Призначення покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення

Дослідження покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, охоплює розкриття питання щодо з’ясування видів і розмірів покарань, які передбачені у КК України, а також призначення покарання (застосування санкцій).

У статтях Особливої частини КК України, передбачаючи відповідальність за певний злочин, законодавець встановлює модель виду і розміру покарання, яке може бути застосоване до особи у разі вчинення цього злочину. «Проте у санкції конкретної статті Особливої частини КК, - зауважує О. В. Авраменко, - передбачено лише межі найбільш суворого покарання, яке може бути застосоване до особи, яка вчинила цей злочин, у разі реалізації щодо неї кримінальної відповідальності у формі осуду з призначенням та виконанням (відбуванням) покарання» [1, с. 105]. Своєю чергою, покарання повинно призначатися з урахуванням меж, які встановлені у санкції відповідної статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; положень Загальної частини КК України; ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання [17].

У кримінально-правовій літературі зазначається, що дослідження закономірностей побудови санкцій має не менш важливе значення, ніж побудова диспозицій [205, с. 512], оскільки від визначених у санкції виду та розміру покарання залежить, передусім, справедливість та ефективність покарання за вчинені злочини. Натомість зменшення або розширення меж санкцій безпосередньо впливає на віднесення того чи іншого злочину до певної категорії залежно від ступеня тяжкості (ст. 12 КК України), що зумовлює відповідний кримінально-правовий наслідок, наприклад, застосування окремих видів покарань або звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування [132, с.

Одне зі завдань КК України полягає в тому, щоб знати, в якій кількості та якості повинно бути призначене покарання за відповідний злочин [205, с. 512]. Таким чином, аналіз караності злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, дасть змогу дослідити міри покарань за вчинення зазначених злочинів, закономірність їх використання законодавцем, а також зіставити з тими нормами Загальної частини КК України, які встановлюють загальні правила призначення покарання, що стосуються звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання або його відбування. В. В. Сташис зазначає, що караність слід розуміти як встановлення у законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, що дає змогу застосування у належних випадках (а не завжди) покарання. Відтак автор стверджує, що зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину зі застосуванням покарання у будь-якому випадку його вчинення [171, с. 30].

Питання щодо покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, необхідно досліджувати у декілька етапів:

1) визначити ступінь тяжкості злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення;

2) з’ясувати види покарань за вчинення досліджуваних злочинів;

3) встановити, наскільки обґрунтовано визначені межі покарань;

4) з’ясувати, чи застосовується судами стосовно аналізованих злочинів звільнення від кримінальної відповідальності, а також звільнення від відбування покарання.

Щоб віднести ті чи інші злочини до категорії невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких чи особливо тяжких, законодавець ураховує характер (якісна характеристика суспільної небезпеки, що визначається характером тієї шкоди, яку злочинець завдає суспільству), та ступінь їх суспільної небезпеки (індивідуальний щодо кожного злочину, що визначається з огляду на важливість об’єкта злочину, тяжкість заподіяних наслідків, ознаки, що характеризують суб’єкт та суб’єктивну сторону вчиненого посягання тощо), показником яких є санкція відповідної кримінально-правової норми.

З аналізу санкцій, які передбачають відповідальність за невиконання судового рішення, та з урахуванням положень ст. 12 КК України, очевидно, що за ступенем суспільної небезпеки такі посягання є злочинами невеликої тяжкості (ч. 1 ст. 388, ст. 389, ст. 389¹ КК України), середньої тяжкості (ч. 1, 2 ст. 382, ч. 2 ст. 388 КК України), тяжкими (ч. 3, 4 ст. 382 КК України). Натомість таких видів невиконання судового рішення, які б самі собою становили особливо тяжкий злочин, КК України не передбачає. Відтак злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, є різноманітними за ступенем суспільної небезпечності, що й виявляється у видах та розмірах покарань, які закріплені у санкціях.

Далі необхідно з’ясувати, які види покарань передбачені за аналізовані суспільно небезпечні діяння. Так, законодавець до осіб, які вчинили злочини, що полягають у невиконанні судового рішення, передбачає такі види покарань, як штраф (ч. 1, 2 ст. 382, ст. 388 КК України), позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2, 3, 4 ст. 382, ст. 388 КК України), виправні роботи (ч. 1 ст. 388, ч. 1 ст. 389 КК України), арешт (ч. 2 ст. 389, ст. 389¹ КК України), обмеження волі (ч. 1 ст. 388, ст. 389, 389¹ КК України), позбавлення волі на певний строк (ст. 382, ч. 2 ст. 388 КК України).

