Економічні дива Німеччини та Італії

Деякі, свої та чужі політики кажуть, що заради індустріалізації СРСР потрібно було за допомогою колективізації замороити голодом та репресіями, мільйони українських селян. Мовляв без цього підйом промисловості СРСР ну ніяк був неможливий.

Приклад теперишнього Китаю їми сприймається як такий що «не відповідає тому часу».

Але насправді в той же час в зовсім іншій країні, керівництво зуміло підняти економіку без таких жорстоких нетрадиційних мір.

Мова йде про Німеччину 1930 х років.

Крах Німеччини в війні і особливо звірства німців часто затьмарюють в людей довоєнний період. Причина цьому скоріш психологічна ніж раціональна – «Гітлер негідник, а значить все що він робив - неприємливо» - звісно даний лозунг звучить переконливо, але воодночас і нерозумно. Потрібно розібратися в цьому, потрібно розібратися в довоєнному розвитку економіки Німеччини(тоді ще там небуло ні мільйонів в’язнів та полонених, не було військових здобутків, та військових втрат). Тим паче, що нинішній стан України схожий на стан післяверсальської Німеччини.

Ітак.

ВВП Німеччини з 1933 по 1939 виріс з 59. 1 млрд. марок до 129. 0 млрд. марок. Тобто німці подвоїли ВВП всього за 7 років. При цьому мова йде про безінфляційний ріст – інфляції фактично не було – за 10 років (з 1933 по 1942) інфляція склала лише 11 відсотків, тобто менше 1 відсотка на рік!

Ріст ВВП неможна пояснити лише тільки однією мілітирізацією(озброєнням країни) – до 1940 року доля військової промисловості в валовій складала лише 15 відсотків.

Не було й закордонних інвестицій (окрім невеликих поодиноких внесків в акціонерний капітал) Не було й репресивної економіки (а-ля ГУЛАГ), до самого початку війни середня численність ув’язнених в канцтаборах складала лише 25-35 тисяч (в 1937 лише 10 тис. )

Кількість смертних вироків в 1938 році – 23 (просто 23, без тисяч).

Як же це німцям вдалося профінансувати все без зовнішніх інвестицій, гулагів та колективізацій?

Бюджетні видатки Німеччини з 01.

62. 5 млрд. марок це надходження від податків

20 млрд. марок за рахунок прибутків від залізної дороги, почтових зборів, прибутків держбанку і тд. Залишається дефіцит в 20 млрд.

Його покрили спеціальними «векселями» MEFO («Металургійне дослідне товариство»). Це була ризикована операція розроблена та здійснена Ялмаром Шахтом. Провели її для фінансування військових видатків. Він посадив за одним столом Круппа, Сіменса, Рейнметаллгрупп, Гутхоффнунг, які й заснували по його волі це саме MEFO з статутним капіталом лише в 1 млн. марок. Це MEFO емітувало цінні папери, які гарантувала держава. MEFO стало паралельною національною валютою для розрахунків між юридичними особами. Держава приймала ці векселі за ринковим курсом. Потім ще додалися інші – «залізнодорожні векселя» і т. п.

Випуск MEFO був фактично дуже дешевим (безвідсотковим) кредитом отриманим державою на внутрішньому ринку. Планувалося їх «гасити» (виводити з обороту) поступово – по мірі росту економіки та заміни його «живими грошима». Але розпочалась війна, тому залишається тільки гадати – зпрацювала б ця модель, чи обернулась «аферою».

Доля військових видатків в бюджеті Німеччини в період з 1933 до 1938 складала 28% (СРСР-27%, Британія та Японія – 12%, США – 11%, Італія – 9%. До речі доля військового бюджету України, за уряду Тимошенко дорівнює лише 3%) Але реальна доля була більшою в два рази саме тому що в обіг були випущені МЕFО, які не відображались в бюджеті.

У гітлерівців після приходу до влади було три економічні проблеми – бюджетний дифіцит, безробіття, необхідність модернізації економіки, притому з двума абсолютно протилежними цілями – підвищення достатку населення, та мілітірізація економіки. Цікаво, але вони досягли всіх цілей.

Бюджетний дефіцит був вирішений красиво та ефективно (див. вище)

Інші проблеми вирішувались швидко та енергічно.

1. 10. 04. 1933 «Закон про зміну податку на автомобілі» (Мета підняти попит на нові автомобілі) Цим вирішуються дві проблеми – підняття благополуччя населення, та стимулювання автопрому.

2. 01. 06. 1933 «Закон про зменшення безробіття» Спільнотам, радам виділили 1. 5 млрд марок на будівництво житла, доріг, обробітку землі(цікаво що для збільшення кількості зайнятих людей, одна стаття забороняла занадто велику механізацію праці, потім її відмінили) Заборонено збільшувати робочий день. Цей закон наніс сутєвий удар по безробіттю, країна почала будуватися своїми ж руками.

3. 15. 06. 1933 «Закон про податкові пільги» Податкові пільги надавались підприємцям які займались ремонтом власного устаткування, та тим які розширювали власне виробництво. Також за цим законом, якщо запроваджувались нові технології, нове устаткування(машини), то податки з них несплачувались протягом 3х років. Цим же законом звільнялись від будь-яких податків премії працівників. Цей закон стимулював інноваційний розвиток промисловості, розширення та укрупнення вже існуючих виробництв. Також стимулювавсь стимул робітника працювати понад нормово.

4. 27. 06. 1933 «Програма будівництва імперських автобанів». 140 тисяч робітників. 3 млрд. марок. Ще один удар по безробіттю.

Цікаво, що до приходу до влади Гітлера було 6 млн. безробітних, а 36% німців існувало лише на державні кошти для підтримки безробітних, та бідних.

