<<
>>

Об’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення

Юридична конструкція будь-якого складу злочину охоплює сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, наявність яких у діях особи свідчить про вчинення нею конкретного злочину. Л.

П. Брич уважає, що склад злочину - це законодавча конструкція, яка становить зафіксований у законі абстрактний опис найбільш типових ознак певного виду суспільно небезпечних діянь [13, с. 267]. В.О. Навроцький зазначає, що вказані у статтях Загальної та Особливої частин кримінального закону ознаки, сукупність яких необхідна і достатня для того, щоб визнати вчинене діяння злочином, прийнято називати юридичним складом. Поняття «склад» означає наявність сукупності частин, які утворюють щось єдине, ціле. У складі злочину такими частинами є елементи та ознаки складу злочину. Ознака складу злочину - це його окрема характерна риса, прикмета, знак, який дає змогу встановити, що наявний саме цей злочин, визначити його, вирізнити з-поміж інших. Елемент складу - це сукупність ознак, які належать до однієї зі сторін злочину [138, с. 71]. Саме завдяки сукупності ознак і утворюється юридична конструкція складу злочину, що описується у диспозиції статті Особливої частини КК України. Відсутність у діяннях особи бодай однієї ознаки, вказаної у диспозиції, свідчить про відсутність складу злочину. Саме тому склад злочину має надважливе кримінально-правове значення, адже саме завдяки такому юридичному конструкту ми констатуємо наявність або відсутність у діянні особи складу злочину, маємо змогу розмежовувати склади злочину та здійснювати кримінально-правову оцінку вчиненого.

Склад кожного злочину утворює сукупність об’єктивних ознак, зокрема - це об’єкт, предмет, потерпілий, суспільно небезпечні діяння та наслідки, причиновий зв’язок, час, спосіб, засіб, знаряддя, місце, обставини та обстановка вчинення злочину. Загалом усі ці ознаки характеризують такі елементи складу злочину, як об’єкт та об’єктивна сторона складу злочину.

Встановлення об’єктивних ознак злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, передбачає визначення низки загальних положень, а зокрема, дослідження об’єкта злочину. В.П. Ємельянов зауважує, що вчення про об’єкт злочину - це наріжний камінь вітчизняної кримінально-правової науки, проте, як не парадоксально, саме щодо цього питання найменше виявляють єдність поглядів його дослідники [66, с. 125]. В. Я. Тацій зазначає, що об’єкт злочину, будучи системоутворюючим елементом складу злочину, дозволяє розкрити соціальну сутність злочину та встановити його суспільно небезпечні наслідки [175, с. 126]. Саме об’єкт злочину, який дає змогу усвідомити соціальну та юридичну природу посягання, його характер і ступінь суспільної небезпечності, визначає межу дії кримінально-правової норми, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також його відмежуванню від суміжних злочинів [125, с. 100]. Отже, об’єкт злочину - це те, на що посягає злочинне діяння, чому воно заподіює або може заподіяти шкоду [66, с. 125]. Відтак виникає слушне запитання: чому саме злочин заподіює або може заподіяти шкоду?

У вітчизняній науці кримінального права існує два концептуальних підходи до характеристики об’єкта злочинів. Відповідно до однієї концепції, об’єктом злочинів є сукупність суспільних відносин [151, с. 47; 82, с. 16; 176, с. 94; 175, с. 136], згідно з іншою - блага, цінності та інші сфери життєдіяльності людей [47, с. 25-65; 144, с. 53-64; 66, с. 133; 182, с. 86].

Визнання суспільних відносин об’єктом злочинних посягань донедавна вважалося в науці єдиною точкою зору [151, с. 97; 82, с. 89; 176, с. 93]. Однак цю концепцію як «штучну конструкцію» із «яскраво вираженим ідеологічним підходом» до поняття об’єкта злочину критиці вкрай розкритикував С. Б. Гавриш. Науковець зазначає, що, з позиції теорії об’єкта як суспільного відношення, виходить, що кримінальне право, нібито, «охороняє не матеріальні цінності і блага, життя, здоров’я, довкілля та ін., а навпаки деяку форму їх прояву, ті або інші зв’язки між суб’єктами відносин», тоді як насправді охоронюваним об’єктом є «правове благо» як «визначена цінність» [47, с.

25-65]. Г П. Новосьолов має дещо іншу думку та вважає, що об’єктом кожного злочину виступають люди - індивіди, їх малі або великі групи, або загалом суспільство (соціум) [144, с. 53-64]. Натомість В. П. Ємельянов стверджує, що не всякий злочин посягає безпосередньо на людину, він може заподіяти шкоду їй опосередковано, за допомогою впливу на умови її життя і середовище проживання, тобто на охоронювані кримінальним законом конкретні сфери життєдіяльності людей [66, с. 133]. В. М. Трубніков відстоює позицію, що об’єкт злочину - це охоронювані кримінальним законом права, свободи і законні інтереси людини і громадянина [182, с. 86].

Однак В. Я. Тацій обґрунтовує певну недосконалість вказаних наукових позицій щодо визначення об’єкта злочину, адже вважає, що поняття «суспільні цінності», «блага» значно звужують обсяг об’єкта злочину, та переконує, що усі наведені позиції зводять об’єкт злочину до певного елемента суспільних відносин. Учений також доводить, що найбільш прийнятною є модернізована теорія щодо визнання об’єктом злочину «сфер життєдіяльності людей», адже вважає, що це поняття є універсальним і таким, що здатне охопити всі, без винятку, охоронювані кримінальним законом реальні об’єкти. Цей підхід не спростовує теорію суспільних відносин, а конкретизує та вдосконалює її, оскільки суспільні відносини і є специфічною формою життєдіяльності людей [175, с. 129-131]. Зваживши на усі аргументи «за» і «проти» щодо визнання об’єктом кримінально-правової охорони суспільних відносин, ми дійшли висновку, що такий підхід є недосконалим, адже суспільні відносини - це завжди відносини (зв’язки, стосунки) між певними суб’єктами стосовно певного об’єкта. Однак індивід не завжди перебуває у певних суспільних відносинах стосовно об’єкта злочинного посягання, а отже, внаслідок учинення злочинного посягання не завжди заподіюється шкода суспільним відносинам, що знаходяться під охороною кримінального закону.

Водночас усі наведені альтернативні концепції щодо об’єкта злочину є цілком логічними, адже згідно із Конституцією України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, права і свободи, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Зважаючи на це, головним завданням кримінального закону має бути охорона людини та її прав і свобод, а тому видається цілком логічним визнання існуючих у суспільстві благ, цінностей, прав, свобод та законних інтересів людини, та й саму людину об’єктом кримінально-правової охорони.

Зауважимо, що об’єкти злочинів у кримінально-правовій літературі зазвичай класифікуються за двома критеріями: залежно від ступеня узагальненості - по «вертикалі» (загальний, родовий і безпосередній) і залежно від важливості безпосереднього об’єкта - по «горизонталі» (основний, додатковий обов’язковий, додатковий факультативний) [67]. Загалом погоджуючись із такою позицією, зауважимо, що більш прийнятною є чотириступенева система класифікації об’єктів злочину, відповідно до якої слід виокремлювати: загальний, родовий, видовий і безпосередній об’єкти злочину [109, с. 124; 83, с. 123-124]. В. Я. Тацій слушно зауважує, що виділення видового (підгрупового) об’єкта не суперечить тричленній класифікації, а існує поряд із нею - для виокремлення окремих груп суспільних відносин, які входять до родового об’єкта [176, с. 67]. Водночас слушною і виправданою є думка В. П. Ємельянова, що під класифікацією об’єктів по «вертикалі» і «горизонталі» слід розуміти не класифікацію об’єктів реальних злочинів, а класифікацію ознак об’єктів, що містяться у складах злочинів, - конкретних, видових, родових і загальних. Учений зазначає, що такі категорії, як загальний, родовий і видовий об’єкти, на відміну від безпосереднього об’єкта, насправді не існують, вони - суть поняття, що узагальнюють і структурно входять у такі ж абстрактні категорії, як загальне, родове і видове поняття складу (загальний, родовий, видовий склад) і належать не до категорії «злочин» як явища реальної дійсності, а до категорії «склад злочину» як наукової абстракції [67, с. 4]. Така думка цілком обґрунтована, адже, справді, якщо загальний об’єкт злочину лише вказує на сукупність благ та цінностей, що взяті під охорону кримінального закону, то родовий об’єкт відображає характер і ступінь суспільної небезпеки окремої групи злочинів, а відтак виступає своєрідним критерієм об’єднання окремих злочинів у групи та подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК України.

Отже, питання, що стосується об’єктивних ознак невиконання судового рішення, необхідно вивчати послідовно:

1) дослідити об’єкт складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення;

2) визначити перелік суб’єктів здійснення судочинства, судові рішення котрих знаходяться під кримінально-правовою охороною;

3) з’ясувати предмет складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення;

4) виокремити види судових рішень щодо кожного виду судочинства;

5) проаналізувати ознаки об’єктивної сторони складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення.

Розглянемо питання щодо визначення загального, родового, видового та безпосереднього об’єкта складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. Аналіз суспільних відносин, яким заподіюють чи створюють загрозу заподіяння шкоди зазначені злочини, слід розпочинати зі загального об’єкта. У ч. 1 ст. 1 КК України вказується, що завдання КК України - правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Відтак робимо висновок, що загальним об’єктом злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, як і всіх інших злочинів, передбачених Особливою частиною КК України, є вся сукупність суспільних відносин, які охороняються від злочинних посягань.

