Загальна характеристика грабежів і розбоїв, що вчиняються неповнолітніми у громадських місцях, та їх місце в системі корисливо- насильницької злочинності

Першочерговою вимогою будь-якого наукового дослідження є достатньо чітке визначення відповідного понятійного апарату, на чому наголошується в сучасній вітчизняній кримінології [33, с.

З позицій кримінального права злочини проти власності класифікуються як однорідні на підставі родового об’єкта і предмета посягань. Різняться вони за характером діяння, мотивами, метою та способами вчинення. Сукупність останніх ознак дає можливість поділити їх на дві основні групи: 1) злочини, пов’язані з незаконним зверненням чужого майна на користь винного або інших осіб і 2) не пов’язані із таким зверненням [36, с. 155-157]. Грабежі й розбої належать до першої групи та називаються в кримінальному законі викраденням.

Не так однозначно вирішується питання щодо соціальної спрямованості викрадень, вчинених шляхом грабежу чи розбою.

Отже, одночасна спрямованість грабежів і розбоїв проти найважливіших об’єктів кримінально-правової охорони є типовою рисою цих злочинів, за якою вони вирізняються з-поміж інших видів викрадань. На однорідність грабежів та розбоїв указує і спільний предмет злочинних посягань, а саме чуже майно, у зв’язку з чим їх часто іменують майновими злочинами [53, с.

В інтересах кримінологічного дослідження констатація корисливих мотивів як атрибутивної властивості грабежів та розбоїв просуває нас по шляху пізнання їх причинності, а також орієнтує у визначенні місця останніх у структурі всієї злочинності. Неоднозначне вирішення даного питання пов’язане зі складною поведінковою структурою зазначених складів злочинів, оскільки йдеться про органічне поєднання корисливого мотиву і насильницького способу дії в єдину форму поведінки (за винятком так званого ненасильницького грабежу). Слід одразу обмовити: надалі в тексті ведеться мова саме про насильницький грабіж, який з кримінологічної точки зору досить умовно відрізняється від розбою.

О. М. Джужа [60, с. 87], А. Е. Жалінський [61, с. 101-102], А. П. Закалюк [62, с. 73], А. Ф. Зелінський [63, с. 173], О. М. Литвак [14, с. 48],

С. С. Овчинський [64, с. 33], М. І. Панов [51, с. 9], І. А. Петін [65, с. 42], В. В. Петров [66, с. 251-252], Е. П. Побігайло [67, с. 20]. Незважаючи на доволі широку підтримку в наукових колах, викладений підхід усе-таки залишає місце для наукової дискусії. Намагання зарахувати в один класифікаційний ряд грабежі та розбої з умисними вбивствами, завдання тілесних ушкоджень, хуліганством мають небездоганний вигляд у плані пояснення причинності та встановлення характерних рис особи злочинця, що становить важливе кримінологічне значення для розуміння ролі насильства в механізмі злочинної поведінки. Нормативного визначення насильства у кримінальному праві не існує. Одними з перших серед криміналістів предметно звернулися до розробки поняття насильства як способу вчинення злочину В. І. Симонов (1972 р.) [68, с. 3-6] та Л. Д. Гаухман (1974 р.) [47, с. 3]. Їхнім здобутком стали визначення, які з незначними відмінностями ввійшли в науковий обіг. «Фізичне насильство - це суспільно небезпечний протиправний вплив на тілесну сферу людини, що спричиняє її фізичний біль, шкоду здоров’ю чи навіть життю», - писав В. І. Симонов [68, с. 3-6]. Л. Д. Гаухман визначав фізичне насильство як «суспільно небезпечний протиправний вплив на організм іншої людини, вчинений проти її волі. Вплив може здійснюватися як на зовнішні частини тіла людини, так і безпосередньо на її внутрішні органи. Психічне насильство - це вплив на психічну сферу організму людини, що виражається в погрозі застосування фізичного насильства» [47, с. 3]. Розгортаючи викладені положення, відзначмо наступне. Фізичне насильство є дією, яка передбачає руйнівний вплив однієї особи на тіло чи внутрішні органи іншої проти або поза її волею, що порушує тілесну недоторканність, спричиняє шкоду здоров’ю потерпілого. Як наголошує М. І. Панов, позбавлення життя потерпілого в результаті фізичного впливу на нього належить до наслідків насильницького способу дії, які кваліфікуються окремо та не охоплюються поняттям насильства [51, с. 21]. Розрізняється щонайменше дві основні форми вияву насильства як способу вчинення злочину: 1) безпосередній мускульно- енергетичний вплив на зовнішні частини тіла проти волі потерпілого і 2) опосередкований вплив за допомогою різних знарядь. Зазвичай насильницька дія передбачає безпосередній фізичний контакт, особисте зіткнення злочинця і його жертви. Однак буває і безконтактний руйнівний вплив на тіло та органи (постріл, замкнення в приміщенні, отруєння, ураження струмом тощо). Видова специфіка фізичного насильства при грабежах і розбоях полягає в якісно іншій функціональній спрямованості, оскільки воно першочергово виступає в ролі засобу вилучення або утримання майна, є способом підкорення волі потерпілого, здолання його опору, примусу не перешкоджати вилученню майна. Саме вилучення, як правило, здійснюється проти волі потерпілого та має носить відкритий характер, хоча

застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) із метою заволодіння його майном, також кваліфікується як насильство, що залежно від ступеня небезпечності для життя і здоров’я визнається грабежем або розбоєм [54]. Іншими словами, особливістю насильницького способу дії при корисливих злочинах є наявність прямого причинного зв’язку між застосуванням насильства і вилученням майна, що повністю охоплюється умислом нападника, тоді як при насильницьких некорисливих злочинах діє інший прямий причинний зв'язок - між застосуванням насильства і заподіянням шкоди життю чи здоров’ю потерпілого. За ступенем небезпечності для життя і здоров’я потерпілого в момент заподіяння фізичне насильство поділяється на два види: 1) таке, що не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілого (має місце при кваліфікованих грабежах) і 2) що є небезпечним для життя і здоров’я потерпілого (наявне при розбоях). У першому випадку йдеться про завдання легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (спричинення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі, за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння). У другому випадку йдеться про завдання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння (мордування, здушення шиї, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо) [54]. Інтенсивність застосування насильства, а також його форма зовнішнього виразу впливають на міру суспільної небезпечності та є критерієм розмежування насильницьких грабежів і розбоїв. Як зауважив М. І. Панов, «в інтенсивності способу проявляється його об’єктивна небезпечність, що визначає інтенсивність посягання в цілому, і, тим самим, розмір заподіяної шкоди» [69, с. 131-132]. Тобто інтенсивність насильства суттєво впливає на тяжкість наслідків, що настали, і в кінцевому підсумку визначає підвищений ступень суспільної небезпечності злочину. За інших рівних умов більш суспільно небезпечними визначаються ті дії, які створюють загрозу заподіяння тяжчої шкоди об’єктам кримінально- правової охорони [69, с. 131-132]. Звідси випливає, що з інтенсивністю (здатністю ураження) насильства при грабежах і розбоях корелює різний гранично допустимий обсяг заподіяння фізичної шкоди потерпілій стороні і відповідно варіюється тяжкість імовірних наслідків. За критерієм ступеня суспільної небезпечності (кількісної ознаки) традиційно розмежовуються грабежі, поєднані з насильством, і розбої [70, с. 483; 71, с. 44]. Різняться ці злочини насамперед за формою зовнішнього вираження діяння, оскільки насильницькі грабежі вчиняються як відкрите викрадення чужого майна, а розбої органічно пов’язані з нападом, що підкреслює об’єктивну небезпечність спричинення тяжчої шкоди життю та здоров’ю потерпілого. Тому за фактом останнього настає кримінальна відповідальність незалежно від матеріальних наслідків посягання. Враховуючи зазначене суспільна небезпечність розбоїв на порядок вища, ніж у насильницьких грабежів, у зв’язку з чим законодавець відніс їх до неповних складів злочинів.