В 1937 безробіття було переможене (лише за 4 роки!)

Рівень життя виріс.

Народжуваність збільшилась в 1. 5 рази:

1933 р. – рік приходу до влади націонал-соціалістів – 59 дітей на 1000 жінок.

1937р. – четвертий рік після початку реформ – 89 дітей на 1000 жінок.

Цікавий сам механізм стимулювання народжуваності:

1) Молоді які вступали в брак, отримували безвідсотковий кредит 1000 марок (при середній зарплаті 145 марок), кредит виплачували по 1% в місяць.

2) За кожну новонароджену дитину списували 25% кредиту. За кожну дитину (починаючи з третьої) виплачували одноразово 100 марок, та додатково 20 марок щомісячно.

3) За дитину, починаючи з пятого – щомісячно 100 марок.

4) І саме цікаве, заборона на будівництво одно-, та двух- кімнатних квартир.

5) Різні нагороди, та пільги многодітнимматерям (4 дитини+)

6) Жінок законодавчо усували від фізичних робіт. Більш того, грошима стимулювали їхнє сидіння дома з дітьми(велике вихідне пособіє при звільненні після замужества)

____

На всіх підприємствах були введені «трудові арбітражі», які вирішували суперечки між працівниками та господарями (в тому числі і питання по зарплаті) Ці арбітражі були складені з представників націонал-соціалістичної партії. Слід визнати, зглажували багато колючих питань на виробництвах.

«Сила через радість». Контроль за всім експортом та імпортом. Не монополія в зовнішній торгівлі, а квотування.

Протекціонізм(порівняйте з урядом Тимошенко). Інвестиції в сільське господарство, лізинг. Власне сільське господарство(без імпорта) на початок війни задовольняє Німеччину на 83%. В Першу світову, лише 50%.

В принципі втручання держави в коньюктуру було визначальним.

4х річний план, який часто порівнюють з нашими п'ятирічками, мав за мету створити «авторхирічну» економіку, здатною вистояти в умовах військової блокади. В нові «автархічні» виробництва закачували велику кількість державних інвестицій.

Побудовані нові металургійні заводи «Герман Геринг» здатні працювати на місцевих «бідних» рудах. (Раніше старі, Рурські працювали на шведській «богатій» руді, доставка якої під час війни могла стати проблематичною).

Хімія. Заводи для виробництва штучного каучуку рентабельні з 1942 року. Заводи синтетичного пального (більше 50% німецього пального в 1943-45 – синтетичне. До речі, навіть зараз при збільшенні ціни на нафту, німці здатні перейти на синтетичне пальне).

При цьому, приватна економіка зовсім не погіршувалась. Напротязі 1933-39 під час загального економічного росту, прибутки великих приватних підприємств щорічно росли на 36%.

Хафнер (класик ФРНівської історограції) писав в 1970 що «Гітлерівське економічне диво, набагато більше може претендувати на це звання, чим чудо Ерхарда».

Тяжко сказати, чим бі закінчився цей підйом, якщо б небуло війни. Відбулася б бюджетна криза чи ні? Пришла б криза ізза високої частки монополізації?

Але факт залишається фактом націонал-соціалісти підняли економіку темпами набагато вищими теперишнього Китаю, притому за рахунок власних інвестицій.

В принципі, теорія економічної полтіки в них була кейсіанською. Вони просто були першими хто на практиці боровся з негативною коньюктурою за допомогою державних інвестицій та своїх політ-технологій без погіршення рівня життя населення. З економічною грамотністю в них все було гаразд.

Цікаво, що післявоєнні реформи Ерхарда складались з реформ розроблених ще в рокі війни Міністерством економіки Рейха (так звана «программа демобилізації»).

Порівняйте все це з економічними успіхами українських політиків. . . Які за 18 років незалежності, неможуть навіть вивисти бодай на рівень початку незалежності обсяг ВВП. І це притому що Україна природньо набагато багатша за Німеччину, і економіка її ні чим не гірша.

Не дивно що в 1991 році їй пророкували за кілька років місце у «великій сімці».

Залишається лише гадати, коли ж нарешті в Україні зявиться свій економічний Гітлер, здатний вивести найбільшу країну Європи на місце дане їй самою природою, на перші місця.

Хоча як говорив відомий політик населення заслоговує на ту владу, яку воно має. Наша влада це рівень нашого населення.

У 1950—1951 pp. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років середній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. 3/4 промислового виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з країни аграрної перетворилася на індустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському "економічному диву" — сприяли такі фактори:

· аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;

· рішуче звільнення промисловості від непродуктивних затрат завдяки ліквідації корпоративної системи та автаркії;

· оновлення основного капіталу та кредити згідно з "планом Маршалла";

· структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості;

· раціональне використання патентів та ліцензій;

· вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільського господарства;

· дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків у 1946—1966 pp.

· низький рівень військових витрат, оскільки армія значною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надходили зі США.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у приватний сектор мало суто економічний характер, було спрямоване на підтримку всіх секторів народного господарства.

Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіталізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існуванні гігантських державних об'єднань, таких як ІРІ (Інститут промислової реконструкції) та ЕН1 (Національне управління рідкого палива). В умовах Італії, де витав дух економічної корпоративності, а проблема палива й багатьох видів сировини тісно пов'язана з імпортом, наявність значної державної власності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм ІРІ та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролювалися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції машинобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучуку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних підприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціалістичних країнах Східної Європи.

Наслідки "економічного дива" в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на 30 %. Однак "диво" не ліквідувало та й не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж залишилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих країнах Європи. Кількість безробітних ніколи не опускалася нижче 1 млн. чол. Розроблений у 1956 р. "план Ваноні" так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загальну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи