Стан дослідження проблеми кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення

Недостатня ефективність кримінально-правової охорони відносин у сфері здійснення правосуддя обумовлена, зокрема, відсутністю необхідної єдності поглядів у теоретичних розробках, оскільки «без аналізу розвитку науки кримінального права не можна розвивати і рухати саму науку, а відповідно, вдосконалювати законодавство, виправляти недоліки правозастосовчої практики» [209, с.

У теорії кримінального права питання кримінально-правової охорони порядку виконання судових рішень є таким, що потребує ґрунтовного вивчення. Досліджувану проблему науковці розглядалася лише дотично, у рамках кримінально-правової характеристики окремих складів злочинів: аналізували систему злочинів проти правосуддя, в тому числі тих, які посягають на порядок виконання судового рішення [49; 106; 157; 115; 16; 135]; вивчали кримінально-правові гарантії в механізмі забезпечення виконання судових рішень [70; 55; 174]; окреслювали проблеми щодо злочинів, передбачених ст. 382 [54], ст. 388 КК України [53]; розглядали питання кримінальної відповідальності за ухилення від кримінального покарання, не пов’язаного з позбавленням волі [212].

Слід зазначити, що суперечливі аспекти кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення висвітлено у дисертаційній роботі В. А. Головчук [51], що присвячена аналізу об’єктивних та суб’єктивних ознак злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, а також проблемам кваліфікації відповідних посягань. Не можна оминути увагою кандидатську дисертацію О. О. Соболевої [164], в якій автор детально проаналізувала складні питання кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, що описане чи підлягає конфіскації.

Наукові роботи зазначених авторів розкривають широкий спектр позицій, мають значну наукову і практичну цінність. Однак багато пропонованих рішень, висновків та пропозицій цих учених є суперечливими або дискусійними, оскільки «процес творчого осмислення питань регламентації та диференціації кримінальної відповідальності за порушення порядку виконання судових рішень, класифікації і кваліфікації злочинів, які посягають на порядок виконання судових рішень, причин та умов їх вчинення, питань профілактики і удосконалення кримінально-правових норм продовжується сьогодні» [51, с.

За традицією, що склалася у теорії кримінального права, найперше окреслимо загальновизнані положення. Так, у літературі вказується, що норми, які регламентують поведінку осіб, щодо яких здійснюється правосуддя, передбачені як у Загальній, так і в Особливій частині КК України [136, с. 554]. За своєю суттю та правовими наслідками судове рішення має силу закону, яке лише відновлює порушене право та водночас не створює нових правових норм [104]. Усталеною є теза про те, що під «невиконанням рішень суду» необхідно розуміти бездіяльність, а зокрема, невчинення дій, до яких зобов’язують відповідні акти [136, с. 553]. Форми (способи) невиконання судового акта можуть бути різними: пряма і відкрита відмова від його виконання, висловлена в усній чи письмовій формі) [98, с. 1140; 141, с. 950].

Незаперечним є той факт, що злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, вчиняються з умисною формою вини [155, с. 95-97]. У кримінально-правовій літературі зазначається, що усі судові акти можна умовно поділити на дві групи. Зокрема, до першої групи належать ті судові акти, які в примусовому порядку можуть виконати державні виконавці та інші особи, уповноважені на виконання відповідних судових рішень чинним законодавством. Натомість другу групу утворюють судові акти, які тісно пов’язані з особою боржника або обійманою ним посадою і можуть бути виконані лише боржниками [118, с. 235-236]. По суті, наведене, зрештою, і вичерпує коло питань, щодо яких не виникає дискусій у літературі.

Далі необхідно розглянути питання, що неоднозначно окреслені у теорії кримінального права. У цьому контексті немає, зокрема, одностайності щодо визначення системи складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. З цього приводу можна виокремити три підходи. Представники першого підходу до таких злочинів, за КК України, пропонують відносити такі: невиконання судового рішення (ст. 382); незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано чи підлягає конфіскації (ст.

Дискусійним постає питання щодо того, які судові акти підпадають під охорону статті, яка передбачає кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення (ст. 382 КК України). Одні автори вважають, що у кримінальному законі йдеться про всі судові акти [108, с. 323]; інші відстоюють позицію, що кримінально караними є дії особи, яка не виконує вимоги та інші звернення суду до окремих органів та осіб (про надання висновків, матеріалів, доказів, роз’яснень тощо), оскільки у процесуальному законодавстві розмежовуються ці акти та акти, що містять рішення, відповідь на запитання, що має юридичне значення [113, с. 81; 46, с. 397]; тоді як деякі вказують на те, що «кримінальна відповідальність за ст. 382 КК України не настає за невиконання окремої ухвали (постанови) суду, оскільки у ст. 185⁶ Кодексу про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність за «залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених у ній порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду» [147].

Досі актуальним є питання щодо визнання наказу суду предметом складу злочину, передбаченого ст.

У теорії кримінального права існують різні твердження щодо того, яким діянням супроводжується перешкоджання виконанню судового рішення. У цьому контексті простежується. Перша позиція зводиться до того, що під «перешкоджанням» необхідно розуміти будь-які активні дії, спрямовані на створення різних перешкод задля уникнення реалізації судового акта [207, с. 99]. Друга позиція полягає у тому, що перешкоджання виконанню судового рішення може вчинятися як у формі дії, так і в формі бездіяльності [113, с. 106].

Не менш дискусійним є питання про те, чи належить діяльність Конституційного Суду України до правосуддя. З цього приводу є два підходи. Згідно з першим, діяльність Конституційного Суду України охоплюється поняттям «правосуддя» і, відповідно, охороняється нормою, яка регламентує кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення [57, с. 395]. Натомість за другим, Конституційний Суд не займається розглядом і вирішенням конкретних справ, а його повноваження полягають у встановленні відповідності нормативно-правових актів Конституції України [135, с. 8].

Не існує також одностайності щодо визнання можливості замаху на аналізовані злочини з формальним складом у тих випадках, коли вони вчиняються шляхом бездіяльності. З цього приводу можна виокремити два підходи. Зокрема, представники першого зазначають, що поведінка суб’єкта до моменту вчинення злочину шляхом бездіяльності не має кримінально- правового значення, а після його вчинення набуває значення закінченого злочину (як приклад наводять невиконання судового рішення) [86, с.

Спірним у науці кримінального права визнають також визначення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 388 КК України. Адже одні науковці переконують, що незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, слід відносити до діянь з формальним складом [165, с. 949]; інші переконують, що це діяння є злочином із матеріальним складом [154, с. 260]. Відповідно, це впливає на їх висновок щодо моменту закінчення злочину.

Певним питанням щодо невиконання судового рішення приділили належну увагу лише деякі науковці. Зокрема, В. О. Навроцький зазначає, що кримінальна відповідальність встановлена за відповідні діяння, які вчиняються на різних стадіях «проходження» кримінального провадження - до винесення вироку, після набрання чинності вироку, під час його виконання, а також після виконання вироку [136, с. 556]. Своєю чергою, Ю. І. Матвєєва наголошує, що при виконанні судового рішення, яке набуло законної сили, необхідно дотримуватися принципу правової визначеності, що полягає у тому, що: по-перше, виконання судового рішення не може відстрочуватися на незаконних підставах; по-друге, затримка виконання судового рішення на певний період може бути виправдана у виняткових випадках, що передбачені кримінальним законодавством, та для забезпечення задовільного вирішення проблем публічного порядку; по-третє, дискреційні повноваження органів держави не повинні спричиняти перешкоди при виконанні судового рішення [124, с. 50-53]. Тільки Л. М. Палюх вказує, що положеннями розділу ХУШ КК України, зокрема ст. 382 КК України, охороняється порядок здійснення кримінального, адміністративного, конституційного, цивільного, господарського судочинства, а також діяльність міжнародних судових органів зі здійснення судочинства [147].

Своєю чергою, є низка питань, що взагалі не досліджувалися. Жоден автор не аналізував стадії вчинення злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, а також питання кваліфікації відповідних посягань, учинених у співучасті. Окрім того, не здійснювалося розмежування аналізованих посягань від суміжних складів злочинів або злочинів, передбачених конкуруючими нормами.

Відсутній водночас аналіз караності злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, а також не встановлено, наскільки обґрунтовано визначені межі покарань. Врешті, ніхто із науковців не з’ясував особливості застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності, а також звільнення від відбування покарання за вчинення злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення.

Відтак окреслені проблеми, пов’язані із невиконанням судового рішення у статтях Особливої частини КК України, засвідчують важливість та необхідність подальшого аналізу.

1.2