Окрім фізичного насильства, вирізняється ще й психічне, змістом якого є інформаційний вплив на свідомість потерпілого з метою примусити його до виконання певних дій або застерегти від небажаної для злочинця поведінки під погрозою негайно застосувати до нього фізичне насильство. За часовим критерієм така погроза діє на момент її висловлення і спрямовується безпосередньо проти власника майна або особи, у розпорядженні чи під охороною якої воно перебуває. Погроза має місце і тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження її реальності: спроба протидіяти нападнику або не виконувати його вимоги призведе до негайного фізичного впливу [54]. При адекватній оцінці погрози в момент її висловлювання і підкоренні волі злочинця, як правило, обходиться без спричинення шкоди потерпілому, оскільки в цьому відпадає необхідність. У контексті розгляду специфіки злочинів, що становлять предмет дослідження, необхідно порушити питання про так звані грабежі-ривки. Останні належать до ненасильницьких протиправних посягань проти власності, оскільки не спрямовані на заподіяння шкоди здоров’ю особи. Разом з тим у випадках, коли зусилля, які винний використовує для «ривка», супроводжуються замахом на здоров’я особи і винний усвідомлює таку обставину, йдеться про грабіж, поєднаний із насильством [42, с. 49]. Подолання опору потерпілого, фізична боротьба в момент заволодіння або утримання майна містить ознаки насильницького грабежу. Як убачається, межа між насильницьким і ненасильницьким грабежем досить умовна й визначається характером діяння, спрямованістю умислу та наслідками злочинного посягання для потерпілого. Заволодіння неповнолітніми у громадських місцях майном громадян шляхом «ривка» - доволі поширене явище, причому приблизно однаково часто зустрічаються обидва види грабежів - «ривків».

Об’єктивність загрози суспільним інтересам, яка походить від грабежів і розбоїв, їх підвищена суспільна небезпечність, окрім вищевикладеного, також знаходить свій вираз у зниженому віці кримінальної відповідальності, що настає з 14 років. Загальнодоступність змісту кримінально-правової заборони щодо насильницького заволодіння чужим майном для широкого загалу, а також необхідність захисту суспільних інтересів від протиправних посягань на власність були враховані законодавцем при окресленні кола потенційних заподіювачів шкоди, які підлягають кримінальній відповідальності. До числа таких законодавцем віднесені неповнолітні. Резюмується, що останні за своїм інтелектуальним розвитком і включенням до системи суспільних відносин на момент досягнення 14 років уже належним чином усвідомлюють соціальну цінність кримінально-правової охорони власності та звернену, у тому числі до них, загрозу кримінального покарання за насильницьке заволодіння чужим майном шляхом грабежу чи розбою.

Протиправна діяльність неповнолітніх різнопланово досліджувалася такими відомими кримінологами, як К. Є. Ігошев [5], А. І. Долгова [72],

А. П. Тузов [6], Г. Б. Русинов [73], В. П. Ємельянов [74], В. Ф. Пирожков [75] та ін. Серед іншого, у працях зазначених науковців приділялася увага питанням запобігання корисливо-насильницьким злочинам, що вчиняються неповнолітніми. Предмет нашого дослідження обмежується двома критеріями пізнання найпоширеніших корисливо-насильницьких злочинів проти власності (грабежів і розбоїв): 1) неповнолітній вік особи злочинця та 2) територіальне окреслення місця вчинення даних злочинних посягань. З точки зору об’єкта дослідження йдеться про кримінально-правові правовідносини, що виникають у зв’язку з вчиненням неповнолітніми грабежів і розбоїв у громадських місцях. Саме місце виникнення і розгортання таких правовідносин, а також неповнолітній вік особи злочинця утворюють предметну специфіку дисертації. Якщо поняття неповнолітнього віку особи злочинця закріплено нормативно, то законодавчої дефініції громадських місць поки що не вироблено, рівно як і не має повного переліку таких місць. Згадане питання є предметом тривалих дискусій серед науковців і практиків.