Водночас аналіз санкцій відповідних статей засвідчив, що законодавець до осіб, які визнані винними у вчиненні відповідних посягань передбачає ймовірність застосування декількох покарань одночасно, а саме: позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (чч. 2, 3, 4 ст. 382, ч. 2 ст. 388 КК України); обмеження волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 1 ст. 388 КК України).

Досліджуючи санкції статей, які полягають у невиконанні судового рішення, зазначимо, що вони є альтернативними, тобто такими, які містять вказівку на два або більше види основних покарань, з яких суд обирає лише одне (чч.

Наступним важливим етапом оцінки ефективності санкції є встановлення, наскільки обґрунтовано визначені межі покарань за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення. Насамперед зупинимося на аналізі санкції ст. 382 КК України. Можна стверджувати, що певні неточності простежуються у встановленні санкцій за злочини, які передбачені ч. 1 та ч. 2 ст. 382 КК України. Зокрема, за невиконання судового рішення, вчиненого загальним суб’єктом, як одне із альтернативних видів покарання, передбачено штраф у розмірі від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Натомість за вчинення тих же дій службовою особою (ч. 2 ст. 382 КК України) передбачений штраф від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Очевидно, в обох частинах статті передбачена однакова міра максимального покарання у розмірі однієї тисячі НМДГ Однак це не є виправданим, оскільки вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України, спеціальним суб’єктом є більш суспільно небезпечним, аніж учинення того ж посягання загальним суб’єктом. Відповідно, і розмір покарання повинен це відображати. На підставі наведеного пропонуємо збільшити розмір покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 (від однієї тисячі до двох тисяч НМДГ) КК України. За таких умов пропонуємо зміст ч. 2 санкції ст. 382 КК України викласти так: «караються штрафом від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до п’яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Окрім того, ч.

У Верховній Раді України уже розглядався проект Закону України «Про внесення змін до статті 382 Кримінального кодексу України (щодо посилення кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення)», який, зокрема, містив пропозицію щодо посилення кримінальної відповідальності за невиконання або перешкоджання виконанню службовими особами судових рішень шляхом відмови від альтернативних (не пов’язаних із позбавленням волі) покарань (штраф, обмеження волі) та збільшення строків позбавлення волі. Однак відповідний законопроект у запропонованій редакції не було прийнято, оскільки Верховна Рада України у своєму рішенні посилалася на те, що проблему невиконання судових рішень неможливо вирішити за допомогою посилення кримінальної відповідальності за ці діяння, оскільки удосконаленню, передусім, підлягає сама процедура виконання вказаних рішень, що регламентується відповідними процесуальними кодексами та законами України. У кримінально-правовій літературі з цього приводу зазначають, що відповідальність, встановлена КК України, за вчинення злочину, передбаченого ст. 382 КК України, відповідає вимогам сьогодення [51, с. 50].

Мабуть, для того, щоб вирішити запитання щодо доцільності посилення кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення, слід вивчити правозастосовну практику. Так, під час написання дисертаційної роботи проаналізовано 370 вироків (зокрема 170 - за ст. 382 КК України) за злочини, які посягають на порядок виконання судового рішення, у різних регіонах України. Отримані загальні відомості (призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено законом, кількість випадків затвердження угод про визнання винуватості, а також кількість випадків звільнення від відбування з випробуванням тощо) наведено у Додатку Г

Аналіз вироків за злочин, передбачений ст. 382 КК України, засвідчив, що лише у 31 % випадків суди застосовують покарання, визначені санкцією за вчинення злочину, передбаченого ст. 382 КК України. Окрім того, суди за вчинення аналізованих злочинів в абсолютній більшості призначають покарання ближче до мінімальної межі санкції. Натомість покарання, що відповідає максимальній межі санкції, застосовують у поодиноких випадках (1, 9 %), та, за правило, за вчинення злочину, який містить кілька кваліфікуючих ознак (ч. 3 ст. 382 КК України). Врешті, покарання, яке є нижчим від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК України, призначають 46 % засудженим. Для прикладу: у 35 % вироків за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України, призначають покарання у виді штрафу, тоді як санкція статті передбачає покарання у виді позбавлення волі з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Більше того, дослідження проблем індивідуалізації кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення дає підстави для висунення гіпотези про те, що за сучасного стану вітчизняного судочинства призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено кримінальним законом, не завжди відбувається обґрунтовано.