В. Я. Тацій зазначає, що під родовим (груповим) об’єктом розуміють об’єкт, що охоплює певне коло тотожних або однорідних за своєю соціально-політичною й економічною сутністю суспільних відносин, які відтак повинні охоронятись єдиним комплексом взаємопов’язаних кримінально-правових норм» [176, с. 85]. Як відомо, для аналізу соціальної та юридичної сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпечності, правильної кваліфікації необхідно розкрити сутність родового об’єкта [81, с. 61]. Таке визначення родового об’єкта є цілком обґрунтованим та буде використаним для визначення родового об’єкта злочинів, що полягають у невиконанні судового рішення, адже саме родовий об’єкт становить основу Особливої частини КК України.

В Україні відповідальність за посягання, що заподіюють шкоду інтересам правосуддя, передбачено розділом XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя» (статті 371-400 КК). У кримінально-правовій літературі зазначається, що у цьому розділі передбачена відповідальність за злочини, родовим об’єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну, регламентовану законодавством діяльність суду і органів, які йому сприяють, щодо реалізації завдань і цілей у сфері здійснення правосуддя [160, с. 54; 71, с. 7-8]. Схожою, однак більш деталізованою, є пропозиція визнавати родовим об’єктом цих злочинів відносини, пов’язані з регламентованим законодавством здійсненням правосуддя судами, забезпеченням цієї діяльності органами дізнання, досудового слідства, прокуратури, захисниками і представниками особи, а також установами, які виконують судові рішення [96, с. 515]. Водночас такий підхід до характеристики родового об’єкта злочинів проти правосуддя не єдиний. Окрім наведених, у вітчизняних наукових джерелах пропонуються і більш узагальнені поняття родового об’єкта цих злочинів, зокрема: родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є вся система суспільних відносин, що утворює правосуддя в державі [89, с. 469] або ж суспільні відносини у сфері правосуддя [94, с. 255-261]. Отже, робимо висновки, що всі наявні підходи до визначення родового об’єкта злочинів проти правосуддя зводяться до єдиного - визначення того, які саме суспільні відносини слід вважати відносинами у сфері правосуддя.

Аналіз кримінально-правової літератури дає змогу зробити висновки, що поняття правосуддя використовується в науці у двох значеннях: вузькому і широкому. У вузькому значенні під правосуддям розуміють регламентовану законом форму діяльності суду щодо розгляду і вирішення цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення [122, с. 50]. Проте у кримінальному праві поняттю «правосуддя» надається ширше значення, зокрема під ним розуміють не тільки специфічну діяльність суду щодо розгляду зазначених справ, а й діяльність органів та установ, які сприяють йому у цьому: органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури, установ, які виконують рішення суду, що набрали законної сили, а також діяльність окремих осіб, уповноважених законом на участь у судочинстві, - захисників, представників особи з надання правової допомоги, судових експертів тощо. Таке розуміння правосуддя зумовлено тим, що без функціонування зазначених органів та установ і діяльності уповноважених на участь у судочинстві осіб здійснення правосуддя судом було б практично неможливе [71, с. 7-8].

Видається, що найбільш удалим є розширене трактування поняття правосуддя, за яким правосуддя - не лише діяльність суду, а й органів та установ, які забезпечують належним чином цю діяльність. В. О. Навроцький зазначає, що суд, як і будь-який державний орган, не є самодостатнім і не може діяти без взаємодії з органами, які готують кримінальні справи до судового розгляду (дізнання та досудового слідства, прокуратури) та які займаються виконанням судових рішень. Об’єктивність, справедливість та законність правосуддя не може бути забезпечена, якщо вказані органи діятимуть неправильно, вчинятимуться посягання на їх діяльність [136, с. 527]. Схожої думки притримується і Р. І. Мельник, зазначаючи, що родовим об’єктом злочинів, передбачених у Розділі XVIII Особливої частини КК України, є система правовідносин, яка забезпечує реалізацію судової влади в цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному та конституційному судочинстві, а також процесуальну та післяпроцесуальну діяльність компетентних органів і осіб, які сприяють судовій діяльності та втілюють у життя її результати. Такий висновок науковець робить на підставі того, що діяльність відповідних державних органів на етапі судочинства, що передбачає виконання судового рішення, сприяє вирішенню завдань судочинства, зміцненню законності та правопорядку, а отже, безпосередньо стосується сфери правосуддя [125, с. 103].

Натомість В. М. Бурдін уважає: якщо стислість заголовка Розділу «Злочини проти правосуддя» шкодить його змістовній складовій, то існує два способи вирішення окресленого питання: по-перше, шляхом зміни назви Розділу XVIII Особливої частини КК України для того, щоб ним було охоплено не лише злочини проти правосуддя, а й інші, які посягають на пов’язані з правосуддям відносини (у зв’язку із проведенням дізнання, досудового слідства, виконанням та відбуванням покарання); по-друге, шляхом вилучення з Розділу XVIII Особливої частини КК України тих злочинів, які безпосередньо не посягають на правосуддя, а також уточнення окремих складів злочинів [16, с. 76].

Отже, що правосуддя полягає не лише у захисті правовідносин, які виникають під час діяльності суду, а й у захисті тих відносин, що забезпечують передумови для її здійснення, а також реалізацію її результатів. Відтак поділяємо наукову думку щодо розширеного трактування поняття «правосуддя» та, відповідно, розуміння як родового об’єкта групи злочинів проти правосуддя системи правопорядку, що існує у сфері реалізації судової влади як безпосередньо судом, так і органами, які сприяють суду у забезпеченні законного розгляду судових справ та дотримання неухильного виконання судових рішень.

З огляду на зазначене, родовим об’єктом злочинів, що передбачені у Розділі XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя», є встановлений у суспільстві порядок здійснення правосуддя та порядок забезпечення його реалізації. Таке формулювання родового об’єкта цих злочинів дає підстави для висновку, що усі склади злочинів, що передбачені у Розділі XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя», відповідають вказаному родовому об’єкту.

Далі виникає слушне питання щодо виокремлення в межах родового видового об’єкта злочинів, що полягають у невиконанні судових рішень, а також визначення безпосередніх об’єктів цих злочинів. Відповідно, видовий об’єкт злочину розглядають як відносно невелику групу суспільних відносин в межах родового об’єкта, спільну для кількох подібних злочинів [181, с. 87-88]. Однозначно, що видовий об’єкт злочину необхідно розглядати у тому випадку, якщо родовий об’єкт складається з великої групи суспільних відносин, які необхідно виокремлювати як самостійні підгрупи відносин.

Визначивши співвідношення понять «встановлений у суспільстві порядок здійснення правосуддя та порядок забезпечення його реалізації» і «встановлений у суспільстві порядок діяльності суду у сфері належного і своєчасного виконання його рішень», робимо висновок, що друге поняття є вужчим від першого та «порядок виконання судових рішень» є, беззаперечно, складовою «порядку здійснення правосуддя».

Однак це можна стверджувати лише у тому разі, якщо правосуддя трактувати у широкому значенні - не лише як діяльність суду щодо розгляду та вирішення судових справ, а й діяльність тих органів та установ, що забезпечують належне виконання прийнятих судом рішень. Водночас, зважаючи на те, що родовим об’єктом злочинів, що передбачені у Розділі XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя», є встановлений у суспільстві порядок здійснення правосуддя та порядок забезпечення його реалізації, то цілком логічно можна зробити висновок, що видовим об’єктом злочинів, що полягають у невиконанні судового рішення, є встановлений у суспільстві порядок діяльності суду у сфері належного і своєчасного виконання його рішень. Йдеться про те, що внаслідок невиконання судового рішення заподіюється або створюється загроза заподіяння шкоди встановленому у суспільстві порядку діяльності суду у сфері забезпечення належного та своєчасного виконання судового рішення, що є складовою родового об’єкта - встановленого у суспільстві порядку здійснення правосуддя. Саме таке розуміння видового об’єкта злочинів проти правосуддя, які полягають у невиконанні судового рішення, необхідно брати за підґрунтя, визначаючи основні безпосередні об’єкти злочинів, що включені у цю групу.

Як уже зазначалося, безпосередній об’єкт злочину може бути основним та додатковим, а додатковий, своєю чергою, обов’язковим та факультативним. Відтак виникає слушне запитання щодо визначення безпосередніх об’єктів складів злочинів, що входять до видової групи злочинів, які посягають на встановлений порядок діяльності суду у сфері забезпечення належного та своєчасного виконання судових рішень (ст. 382, 388, 389 та 3891 КК України).

Відповідно до Конституції України (ч. 5 ст. 124 та п. 9 ч. 3 ст. 129) одним із основних принципів судочинства є обов’язковість рішень суду, тому судові акти (рішення, вироки, ухвали, постанови) є обов’язковими до виконання на всій території України. Недотримання цього принципу порушує належну діяльність органів правосуддя та перешкоджає виконанню судових актів. Один із коментарів до ст. 388 КК наводить схоже роз’яснення щодо характеристики безпосереднього об’єкта цього злочину, зокрема, що суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він порушує нормальну діяльність органів, які забезпечують належне виконання судових актів, перешкоджає виконанню вироків, рішень, ухвал та постанов у кримінальних, цивільних справах і справах про адміністративні правопорушення. Наведемо аналогічне тлумачення суспільної небезпеки злочину, передбаченого ст. 389 КК, - це злочин, який полягає в тому, що він порушує нормальну діяльність органів кримінально-виконавчої системи, які забезпечують виконання вироку та належне застосування призначеного ним покарання [96, с. 1138, 1157, 1160]. Тобто у будь-якому разі, невиконання рішення суду спричиняє шкоду не лише інтересам правосуддя загалом, а й визначеному у суспільстві порядку діяльності суду у сфері забезпечення належного та своєчасного виконання судового рішення.

Визнаючи слушним науковий підхід щодо визнання об’єктом злочину не суспільні відносини, а певні визначені у суспільстві цінності, блага, права і свободи тощо, за доцільне ще раз аргументувати свою позицію, оскільки у кримінально-правовій літературі при визначенні безпосереднього об’єкта злочинів, які полягають у невиконанні судових рішень, доволі часто міститься вказівка на суспільні відносини у сфері забезпечення належного виконання судових рішень. Аргументи із цього приводу такі.