Необхідність звернення до тлумачення терміна «громадські місця» виникла у зв’язку з розробкою поняття «громадський порядок», ще у 60-70-х роках ХХ ст. На той час термін «громадські місця» вживався як визначальна ознака поняття «громадський порядок». Зокрема, Н. Ф. Кузнецова розглядала громадський порядок як закріплений у нормах права і моралі певний порядок відносин у громадських місцях [76, с. 3]. Схожі за змістом висловлювання наявні і в працях інших науковців, у яких із громадськими місцями пов’язувалося виникнення правовідносин із охорони громадського порядку [77, с. 21-22; 78, с. 3; 79, с. 205-206; 80, с. 55]. Характеризуючи громадські місця, науковці називали різні істотні ознаки, що, на їх погляд, відображають предметний зміст цього поняття. Зокрема, конститутивною ознакою вказаної категорії називалася «суспільна значущість» для задоволення культурних, ідеологічних, політичних, естетичних, економічних та інших інтересів великої кількості людей [81, с. 44]. Висловлювалися судження щодо «публічності» громадських місць, яка передбачає вільний доступ і спільне використання необмеженою кількістю людей [80, с. 56]. Були спроби вивести типові ознаки громадських місць шляхом визначення найважливіших сфер соціального спілкування невизначеного кола людей, до яких належать сфери праці, побуту, відпочинку, пересування [82, с. 17]. Вагомий внесок у розробку поняття «громадські місця» зробив В.І. Осадчий. На його думку, громадські місця - це такі місця загального користування, де відбувається спілкування людей, задовольняються їх потреби. Громадські місця використовуються як постійно, так і тимчасово. Громадськими місцями постійного користування слід вважати ті, які діють безперервно (вулиці, автостради, вокзали, готелі, гуртожитки, під’їзди будинків та ін.). Тимчасові громадські місця - це ті, якими користуються протягом певного часу (кінотеатри, їдальні, міський транспорт, магазини, комунальні заклади, різні споруди, поле, ліс тощо) [83, с. 33].

Визначення громадських місць зустрічаються й у деяких нормативних актах та відомчих інструкціях МВС України, де головним чином, наводиться орієнтований перелік цих місць. Наприклад, у Законі України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» громадське місце розуміється як частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони [84]. Наведене визначення має на низку недоліків. Насамперед воно включає різнопорядкові категорії: 1) територіальну дислокацію можливих громадських місць, рамки яких обмежені лише територією будівлі, споруди чи їх частинами; 2) періодичність використання громадських місць; 3) неповний орієнтований перелік таких місць (під’їзди, підземні переходи, стадіони). За такого підходу безпідставно до категорії громадських місць не потрапляють відкриті частини території, призначені для спільного використання невизначеним колом осіб, як-от вулиці, площі, парки, сквери, дороги та багато іншого. Водночас як громадські можуть визнаватися місця загального користування в будинках (сходи, сходові майданчики, горища, підвали, ліфти), що насправді такими не являються.

У Законі України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» також подається орієнтовний перелік громадських місць, що відрізняється від вищезазначеного: вулиці, майдани, залізничні вокзали, аеропорти, морські і річкові порти, місця компактного проживання громадян, розташування підприємств, установ, організацій, навчальних закладів [85].

Тлумачення громадських місць наводиться і в Положенні про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженому наказом Генерального прокурора України № 69 від 17 серпня 2012 р., яке визначає порядок включення до Реєстру кримінальних правопорушень, що вчинені в громадських місцях, у тому числі на вулицях (дорогах), площах, у парках, скверах. Зокрема, у пункті 2.23 Положення зазначається: громадські місця - це місця, що використовуються громадянами для спільної роботи, відпочинку, пересування, проведення масових заходів та інших потреб (вулиці, площі, вокзали, аеропорти, магазини, кафе, бари, ресторани, музеї, клуби, пляжі в період їх роботи, а також транспортні засоби громадського користування під час перебування в них громадян, ділянки лісу, поля під час проведення на їх території організованих масових зібрань) [86].

На залізничному транспорті, в аеропортах, у річкових та морських портах скоєними в громадських місцях слід уважати кримінальні правопорушення, що вчинені в приміщеннях вокзалів, пасажирських (приміських) потягах, літаках, на катерах, пароплавах; на перонах, платформах, пристанях та в інших місцях під час очікування посадки та висадки пасажирів.