Для прикладу наведемо вирок Івано-Франківського міського суду Івано- Франківської області. Так, винний учинив умисне невиконання службовою особою рішення суду, яке набрало законної сили, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним інтересам юридичної особи та державним інтересам. Злочин учинено за таких обставин. Перебуваючи на посаді директора товариства з обмеженою відповідальністю «Прайм Бізнес», будучи службовою особою, з метою ухилитись від виконання рішення Господарського суду не виконав рішення, що набрало законної сили, після накладення арешту на розрахункові рахунки ТзОВ «Прайм Бізнес» у банківських установах відкрив новий розрахунковий рахунок, та в ході здійснення фінансово-господарської діяльності використовував грошові кошти, що надійшли, на поточні господарські потреби, чим заподіяв істотну шкоду охоронюваним законом інтересам юридичної особи - товариству з обмеженою відповідальністю «Європейська інвестиційна фінансова група». Всього за період із 18.10.2011 року до 27.01.2012 року підсумок оборотів за рахунком ТзОВ «Прайм Бізнес» у банківській установі становив 2 597 059,00 грн., що свідчить про реальну можливість директора ТзОВ «Прайм Бізнес» виконати зазначене рішення суду.

У зв’язку з цим суд прийняв рішення кваліфікувати дії директора ТзОВ «Прайм Бізнес» за ч. 3 ст. 382 КК України як умисне невиконання службовою особою рішення суду, яке набрало законної сили, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним інтересам юридичної особи та державним інтересам. Окрім того, суд прийняв рішення, що виправлення підсудного можливе без ізоляції від суспільства, відтак до нього слід застосувати вимоги ст. 69 КК України, призначивши йому більш м’яке основне покарання, яке не передбачене у санкції ст. 382 ч. 3 КК України, у виді штрафу, водночас не призначаючи додаткове покарання, передбачене санкцією ст. 382 ч. 3 КК України, у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю [30]. Суд, обираючи підсудному міру покарання, врахував обставини, що пом’якшують покарання, а саме: визнання вини, щире каяття підсудного, сприяння розкриттю злочину, відшкодування шкоди, відсутність судимостей, утримання двох малолітніх дітей, молодий вік підсудного. Натомість обставин, що обтяжують покарання, судом не встановлено.

Таке рішення суду відповідає кримінальному законодавству (ч. 1 ст. 69 КК України), відповідно до якого суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, за наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Водночас законодавець не конкретизує, які саме пом’якшуючі обставини слід уважати такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, наскільки істотно суд має право пом’якшити покарання, до якого саме виду основного покарання, не зазначеного у кримінально-правовій санкції, має право перейти суд. Такий підхід нерідко призводить до «огульного використання» відповідної кримінально- правової норми. Як справедливо зазначають у кримінально-правовій літературі, «застосування судами положень ст. 69 КК має бути винятковим і надзвичайно виваженим, оскільки такий спосіб індивідуалізації покарання потребує наявності особливих обставин, які істотно знижують суспільну небезпеку вчиненого діяння» [3, с. 60].

Отже, на основі аналізованого вироку зазначимо, що, призначення судом покарання у виді штрафу за злочин, передбачений ч. 3 ст. 382 КК України, є необгрунтованим. Як одну із обставин, що пом’якшують покарання, суд навів молодий вік підсудного. Попри те, що кримінальний закон допускає при призначенні покарання визнавати такими, що пом’якшують покарання, і інші обставини, які не зазначені у ч. 1 ст. 66 КК України, однак, видається, відповідна обставина аж ніяк не знижує ступінь тяжкості вчиненого злочину. Водночас визнання підсудним своєї вини, щире каяття, сприяння розкриттю злочину, а також відшкодування шкоди дає суду цілком законні підстави для призначення покарання нижчого від найнижчої межі, встановленої у санкції ч. 3 ст. 382 КК України. Однак, чи не буде надто гуманним призначення покарання у виді штрафу в розмірі 8500 (вісім тисяч п’ятсот) гривень? Адже з вироку суду очевидно, що підсудний, достовірно знаючи про арешт коштів, відкрив новий розрахунковий рахунок, у якому підсумок оборотів становив два мільйони п’ятсот дев’яносто сім тисяч. Тому, видається, призначення такого покарання аж ніяк не матиме карального та виховного впливу на засудженого.

«З’ясовуючи, яке покарання є більш м’яким, а яке - більш суворим, треба керуватись закріпленою у ст. 51 КК України «драбиною» покарань, в якій останні розташовані у певній послідовності - від менш суворого до більш суворого. Відповідно, більш м’яким визнається той вид покарання, який у ст. 51 КК України займає більш високе місце» [62, с. 152]. Водночас у порядку обмеження занадто широкого суддівського угляду при застосуванні ст. 69 КК України заслуговує на підтримку пропозиція О. В. Євдокімової щодо покладення на суд обов’язку здійснювати послідовний перехід до найближчого за ступенем суворості більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції. Однак, на думку науковця, якщо це покарання не може бути призначене особі, то суд за таких умов розглядає питання про обрання інших, ще більш м’яких видів основного покарання [65, с. 13, 15]. Якщо брати за основу цю позицію, то очевидно, що суд при призначенні покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України, мав призначити покарання у виді обмеження волі або ж арешту, а не штрафу (як це передбачено у вироку суду), оскільки відповідний вид покарання знаходиться на першому місці «драбини» покарань, а отже, є найменш суворим.

