Поняття та особливості сеньйоральної монархії

Сеньйоральна та станова монархія в Англії. Її особливості. Соціально-економічні передумови становлення сеньйоральної та станової монархії в Англії дещо відрізнялися від Франції.

Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж тривалого часу приєднувалися інші частини.

^ Соціальний устрій. Нормандське завоювання Англії спричинило поглиблення феодалізації англійського суспільства. Основою феодального господарства стає манор. Значна частина конфіскованої в англосаксонської знаті землі увійшла до складу королівського домену, а решта була розподілена між норманськими та англосаксонськими феодалами, але не суцільними масивами, а окремими ділянками серед інших володінь. Завойовники принесли с собою так зване «лісове право» – право оголошувати королівськими заповідниками великі лісові масиви. «Лісове право» дозволило карати власником всієї землі та виставив вимогу принесення норманському королю присяги на вірність всім вільним населенням країни. Така присяга перетворила феодалів на васалів короля, зобов’язаних йому військовою службою. Принцип «васал мого васала – не мій васал», характерний для континенту, в Англії не закріпився. Усі феодали поділилися на дві групи: перша – безпосередні васали короля (великі землевласники – графи, барони) і друга – васали другого ступеня (підвасали, які складалися із середніх та дрібних землевласників). Значна частина духівництва теж несла службу на користь короля. Отже, феодали в Англії не набули тих імунітетів та тієї самостійності, що на континенті.

З метою податкового регулювання та виявлення соціального складу країни в 1086 р. було проведено перепис земель та мешканців, результати якого були відомі як «Книга страшного суду». Згідно з результатами перепису більша частина селян була закріпачена і стала особисто залежною (вілани).

У ХІ–ХІІ ст. частина вільного, заможного, селянства стала союзником королівської влади в боротьбі із сепаратизмом феодалів. Формально однаковий захист королівським «загальним правом» будь-якого вільного володаря (freehold) – лицарського, міського, селянського – сприяв згладжуванню правових та соціальних відмінностей між верхівкою вільного селянства, міщан та дрібним лицарством.

Відносна єдність держави, зв’язки з Нормандією та Францією сприяли розвитку торгівлі. В умовах посилення королівської влади англійські міста не отримали такої автономії, як на півдні Франції чи Німеччини. Їм доводилося купувати королівські хартії, в яких містилися лише деякі торгові привілеї.

У ХІІ–ХІІІ ст. процеси державної централізації в Англії були прискорені наявністю прошарку вільного селянства, який все збільшувався, зближенням в економічному та правовому відношенні лицарства, міщан та заможного селянства, і навпаки, посиленням відмінностей між верхівкою феодалів та рештою цього стану. Загальні економічні та політичні інтереси лицарства та фрігольдерської маси населення сприяли встановленню їх політичного союзу. Підвищення ролі цих категорій населення забезпечило їм наступне політичне визнання на участь у роботі парламенту.

^ Держаний устрій. На початку ХІІІ ст. в Англії склалися об’єктивні передумови для переходу до нових форм феодальної держави – станово-представницької монархії.

За часів правління Іоанна Безземельного (1199–1216 рр. ) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживанням владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, лицарів та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати «Велику хартію вольностей» (1215 р. ).

«Хартія» написана латиною і містить 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.

По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканно.

По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створення Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності феодалів і присіканню зловживань королівських чиновників. Регулювався порядок несення лицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перераховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтримку в королівстві режиму законності.

По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забезпечення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоральні суди. На посади передбачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.

По-четверте, визначалися гарантії дотримання «Хартії» баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 баронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою міською общиною, мала право після 40-денного терміну очікування «примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо» (ст. 61).

Офіційно «Хартія» вважається першим конституційним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духовних та світських феодалів. Проте, підписавши «Хартію», Іоанн Безземельний невдовзі відмовився від неї. В подальшому англійські королі неодноразово підтверджували «Хартію», однак з її тексту були вилучені понад 20 статей.

Отже, «Велика хартія вольностей» не поклала край боротьбі короля і баронів. В 1258 р. озброєні барони, незадоволені політикою короля Генріха ІІІ (1216–1272 рр.

У 1259 р. Генріх ІІІ спробував залучити на свій бік у боротьбі з баронами дрібних і середніх феодалів, видавши «Вестмінстерські провизії», які передбачали деякі гарантії дрібним землевласникам від свавілля з боку сеньйорів. Однак вимога лицарства про участь в центральному управлінні країною не була задоволена. В цих умовах частина баронів створила окремий табір, який виступив проти короля. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антикоролівські сили отримали перевагу. Одним із напрямків політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту33.