Концептуально слід виходити з того, що в адміністративно-правовому регулюванні використовується термін «громадські місця» для просторового позначення території виникнення та дії суспільних відносин, які становлять зміст громадського порядку. Останній є складовою частиною правопорядку в державі. Звідси випливає, що громадські місця виступають об’єктом адміністративно-правової охорони. Водночас громадські місця є об’єктом і кримінально-правової охорони, оскільки громадський порядок у частині захисту найбільш значущих соціальних цінностей забезпечується кримінально-правовим примусом. Як зауважує Г О. Пономаренко, охорона громадського порядку здійснюється з метою запобігання правопорушенням, створення необхідних умов для реалізації прав, виконання обов’язків і задоволення інтересів усіх і кожного, для спокійної праці та відпочинку громадян. Захист громадського порядку спрямований на припинення розпочатого правопорушення, відновлення порушених прав та притягнення винних до відповідальності [87, с. 226-227]. Охороняючи громадський порядок, працівники органів внутрішніх справ наділені такими ж повноваженнями, як і щодо боротьби з правопорушеннями та злочинами [88, с. 3]. З наведеного вбачається, що правова регламентація поняття «громадські місця» є вельми необхідною, оскільки без цього невизначеною залишається юрисдикція поширення громадського порядку, охорона і захист якого покладається на правоохоронні органи. З наукової точки зору категорія «громадські місця» підпорядкована категорії «громадський порядок», визначає його обсяг, тобто відповідні поняття взаємозалежні та взаємозумовлені. Відношення субординації цих понять передбачає поширення на поняття «громадські місця» змісту поняття «громадський порядок». Не менш важливо підкреслити міждисциплінарний характер зазначених понять, оскільки вони широко використовуються в адміністративному та кримінальному праві.

Громадський порядок як соціально-правова категорія охоплює доволі значний спектр суспільних відносин і стосується публічних інтересів широкого загалу. Такий порядок урегульований соціальними і правовими нормами, що охороняють суспільний спокій, громадську мораль, загальноприйняті правила поведінки, нормальний ритм суспільного життя, безпеку громадян, власність [43, с. 50-54]. У більш вузькому розумінні громадський порядок пов’язують із системою суспільних відносин, які виникають і діють у громадських місцях у процесі міжособової взаємодії, дотримання правил співжиття, моральних засад суспільства [55, с. 421; 82, с. 7; 89, с. 46]. І. І. Веремеєнко убачав сутність громадського порядку в забезпеченні особистої та громадської безпеки громадян у процесі спілкування у громадських місцях і, тим самим, обстановці спокою, узгодженості і ритмічності життя. На його думку, охороняти громадський порядок взагалі і не охороняти громадську та особисту безпеку неможливо. Кримінально-правові правовідносини, що виникають із приводу насильницького заволодіння майном шляхом грабежу чи розбою, входять до сфери охорони громадського порядку, оскільки їх регулювання забезпечує безпеку людей під час спілкування у громадських місцях [90, с. 26-27].

Із наведеного випливає низка ключових положень, які підлягають науковому осмисленню.

По-перше, громадяни під час перебування у громадських місцях вступають у суспільні відносини, що складаються для дотримання членами суспільства громадського порядку [55, с. 420]. Загальновизнані норми моралі, правила етикету, взаємоповаги і культури спілкування, шанобливого ставлення до старшого покоління, жінок, непорушення тиші, належний зовнішній вигляд і адекватний психічний стан, а також дотримання спеціально розроблених правил поведінки і безпеки у громадському транспорті, місцях масового відпочинку, під час проведення масових видовищних заходів та ін. спрямовані на упорядкування суспільних відносин, що виникають у публічній сфері соціальної взаємодії людей, і забезпечення охорони суспільних цінностей. Учасники суспільних відносин, що складаються у сфері охорони громадського порядку, виступають носіями публічного інтересу, пов’язаного із закріпленням стандартів поведінки у громадських місцях, що забезпечують взаємну повагу, мирне співжиття, громадський спокій, суспільну мораль, на основі добровільного додержання цих стандартів і утримання від їх порушення під загрозою адміністративно- правового чи кримінально-правового примусу Найголовніше те, що такі стандарти поведінки стосуються всіх без винятку, хто перебуває у громадських місцях, і в їх дотриманні зацікавлені всі члени суспільства. Особи на час перебування у громадських місцях добровільно узгоджують свої інтереси з інтересами всіх членів суспільства, тим самим проявляють повагу до загальносуспільних цінностей і засвідчують свою солідарність із об’єктивною необхідністю їх охорони. У зв’язку з цим держава в особі правоохоронних органів гарантує захист найважливіших суспільних цінностей (людини, її життя і здоров’я, недоторканності і безпеки, власності, громадського порядку) від протиправних посягань у громадських місцях. Звідси випливає роль останніх в організації суспільного життя, підтриманні його моральних засад і окресленні території загальносуспільного значення, яку необхідно максимально убезпечити від правопорушень і злочинних посягань засобами здійснення правоохоронної діяльності відповідних державних структур. Тож функціональним призначенням громадських місць є окреслення території, в межах якої виникають і діють правовідносини з охорони громадського порядку, у тому числі від протиправних посягань проти власності. Це, так би мовити, територія захисту спільних інтересів у соціальній безпеці невизначеного кола осіб. Вчинення грабежів і розбоїв у громадських місцях, окрім спричинення майнової та фізичної шкоди окремій особі, одночасно завдає шкоди всьому громадському порядку, безпечним умовам міжособової взаємодії у сфері соціального обслуговування, правилам мирного співжиття всіх членів територіальної громади чи суспільства загалом, порушує обстановку всезагального спокою і породжує страх перед злочинністю.

