Станово представницька – монархія у Франції

Процес оформлення станово-представницької монархії у Франції був складним і суперечливим. Він почався з посилення королівської влади, що було нерозривно пов'язано з подоланням феодальної роздробленості.

- ще більшого зміцнення соціально-економічних основ союзу королівської влади й міст. Зростання міської промисловості і торгівлі дозволило містам надавати монархії допомоги значно більшої, ніж це було можливим раніше;

- навколо королівської влади згуртувалися основні групи середнього і дрібного дворянства, тобто переважна частина панівного класу. В умовах піднесення антифеодального руху селянства дворяни вже були не в змозі захистити свої інтереси силами локальних лицарських ополчень. У сильній королівській армії вони бачили єдину опору зберігання свого привілейованого положення. Монархія могла також дати їм нові джерела прибутку, надавши службу в армії й державному апараті;

- сильна королівська влада потрібна була також для боротьби із зовнішнім ворогом. У цей період Франція зазнала іноземної навали, що ставив її часом на межу національної катастрофи.

Ліквідація феодальної роздробленості й посилення королівської влади хоча і досягли значних успіхів, але були ще далекі від свого завершення. Збереглися великі, фактично незалежні феодальні володіння, такі як, наприклад, герцогство Бургундське (його правителі неодноразово воювали зі своїми сюзеренами - французькими королями). Значне число могутніх васалів хоча й скорилося королю, але при сприятливих умовах намагалося відновити втрачену незалежність.

Об'єднання країни могло бути успішно завершено лише в оновленій державно-правовій формі, що забезпечувала консолідацію всіх інших сил, які виступали за об'єднання країни. Почали скликатися збори представників від станів. Королі одержали можливість звертатися за підтримкою до станів, минаючи правителів найбільших сеньйорій.

Станово-представницькі збори у Франції складалися із представників трьох станів:

- духовенства,

- дворянства,

- представників так званого третього стану (купців, ремісників, середніх землевласників).

Це колишні, як правило, дорадчі органи при монархові, що займалися законодавчою діяльністю й контролем за фінансами. Зборам пропонувалися для обговорення найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики і, насамперед, введення нових податків. З їхньою допомогою королівська влада вперше вводила постійні загальнодержавні податки. Регулярні грошові надходження дали можливість уряду сформувати професійну, найману армію замість лицарського ополчення, так само як і централізований бюрократичний апарат управління.

Перші збори станового представництва - штати (від франц. "еtаt" - стани) виникли ще в XIII ст. в окремих провінціях. Це були збори вищого духовенства, сеньйорів, мерів міст відповідної провінції, які скликалися періодично. Штати розглядали різноманітні питання, головним із яких було затвердження одноразових грошових зборів - "допомог". Спочатку провінційні штати скликалися місцевими правителями і сприяли консолідації окремих областей. Але досить скоро вони опинилися під контролем короля.

У 1302 р. уперше були скликані загальнофранцузькі збори станів. Їх стали називати Генеральними штатами на відміну від штатів в окремих провінціях.

Події наступних десятиліть (Столітня війна, селянські і міські повстання) перетворили Генеральні штати в найважливіший орган держави. Тоді й склалася їхня структура.

Кожний стан був представлений окремою палатою. Перша палата складалася з вищого духовенства. У другу обиралися виборні від дворянства. Причому найбільш знатні (герцоги, графи) до складу палати не входили. Вони, як безпосередні васали короля, брали участь у розробці рішень у складі королівської курії. Третій стан обирав своїх депутатів. Як правило, у виборах брав участь міський патриціат, депутатами були мери й ешевени (члени міських рад).

Генеральні штати скликались за рішенням короля. Але, оскільки введення нових податків і одноразових грошових зборів потребувало попередньої згоди Генеральних штатів і, зокрема, згоди "третього стану", королі змушені були звертатися до них досить часто. Духовенство й дворянство від податків звільнялось (мали "податковий імунітет"). Вони давали лише згоду на обкладення "третього стану".

