язку суб’єктивного ставлення особи до діяння і наслідків візьмемо за основу для визначення форми та виду вини у складі злочину, що передбачений ч. 3 ст. 382 КК України.

Психічне ставлення до істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (ч. 3 ст. 382 КК України) може характеризуватися умислом або необережністю [141, с. 995]. Відтак умисне невиконання судового рішення або перешкоджання його виконанню вчиняється тільки із прямим умислом, оскільки особа, вчиняючи такі дії, не лише усвідомлює суспільно- небезпечний характер своїх дії, а й передбачає суспільно небезпечні наслідки свого діяння, а саме бажає, щоб судове рішення було невиконаним. Водночас мотиви та мета таких дій чи бездіяльності для кримінально- правової оцінки вчиненого значення не мають. У разі спричинення істотної шкоди внаслідок таких умисних дій можемо говорити про наявність непрямого умислу, адже особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала його суспільно небезпечні наслідки у вигляді заподіяння істотної шкоди і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. У зв’язку з тим, що законодавець чітко не визначив, яку саме шкоду слід уважати істотною, то складно говорити про те, що особа має усвідомити істотний характер шкоди, адже сам законодавець чітко не визначив якісний та кількісний її вимір. З огляду на це, можемо зробити висновок, що заподіяння такої істотної шкоди може бути і необережним у виді злочинної самовпевненості чи недбалості.

Отже, психічне ставлення до істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (ч. 3 ст. 382 КК України) може характеризуватися умислом або необережністю. Такий висновок можна зробити на підставі того, що особа, не виконуючи рішення суду, може і не передбачати можливості настання наслідків у виді заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, або ж передбачаючи їх настання, легковажно сподіватися на їх відвернення. Відтак для кваліфікації за цією частиною статті з урахуванням саме цієї кваліфікуючої ознаки слід брати до уваги те, що саме розуміла винна особа під істотною шкодою, адже законодавчого тлумачення цього поняття немає. Тобто у цьому разі саме від визначення ставлення винної особи до настання наслідків у виді спричинення істотної шкоди і визначатиметься прямий чи непрямий умисел або ж необережність у формі злочинної самовпевненості або злочинної недбалості. Загалом встановлення виду та форми вини жодним чином на кваліфікацію цього злочину не впливає, однак може бути підставою для індивідуалізації кримінальної відповідальності.

Окрім цього, як уже зазначалося, факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину «невиконання судового рішення» є: мотив, мета та емоційний стан суб’єкта цього злочину. А. А. Піонтковський уважає, що «такі категорії, як мотив та мета злочину можна застосовувати лише щодо умисних злочинів» [109, с. 291]. Аналіз положень ст. 382 КК України дозволяє визначити, що законодавець не вказує на мотив, мету та емоційний стан учинення злочину, що свідчить про те, що вони не є обов’язковими ознаками складу злочину, що розглядається. Отже, можна констатувати, що ці ознаки жодним чином не впливають на кваліфікацію вчиненого, однак обов’язково підлягають з’ясуванню та доведенню. За умови їх встановлення мотив, мета та емоційний стан можуть лише слугувати підставою для індивідуалізації кримінальної відповідальності, оскільки неможливо обрати найбільш ефективні методи виправлення та перевиховання злочинців без з’ясування усіх мотивів та цілей злочину.

Що стосується визначення форми і виду вини у злочинах, що передбачені у статтях 388, 389 та 389¹ КК України, то безумовним є визначення форми вини у злочині, передбаченому ст. 389¹, - це умисел (адже це безпосередньо визначено у самому законі). Що ж стосується визначення форми та виду вини у злочинах, що передбачені у статтях 388 та 389, то суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 388, характеризується лише прямим умислом, а мотиви його вчинення можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають, а суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 389, припускає лише прямий умисел та спеціальну мету - ухилитися від відбування покарання [71, с. 119, 123]. Показово, що за результатами анкетування, на запитання: «З якою формою вини вчиняються злочини, які посягають на порядок виконання судового рішення?» 85 % респондентів зазначили, що такі посягання вчиняються з умисною формою вини, натомість 15 % стверджують, що під час невиконання судового рішення присутній лише прямий умисел.