Охоронювані кримінальним законом суспільні відносини мають структуру, що охоплює суб’єкти відносин, взаємні права та обов’язки (зміст суспільних відносин) і предмет, з приводу якого відносини існують [101, с. 144-145]. Зважаючи на те, що відповідно до нової редакції ст. 382 КК України невиконання судового рішення може бути вчиненим як службовою особою, так і особою, яка, відповідно до рішення суду зобов’язана його виконати, то суб’єкт цього злочину - загальний, а тому потребує уточнення вже наведене визначення об’єкта цього злочину, а саме - суспільних відносин, що виникають (а не забезпечують чи регулюють) з приводу належного виконання судових рішень. Однак, проаналізувавши значення слів «забезпечувати» (створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось; захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки [163, с. 18]) та «регулювати» (впорядковувати що-небудь, керувати чимось, підкоряючи його відповідним правилам, певній системі [163, с. 480]) і зіставивши їх із змістом поняття «суспільні відносини», доходимо висновку, що суспільні відносини не можуть щось забезпечувати або регулювати, вони можуть лише виникати та існувати з приводу чогось. Зважаючи на це, виходить, що кримінальний закон охороняє не встановлений у суспільстві порядок діяльності суду у сфері забезпечення належного та своєчасного виконання судових рішень, а певні суспільні відносини (і знову виникає питання: між якими саме суб’єктами ці суспільні відносини виникли?), що виникли з приводу виконання судового рішення. Суспільні відносини, що виникають між суб’єктом, що зобов’язаний виконати рішення суду, та органом, на який покладається забезпечення виконання такого рішення, мабуть, і слід визнати у такому випадку відносинами, що охороняються кримінальним законом. Однак, зауважимо, що суспільні відносини між суб’єктом, що має виконати рішення суду та суб’єктом, на користь якого він має виконати рішення суду, існують одночасно (бо виникають вони раніше, аніж виконавчі правовідносини) із зазначеними суспільними відносинами, а тому логічно виникає запитання щодо визначення пріоритетності кримінально-правової охорони цих відносин з-поміж інших. Проте кримінальний закон покликаний охороняти не суспільні відносини як певну систему взаємозв’язків між суб’єктами цих правовідносин, а власне певні права, свободи та інтереси людини, важливі суспільні цінності, встановлений у суспільстві правовий порядок тощо. І, нарешті, якщо детальніше проаналізувати положення ст. 382 КК України, то можна зробити висновок про те, що кримінальний закон охороняє не суспільні відносини щодо виконання судового рішення, а власне встановлений у суспільстві порядок виконання рішень суду.

Отже, у будь-якому разі, усі злочини цього виду мають за безпосередній об’єкт установлений у суспільстві порядок виконання судового рішення. Однак за невиконання судового рішення заподіюється шкода не лише інтересам правосуддя, а й інтересам особи, на користь якої мало бути виконане певне судове рішення. Відтак постає слушне питання щодо необхідності з’ясування наявності додаткового обов’язкового чи факультативного об’єкта злочинів, що посягають на встановлений порядок виконання судового рішення.

Загальновизнаним у теорії кримінального права є положення, що злочин, окрім основного безпосереднього об’єкта, може посягати ще й на додатковий об’єкт. Своєю чергою, додатковий безпосередній об’єкт може бути додатковим обов’язковим (шкода спричиняється неминуче) і додатковим факультативним (існує можливість спричинення шкоди). Щодо останнього, то в одних випадках шкода такому об’єкту заподіюється, а в інших - ні [88, с. 294]. З огляду на таке трактування поняття додаткового обов’язкового та факультативного об’єкта, слід з’ясувати його наявність або відсутність у злочинах, що посягають на встановлений порядок діяльності суду у сфері забезпечення належного та своєчасного виконання судових рішень.

У кримінально-правовій літературі зазначено, що додатковий обов’язковий об’єкт у складі злочинів, які полягають у невиконанні судових рішень, відсутній. Додатковим факультативним об’єктом вказаного злочину можуть бути порядок виконання службовими особами своїх повноважень, виборчі, трудові та інші права і свободи людини і громадянина, власність, економічні інтереси суб’єктів господарювання тощо [141, с. 1114-1115]. Однак така думка не є загальноприйнятою, адже у літературі висвітлюється позиція, що додатковий об’єкт злочину, передбаченого ст. 382 КК може бути обов’язковий, а не факультативний. Як аргументи використовуються твердження про те, що невиконання судового рішення, як злочин, посягає не лише на інтереси правосуддя в частині забезпечення повного і своєчасного виконання судового рішення. Відповідно, враховуючи положення ч. 3 ст. 382 КК України, можна говорити про наявність додаткового безпосереднього об’єкта злочину, що розглядається. До них можуть бути віднесені суспільні відносини із забезпечення належного функціонування Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Кримінально-виконавчої інспекції Державної пенітенціарної служби України, які покликані виконувати судові рішення. Також додатковим об’єктом можуть бути права та свободи людини і громадянина, власність, економічні інтереси суб’єктів господарювання, порядок виконання службовими особами своїх повноважень, а також охоронювані законом державні чи громадські інтереси. За певних умов посягання на зазначені цінності, суспільні відносини можуть виступати як обов’язковий додатковий об’єкт цього злочину. Це цілком закономірно простежується з аналізу ч. 3 ст. 382 КК України, коли йдеться про заподіяння істотної шкоди внаслідок невиконання судового рішення. Попри те, що у ст. 382 КК України не визначено зміст такої істотної шкоди, вона встановлюється окремо у кожному випадку залежно від обставин кримінального провадження. Загалом за ч. 3 ст. 382 КК України додатковий обов’язковий об’єкт злочину (у разі заподіяння істотної шкоди внаслідок невиконання судового рішення) може бути й альтернативним. Він фактично існує, коли із декількох передбачених цією нормою додаткових об’єктів (охоронювані законом права і свободи громадян, державні чи громадські інтереси або інтереси юридичних осіб) заподіюється істотна шкода бодай одному з них [130, с. 54]. Така думка щодо наявності додаткового обов’язкового безпосереднього об’єкта цього злочину є аргументованою, адже за невиконання судового рішення неминуче спричиняється шкода не лише встановленому порядку виконання судового рішення, а й інтересам особи, на користь якої було винесене таке судове рішення. Тобто судові рішення, порядок виконання яких підлягає кримінально-правовій охороні, приймаються у різноманітній категорії справ, тому, відповідно, додатковим обов’язковим об’єктом цього складу злочину можуть бути і права та свободи людини і громадянина, і власність чи порядок виконання службовими особами своїх повноважень. Водночас, зважаючи на те, що у ч. 2 ст. 382 КК вказано на вчинення такого злочину службовою особою, то у цьому разі можемо говорити про наявність ще одного додаткового обов’язкового об’єкта - порядку службової діяльності посадових осіб підприємств, установ та організацій.

Окремого дослідження потребує вивчення питання щодо наявності додаткового безпосереднього об’єкта у складах злочинів, що передбачені у ст.ст. 388, 389 та 3891 КК України. Зауважимо, що не всі наведені склади злочинів мають додатковий безпосередній об’єкт. Так, М. І. Омельяненко зазначає, що обов’язковим додатковим безпосереднім об’єктом складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 388 КК України, виступають суспільні відносини, які забезпечують право власності держави на конфісковане майно [145, с. 18]. Однак, що стосується наявності такого додаткового безпосереднього об’єкта у складах злочинів, що передбачені у ч.1 ст. 388, 389 та 3891 КК України, то у кримінально-правовій літературі про це не йдеться [71, с. 115-121; 97, с. 529-531]. Попри ц, все ж видається, що усі вказані склади злочину містять додатковий безпосередній об’єкт злочину - державні інтереси у разі отримання доходу державою (наприклад, у випадку вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК, ч. 1, 2 ст. 389 КК - при ухиленні від сплати штрафу чи виправних робіт) або честь і гідність потерпілого (коли вчинено злочин, передбачений ст. 3891 КК України - при невиконанні угоди про примирення) тощо.

Далі необхідно визначити перелік суб’єктів здійснення судочинства, судові рішення котрих знаходяться під кримінально-правовою охороною. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судову систему України становлять суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про судоустрій та статус судів»). Під указане поняття не підпадають товариські і третейські суди, Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України. Водночас, зважаючи на те, що у ч. 1 ст.5 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» зазначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається, то можемо стверджувати, що рішення усіх інших органів чи посадових осіб не можуть визнаватися предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України.

Не менш дискусійним є питання про те, чи належить діяльність Конституційного Суду України до правосуддя. З цього приводу є два підходи. Перший зводиться до того, що діяльність Конституційного Суду України охоплює поняття «правосуддя» і, відповідно, вона охороняється нормою, яка регламентує кримінальну відповідальність за невиконання судового рішення [57, с. 395]. Натомість другий свідчить про те, що Конституційний Суд не займається розглядом і вирішенням конкретних справ, а його повноваження полягають у встановленні відповідності інших передбачених законом актів Конституції України [135, с. 8]. За результатами анкетування, це питання також не знайшло однозначного вирішення. Так, 50 % респондентів переконані, що за невиконання висновку Конституційного суду України кримінальна відповідальність за ст. 382 КК України не настає, 47 % опитуваних переконані у протилежному та лише 3% не визначились із відповіддю.

Згідно з положеннями ст.ст. 61, 62 Закону України «Про Конституційний суд України», Конституційний суд за результатом розгляду подання чи звернення приймає рішення або висновок. Відтак слушною є позиція представників другого підходу, оскільки Конституційний суд України не здійснює правосуддя, а займається «судом над законами». Окрім того, у переліку судових рішень, за невиконання яких настає кримінальна відповідальність за ст. 382 КК України, немає такого виду судового рішення, як висновок суду.