Більше того, пом’якшення покарання також проявилося в тому, що суд не призначив додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та надав можливість засудженому працювати на тій самій посаді, перебуваючи на якій, було вчинено злочин. В. А. Ломако зазначає, що застосування додаткових покарань сприятиме усуненню умов, які нерідко стимулюють учинення подібних злочинів, змушують винного й оточуючих із більшою повагою ставитися до цього заходу впливу [117, c. 61].

Випадків призначення покарання за невиконання судового рішення нижче від найнижчої межі можна навести чимало [31]. Відтак аналіз судової практики засвідчує, що суди за вчинення злочину службовою особою, передбаченого ст. 382 КК України, призначають менш суворе покарання, ніж передбачене санкцією відповідної статті. Це можна пояснити тим, що або судова практика застосування КК України у справах про відповідний злочин є надмірно лояльною, або ж законодавець встановив надто суворі санкції за невиконання судового рішення. У кримінально-правовій літературі зазначається, що зіставлення судової та законодавчої депеналізації є надійним індикатором оцінки останньої. Відповідно, якщо вироком суду було суттєво знижено розмір покарання, порівняно із нормативним, то необхідно корегувати КК України у бік пом’якшення покарання [62 , с. 152].

Не викликає заперечень той факт, що невиконання судового рішення характеризується великим ступенем латентності та високою суспільною небезпекою [115, с. 4], оскільки за своїми наслідками подібні діяння можна порівняти з тяжкими злочинами [79, с. 15-16]. Відтак зміна покарання за невиконання судового рішення (чч. 2, 3 ст. 382 КК України) у бік пом’якшення стимулюватиме осіб до вчинення відповідних посягань, а також породить у них почуття безкарності, оскільки пом’якшення покарання свідчитиме про менший ступінь суспільної небезпеки вчиненого, а відповідно, даватиме змогу суду звільняти від кримінального покарання чи кримінальної відповідальності. Узагальнення практики дає підстави стверджувати, що судові органи намагаються певним чином будь-що знайти пом’якшення таким вчинкам, натомість чомусь не бачать, чи не бажають бачити, підвищеної суспільної небезпечності таких злочинців.

Далі проаналізуємо санкцію статті, яка передбачає відповідальність за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації (ст. 388 КК України). Зокрема, за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт, зі заставленим майном або майном, яке описано, передбачена відповідальність у виді штрафу від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або обмеження волі на той самий строк із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Натомість за розтрату, відчуження, приховування майна, яке підлягає конфіскації за рішенням суду, що набрало законної сили, передбачене покарання у виді штрафу від трьохсот до шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Порівняння ступеня суспільної небезпечності діянь, передбачених чч. 1 і 2 ст. 388 КК України, свідчить про те, що законодавець не зовсім обґрунтовано визначив межі покарання. Зокрема, з аналізу санкцій ст. 388 КК України очевидно, що суд за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, може призначити таке ж покарання, яке передбачене у ч. 2 ст. 388 КК України (наприклад, штраф у розмірі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів). Однак це не є виправданим, оскільки дії, які полягають у відчуженні майна, яке підлягає конфіскації, за ступенем суспільної небезпеки є більш небезпечними, ніж дії, які полягають у відчуженні заставленого майна