Такий висновок про умисність цих злочинів є цілком логічний з огляду на сукупність тих діянь, що визначають об’єктивну сторону цих злочинів, адже сумнівно, чи можна необережно відчужити чи розтратити майно або ж необережно ухилитися від сплати штрафу, маючи на меті не виконувати це покарання. Так, К. порушив взяте на себе зобов’язання, а саме: самовільно, до завершення розгляду кримінальної справи в суді, реалізував речовий доказ - 01.08.2010 року відчужив належний йому автомобіль марки «Mazda Xedox 9 2.0І», який під час розслідування кримінальної справи, порушеної стосовно нього та інших осіб за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 332 КК України, згідно з постановою слідчого був визнаний речовим доказом і переданий йому на відповідальне зберігання. Зокрема К. був попереджений про кримінальну відповідальність згідно зі ст. 388 КК України за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано чи підлягає конфіскації [45].

Підсумовуючи наведене, зазначимо, що для кваліфікації суспільно небезпечного посягання за ст.ст. 382, 388, 389 та 389¹ КК України необхідно встановити низку суб’єктивних ознак, що характеризують суб’єкта цих злочинів, а також суб’єктивну сторону кожного із цих злочинів. Законодавство про кримінальну відповідальність України передбачає необхідність у кожному конкретному випадку встановлювати відповідність між ознаками суб’єкта злочину, вказаними у диспозиції, та характеристиками особи, яка вчинила злочин (визначати осудність та вік такої особи). Окрім цього, кримінальний закон зобов’язує доводити вину конкретної особи у встановленому законом порядку. Особа не може визнаватися винною у тому злочині, у тих суспільно небезпечних наслідках, які не охоплювалися її свідомістю та розумовою діяльністю.

Висновки до другого розділу

За результатами дослідження можна зробити такі висновки:

- аналіз кримінально-правової літератури та судової практики свідчить про те, що єдиного підходу до вирішення проблем настання кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду немає. Це насамперед стосується визначення низки злочинів, які охоплює поняття «невиконання судового рішення», виокремлення кола діянь, учинення яких дає підстави для висновку про вчинення одного зі злочинів, що посягають на встановлений порядок виконання судового рішення, визначення предмета цих злочинів та моменту їх закінчення, встановлення сукупності ознак суб’єктів цих злочинів та форм вини, з якими вони можуть учинятися;

- учинення злочинів, передбачених ст.ст. 382, 388, 389 та 389¹ КК України, можливе і у формі активних дій (невиконання (коли рішенням суду особу було зобов’язано не вчиняти жодних дій, а вона їх вчинила, перешкоджання виконанню, розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або вчинення інших незаконних дій із майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано; порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном; здійснення операцій із коштами, на які накладено арешт), і у формі бездіяльності (невиконання (коли особа рішенням суду була зобов’язана до вчинення певних дій, а вона цього не зробила) або ухилення) чи змішаної бездіяльності (коли у діях особи поєднуються елементи активних дій та пасивної бездіяльності);

- злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, будуть уважатимуться закінченими з моменту вчинення дій, що полягають у невиконанні, перешкоджанні, ухиленні від виконання судового рішення або вчинення незаконних дій з майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано. Водночас учинення таких діянь буде вважатися злочином із моменту набрання законної сили судового рішення та спливу строку, який визначений судом для добровільного виконання рішення суду чи його примусового виконання;

- на підставі аналізу ст. 382 КК України «Невиконання судового рішення» доведено, що суб’єкт цього злочину є і загальний (чч. 1, 3 ст. 382), і спеціальний (чч. 1, 2, 3, 4 ст. 382). Натомість аналіз статей 388, 389, 389¹ КК України дає змогу стверджувати, що суб’єктом цих посягань може бути лише спеціальний суб’єкт;

-суб’єктивна сторона аналізованих злочинів характеризується умисною формою вини і лише у ч. 3 ст. 382 КК України ставлення до наслідків у виді заподіяння істотної шкоди може характеризуватися необережною формою вини. Однак ставлення особи до цих наслідків на кваліфікацію злочину не впливає, а слугує лише підставою для індивідуалізації кримінальної відповідальності.