Водночас склад злочину, передбаченого ст. 382 КК України, охоплює невиконання або перешкоджання виконанню рішення іноземного суду: рішень іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосуються конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішень іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили і підлягають визнанню на території України відповідно до міжнародних договорів України [141, с. 993-994]. Така думка видається слушною, оскільки рішення іноземних судів, які відповідно до міжнародних договорів України підлягають виконанню на території України, можуть бути предметом цього злочину, оскільки відповідно до ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.

Відповідно до ч. 4 ст. 382 КК України передбачено кримінальну відповідальність за невиконання рішення Європейського суду з прав людини, відтак предметом цього злочину слід визнавати також рішення Європейського суду з прав людини. Однак таке рішення Європейського суду має набрати законної сили. Зокрема, зазначається, що рішення Європейського суду підлягають виконанню лише за умови, якщо вони є остаточними. Остаточне рішення, за правило, виносить відповідна палата, що розглядає справу, а в передбачених зазначеною Конвенцією виняткових випадках - Велика палата Європейського суду [141, с. 993].

Обов’язковість виконання рішень Європейського суду з прав людини обумовлена Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яким ратифікована Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протокол № 11 до цієї Конвенції, де зазначено (ч. 1 ст. 46 Конвенції), що Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є Сторонами. Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 17 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» до виконавчих документів, які підлягають виконанню державною виконавчою службою України, належать і рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Зокрема, у ч. 1 ст. 2 Закону проголошується, що рішення цього Суду є обов’язковими (за умови, що вони є остаточними) для виконання Україною відповідно до ст. 46 зазначеної Конвенції. З огляду на зазначене, зауважимо, що рішення Європейського суду з прав людини слід вважати предметом злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України.

Водночас предмет злочинів, хоч і не є самостійним елементом складу злочину, однак входить до структури об’єкта злочину [114, с. 154]. Однак так уважають не всі науковці, а тому всупереч такому погляду існує міркування, що предмет злочину виступає самостійною факультативною ознакою складу злочину [94, с. 31; 63, с. 273]. Як уже зазначалося у попередньому підрозділі, ми поділяємо загальноприйняту у науці кримінального права думку, що склад злочину містить чотири елементи складу злочину, а тому переконані, що предмет злочину не є самостійним елементом складу злочину, а може лише виступати ознакою елемента складу злочину - безпосереднього об’єкта. Відтак зауважимо: якщо законодавець у диспозиції статті (або її частині) прямо вказує на наявність конкретного предмета цього злочину (як у нашому випадку, у ст. 382 КК вказується на судове рішення або у ст. 3891 КК України - на угоду про примирення чи угоду про визнання винуватості), то такий предмет слід визнавати не факультативною, а обов’язковою ознакою складу цього злочину.

У кримінально-правовій літературі не існує сталого підходу щодо того, що слід відносити до предмета злочинного посягання. З цього приводу існує дві позиції. Одні вчені предметом злочину вважають будь-які речі лише матеріального світу, з певними якостями яких кримінальний закон пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину [94, с. 31; 63, с. 273]. Як аргумент наводять те, що нематеріальні блага не можуть бути предметом злочину з огляду на відсутність у них фізичної ознаки предмета злочину, сутність якої виявляється в тому, що предметом злочину визнаються лише цінності, наділені натурально- речовою якістю [5, с. 67]. Окрім того, вказується, що у випадку віднесення до предмета злочину нематеріальні блага зруйнується обов’язкове для будь-якого предмета злочину його прикладне навантаження (бути речовим доказом у справі, можливість його експертного дослідження тощо) [133, с. 112].

Натомість інші переконані, що до предмета злочину слід відносити і матеріальні, і нематеріальні блага (інформацію, енергію, послуги тощо [12, с. 78; 111, с. 10; 156, с. 79-81]) [120, с. 83; 144, с. 53]. Зокрема, зазначається, що інформацію можна побачити, відчути дотиком, почути, вчинити щодо неї певні дії (створити, копіювати тощо). Можна також визначити властивості електроенергії за допомогою спеціальних технічних засобів (наприклад, виміряти силу струму) [112, с. 65-66]. Отже, на підставі наведеного слід погодитись із позицією тих науковців, які переконані, що до предмета злочину слід відносити і матеріальні, і нематеріальні блага.

Як слушно зауважує О. П. Литвин, слід відрізняти предмет злочину, знаряддя вчинення злочину та засіб вчинення злочину. Основна відмінність між ними полягає в характері використання цих речей у процесі вчинення злочину. Якщо їх використовують як інструмент (технічний засіб) впливу на об’єкт, то вони є знаряддям або засобом скоєння злочину. Коли та сама річ виконує пасивну роль, і дія здійснюється лише у зв’язку або щодо цієї речі, то вона має бути визнана предметом посягання [114, с. 155].

У кримінально-правовій літературі зазначається, що предметом невиконання судового рішення є вирок, рішення або інший судовий акт [78, с. 553]. Цю думку поділяють й інші науковці, зазначаючи, що предметом невиконання судового рішення є судовий акт органів правосуддя (рішення, вирок, ухвала, постанова), який набрав законної сили і який постановляється: 1) з будь-якої категорії судових справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних);

2) будь-яким судом (господарським, загальної юрисдикції, спеціалізованим);

3) будь-якою судовою інстанцією (першою, апеляційною, касаційною) [98, с. 1043]. Такої ж думки і В. І. Борисов та В. І. Тютюгін, які наголошують, що, окрім вказаних судових актів органів правосуддя України, предметом злочину згідно з ч. 4 ст. 382 КК України є рішення Європейського суду з прав людини [71, с. 111]. Такі міркування є виправданими, однак потребують певного уточнення, адже, відповідно до назви ст. 382 КК України, предметом цього злочину є виключно «судові рішення», а не судові акти. Як видається, власне поняття «судові рішення» вказують на кінцеву форму вчинення певного акту (дії суду із розгляду та прийняття певного рішення у певному процесі на певній стадії судового провадження). Окрім цього, використання поняття «судові рішення» обумовлено його широким використанням у вітчизняному процесуальному законодавстві та національних базах даних (наприклад, в єдиному реєстрі судових рішень) тощо.

Водночас за такої характеристики предмета цього злочину незрозуміло, які саме судові рішення і яким судом прийняті можуть визнаватися предметом даного злочину, а також чітко не визначаються ознаки судового рішення, що є предметом цього злочину. В. І. Луганський стверджує, що вирок, рішення, ухвала, постанова суду повинні бути такими, що набрали законної сили [119]. Р. О. Гаврік зазначає, що законна сила притаманна не тільки рішенням суду, ухваленим у позовному провадженні, а й судовим наказам, рішенням суду, ухваленим у окремому провадженні, а також ухвалам суду про закриття провадження у справі, про відмову у відкритті провадження у справі у випадку, якщо підставою для цього стало вирішення спору в іншому процесі або можливість його вирішення в іншому судочинстві. Окремі ухвали та інші ухвали, якими встановлюються певні факти та правовідносини між особами, які беруть участь у справі (про забезпечення позову, про забезпечення доказів, про зупинення провадження у справі, тощо), набирають законної сили, однак лише щодо того факту, який встановлено такою ухвалою суду [48, с. 14].

Розглянемо, які ознаки притаманні судовому рішенню, що може визнаватися предметом зазначеного злочину. По-перше, кримінально караним є невиконання судового рішення, яке є остаточним - тобто таким, що набрало законної сили та яке не може бути оскарженим. Таке судове рішення має бути незмінним (неможливість для суду переглянути або скасувати ухвалене ним рішення) та неспростовним (неможливість перегляду судового рішення по суті).

По-друге, таке судове рішення має мати певну зовнішню форму - тобто бути прийнятим у формі певного виду судового рішення. Відповідно до ст. 375 КК та диспозиції ч. 1 ст. 382 КК України судовим рішенням є постановлені вироки, рішення, ухвали або постанови суду. За невиконання усіх інших судових рішень кримінальна відповідальність наставати не може, адже поширювальне тлумачення кримінально-правових норм заборонене. З огляду на це, за невиконання окремої ухвали чи окремої постанови судді настає не кримінальна, а адміністративна відповідальність за ч. 1 ст. 1856 КУпАП. Водночас зауважимо, що, згідно з чинним законодавством, в Україні існує декілька видів судочинства і у кожному із них, відповідно, приймаються певні види судових рішень. Зокрема, цілком зрозуміло, що вирок як вид судового рішення може бути прийнятим лише у межах системи кримінального судочинства, а от ухвала чи постанова - і у кримінальному, і в цивільному, і в адміністративному, і в господарському тощо. З огляду на зазначене, це питання потребує подальшого аналізу.

По-третє, судове рішення (вирок, рішення, ухвала, постанова), постановляється з певної категорії судових справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Тому необхідно розглянути порядок виконання таких рішень та, відповідно, дослідити види та обсяг відповідальності за їх невиконання. Зауважимо, що кримінальна відповідальність - це найбільш сувора з усіх видів юридичної відповідальності, а тому настає не у кожному випадку невиконання судового рішення, а лише тоді, коли було вичерпано усі передбачені законодавством можливості щодо його реалізації.

Розглянемо, які саме судові рішення, прийняті у кожній із зазначених систем судочинства, слід визнавати предметом окресленого злочину. У межах кримінального судочинства приймаються два види рішень - вироки та ухвали суду. Відповідно до ч.1 ст. 369 КПК України, судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку, а згідно з ч. 2 цієї ж статті судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. Згідно з ч. 2 ст. 21 КПК України, вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України. І хоча законодавець визначає обов’язковість обох видів судових рішень у сфері кримінального судочинства, Є. О. Мірошниченко справедливо вважає, що найважливішим актом правосуддя у сфері кримінального судочинства є вирок, оскільки лише при його постановленні вирішується питання про винуватість чи невинуватість особи у вчиненні злочину [129, с. 36].