Аналіз санкцій чч. 1 і 2 ст. 388 КК України також засвідчує, що ухилення від покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, є злочинами невеликої тяжкості. Натомість приховування майна, яке підлягає конфіскації за рішенням суду, що набрало законної сили відповідно до ч. 2 ст. 388 КК України, становить злочин середньої тяжкості. Відтак приховування конфіскованого майна перевищує за ступенем суспільної небезпеки ухилення від сплати штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, ухилення від виконання громадських чи виправних робіт (ст. 389 КК України). У кримінально-правовій літературі з цього приводу зазначають, що «поясненням такому законодавчому рішенню, вочевидь, слугує те, що конфіскація майна, відповідно до ст. 51 КК України, визнається найбільш суворим видом покарання з-поміж тих, що не пов’язані з позбавленням (зокрема й обмеженням) волі» [211, с. 148]. Погоджуючись із такою позицією, зазначимо, що відповідний вид покарання є ефективним засобом протидії злочинності, оскільки таким чином посилюється каральна та виховна можливість покарання, а також обмежуються ті конституційні права, які впливають на свідомість засудженого, що, безумовно, буде стримуючим фактором від учинення відповідного злочину. Отже, рішення законодавця про віднесення розтрати, відчуження, приховування, підміни, пошкодження, знищення майна, яке підлягає конфіскації (ч. 2 ст. 388 КК України), до категорії більш суспільно небезпечних злочинів, ніж ухилення від відбування інших видів покарання, не пов’язаних із позбавленням волі (ст. 389 КК України), є обґрунтованим. Про це також свідчить аналіз судової практики. Так, із проаналізованих вироків у справах про злочин, передбачений ч. 2 ст. 388 КК України, 79 % відбувають покарання у виді позбавлення волі. Як приклад наведемо вирок Корюківського районного суду Чернігівської області. Зокрема, старший слідчий прокуратури виніс постанову про накладення арешту на майно обвинуваченого та як власнику транспортного засобу передав на зберігання під розписку автомобіль до набрання законної сили рішення суду. 19.02.2013 року Корюківським районним судом Чернігівської області постановлено обвинувальний вирок щодо винного та виданий виконавчий лист про конфіскацію його автомобіля. Обвинувачений, нехтуючи вироком суду, що набрав законної сили, умисно провів незаконну дію з автомобілем, оформивши на транспортний засіб генеральну довіреність, якою надав право іншій особі розпоряджатися (продати, обміняти, здати в оренду, укласти договір позички) та експлуатувати цей автомобіль. Відтак винний своїми діями, що проявилися в оформленні генеральної довіреності на автомобіль, фактично його продав. У зв’язку з цим суд прийняв рішення засудити злочинця за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 388 КК України, і призначити йому покарання у виді позбавлення волі без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю [32].

Проаналізуємо також зміст санкції статті, яка передбачає відповідальність за ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК України). Так, відповідно до ч. 1 ст. 389 КК України, за ухилення від сплати штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю передбачена відповідальність у виді виправних робіт на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Натомість у ч. 2 ст. 389 КК України передбачене покарання у виді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років. Порівняння ступеня суспільної небезпечності діянь, передбачених частинами 1 і 2 ст. 389 КК України, засвідчує, що законодавець загалом правильно визначив відмінності в їх караності. Своєю чергою, слід зауважити на одній законодавчій суперечності. У п. 2 ч. 5 ст. 53 КК України вказується, що «у разі несплати штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, призначеного як основне покарання, та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді позбавлення волі із розрахунку один день позбавлення волі за вісім неоподатковуваних мінімумів доходів громадян». Відтак можна зробити висновок, що свідоме ухилення від сплати штрафу, яке передбачене ч.1 ст. 389 КК України, отримало менш суворі правові наслідки (виправні роботи або обмеження волі), ніж неможливість його сплати, яка має об’єктивний характер, і як наслідок, тягне заміну штрафу покаранням у виді позбавлення волі.

У п. 1 ч. 2 ст. 53 КК України зазначається, що у разі несплати штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та відсутності підстав для розстрочки його виплати суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт. Така позиція законодавця однак є непослідовною, оскільки за несплату штрафу в розмірі уже понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян передбачено найбільш суворі кримінально-правові наслідки (позбавлення волі) порівняно із виконанням громадських робіт.

На підставі наведеного постає питання про шляхи усунення такої законодавчої суперечності. У кримінально-правовій літературі пропонують два шляхи вирішення цієї проблеми, зокрема: «санкція за ухилення від сплати штрафу має бути посилена настільки, щоб бути більш суворою за строки позбавлення волі, встановлені у пунктах 1, 2 і 3 ч. 5 ст. 53 КК України, або ж положення цієї частини мають бути викладені таким чином, щоб передбачені в ній правові наслідки не були суворішими за встановлені у санкції ч. 1 ст. 389 КК України» [211, с. 148]. Водночас зміна санкції статті, яка передбачає відповідальність за ухилення від сплати штрафу у бік посилення кримінальної відповідальності, є неприйнятною, оскільки вона прирівнюватиметься до санкції статті, яка передбачає відповідальність за самовільне залишення місця обмеження волі або ж неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі. Відтак більш доцільним буде внесення змін до ч. 5 ст. 53 КК України, а саме: у разі несплати штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян суд замінює несплачену суму штрафу покаранням у виді обмеження волі.