Після придушення опозиційного до короля парламенту англійські монархи дійшли висновку про корисність таких зборів. У 1295 р. король Едуард І скликав так званий «зразковий парламент», який став моделлю для наступних станово-представницьких установ. До його складу поряд із баронами та духовенством були запрошені лицарі (по 2 від кожного з 37 графств) і представники від міст (по дві особи від кожного міста).

У другій пол. XIV ст. відбувся поділ парламенту на дві палати: верхню (палата лордів) і нижню (палата общин). Своєрідність цього поділу полягала в тому, що рицарі та міщани опинилися в одній палаті. Спершу вони могли лише затверджувати рішення, прийняті баронами і духовенством, які складали велику раду. У 1352 р. обидві половини парламенту почали засідати окремо.

Одним із перших законів, присвячених виборчому праву в Англії, був Акт 1413 р. Ним установлювався високий майновий ценз. Виняткове право участі у виборах одержували особи, які мали вільні володіння, що приносили 40 шилінгів річного прибутку після сплати всіх податків. Монополія за «сорокашилінговими» господарствами зберігалася до виборчої реформи 1832 р.

Загалом у період станово-представницької монархії парламент мав такі права: а) вирішувати питання про розмір зборів на користь королівської скарбниці; б) брати участь у виданні законів; в) здійснювати контроль за вищими посадовими особами; г) провадити судочинство.

Право контролю за діяльністю посадових осіб дозволяло палаті общин виступати з обвинуваченням найвищих посадових осіб держави.

Виняткове право на видання законів виникло з права парламенту подавати королю петиції. Король міг відхилити вимоги парламенту або погодитися з ними. Проте на початку XIV ст. було визнано, що жоден закон не буде прийнятий без згоди короля, палати лордів і палати общин. За Едуарда ІІІ (1327–1377 рр. ), а потім у 1414 р. за Генріха V (1413–1422 рр. ) було встановлено, що видання нових законів без згоди парламенту є порушенням споконвічних прав палати. Розширення компетенції парламенту було обумовлено тим, що парламент мав право призначати субсидії на користь короля.

Тоді ж, крім парламенту, в Англії була створена ^ Королівська рада (як орган виконавчої та судової влади). До її складу входили канцлер, скарбник, судді, королівські міністеріали.

Місцеве управління. У ХІІІ ст. територія Англії поділялася на 37 графств. На чолі стояв призначений королем шериф, якому у свою чергу підпорядкувалися голови територіальних сотен (бейлиф). Бейлиф мав під своїм керівництвом корнера, який розслідував випадки насильницької смерті та констебля – виконував поліцейські функції.

^ Судова система Англії поділялася на Вищі суди «загального права», які розподілялися на: суд королівської лави (спеціалізувався на фінансових суперечках, які стосувалися боргів скарбниці та корони); суд загальних позовів (розглядав цивільні позови, наглядав за місцевими та маноральними судами, виправляв помилки інших судів); суд скарбниці (виступав апеляційною та наглядовою інстанцією).

Більш розгалуженою стала система королівського роз’їзного судочинства; суди ассизів (вирішували питання про володіння леном); комісія про заколоти; комісія із загальної перевірки в’язниць.

При цьому повноваження окремих феодалів в судах поступово обмежувалося. Так ордонанс 1290 р. заборонив відправляти правосуддя тим баронам, які не могли довести, що їхні предки користувалися цим правом до вступу на престол Ричарда І у 1189 р.

Велике значення для англійської держави мало остаточне оформлення інституту присяжних засідателів. Вони стали залучатися не стільки для свідчення у справі, скільки для поцінування доказів, що їх подавали суду сторони. Думка присяжних (вердикт) стала основою для винесення суддею вироку або рішення.

У ХІІІ ст. відбулося також оформлення обвинувального жюрі, яке складалося з присяжних у кількості від 12 до 23 осіб, і малого жюрі (12 членів), які виносили вердикт. Перебувати одночасно в обох жюрі було заборонено статусом 1352 р. Для дійсного вердикту малого жюрі вимагалася одностайність його членів.

З ХІІІ ст. в графствах з місцевих землевласників стали призначати мирових суддів, які мали поліцейські функції, а пізніше перейняли функції місцевого управління замість шерифів. З 1390 р. в графствах було по 8 суддів, які контролювали ціни на продукти харчування; слідкували за єдністю мір та вагів; займалися вивозом вовни; здійснювали нагляд за втіленням у життя законів про робітників, про єретиків, встановлювали заробітну плату тощо.

^ Англійське феодальне право вирізнялося складністю, заплутаністю, казуїстичністю, що було пов’язано з особливими шляхами його формування – воно не відчуло дієвого впливу римського права.