Під час судового розгляду кримінального провадження приймаються вироки, у яких визначаються види та межі кримінальних покарань (окрім конфіскації майна), які підлягають примусовому виконанню. Щодо виконання обвинувальних вироків, що передбачають застосування інших покарань, та виправдувальних вироків чинним законодавством передбачена окрема процедура. Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 401 КПК України виправдувальний вирок і вирок, що звільняє підсудного від покарання, виконуються негайно після проголошення вироку. Якщо підсудний перебуває під вартою, суд звільняє його з-під варти у залі судового засідання. Якщо підсудного не буде звільнено з-під варти, то дії винної в цьому особи слід кваліфікувати не за ст. 382 КК України, а за ст. 371 КК України «Завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою» [98, с. 1020]. Така позиція щодо кваліфікації дій є цілком обґрунтованою та відповідає принципу недопустимості подвійного інкримінування. Окрім цього, розглядаючи співвідношення ст. 382 КК та ст. 371 КК України, можна визначити їх взаємозв’язок як загальної та спеціальної норми. Такий висновок робимо на підставі того, що за конкуренції загальної та спеціальної норм одна з них (загальна) охоплює визначене коло діянь, а інша (спеціальна) - частину цього кола, тобто різновиди діянь, передбачених загальною нормою. Відтак у разі завідомо незаконного тримання під вартою (ч. 2 ст. 371 КК), а це буде мати місце у випадку винесення судового рішення про негайне звільнення підсудного з під-варти, невиконання такого судового рішення посягає не лише на встановлений порядок виконання судового рішення, а й на встановлений порядок тримання під вартою.

За ст. 382 КК України не будуть кваліфікуватися і дії особи за ухилення від покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, адже такі дії особи кваліфікуватимуться за відповідними частинами ст. 389 КК України «Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі», а за невиконання покарання у виді обмеження чи позбавлення волі - за ст.ст. 390, 393 КК України. Отже, у будь-якому разі за невиконання обвинувального вироку настає кримінальна відповідальність, однак не за ст. 382 КК України, а за іншими статтями - 371, 390, 393 КК України, а тому ані обвинувальний, ані виправдувальний вирок не є предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України. Однак, зважаючи на те, що за результатами судового розгляду кримінального провадження судом може бути постановлено обвинувальний вирок без призначення покарання, то тоді такий вирок може бути предметом зазначеного злочину.

Водночас, попри важливість прийняття кінцевого судового рішення у виді вироку, не можна применшувати значення інших судових рішень, що приймаються у процесі кримінального провадження, а саме ухвал. Зокрема, за невиконання деяких із них кримінальна відповідальність не настає. Відповідно до ст. 166 КПК України «Наслідки невиконання ухвали слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів», у разі невиконання ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя, суд за клопотанням сторони кримінального провадження, якій надано право на доступ до речей і документів на підставі ухвали, має право постановити ухвалу про дозвіл на проведення обшуку. Тобто, за невиконання ухвали суду про надання тимчасового доступу виникають підстави для проведення обшуку, але не настає кримінальна відповідальність. А от уже відповідно до положень ч. 3 ст. 236 КПК України «Виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи», у разі невиконання цієї ухвали настає відповідальність, передбачена законом. Отже, робимо висновки, що не завжди за невиконання ухвал суду у межах кримінального судочинства настає кримінальна відповідальність за ст. 382 КК України. Тобто кримінальна відповідальність настає за невиконання ухвали суду, якщо на це є вказівка у законі.

Натомість у межах цивільного та господарського судочинства приймаються дещо інші види рішень. Відповідно до ч. 3 ст. 208 ЦПК та ч. 1 ст. 82 ГПК при вирішенні цивільної або господарської справи по суті (задоволення позову, відмова в задоволенні позову повністю або частково) цивільний або господарський суд приймає рішення. Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду Україні від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та реалізацію проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до положень ст. 208 ЦПК для позначення усіх видів рішень, які приймаються судом у цивільному судочинстві, використовується узагальнене поняття - «судові рішення». У навчальній літературі зазначається, що у порядку цивільного судочинства суди ухвалюють рішення, постановляють ухвали та видають судові накази. Рішення суду - це судові рішення, якими завершується судовий розгляд, вирішується справа по суті, дається відповідь на матеріально- правову вимогу позивача, пред’явлену до суду. Ухвалами суду вирішуються усі питання процесу, не пов’язані із вирішенням справи по суті (підготовка справи до розгляду, забезпечення доказового матеріалу, визначення ходу процесу, оформлення відповіді суду тощо). Судовий наказ - нова форма судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна, що ухвалюється у справах наказного провадження. Така форма судового рішення може бути предметом зазначеного злочину відповідно до судової практики. Так, 15 січня 2015 року Лубенським міськрайонним судом Полтавської області винесено вирок щодо особи, яка обвинувачувалася у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України. У мотивувальній частині цього вироку зазначено, що 26.07.2013 року Господарським судом Полтавської області винесено наказ у справі №18/2585/12 на виконання постанови Харківського апеляційного господарського суду від 11.07.2013 року, за яким фізичну особу- підприємця зобов’язано за власний рахунок знести самовільно зведену будівлю шиномонтажу. Однак, незважаючи на відкрите виконавче провадження, підсудна, як боржник, із 11.07.2013 року умисно не виконала рішення суду, зокрема не знесла за власний кошт самовільно зведену споруду [35]. Отже, простежується, що винна особа не виконала не лише постанову Харківського апеляційного господарського суду, але й наказ на виконання вказаної постанови, виданий Господарським судом Полтавської області. Така кваліфікація дій винної особи видається правильною, оскільки і постанова, і наказ на виконання цієї ж постанови стосуються одного і того ж судового рішення щодо зобов’язання винної особи до знесення за власний кошт самовільно зведеної будівлі. З огляду на це, можемо стверджувати, що судовий наказ, що видається на виконання певного рішення суду, не є самостійним предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України, а його невиконання охоплюється складом злочину щодо невиконання основного судового рішення у справі.

Зауважимо, що, залежно від способу захисту прав і правових наслідків, які вони зумовлюють, судові рішення у цивільних справах поділяються на такі види: про присудження, про визнання, конститутивні рішення. Рішення про присудження спрямовані на зобов’язання правопорушника вчинити на користь потерпілого (особи, яка звернулася до суду за захистом свого права) певну дію або утриматися від її вчинення (про стягання завданої шкоди, авторської винагороди, виселення зі жилого приміщення тощо). Рішення про визнання - рішення суду, якими підтверджується наявність чи відсутність певних правовідносин, певних обставин чи фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо). Конститутивні (перетворювальні) рішення приймаються на захист права особи шляхом зміни або припинення правовідносин між сторонами, наявність яких у первісному вигляді є порушенням прав заінтересованої особи (рішення про виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму приміщення, розірвання шлюбу та ін.) [210, с.143].

Рішення про визнання, а також конститутивні судові рішення не підлягають примусовому виконанню за правилами виконавчого провадження. Інша річ, коли задоволено позов про присудження, тобто коли прийнято рішення про необхідність учинення відповідачем певних дій або обов’язок відповідача утриматися від будь-яких дій. Предмет подібних позовів завжди характеризується способами захисту, пов’язаними з добровільним або примусовим виконанням підтвердженого судом обов’язку відповідача. У цьому разі позивачеві для повного задоволення необхідно, щоб відповідач дійсно виконав те, до чого його зобов’язав суд. Тільки тоді успіх позивача буде реальним, а не абстрактним, закріпленим тільки на папері. Відповідач може виконати рішення добровільно, але якщо він із будь-яких причин ухилятиметься від виконання такого рішення, то позивач має право витребувати від органів державної влади застосування до відповідача таких заходів, які б забезпечили реалізацію рішення суду. Вжиття таких заходів відбувається в порядку виконавчого провадження. І лише після використання усіх способів задля добровільного виконання судового рішення за його умисне невиконання може наставати кримінальна відповідальність. Прикладом із судової практики щодо цього випадку є вирок Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 грудня 2014 року у справі № 211/5611/13-к, у мотивувальній частині якого зазначено, що рішенням Саксаганського районного суду м. Кривий Ріг від 09.02.2012 року зі цивільної справи № 2-3624/11 задоволено позов М., відповідно до якого розірвано договір, укладений між нею та В., стягнуто з В. на користь М. майнову шкоду в сумі 12200 гривень, пеню - 12200 гривень, всього 24400 гривень та витрати, пов’язані з веденням справи, в сумі 120 гривень. У вироку також зазначено, що В. умисно не виконувала судове рішення, а тому державний виконавець Довгинцівського відділу державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції (далі Довгинцівського ВДВС) за виконавчим листом № 2-3624/11 від 09.02.2012 року, виданим Саксаганським районним судом м. Кривий Ріг, відкрив виконавче провадження щодо виконання зазначеного рішення. Однак, незважаючи на це, В. судове рішення не виконав, а тому є всі підстави для притягнення його до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 382 КК України [25].

Отже, можна зробити висновок, що правильна класифікація судових рішень залежно від їх процесуально-правової природи має істотне значення, тому що не всі судові рішення підлягають примусовому виконанню. Так, рішення про визнання, конститутивні рішення, а також рішення про відмову в задоволенні позову не можуть бути виконані у рамках виконавчого провадження, а, отже, не можуть бути предметом примусових виконавчих правовідносин, оскільки вважаються виконаними з моменту набрання ними законної сили, а відтак і не можуть бути предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України. Предметом цього злочину у межах цивільного та господарського судочинства можуть бути лише рішення про присудження (кінцеві рішення у справі).

Оскільки, як уже зазначалося, різновидом судових рішень є ухвала та судовий наказ, то виникає необхідність визначення можливості визнання цих судових рішень предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України.