Аналіз судової практики засвідчив, що у 32% випадків суди за вчинення злочину, передбаченого ст. 389 КК України, призначають покарання у межах визначених санкцією статті. Натомість покарання, нижче від найнижчої межі, санкції призначають у 30 % випадків. Так, 13 липня 2012 року Липовецьким районним судом Вінницької області винного засуджено за ч. 1 ст. 185 КК України до покарання у вигляді 120 годин громадських робіт. Вирок суду взято судом до виконання. Інспектор офіційно попередив під розпис про те, що у разі невиконання зазначених громадських робіт його буде притягнуто до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 389 КК України. Проте винний відпрацював лише 36 годин громадських робіт із призначених йому 120 годин, оскільки, маючи намір на ухилення від відбування покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (громадських робіт), та реальну можливість відпрацьовувати вказані години, займався особистими справами, зокрема вживав спиртні напої, наміру відпрацьовувати вказані години громадських робіт не мав. Відтак за вироком суду підсудного визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК України, та призначено йому покарання у виді арешту строком на 3 три місяці [34].

Аналіз судової практики також засвідчив, що у рамках вивчення злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, простежуються випадки звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження внаслідок акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння (ч. 2 ст. 382 КК України [44]), а також незастосування покарання на підставі ч. 3 ст. 60 та ч. 3 ст. 61 КК України [37]. Як приклад наведемо вирок Орджонікідзенського районного суду м. Маріуполь Донецької області. Так, винну було засудженою за ст. 185 ч. 1 КК України до покарання у вигляді громадських робіт строком на 80 годин та поставлено на облік до кримінально-виконавчої інспекції, де їй були роз’яснені порядок та умови відбування покарання у вигляді громадських робіт, взято підписку про те, що у разі ухилення від відбування покарання вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ознаками злочину, передбаченого ст. 389 ч. 2 КК України. Однак підсудна без поважних причин виконання громадських робіт не розпочала, вчинивши відтак ухилення від відбування покарання. Їй було винесено попередження про порушення порядку та умов відбуття покарання у виді громадських робіт, повторно роз’яснено порядок та умови відбування покарання у виді громадських робіт. Однак у встановлений строк до ЖКП «Азовжитлокомплекс» не з’явилась без поважних причин із метою ухилення від відбуття призначеного судом покарання.

Таким чином, суд прийняв рішення визнати винною у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 389 ч. 2 КК України, без

призначення покарання [37]. Слід зазначити, що санкцією ч. 2 ст. 389 КК України передбачено покарання у виді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років. Відповідно до положень ст.ст. 60, 61 КК України, арешт не застосовується до осіб у віці до шістнадцяти років, вагітних жінок та жінок, які мають дітей у віці до семи років. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок та жінок, які мають дітей у віці до чотирнадцяти років. З урахуванням наведеного, суд вважав, що при засудженні вказаної особи за ст. 389 ч. 2 КК України суд не може призначити їй покарання у виді арешту або обмеження волі та застосувати ч. 4 ст. 70 КК України, оскільки обвинувачена має на утриманні малолітню дитину.

Від розміру санкцій залежить також застосування інституту звільнення від відбування покарання. Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК України особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Як наголошує К. О. Летягіна, у більшості випадків строки позбавлення волі за невиконання судового рішення призначаються винним особам умовно. Вчена зазначає, що реалізація умовного засудження є констатацією факту, що реальне застосування позбавлення волі на певний строк є недоречним у цьому випадку [113, с. 8]. Аналіз практики засвідчив, що у 37,8 % випадків суди звільняють осіб за вчинення злочинів, які посягають на порядок виконання судового рішення, від покарання з випробуванням у відповідності до ст.75 КК України.

Своєю чергою, вивчення санкцій КК України продемонструвало, що звільнення від відбування покарання з випробуванням можливе щодо осіб, які вчинили злочини, передбачені чч. 1, 2 ст. 382, ст. 388, ст. 389, 389¹ КК України. Зі судової практики очевидно, що суди можуть звільняти від кримінального покарання з випробуванням за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України, де санкція статті передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, що свідчить про те, що відповідне посягання необхідно відносити до тяжких злочинів. В. О. Навроцький з цього приводу зазначає: «що більша довіра законодавця до суддівського корпусу, то більші межі угляду він допускає при індивідуалізації відповідальності...», «допускає велику «вилку» між мінімумом і максимумом покарання, вводить абстрактно сформульовані підстави звільнення від кримінальної відповідальності» [138, с. 300].