По-друге, термін «громадське» передбачає належність усій громаді, вільний доступ, спільне використання в ході соціальної взаємодії для забезпечення необхідних умов праці, відпочинку, побуту, дозвілля, вільного пересування, організації масових заходів. Згідно з положеннями цивільного законодавства обов’язок щодо належного зберігання й охорони свого майна безпосередньо покладається на його власника. Втім, перебування у громадських місцях породжує обов’язок держави забезпечити захист громадян і їх майна від невизначеної загрози ймовірних протиправних посягань. Приватне життя громадян, як і виробнича сфера, відокремлене від громадського життя всіх членів суспільства. Тут не представлені публічні інтереси громадськості, тому в межах зазначених сфер не виникають відносини громадського порядку і відповідно не може існувати громадських місць.

У Положенні про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань зазначено, що не слід уважати такими, що вчинені у громадських місцях, кримінальні правопорушення, що вчиняються протягом тривалого часу (продовжені кримінальні правопорушення), та кримінальні правопорушення, вчинені у приміщеннях, відведених для проживання (хоча б тимчасово), і тих, які виконують функції житла (власні домоволодіння, квартири, жилі кімнати будівель та приміщень готелів, гуртожитків, санаторіїв, пансіонатів, профілакторіїв, будинків відпочинку, кемпінгів), учинені в місцях загального користування за місцем проживання, на сходах, сходовій клітці, горищах, у підвалах, ліфтах жилих будинків, учинені на території підприємств, установ та організацій (незалежно від обмеження до них доступу адміністрацією), крім випадків, коли особи, які перебувають у вказаних місцях, своїми неправомірними діями порушують інтереси сторонніх осіб (наприклад особа, перебуваючи на балконі чи у вікні квартири, викрикує непристойні слова або своїми діями порушує спокій громадян).

Не вважаються громадськими місцями також території залізничних станцій, морських і річкових портів, аеропортів, вантажних районів та дворів, контейнерних майданчиків, території підприємств, установ та організацій залізничного, морського, річкового та повітряного транспорту, не пов’язані з обслуговуванням пасажирів та які мають обмежений доступ [86].

По-третє, відносини між людьми, що перебувають у громадських місцях, як правило, мають тимчасовий та анонімний характер. У процесі спільного пересування, спілкування, відпочинку у громадських місцях люди часто вступають у випадкові міжособисті зв’язки та відносини, що посилює ризик стати жертвою злочину.

По-четверте, просторова дислокація громадських місць у своїй більшості визначається межами відкритих частин адміністративно- територіальної одиниці, переважна більшість яких охоплюється поняттям «вулиця». Вулицею слід уважати відкриту частину території міста чи населеного пункту, крім приміщень та будівель, на якій перебувають громадяни, рухається транспорт і до якої є вільний доступ у будь-яку пору року та час доби. Крім того, вулицею є проїжджа частина дороги, у т.ч. автомагістралі, тротуари, площі, проспекти, бульвари, набережні, мости, шляхопроводи, естакади, проїзди, зупинки громадського транспорту, парки, сквери, провулки, завулки, двори, за винятком приватних домоволодінь, включаючи зелені насадження та елементи благоустрою [86]. Разом з тим територія громадських місць поширюється на будівлі, споруди, а також їх частини, до яких є вільний доступ безкоштовно, за плату чи за спеціальним запрошенням. Перебування в таких місцях накладає обов’язок дотримуватися загальновизнаних чи спеціально регламентованих правил поведінки, порушення яких заподіює шкоду публічним інтересам і суспільним цінностям, поставленим під адміністративно-правову чи кримінально- правову охорону.