Чинне законодавство не містить визначення поняття «ухвала суду». Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України, питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Відповідно до ч. 1 ст. 86 ГПК України, якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу. Згідно з ч. 2 ст. 158 КАС України, судове рішення, за яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що не всі зі зазначених ухвал можуть бути предметом примусових виконавчих правовідносин, а отже, і предметом зазначеного злочину, оскільки вважаються виконаними з моменту набрання ними законної сили (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо). Виконанню підлягають лише ті ухвали, що зобов’язують учасників судового процесу до вчинення певних дій (надання доказів, з’явлення до суду для дачі пояснень у справі тощо).

Чинне законодавство також не містить визначення поняття «постанова суду». Водночас, відповідно до ст. 158 КАС України, судове рішення, за яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови. Відповідно до ст.ст. 221, 2211, 284 Кодексу України про адміністративні правопорушення судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, а також місцеві господарські та адміністративні суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України за результатом розгляду підвідомчих їм справ про адміністративні правопорушення виносять постанови. Однак не всі постанови суду підлягають виконанню в порядку виконавчого провадження, оскільки вважаються виконаними з моменту набрання ними законної сили (наприклад, постанова про закриття справи про адміністративне правопорушення), а тому не всі постанови можна визнавати предметом зазначеного злочину.

Невирішеним є питання щодо визнання наказу суду предметом зазначеного злочину. Деякі науковці стверджують, що невиконання особою наказу господарського суду або іншого виконавчого документа, крім рішення, вироку, ухвали чи постанови суду, кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України не тягне [140, с. 748]. Однак інші переконані, що за невиконання наказу господарського суду або іншого виконавчого документа, що були видані на виконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, відповідальність настає за ст. 382 КК України [55, с. 511].

Видається, що другий варіант вирішення цієї проблеми є більш прийнятним, адже у назві статті використовується власне поняття «судові рішення», які, як уже зазначалося, є узагальнюючим поняттям до усіх видів рішень, що приймають суди. Показово, що за результатами анкетування 78% опитаних уважають, що за невиконання наказу господарського суду або іншого виконавчого документа повинна наставати відповідальність за ст. 382 КК України.

Оскільки рішення (у загальному значенні цього слова) - це результат розгляду певної проблеми, спосіб її з’ясування, а судові рішення приймаються у кожній справі (провадженні), то і судовий наказ - це теж судове рішення, яке приймається судом і видається задля вирішення проблеми - примусового виконання судового рішення, що вже набрало законної сили. Окрім цього, зауважимо, що судові рішення - результат розгляду (вирішення) конкретної справи (провадження, питання), що може набувати зовні різноманітної форми - рішення, ухвала, постанова, наказ, виконавчний лист тощо. Єдиним застереженням щодо цього є те, що такі судові рішення мають зобов’язувати сторону судового розгляду до вчинення або утримання від вчинення певних дій. Водночас, як уже зазначалося, судовий наказ чи виконавчий лист видаються судом, що прийняв кінцеве судове рішення, власне задля того, щоб зобов’язати особу виконати прийняте у справі рішення. Тобто, особа, яка умисно не виконує кінцевого судового рішення у справі, не виконує і наказу чи виконавчого листа, відтак умисні дії особи щодо невиконання кінцевого судового рішення вже є закінченим злочином, а тому невиконання судового наказу чи виконавчого листа такою особою не потребує додаткової кваліфікації у зв’язку з неприпустимістю подвійного інкримінування одного діяння.

Отже, предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України, є судове рішення (вирок, рішення, ухвала, постанова, а також судові рішення, що приймаються у формі виконавчих документів, виданих на виконання цих судових рішень), винесене судом загальної юрисдикції, що набрало законної сили (чч. 1-3 ст. 382 КК України), рішення іноземних судів, зокрема у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах щодо конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, що набрали законної сили і підлягають визнанню на території України відповідно до міжнародних договорів України та рішення Європейського суду з прав людини (ч. 4 ст. 382 КК України).

Що стосується судових рішень судової системи України, то предметом злочину, передбаченого ст. 382 КК України, є: рішення про присудження судів у цивільних та господарських справах; постанови судів в адміністративних справах та справах про адміністративні правопорушення; вироки судів у частині задоволення цивільного позову або виконання покарання у виді конфіскації майна та ухвали судів у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах, які набрали законної сили, і за якими прийнято рішення про необхідність учинення особою (боржником, підозрюваним) певних дій або про обов’язок утриматися від будь-яких дій; а також судові рішення, що приймаються у формі виконавчих документів, виданих на виконання цих судових рішень.

Предметом злочину, передбаченого ст. 388 КК України, є майно, але не будь-яке майно, а таке, на яке, згідно із рішенням суду, накладено арешт (ч. 1 ст. 388 КК) або яке підлягає конфіскації на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 388 КК). За ст. 389 КК, предметом злочину є вирок суду, оскільки лише у обвинувальному вироку може визначатися вид, строк чи розмір покарання. Відповідно до ст. 3891 КК, предметом зазначеного злочину є ухвала суду про затвердження угоди про примирення або угоди про визнання винуватості.

Отже, предмет злочинів, які полягають у невиконанні судових рішень, визначено. Однак, як уже зазначалося, сукупність об’єктивних ознак складу злочину, окрім об’єкта та предмета, становлять також обов’язкові та факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину - суспільно небезпечні діяння, суспільно небезпечні наслідки та причиновий зв’язок між діяннями та наслідками.

У кримінально-правовій літературі зазначається, що до ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), суспільно небезпечний наслідок, причинний зв’язок між діянням та наслідком, спосіб, знаряддя, засоби, місце, час, обстановка вчинення злочину [85, с. 31]. На відміну від інших структурних елементів складу злочину об’єктивна сторона містить найбільше інформації, необхідної для кваліфікації діяння [161, с. 43].

Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину в аспекті їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) та факультативні. До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії чи бездіяльності. Словом, без діяння, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини не може бути вчинено жодного злочину. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожному кримінальному провадженні [90, с. 103]. Водночас обов’язковими об’єктивними ознаками можуть бути не лише діяння, а й інші об’єктивні ознаки. Як уже зазначалося, об’єктивну сторону певного складу злочину становить дія або бездіяльність, яку характеризують об’єктивно виражені обставини злочину, зокрема: місце, час, засіб, спосіб, знаряддя, обстановка, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням та наслідками.

У кримінально-правовій літературі зазначається, що об’єктивна сторона злочинів проти правосуддя полягає у різних видах перешкоджання чи протидії нормальній діяльності органів чи установ, що здійснюють правосуддя, або діяльності уповноважених законом осіб, які сприяють здійсненню судочинства. Зазвичай це проявляється у формі активної поведінки - дії. Наприклад, злочин, передбачений ч. 1 ст. 382 КК України, може вчинятися шляхом невиконання вироку, рішення, ухвали чи постанови суду (бездіяльність), а може полягати у перешкоджанні їх виконанню (дія) [71, с.11].

Проаналізуємо положення статей 382, 388, 389 та 3891 КК України задля визначення виду діяння та його наслідків, а також встановлення інших об’єктивних ознак. У частинах 1-4 ст. 382 КК України законодавець передбачив такі види діяння, як невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню. Водночас щодо рішень Європейського суду з прав людини передбачено виключно такий вид діяння, як невиконання. У ст. 389 КК визначено лише один вид діяння - ухилення від сплати та ухилення від відбування, у 3891 КК - невиконання угоди. Натомість у ст. 388 КК передбачено декілька альтернативних діянь, які охоплюють як активні, так і пасивні дії - розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії..., порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном, а також здійснення банківських операцій.

Розглянемо, які саме діяння слід уважати невиконанням чи перешкоджанням виконанню судових рішень (невиконанням угоди). У кримінально-правовій літературі зазначається, що невиконання судового акта є бездіяльністю, яка означає незастосування особою передбачених законом і цим судовим актом заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо: а) на цю особу покладено обов’язок; б) вона має реальну можливість виконати цей судовий акт. Форми (способи) невиконання судового акта можуть бути різними: пряма і відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати. Також зазначено, що невиконання може мати і характер ухилення, коли особа відкрито не відмовляється від виконання судового акта, однак вживає певних зусиль, які фактично роблять неможливим його виконання (умисно не отримує пошту, уникає зустрічі зі судовим виконавцем, надсилає документ не за адресою тощо). Натомість перешкоджання виконанню судового акта виявляється в активній поведінці особи (дії) і становить протидію реалізації вимог, що містяться в цьому акті, з метою недопущення його виконання (заборона підлеглим виконувати судовий акт (щодо службової особи), підкуп або обман судового виконавця, погрози або насильство щодо нього тощо) [98, с. 1140; 141, с. 950]. Такої ж думки щодо розмежування активної та пасивної дій В. І. Борисов та В. І. Тютюгін [71, с. 111]. Зокрема, за ухилення від виконання рішення суду та ухилення від виконання покарання у виді громадських робіт Братський районний суд Миколаївської області виніс обвинувальний вирок за обвинуваченням підсудного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382, ч. 2 ст. 389 КК України. У мотивувальній частині обвинувального вироку зазначено, що підсудний зі 17 серпня 2011 року до 21 вересня 2011 року, маючи умисел ухилитися від виконання вироку суду, шляхом невиконання громадських робіт, впродовж терміну відбування покарання на території Костуватської сільської ради Братського району Миколаївської області, діючи умисно, без поважних причин не виконав покладені на нього обов’язки, щодо відпрацювання 100 годин громадських робіт, призначених вироком суду [21].