Відповідно до судової практики, у більшості випадків суди звільняють осіб, які вчинили злочин передбачений ч. 3 ст. 382 КК України від кримінального покарання з випробуванням. Однак опрацювання вироків дає підстави для висновку, що відповідні рішення судів є справедливими та ґрунтуються на чинному кримінальному законодавстві. Як приклад наведемо вирок Заліщицького районного суду Тернопільської області, який розглянув позов прокурора в інтересах держави в особі Пенсійного фонду України до товариства з обмеженою відповідальністю «Оскар» про стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків та штрафних санкцій у сумі 26094,15 грн. Суд позовні вимоги повністю задовольнив і зобов’язав ТзОВ «Оскар» сплатити 26094,15 грн. заборгованості зі сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Однак ТзОВ «Оскар» добровільно не перерахувало зазначені кошти.

З метою стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків, штрафних санкцій, пені з ТзОВ «Оскар» та примусового виконання зазначеної постанови суд Тернопільської області виніс виконавчий лист, який було надіслано до ДВС Заліщицького районного управління юстиції. На виконання виконавчих листів Тернопільського окружного адміністративного суду начальник відділу державної виконавчої служби Заліщицького районного управління юстиції наклав арешт на все майно, що належить ТзОВ «Оскар». Акт опису та арешту майна було вручено бухгалтеру ТзОВ «Оскар».

Проте остання, будучи службовою особою, знаючи про необхідність виконання зазначених судових рішень, із грошових коштів, що надійшли до каси ТзОВ «Оскар», не спрямувала їх на погашення боргу перед Пенсійним фондом України, а використала на господарські потреби ТзОВ «Оскар». Унаслідок невиконання постанов суду, які набрали законної сили, державним інтересам в особі Пенсійного фонду України, управління Пенсійного фонду в Заліщицькому районі завдано істотну шкоду в сумі 245451, 38 грн. Дії винної кваліфіковано за ч. 3 ст. 382 КК України за ознаками умисного невиконання постанови суду службовою особою, яка набрала законної сили, що заподіяло істотної шкоди державним інтересам [28]. Суд, обираючи підсудній міру покарання, враховує ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, характеристику особи підсудного, а також обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Відповідно до ст. 75 КК України, суд прийшов до висновку, що підсудну необхідно звільнити від відбування покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк один рік із позбавленням права займати посади головного бухгалтера строком один рік.

Таких прикладів звільнення від відбування покарання з випробуванням за злочин, передбачений ч. 3 ст. 382 КК України, зі судової практики можна навести чимало [43; 29; 27]. Таке рішення суду, вважаємо, можна назвати справедливим, оскільки, по-перше, формально воно не суперечить чинному законодавству; по-друге, призначаючи міру покарання, суд урахував, що винна особа вперше притягується до кримінальної відповідальності, є інвалідом III групи. Окрім того, до обставин, які пом’якшують покарання суд, відніс визнання нею вини, її щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину та обставини, які характеризують особу винної. Натомість обставин, які обтяжують покарання, суд не встановив.

У теорії кримінального права стверджують, що підвищена небезпека злочинів та особа винного, наявність у справі тільки обставин, які обтяжують покарання чи їх перевага над обставинами, які пом’якшують покарання, наближають покарання до верхньої межі санкції відповідної статті КК України. Натомість наявність у справі тільки обставин, які пом’якшують покарання чи їх перевага над обставинами, які обтяжують покарання, - до нижчої межі міри покарання [100, с. 74]. Окрім того, тенденція щодо звільнення засуджених від відбування покарання відповідає поступовому переходу від карального до відновлювального правосуддя, а також сучасним європейським вимогам по гуманізації покарань.

Своєю чергою, за результатами анкетування, не знайшло однозначного вирішення питання «Чи доцільні заходи звільнення від кримінального покарання осіб, які вчинили злочини, що полягають у невиконанні судового рішення?» Зокрема, 56 % респондентів дали негативну відповідь, натомість 33 % переконані у протилежному. Окрім того, 11 % стверджують, що застосування інституту звільнення від відбування покарання можливе щодо злочинців, які вчинили окремі види посягань. До них пропонують відносити «незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації» - 43 %, «ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі» - 39 %, «невиконання судового рішення» (ч. 1 ст. 382) - 18 %.

Узагальнення досліджених кримінальних проваджень дає змогу зробити висновок, що, обираючи винному вид та строк покарання за вчинення відповідного посягання, суди враховують особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання. Оцінюючи особу винного у вчиненні злочинів, передбачених ст. 382, 388, 389, 389¹ КК України, суди враховують лише такі обставини: наявність чи відсутність судимості, наявність на утриманні неповнолітніх дітей, сімейний стан. З-поміж обставин, які пом’якшують покарання, суди зазвичай ураховують: щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. Натомість, обставин, які обтяжують покарання, суди, за правило, не встановлюють. Як приклад наведемо вирок Рівненського районного суду Рівненської області. Так, підсудний викрав із гаманця потерпілого кредитну картку та через термінали видачі готівки зняв гроші у сумі 3400 гривень, які використав на власні потреби.