Підсумовуючи, під громадськими місцями в Україні з кримінологічної точки зору пропонуємо розуміти територію невиробничого і нежитлового призначення, в межах якої складаються анонімні зв’язки та випадкові відносини між людьми під час спільного пересування, спілкування, відпочинку, що підвищує ризик стати жертвою злочинних посягань.

На думку Б. М. Головкіна, до кримінологічних ознак, що характеризують громадські місця, належать: відкритість території, тобто вільний доступ невизначеного кола людей у будь-які час доби і пору року; невиробничий і нежитловий характер цієї території; суспільне призначення - задовольняти інтереси місцевої громади у спільному пересуванні, спілкуванні, відпочинку, організації масових і видовищних заходів; деперсоніфікація пересічного користувача громадськими місцями, випадковість і анонімність міжособистісних стосунків; послаблений соціальний контроль за дотриманням вимог громадського порядку в публічних місцях із боку учасників відносин, що тут складаються, і пов’язане з цим байдуже ставлення значної частини населення до колективної безпеки під час перебування в таких місцях; нерівномірний офіційний контроль за великою площею та розпорошеністю території, що охоплюється поняттям «громадські місця»; існування підвищеної загрози злочинних посягань у межах вуличного простору та іншої території громадських місць [91, с. 87-98].

Різностороннє суспільне призначення, спільне використання громадських місць для задоволення потреб та інтересів членів суспільства ускладнює їх класифікацію. При обранні критерію класифікації слід враховувати той факт, що грабежі й розбої, як правило, вчиняються в малолюдних на момент посягання громадських місцях. Це безумовно пов’язано із часом доби (світлим чи темним), від якого залежить соціальна активність людей. Як не парадоксально, проте саме малолюдність, будучи умовою неочевидності посягання проти власності, відіграє важливу роль у реалізації злочинного наміру в темний час доби. Очевидно в основі класифікації доцільно покласти критерій контрольованості громадських місць в Україні суб’єктами охорони громадського порядку. Обраний критерій функціональний, оскільки пов'язаний з організацією контролю й охорони громадського порядку з боку правоохоронних органів. Цілком очевидно, що повнота контролю та міра захисту користувачів громадськими місцями прямо пропорційна доступності цих місць для широкого загалу й інтенсивності їх використання для задоволення повсякденних потреб життєдіяльності в різний час доби. Відкритість території та суспільне призначення для щоденного використання збільшує коло потенційних користувачів і ускладнює їх захист на час перебування у громадських місцях, наприклад, у темний час доби. Обмежений доступ навпаки звужує коло останніх та позитивно впливає на міру контрольованості громадського порядку і забезпечення захисту від протиправних посягань. Градація за вказаним критерієм передбачає поділ громадських місць в Україні на три категорії: 1) низькоконтрольовані; 2) середньоконтрольовані; 3) висококонтрольовані громадські місця.

Під першу категорію підпадає велика за площею територія вільного доступу та щоденного використання необмеженим колом осіб. Йдеться про вулиці, внутрішні двори, провулки, завулки і тупики, входи до під’їздів зі сторони вулиць, алеї та доріжки в житлових масивах, прилегла до розважальних закладів територія. Контролювати територію цих громадських місць і забезпечувати захист громадян, які тут перебувають та їх майна, вельми проблематично, особливо в темний час доби.

До другої категорії громадських місць належать зупинки громадського транспорту, ринки й торговельні точки, місця масового відпочинку громадян, ігрові та спортивні майданчики, відведені зони відпочинку на природі. Концентрація значної кількості людей на обмеженій території полегшує контроль громадського порядку та захист осіб, які на ній перебувають, від грабежів і розбоїв навіть у темний час доби.

Третю категорію громадських місць становлять об’єкти із обмеженим доступом, що передбачає платне відвідування або пропускний режим: спортивні споруди та їх територія на час проведення видовищних чи масових заходів, місця громадського харчування, вокзали і привокзальна територія та ін.

Вчинення неповнолітніми грабежів і розбоїв у громадських місцях, орієнтовний перелік яких наведено вище, надалі стане предметом докладнішого дослідження.

1.3.