Не розмежовуючи невиконання та перешкоджання виконанню судового рішення на дію та бездіяльність як форми діяння, В. А. Головчук зазначає, що невиконання судового рішення полягає у невжитті особою, до якої звернуто виконання вироку, рішення, ухвали або постанови суду, що набрали законної сили, передбачених законом заходів щодо їх виконання. Невиконання може виражатися у прямій відмові виконати судове рішення або ухиленні від його виконання. Невиконання судового рішення може бути підтверджено особою письмово, безпосередньо судді, по телефону тощо (відмова від виконання), але склад злочину буде і тоді, коли жодних заяв з цього приводу не робиться (ухилення від виконання) [55, с. 510-511]. Ухилення - та сама відмова, яка має завуальований характер: особа відкрито не заявляє про відмову виконати судове рішення, але діє таким чином, що фактично унеможливлює його виконання [141, с. 993-994]. Водночас зауважимо, що кримінальна відповідальність настає лише за вчинення суспільно небезпечного діяння, а не за висловлені особою думки, погляди та переконання. З огляду на це, висловлена особою відмова від виконання рішення суду не може слугувати підставою для притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Такою підставою є виключно дії або бездіяльність особи, що має своїм наслідком невиконання рішення суду або перешкоджання його виконанню. Зокрема, у мотивувальній частині вироку Дніпровського районного суду м. Києва зазначено, що підсудний, 29.01.2014 року, у денний час, перебуваючи біля приміщення Міністерства молоді та спорту України за адресою: м. Київ, вул. Еспланадна, 42, особисто отримав від потерпілої вказану Ухвалу і відкрито усно відмовився її виконувати, достовірно знаючи, що вказані в Ухвалі документи є в його розпорядженні та необхідні суду для прийняття законного рішення у справі №755/2237/14-ц. Окрім цього, 29.01.2014 року, на адресу Всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства «Колос» Ухвала у справі №755/2237/14-ц надійшла наручно. Підсудний особисто перечитав Ухвалу суду у приміщенні приймальні Всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства «Колос» за адресою: м. Київ, вул. Флоренції 1/11, однак, достовірно знаючи, що виконання Ухвали доручено безпосередньо йому, письмово передоручив її виконання іншій особі, яка не мала фактичної можливості виконати Ухвалу у справі № 755/2237/14-ц. Таким чином, підсудний зробив вигляд, ніби він виконує рішення суду, але свідомо вчинив всі дії, щоб перешкодити виконанню Ухвали і не виконати її фактично.

За зазначеною Ухвалою суду, його було окремо попереджено про кримінальну відповідальність за умисне невиконання Ухвали суду, передбачене ст. 382 КК України. Зміст попередження про кримінальну відповідальність підсудний прочитав, відтак був із ним ознайомлений. Тобто він усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій та передбачав їх наслідки [24]. Така позиція суду щодо кваліфікації дій винної особи видається цілком виправданою, оскільки, як бачимо із мотивувальної частини вироку, підсудного притягують до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 382 КК України не за усні висловлювання щодо відмови від виконання судового рішення, а за активні дії, що він учинив задля перешкоджання виконанню судового рішення.

Натомість об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 3891 КК, характеризується пасивною поведінкою - бездіяльністю, яка полягає в невиконанні (ухиленні від виконання) угоди про примирення або про визнання винуватості за наявності на боці особи, засудженої на підставі такої угоди, обов’язку і реальної можливості її виконання. Невиконання угоди може виявлятися у різних формах поведінки особи і полягати у таких, наприклад, порушеннях умов її укладання, як відмова відшкодувати спричинену злочином шкоду чи усунення її не в тому обсязі, розмір якого було узгоджено сторонами; ухилення від сплати чи сплата у неповному обсязі суми аліментів, коштів, витрачених на відновлення пошкодженого житла, майна потерпілого чи на його лікування; невиконання домовленості про співпрацю щодо викриття злочину, вчиненого іншою особою; порушення взятого на себе зобов’язання припинити антигромадський спосіб життя і працевлаштуватися, пройти курс лікування від захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб тощо. водночас слід ураховувати, що, будучи бездіяльністю за своєю юридичною природою, невиконання угоди з боку фактичного його прояву може виявлятися і в активній (наприклад, приховування доходів з метою ухилення від відшкодування завданих збитків), і в пасивній (наприклад, нез’явлення до медичного закладу для проходження курсу лікування) поведінці особи. Тобто кримінальна відповідальність за цією статтею настає лише у разі невиконання стороною (винною особою) повністю або частково умов такої угоди.

Кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду також настає у тому разі, коли особа, яка зобов’язана його виконати, впродовж певного терміну не виконала судового рішення без поважних на те причин (про це йдеться у ч. 1 ст. 89 Закону України «Про виконавче провадження»: «У разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії ...»). Водночас у ч. 1, 2 ст. 89 та ч. 2 ст. 90 цього Закону зазначено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника (зокрема залежно від особи боржника встановлюється різний розмір штрафу). У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає на таку особу штраф у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів із поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.

Відтак виникає слушне питання щодо визначення моменту, з якого злочин слід уважати закінченим. У літературі зазначено, що злочин є закінченим із моменту відмови виконати судове рішення (з початку ухилення від виконання судового рішення) або з моменту перешкоджання його виконанню. Для визначення моменту закінчення цього злочину важливим є встановлення моменту надходження судового рішення до службової особи, яка повинна його виконувати, і строку виконання судового рішення, який встановлено законом або судом. Так, закон передбачає низку випадків, коли рішення суду підлягає негайному виконанню (зокрема це стосується справ про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, про встановлення працівникові заробітної плати) або коли негайне виконання рішення не допускається (наприклад, це стосується судових рішень у справах про виселення громадян із жилих приміщень) [76]. Однак кримінальна відповідальність не може наставати до того моменту, допоки в особи- боржника є час на його виконання (а час цей визначається або безпосередньо у рішенні суду, або державною виконавчою службою). Тільки після спливу цього часу за умови невиконання рішення суду є всі підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності за невиконання або перешкоджання виконанню рішення суду.

Якщо особа-боржник ухиляється або не виконує рішення суду після відкриття виконавчого провадження, то державна виконавча служба, визначаючи штраф за повторне невиконання рішення суду, звертається до правоохоронних органів для притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Тобто законодавець, створюючи подібні правила, дає змогу особі виконати рішення суду без настання для неї кримінальної відповідальності, відтак він прагне схилити особу-боржника до законослухняності та виконання рішення суду у м’якший спосіб, аніж притягнення до кримінальної відповідальності. У цьому контексті виникає логічне питання щодо визначення моменту, з якого злочин «Невиконання судового рішення» слід уважати закінченим.

У кримінально-правовій літературі зазначено, що склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, є формальним, а його об’єктивна сторона вичерпується діянням, з моменту вчинення якого злочин визнається закінченим і яке полягає: а) або в невиконанні судового акта, б) або у перешкоджанні його виконанню. З моменту невиконання судового акта злочин набуває триваючого характеру [98, с. 1139; 71, с. 111]. Звісно, такий висновок, на перший погляд, є цілком логічним, але, зважаючи на те, що судові рішення, що є предметом даного злочину, мають різну процедуру виконання (одні - негайно, інші - після спливу певного часу, що надається для добровільного чи примусового виконання такого рішення), то і момент закінчення злочину у кожному із цих випадків буде різним. Так, для судових рішень, які мають бути виконані невідкладно, злочин уважатиметься закінченим із моменту відмови від виконання такого рішення (коли буде наявне невиконання, ухилення або перешкоджання його виконанню), а для рішень суду, що мають певний визначений судом строк чи термін виконання, злочин буде вважатися закінченим із моменту невиконання, ухилення від виконання чи перешкоджання виконанню рішення після закінчення терміну для його добровільного чи примусового виконання.

Судова практика вирішує питання щодо визнання моменту закінчення зазначеного злочину дещо по-іншому. Так, набрання чинності таким судовим рішенням та закінчення терміну виконання судового рішення, який встановлено законом або судом, уважається недостатнім для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 382 КК України. Зокрема, у мотивувальній частині обвинувального вироку Апеляційного суду Черкаської області зазначено, що для визначення моменту закінчення цього кримінального правопорушення важливим є встановлення моменту надходження судового рішення до особи, яка повинна його виконувати, і строку виконання судового рішення, який встановлено законом або судом [20]. Отже, строк виконання судового рішення матиме відлік не з моменту набрання чинності судовим рішенням, а з моменту надходження такого судового рішення до його виконавця.

Згідно з вимогами ст. 535 КПК України судове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено цим Кодексом, звертається до виконання не пізніш як через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної інстанції або Верховного Суду України. У разі, якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.

Відповідно до положень ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов’язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред’явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред’явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.

Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення зі стягненням із боржника виконавчого збору і витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. Згідно з вимогами ч. 2 ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців із дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Тобто, тільки після вчинення усіх передбачених альтернативних заходів щодо забезпечення примусового виконання судового рішення у держави чи іншої заінтересованої у виконанні судового рішення особи з’являються підстави для звернення до відповідних органів для притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка не виконала чи ухилилася від виконання судового рішення.

Водночас за наявності в діяннях особи складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України («дії..., якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб»), виникає питання щодо визначення моменту закінчення цього складу злочину. За такого формулювання цієї частини виникає думка, що такий склад злочину вважатиметься закінченим із моменту заподіяння істотної шкоди. В. І. Борисов та В. І. Тютюгін зазначають, що у цьому випадку обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є настання певних наслідків - істотної шкоди, з моменту заподіяння якої злочин і визнається закінченим [71, с. 111]. Але попри це, науковці не визначають, які саме наслідки слід визнавати істотною шкодою, що заподіяна в результаті невиконання судового рішення.