Згідно з вироком Рівненського районного суду від 15.08.2013 року, було затверджено угоду про примирення від 29.07.2013 року між потерпілою особою та обвинуваченою особою, яку засуджено до покарання у виді громадських робіт на строк, що становив двісті годин. Окрім того, згідно з відповідною угодою, підсудний зобов’язується у повному обсязі відшкодувати завдану злочином матеріальну шкоду, а саме 3400 грн. до 25.09.2013 року. Далі засуджений, згідно з договором про надання споживчого кредиту, отримав від ПАТ «ОТП Банк» кредит у сумі 4919 грн., що давало йому змогу в повному обсязі виконати зобов’язання, передбачені в угоді про примирення. Однак, попри це, засуджений, маючи умисел на умисне невиконання угоди про примирення, вказані грошові кошти витратив на власні потреби, а завдану злочином матеріальну шкоду, всупереч умов угоди про примирення, не відшкодував. До обставин, що пом’якшують покарання, суд відносить те, що підсудний у вчиненому щиро розкаявся та активно сприяв розкриттю вчинених ним злочинів. Натомість обставин, що обтяжують покарання, суд не встановив. На підставі наведеного суд визнав підсудного винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185 та ст. 389-1 КК України, та відповідно до

ч.1 ст. 70 КК України призначив останньому остаточне покарання у виді арешту на строк три місяці [41].

Отже, аналіз практики призначення покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, дає зробити такі висновки:

- не повністю додержано логіку застосування окремих видів покарання за вчинення відповідних посягань, оскільки є невідповідності між санкціями статей Особливої частини. Зокрема, не враховується співвідношення ступенів суворості окремих видів покарань (ч. 1 та ч. 2 ст. 382; ч. 2 та ч. 3 ст. 382; ч. 1 та

ч. 2 ст. 388 КК України), у зв’язку з чим за менш суспільно небезпечне діяння судом може бути призначено суворіше покарання і навпаки;

- суди, в окремих випадках, без достатніх підстав призначають більш м’яке покарання або не призначають додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю чи звільняють від кримінального покарання з випробуванням, відтак, як видається, штучно занижують ступінь тяжкості вчинених посягань.

Висновки до третього розділу

За результатами виконаного дослідження можна зробити такі висновки:

- розглянуто питання кваліфікації злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення (щодо визначення стадій учинення злочинів; співучасті у відповідних посяганнях; сукупності злочинів). Відображено види співвідношення між складами злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, що впливає на вибір правил кримінально-правової кваліфікації. Встановлено, що аналізовані посягання можуть перебувати у конкуренції загальної та спеціальної норм, а також бути суміжними;

- встановлено, що кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення настає за вчинення закінченого злочину. Водночас теоретично можна припустити готування та замах на злочин із формальним складом, однак практично такі випадки просто не трапляються через значну складність їх доказування;

- продемонстровано, що об’єктивну сторону невиконання судового рішення (ч. 2 ст. 382 КК України) може виконати лише спеціальний суб’єкт. Натомість, особи, які мають тільки ознаки загального суб’єкта, можуть лише брати участь у вчиненні злочину як організатори, пособники або підбурювачі;

- доведено невідповідність між санкціями статей Особливої частини КК України, які полягають у невиконанні судового рішення, а саме: 1) при конструюванні відповідних санкцій статей не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпеки передбаченого в диспозиції статті суспільно небезпечного діяння; 2) не завжди узгоджені санкції статей (або їх частин) Особливої частини КК України в основному та кваліфікованому складах злочинів; 3) не враховується співвідношення ступенів суворості окремих видів покарань (ч. 1 та ч. 2 ст. 382; ч. 2 та ч. 3 ст. 382 КК України), у зв’язку з чим за менш суспільно небезпечне діяння судом може бути призначено суворіше покарання і навпаки;

- констатовано, що суди за вчинення злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, призначають покарання ближче до мінімальної межі санкції. Покарання, що відповідає максимальній межі санкції, застосовують у поодиноких випадках (2 %) та, за правило, за вчинення злочину, який містить кілька кваліфікуючих ознак (ч. 3 ст. 382 КК України). Натомість покарання, яке є нижчим від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, призначають 46% засуджених. Суди, в окремих випадках, без достатніх підстав не призначають додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та, як наслідок, штучно знижують ступінь тяжкості вчинених посягань.