<<
>>

Юридична кваліфікація злочину.

Після викладення фактичних обставин справи й глибокого аналізу та оцінки зібраних доказів захисник має зробити свій висновок щодо юридичної кваліфікації злочину у випадках, коли підсудний повністю чи частково визнає свою вину.

Якщо кваліфікація вчиненого не оспорюється захистом, то ця тема стає другорядною. Коли захист оспорює правову кваліфікацію, ця частина промови має бути розгорнута у повному обсязі. Правові доводи захисника повинні бути глибоко аргументовані, а висновки - базуватися на перевірених і серйозних доказах. Стверджуючи, що обвинувачення помилково кваліфікувало дії підсудного, що воно не відповідає вимогам закону, за яким звинувачують його підзахисного, захисник мусить розкрити зміст закону, застосування якого ним оспорюється. Одночасно потрібно проаналізувати всі елементи складу злочину за тим законом, за яким, на думку захисника, необхідно кваліфікувати дії підзахисного.

Представляючи суду свої міркування з приводу кваліфікації злочину, захисник має вміти знайти те особливе, що розмежовує близькі, суміжні склади злочинів: знайти те специфічне, що дає можливість переконати суд, що запропонована захисником кваліфікація найбільше відповідає обставинам справи.

Може скластися ситуація, коли захисник не знаходить вагомих доказів на спростування обвинувачення. Якщо ж таки оспорює це обвинувачення, то захиснику залишається лише викласти у промові все те, що на користь підсудного.

Складною, з позицій етики, для адвоката є ситуація, коли підсудний визнає повністю свою вину, хоча з аналізу зібраних доказів простежується, що таке визнання є нічим іншим, як самообмовою. Деякі автори рекомендують у таких ситуаціях добре зважити, чи оспорювання захисником невинуватості буде відповідати інтересам клієнта. Видається, що при цьому треба розрізняти: чи в захисника є лише незначні сумніви в тому, що злочин вчинив його підзахисний, чи захист, на підставі незаперечних доказів, переконаний, що підсудний себе обмовляє. У першому випадку, не серйозно було б вчиняти галас й оспорювати обвинувачення, оскільки захисник не має у своєму розпорядженні вагомих доказів. У другому - складається ситуація, яка нагадує виникнення колізії між правом і обов'язком адвоката. З одного боку, адвокат ніби пов'язаний із позицією підсудного по справі. Це випливає з того, що підзахисний мав у взаєминах з адвокатом пріоритет на визначення, які саме і в чому полягають його інтереси під час здійснення правозахисної діяльності адвоката. Саме з цієї позиції, вважають окремі автори, слід замислитися, чи доцільно йти у колізію з підзахисним. Але, з другого боку, при цьому випускається з уваги одна важлива обставина: адвокат не є залежним від клієнта - він здійснює свою професійну функцію самостійно. Адвокат залежний від клієнта в аспекті того, чи дії і вчинки адвоката є в інтересах клієнта.

Отже, коли адвокат свято переконаний, що підзахисний змушений чужу вину брати на себе (приміром, із страху помсти над собою чи рідними), він має наполегливо переконувати підзахисного, щоб той змінив лінію поведінки у процесі, роз'яснивши йому, в тому числі, право відмовитись від його послуг як захисника. Якщо ж підзахисний цим правом не скористається, то адвокат має принципово виконати свій обов'язок й добиватися виправдального вироку.

Найбільш характерними помилками, яких припускаються захисники при викладенні своїх міркувань щодо кваліфікації дій підзахисного, є такі:

- обґрунтування кваліфікації вчиненого тими ж доказами, що й події злочину, без заглиблення у фактичну суть кваліфікуючих ознак;

- обмеження простою вказівкою, що «дії підсудного прямо підпадають під відповідну частину такої-то статті»;

- твердження, що «своїми діями підсудний порушив кримінальний закон, а саме: таку-то його норму».

Адвокат має уникати у промові штампів прокурора, обвинувача, щоб не створювалось враження, що він ніби посилює позицію прокурора у справі, залишаючи клієнта без захисту.

Аналізувати «психологію злочину» - не проста справа. Ф. Н. Плевако в одній із своїх промов зауважив: «П'янить душу людську не одне вино. Оп'яняють ще і пристрасті: гнів, ворожнеча, ненависть, ревнощі, помста і багато інших, між якими бувають навіть благородні спонукання. Тому нема нічого складнішого, як аналізувати душу й серце людини. Тут слід ретельно розібрати, яке почуття закоренилось в грудях, звідки це почуття з'явилось, коли і як воно розвивалось» [46, с. 85].

Отже, однією з найважливіших рис адвоката є його вміння бути глибоким психологом.

З «психологією злочину» тісно пов'язана характеристика особи підзахисного. Наведена частина промови, можливо, комусь може видатися малозначимою. Проте, як стверджує В. В. Молдован, тут «відкривається широке поле діяльності для захисника. Неможливо уявити собі кримінальну справу, у якій адвокату в захисній промові не довелося б говорити про особу підсудного»[47, с. 72]. Навіть у кримінальній справі рецидивіста, з найжахливішого злочину, можна знайти бодай і таке, що може, хоч до певної міри, змінити думку чи погляди суду, учасників процесу, аудиторії на підсудного.

Завдання захисника проникнути у душу підсудного, збагнути його світогляд та світосприйняття, відчути переживання - і все це донести до суду. При цьому захисник не, просто подає певну інформацію про підсудного,- він передає цю інформацію у переконливій та яскравій формі, в якій не бракує ознак щирості захисника, який співпереживає за долю підзахисного. «Закон вимагає, щоби поблажливість базувалася на обставинах справи, але з усіх обставин справи, звичайно, найголовніше - сам підсудний. Тому, якщо в його житті, в його особі, навіть у слабкостях його характеру, які випливають з його темпераменту і його фізичної природи, ви знайдете підстави для поблажливості чи милості,— писав А. Ф. Коні,- ви можете до судового голосу засудження приєднати голос милосердя» [48, с. 63]. .Характеристика особи підсудного - це не що інше, як «психологія злочину». П. Сергеїч зазначав: «Психологія злочину полягає у поясненні факту відповідно особистих властивостей і душевних спонукань злочинця; обвинувач стверджує, що вказані ним спонукання призвели підсудного згідно з його характером до вчинення злочину; захисник доказує, що цього не було або тому, що не було цих спонукань, або тому, що підсудний за своїм характером не міг вчинити злочин, хоч би і за наявності таких спонукань, або що він вчинив його під тиском випад кових обставин... Факти справи і відгуки свідків виясняють особисті властивості учасників драми, а з цих властивостей випливає злочинна розв'язка» [49, с. 38].

Важливо, щоб захисник не обмежився простим переліченням даних про особу підсудного. Адже така поведінка сприймається з обуренням не лише аудиторією, а й судом. Захисник має розрізняти дані про підсудного, які можна вважати як пом'якшуючі, і дані, що характеризують саме особу підсудного.

У характеристиці підсудного, як і в усьому, необхідно мати міру, щоб не стався ефект, протилежний очікуваному. Це не значить, що про особу підсудного захисник має говорити стисло, мало: «стислість характеристики зовсім не є перевагою судової промови, коли з особистістю пов'язане пояснення справи».

Промови визначних ораторів свідчать, що багато з них приділяли велику увагу мистецтву викладення обставин, що пом'якшують покарання.

Заключна частина захисної промови є обов'язковою у будь-якій промові, без неї не можна обійтися, бо оратор саме в ній підбиває підсумок і ще раз наголошує на вузлових моментах промови. Це та частина, яка найбільше запам'ятається не тільки учасникам процесу, але й слухачам. Ось чому оратор має докласти максимум старань, щоб ця частина промови була справді витвором красномовства. У кожному випадку, виходячи з особливостей справи, захисник на завершення промови може коротко нагадати основні моменти попередньо сказаного, але це треба так зробити, щоб воно не виглядало повторенням одного і того ж.

Заключна частина повинна бути короткою, чіткою, обр ною і виразною, щоб у кожного слухача мимоволі з'явилі думка: «А й справді, більше тут нема що сказати!».

Висновки захисника мають бути послідовними, аргументованими, принциповими. Якщо в результаті аналізу здобутих доказів захисник прийшов до переконання, що подія злочину не встановлена, в діях підсудного немає складу злочину чи не доведено його участі - він просить суд винести виправдальний вирок, якщо заявлено цивільний позов, захисник також висловлює свою думку про безпідставність позовних вимог.

У разі, якщо захисник погоджується з обвинуваченням повністю, йому залишається просити суд врахувати обставини, що пом'якшують покарання, про звільнення підсудного від відбуття покарання з випробуванням (ст. 75 КК), про виключення з обвинувачення обтяжуючих обставин, якщо вони в судовому засіданні не знайшли свого ствердження тощо.

На відміну від прокурора захисник не може в заключній частині називати конкретно розмір покарання, він може лише назвати вид покарання, який, з врахуванням всіх обставин справи та особи, найдоцільніше обрати. Проте, в літературі подаються рекомендації захисникові конкретно називати у промові вид і розмір покарання. Видається, що суть правозахисної функції захисника тим і відрізняється від функції прокурора в судовому засіданні, що він покликаний захищати, а не домагатися для підзахисного міри покарання. Адже може статися, що захисник, приміром, просив суд визначити його підзахисному три роки позбавлення волі, а суд засудив лише на два роки.