З цього приводу В. П. Мороз акцентує, що здебільшого проблема полягає в тому, що законодавець, увівши «заподіяння істотної шкоди» як кваліфікуючу ознаку ч. 3 ст. 382 КК, не конкретизував її кількісні та якісні ознаки, що у подальшому у правозастосовній практиці слідчих та суду призводить до певних ускладнень у доказуванні наявності такої шкоди. Внаслідок цього слідчо-судова практика щодо притягнення винних осіб за ч. 3 ст. 382 КК (невиконання судового рішення, яке заподіяло істоту шкоду...) по-різному вирішує питання про інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки:

1) шляхом врахування кількісної ознаки у вигляді заподіяння матеріальної шкоди, для обрахування якої враховують положення примітки до ст. 364 КК;

2) шляхом врахування якісної ознаки у вигляді заподіяння нематеріальної шкоди, але з прив’язкою здебільшого до спеціального суб’єкта (службова особа), який не виконує судове рішення. Проте рідко застосовується сукупність оціночних ознак (кількісної та якісної) [131, с. 529]. Тобто виникає ситуація, коли за відсутності автентичного законодавчого тлумачення поняття «істотної шкоди» щодо конкретно цієї статті та відсутності узагальненого судового тлумачення її якісно-кількісного значення для цього злочину та інших злочинів проти правосуддя унеможливлюється правильне застосування цієї норми та правильне визначення моменту закінчення зазначеного складу злочину.

Істотна шкода, зі змісту ч. 3 ст. 382 КК, це: 1) істотна шкода правам, свободам та інтересам окремих громадян (має матеріальний та (або) нематеріальний характер); 2) істотна шкода державним інтересам; 3) істотна шкода громадським інтересам; 4) істотна шкода інтересам юридичних осіб. Укладачі одного із коментарів до КК України до істотної шкоди відносять заподіяння не лише матеріальної, нематеріальної шкоди, але й фізичної шкоди, яка спричинена внаслідок невиконання рішення суду (завдання ударів і побоїв, заподіяння легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, незаконне позбавлення волі) [141, с. 910-911].

Своєю чергою, під час вивчення судової практики не встановлено жодного вироку, де б суд до істотної шкоди відносив спричинення потерпілому, наприклад, побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Що стосується заподіяння істотної шкоди, яка має нематеріальний характер, то в судовій практиці суди часто не враховують цю ознаку при проведенні кримінально-правової кваліфікації або ж просто вказують, що злочином заподіяно істотну шкоду, однак не конкретизують її. Яскравим прикладом цього є вирок Воловецького районного суду Закарпатської області. Так, підсудний, обіймаючи посаду голови правління Міжгірської районної спілки споживчих товариств, виконуючи організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, а відтак будучи службовою особою, не виконав рішення суду про поновлення потерпілого на посаді, яким визнано незаконним звільнення останнього за згодою сторін з посади голови правління Міжгірського міського споживчого товариства. Підсудний умисно вчинив запис у трудовій книжці потерпілого, що за своїм змістом зовсім не відповідав змісту рішення суду і виданого на його підставі виконавчого листа, а зокрема, замість запису: «Запис № 24 від 12.07.1999 р. є недійсним», підсудний зробив запис такого змісту: «Запис за № 24 від 12.07.1999 р. є недійсним. Звільнена з посади голови правління Міжгірського міського споживчого товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 Кодексу Законів про працю України». Своїми діями підсудний умисно вчинив дії, що суперечать судовим рішенням, які набрали чинності, тобто не виконав судове рішення, чим заподіяв істотну шкоду законним правам потерпілого [22]. З аналізу вироку очевидно, що суд не конкретизував, яким саме правам потерпілої сторони заподіяна відповідна шкода.

Слід зазначити, що така ознака як заподіяння істотної шкоди або створення загрози її заподіяння згідно з ч. 2 ст. 11 КК України є ознакою будь- якого складу злочину (у тому числі і некваліфікованого), а тому заподіяння істотної шкоди не може визнаватися кваліфікуючою ознакою зазначеного складу злочину. Додатковим аргументом щодо слушності такої думки є те, що будь-яке рішення суду є апріорі таким, що слугує відновленню порушених прав і свобод людини, а тому його невиконання уже спричиняє істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян тощо. Окрім цього, якщо зважати на позицію законодавця, то злочин, передбачений частинами першою та другою цієї статті, не є злочином, адже не заподіює або не може заподіяти істотної шкоди. Однак, як уже доводилося, це не так.

Схожа вимога щодо визначення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 3891 КК України, стосується і невиконання угоди про примирення або про визнання невинуватості. Згідно зі ст. 476 КПК України, у разі невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості, потерпілий чи прокурор, відповідно, мають право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування такого вироку. Наслідком скасування вироку є виникнення підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 3891 КК та призначення судового розгляду в загальному порядку або направлення матеріалів провадження для завершення досудового розслідування у загальному порядку, якщо угода була ініційована на стадії до судового розслідування.

Спірним у науці кримінального права визнають також питання щодо визначення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 388 КК України. Адже одні науковці переконують, що незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, слід відносити до діянь з формальним складом [165, с. 949], інші стверджують, що це посягання є злочином з матеріальним складом [154, с. 260]. А як відомо, залежно від того, який це склад злочину, вирішується питання про момент закінчення цього злочину. Видається, що більш переконливим є аргументи стосовно визнання складу цього злочину формальним. Адже визнавати цей склад злочину матеріальним тільки на підставі того, що предметом зазначеного злочину є майно, - невиправдано.

Що стосується моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 389 КК, то зауважимо, що єдиною дією, яка передбачена у диспозиції цієї статті є ухилення від сплати чи ухилення від відбування. Ухиленням від сплати штрафу є невиконання особою, засудженою до цього виду покарання, покладеного на неї обов’язку сплатити штраф. Ухиленням від права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю є невиконання цього обов’язку. Воно може полягати у продовженні займатися діяльністю у строк, в який заборонено нею займатися, у перебуванні на посаді, забороненій судом, за влаштування на таку посаду в іншій установі. Ухиленням від відбування громадських робіт є невиконання особою, засудженою до цього виду покарання, обов’язку виконувати безоплатні суспільно корисні роботи. Зокрема, це може проявлятися у нез’явленні для виконання таких робіт, у безпосередній відмові працювати, допущенні порушень трудової дисципліни, появі на роботі в нетверезому стані чи стані сп’яніння, притягненні під час відбування покарання до адміністративної відповідальності після попередження тощо. Ухилення від відбування виправних робіт - це невиконання обов’язку особи, засудженої до цього виду покарання, працювати за своїм місцем роботи протягом встановленого судом строку. Це може проявлятися у звільненні з роботи, порушенні порядку й умов відбування покарання, вчиненні адміністративного правопорушення, за яке на особу було накладено адміністративне стягнення, порушенні трудової дисципліни тощо. Очевидно, що усі ці діяння можуть бути вчинені і у формі діяння, і у формі бездіяльності (у випадку, коли особа була зобов’язана звільнитися з роботи, але не зробила цього, або ж коли була зобов’язана вчинити певні дії (у разі виконання покарання у виді громадських робіт), але не зробила цього). З огляду на зазначене, злочин уважатиметься закінченим із моменту вчинення зазначених у наведеній статті діянь.

Підсумовуючи викладене, зауважимо: злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, - це передбачені КК України суспільно небезпечні умисні діяння, які порушують нормальну діяльність: суду щодо здійснення правосуддя в частині точного та своєчасного виконання його приписів; органів та посадових осіб, що забезпечують виконання судових рішень (вироків, рішень, ухвал, постанов).

Безпосереднім об’єктом невиконання судового рішення є встановлений порядок виконання судового рішення. Об’єктом незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано, - встановлений порядок виконання судових рішень щодо забезпечення відповідного правового режиму майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано.

Додатковим обов’язковим об’єктом у складах злочинів, які полягають у невиконанні судових рішень, можуть бути: порядок виконання службовими особами своїх повноважень, виборчі, трудові та інші права і свободи людини і громадянина, власність, економічні інтереси суб’єктів господарювання тощо.

Предметом злочину, передбаченого чч. 1-3 ст. 382 КК України, є судове рішення (вирок, рішення, ухвала, постанова), винесене судом загальної юрисдикції, що набрало законної сили, а також рішення іноземних судів, що є обов’язковими до виконання на території України на підставі укладених міждержавних угод. Предметом злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України, є рішення Європейського суду з прав людини. Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, є: майно, на яке накладено арешт або яке описано; заставлене майно; кошти, на які накладено арешт. Предметом злочину, передбаченого ст. 389 КК України, є вирок суду, оскільки лише в обвинувальному вироку може визначатися вид, строк чи розмір покарання. Відповідно до ст. 3891 КК, предметом цього злочину є ухвала суду про затвердження угоди про примирення або угоди про визнання винуватості.

Об’єктивна сторона складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, за винятком невиконання рішення Європейського суду (ч. 4 ст. 382 КК України), складається з декількох альтернативних діянь: з невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення (чч. 1-3 ст. 382 КК України), тільки невиконання судового рішення (ч. 4 ст. 382, ст. 3891 КК) або тільки ухилення (ст. 389 КК), або передбачає розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення майна або вчинення інших незаконних дій із майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано; порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном; здійснення операцій з коштами, на які накладено арешт (ст. 388 КК). Усі зазначені злочини можуть бути вчинені і у формі активного діяння, і у формі бездіяльності та, відповідно, вважаються закінченими з моменту вчинення активних дій або невчинення дій, які вони зобов’язані були вчинити.

2.2

<< | >>
Источник: БОГОНЮК ГАЛИНА ІВАНІВНА. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Об’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Стан дослідження проблеми кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення
  4. 1.4 Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення
  5. Об’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  6. Суб’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  7. Питання кваліфікації злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  8. Призначення покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення
  9. ВИСНОВКИ
  10. Особливості адміністративно-правового статусу правоохоронних органів України у сфері забезпечення прав і свобод людини
  11. 1.3 Система кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи в Україні
  12. 3.1 Шляхи імплементації в Особливу частину КК України відповідальності за насильницьке зникнення особи
  13. 2.2 Обов’язкові ознаки об’єктивної сторони складів злочинів проти порядку проходження військової служби
  14. 2.3 Особливий період і бойова обстановка як ознаки складів злочинів, передбачених у ст.ст. 407–409 КК України