Королівська влада часто домагалася від Генеральних штатів потрібного їй рішення. Але були моменти, коли "третій стан" міг бачити в них дещо більше, ніж затвердження нових податків. У березні 1357 р. , коли країна переживала одну з найбільш глибоких політичних криз у своїй історії (Столітня війна - 1337-1453 рр. ; паризьке повстання 1356-1358 рр. ), було видано ордонанс (указ), що став згодом відомий як - "Великий березневий ордонанс 1357 р. ". Відповідно до цього документу сесії Генеральних штатів мали проводитися два рази на рік. Для їх скликання не було потрібно попередньої санкції короля. Генеральні штати не тільки мали виняткове право на введення нових податків за цим ордонансом, але і контролювали витрати уряду. Тільки з їхньої згоди можна було укласти мир і оголосити війну. Вони призначали спеціальних радників короля. "Великий березневий ордонанс" був вершиною тимчасового зростання повноважень Генеральних штатів. Домігшись від них згоди на введення постійних податків, уряд зробив усе, щоб ордонанс не було запроваджено у життя. І це йому вдалося.

Переможне закінчення Столітньої війни, що сталося незабаром, сприяло подальшому зміцненню королівської влади. В її розпорядженні була велика наймана армія, бюрократичний управлінський апарат, що утримувалися за рахунок постійних податків, які стягували їх тепер навіть без попереднього схвалення Генеральними штатами.

Таке становище генеральних штатів була результатом ряду обставин, що обумовлювалися далеко не подоланою у Франції феодальною роздробленістю, зокрема:

- протиріччями між інтересами двох привілейованих станів і третього стану;

- тим, що депутати генеральних штатів ще не могли піднятися не тільки до розуміння загальнодержавних інтересів, але навіть до розуміння інтересів свого стану в масштабі всієї країни.

Замість них уряд почав інколи, на свій розсуд, скликати збори нотаблів (славетних підданих). Але ця установа мала чисто дорадчі функції.

До центральних органів станово-представницької монархії крім Генеральних штатів відносились: король, державна рада, що здійснювала за вказівками короля управління і контроль за окремими ланками управління, рахункова палата - фінансове управління.

Серед посадових осіб найбільше значення мали: канцлер, який здійснював поточне управління й контроль за діяльністю посадових осіб, під час відсутності короля головував у державній раді, під його керівництвом складалися проекти ордонансів; конетабль - командир кінного лицарського війська, із XIII ст. - командир королівської армії; камерарій - скарбник; палатини - королівські радники, що виконували окремі, особливо важливі, доручення короля.

Посадові особи, що склали новий державний апарат управління, були, як правило, люди незнатні, зобов'язані своїм призначенням королю і тому від нього залежні. Серед них було чимало осіб, які закінчили університетський курс юриспруденції, включаючи римське право. Таких людей називали легистами (від лат. "lеgеs" - закон). Вони зарекомендували себе як найбільш послідовні прибічники централізації і посилення королівської влади. Легисти склали найбільш впливову групу посадових осіб.

З посиланням на відомий принцип римського права легисти підтверджували, що король сам є верховним законом, а отже, може створювати законодавство з власної волі. Для прийняття законів королю вже не потрібні були скликання васалів або згода королівської курії. Була висунута також теза: "усяке правосуддя виникає від короля", відповідно до якого король одержав право розглядати будь-яку судову справу самостійно або ж делегувати це право своїм слугам.

Таким чином, станово-представницька монархія у Франції затвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій тощо. Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і приймаючи на себе ряд нових державних функцій, королівська влада поступово руйнувала політичну структуру, характерну для сеньйоріальної монархії. Але при здійсненні своєї політики вона натикалася на потужну опозицію феодальної олігархії, опір якої не могла перебороти лише власними засобами. Тому політична сила короля значною мірою залежала від тієї підтримки, яку він одержував від феодальних станів. Саме на початок XIV ст. остаточно оформився побудований на політичному компромісі, а тому не завжди тривкий союз короля і представників різних станів, у тому числі і третього стану. Політичним виразом цього союзу, в якому кожна зі сторін мала свої специфічні інтереси, стали особливі станово-представницькі установи - Генеральні штати і провінційні штати, виникнення яких поклало початок змінам у формі правління, становленню станово-представницької монархії.