Захисник не може допустити в заключній частині промови альтернативного прохання. Не можна одночасно, скажімо, просити виправдати підсудного і пом'якшити покарання. Такі випадки у судовій практиці непоодинокі. Адвокат протягом всієї промови, аналізуючи та оцінюючи докази, стверджує, що підсудний непричетний до вчиненого злочину, а в заключній частині раптом просить суд на всяк випадок, якщо його доводи не будуть переконливі, щоб суд врахував усі пом'якшуючі обставини і обрав м'яке покарання. В такій позиції захисника нема ні логіки, ні послідовності, ні принциповості у виконанні правозахисної функції. Цим самим захисник ніби дає зрозуміти, що в невинуватості підсудного він сам невпевнений, але мусить так говорити, оскільки зв'язаний з позицією підзахисного. Будь-яка альтернатива у промові знижує переконливість висновку.

Слід зазначити: деякі адвокати вважають, що в окремих випадках надмірна прямолінійність захисника може зашкодити підзахисному, оскільки суд не врахує обставин, які можуть бути підставою для пом'якшення покарання. На це можна зауважити: в процесі промови у захисника є багато можливостей акцентувати увагу суду на існуванні певних обставин, які, безумовно, могли б пом'якшити покарання, коли б по справі було доведено вину підсудного. І цього виявиться достатньо для суду.

Дехто з учених пропонує один з видів альтернативної позиції захисника у справі: захисник підтримує позицію підсудного, який заперечує свою вину, але одночасно з його промови випливає, що він допускає винність підзахисного і викладає також свої думки щодо покарання. Знову ж таки, ця позиція розраховувалась на випадок, коли суд не погодиться з доводами захисту про виправдання. Ця рекомендація не грунтується на законі та нормах адвокатської етики і не може рекомендуватися до практичного використання. По-перше, адвокат не може вступати в колізію із підзахисним, стверджуючи про доведення його вини, незалежно щодо якого злочину, коли сам підсудний заперечує свою причетність до будь-якого злочину. По-друге, якщо станеться так, що суд буде схильний виправдати підсудного, то невизначеність адвоката, його сумніви можуть негативно відбитися на формуванні внутрішнього переконання суддів щодо вини підсудного.

Отже, захист адвокатом має бути повним, різнобічним, вичерпним, щоб не випустити нічого, що сприяє підсудному і що суд може врахувати і в тому випадку, якщо не погодитися із захисником, з його кінцевим висновком. Кінцевий висновок може бути цілком визначеним і однозначним, без будь-яких варіантів і альтернатив. Якщо ж встановлюються факти, що дають адвокатові підстави робити неоднозначні висновки, необхідно займати позицію, яка буде найбільш сприятливою для користі та інтересів підзахисного.

Таким чином, захисник має пам'ятати, що альтернатива у позиції по справі є неприпустимою. Слушно з цього приводу зауважив М. С. Строгович: «Така альтернативна постановка питання звичайно позбавляє захисника необхідної переконливості: якщо захисник згідний на обидва різних, що виключають один одного, висновки, то для суду можуть здаватися переконливими і той і інший висновки» [50, с. 28].

На останок хотілося б зазначити, що ввизначаючи тактичні прийоми, що підлягають використанню в захисній промові, необхідно виходити з принципу презумпції невинності, що має вирішальне значення для визначення обсягу і змісту здійснюваного захисником доказування у суді [51, с. 76]. Невинність підсудного презюмується аж до вступу вироку в законну силу. Тому в захисній промові захисник, ставлячи питання про недоведеність обвинувачення, тим самим відстоює його невинність, а межі доказування обмежуються викладом міркувань про те, що в суді не встановлені обставини і докази, що свідчать про безперечну винність підсудного.

У літературі правильно акцентується увага на тому, що, у силу принципу презумпції невинності, поки всі сумніви не усунуті, варто визнати, що здійснення інкримінованого злочину підсудним не доказане. Захисник у промові зобов'язаний обґрунтувати неусунутість сумнівів доказаності обвинувачення; шляхом використання тактичних прийомів аналізу, зіставлення й оцінки доказів обґрунтовується висновок про те, що вичерпані всі можливості для збирання додаткових доказів, а тому повинен бути ухвалений виправдовувальний вирок.

Захисна промова будується таким чином, що в ній проголошуються всі доводи, на які повинна бути звернена увага суду. У цьому й складається тактика захисної промови.

Подготовка к ЕГЭ/ОГЭ
<< | >>
Источник: Лекції. Адвокатура України. 2017

Еще по теме Юридична кваліфікація злочину.:

  1. Юридична кваліфікація злочину.
  2. Юридична кваліфікація злочину.
  3. Юридична кваліфікація злочину.
  4. Юридична кваліфікація злочину.
  5. Юридична кваліфікація злочину.
  6. Об’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  7. Суб’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  8. Питання кваліфікації злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення
  9. Призначення покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення
  10. 1.3. Види підсудності та проблеми її класифікації
  11. 1.3 Система кримінально-правової протидії злочинам проти волі особи в Україні
  12. 1.4 Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи у законодавстві зарубіжних країн
  13. 2.1 Об’єкт злочинів, що посягають на волю особи
  14. 2.2. Ознаки об’єктивної сторони складів злочинів, що посягають на волю особи
  15. 2.3 Характеристика суб’єкта злочинів, що посягають на волю особи