Формування «загального права» країни було пов’язано з діяльністю на постійній основі королівських роз’їзних судів. Воно розглядало перш за все «позови корони», тобто справи, які мали безпосередній інтерес з боку можливих прибутків скарбниці, а саме: про феодальні права монарха, про знаходження скарбів, про підозрілі смерті та порушення королівського миру, про зловживання королівських посадових осіб.

Королівські роз’їзні судді, розглядаючи справи, керувалися в основному місцевими звичаями, про які вони дізнавалися від присяжних, а також практикою місцевих судів. Одночасно судді виробляли загальні норми і принципи розгляду судових спорів. Повертаючись до Вестмінстера – резиденції вищих судів Англії; вони відбирали кращі, з їх точки зору, звичаї. Саме так створювалося «загальне право», яке було неписаним і єдиним для всієї Англії.

Норми «загального права» фіксувалися шляхом записів мотивованих звітів про судові рішення в збірниках судових протоколів, так званих «Свитках позовів». З кінця ХІІІ ст. складалися серії звітів, або щорічники, які були для них загальною вказівкою.

З появою щорічників з’являється звичай цитувати аналогічні судові рішення для підсилення позиції сторін авторитетом судової практики. Так рішення Вестмінстерських судів зробилися джерелом права. Вони стали розглядатися як право країни, і на них можна було посилатися в суді на підтвердження того, що така норма справді існує. Певну роль у виробленні «загального права» Англії відіграли королівські накази, які видавалися позивачу за плату. У кожній справі видавався окремий наказ, де містилося розпорядження шерифу вплинути на відповідача з тим, щоб задовольнити позивача. В разі невиконання вимог шерифа справа розглядалася в суді. Найбільш розповсюдженими були позови, коли видавався наказ, про витребування землі, про відшкодування збитків, про повернення боргу.

Досить скоро склалася фіксована система наказів. Утворення нових форм позовів дозволялося тільки королівським суддям. Уся ця повільна процедура, яка дорого коштувала, була розрахована на осіб, що мешкали в Лондоні або неподалік нього, а тому невдовзі перестала відповідати новим умовам. Тому в XIV ст. почалося формування нової системи правових норм – «права справедливості». Позивача, який не знаходив захисту своїх прав у судах «загального права», посилали «за милістю і справедливістю» до короля. Монарх дуже скоро перестав розглядати такі справи особисто і передав їх на розгляд лорду-канцлеру.

Поступово суд лорда-канцлера набирає все більшого значення і впливу, оскільки його діяльність не була обмежена правилами процедури. Формально лорд-канцлер не був зв’язаний діючим правом. Він застосовував норми «загального», римського права, виходячи із «розуміння справедливості». Завдяки цьому тут отримували захист такі інститути, як іпотека, довірча власність і т. д.

^ Право земельної власності в Англії було доволі своєрідним. В країні було розповсюджене феодальне володінні (фрігольд), яке поділялося на три форми: перша – вільно відчужувані пожалувані землі, друга – заповідні землі, власники яких не могли відчужувати свої маєтки і передача яких за заповітом не дозволялася, і третя – умовне довічне володіння, яке у разі смерті васала переходило не до його спадкоємців, а до сеньйора34.

^ Право зобов’язання. У Англії розрізнялися два види договорів: формальні, які укладалися з дотриманням установленої процедури, і неформальні, або прості. «Загальне право» надавало захист тільки формальним договорам, прості договори захищалися лише «правом справедливості».

^ Сімейне право Англії, як і континентальної Європи, розвивалося під сильним впливом церкви. Шлюб і сім’я регулювалися в основному нормами канонічного права. З ІХ ст. існує твердження, що шлюб є особливим таїнством, подібним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і позашлюбних зв’язків. Шлюбний вік був досить низьким: для чоловіка – 14 років, для жінки – 12. Жінка підкорялася чоловіку.

У спадковому праві найбільш характерним для Англії був майорат – передача в спадщину земельної власності старшого сину. Заміжня жінка не мала права самостійно укладати договори, складати заповіт тощо без згоди чоловіка.

В Англії оформилась тричленна класифікація злочинів. Найтяжким злочином вважалася «тризна» – зрада. Далі йшла «фелонія» – тяжкі кримінальні злочини проти особи (убивство, зґвалтування) або власності. І третім видом був «місдиминор» – дрібні кримінальні злочини. Надалі поняття «зрада» неодноразово розширялося. Почала розрізнятися «велика зрада» (повстання, замах на короля) і «мала зрада» (убивство слугою свого хазяїна, убивство жінкою свого чоловіка).